У статті розглянуті предмети озброєння, знайдені на пам’ятках зарубинецької культури. Всього вони знайдені у 16 поселеннях та могильниках культури в Білорусі, Україні, частково Росії. Артефакти, пов’язані з військовою справою, містяться у пам’ятках усіх трьох варіантів зарубинецької культури – верхньодніпровському, середньодніпровському та поліському.
Зброя представлена знахідками наконечників списів, дротиків, стріл, сокир та ножів.
Опанування технологією виробництва сплавів на основі міді – бронзи – спричинив кардинальні зміни у господарстві, культурі та соціальному ладі племен Північного Причорномор’я. Від ІІІ тис. до Р.Х. українські степи займали племена переважно зі скотарським господарством. Дослідники пов’язують ці процеси з розселенням індоєвропейських племен. На території сучасної України розвиваються ямна та катакомбна культурно-історичні спільності, культура шнурової кераміки.
Значення війни і зброї у житті суспільств епохи бронзи зростає. У племен з’являються прошарки професійних воїнів, зароджується військова аристократія. У багатих похованнях цієї доби присутня велика кількість зброї; на кістках археологи знаходять безліч слідів від зброї та наконечники ворожих стріл.
24 квітня 2015 р. в Національному центрі народної культури “Музей Івана Гончара” відбулася презентація збірника “Українське повсякдення ранньомодерної доби. Волинь XVI ст.”
Видання містить 320 документів з історії життя волинської спільноти XVI ст. Основою матеріалу для збірника стали актові книги ґродських і земських судів XVI ст., що зберігаються в Центральному державному історичному архіві України в м.Києві. Документи розказують про стосунки всередині станів, взаємини різних станів тогочасного українського соціуму: рядової шляхти, міщанства, селянства, духовенства та етнічних груп, що проживали на території Волині.
Поява скіфів у Північному Причорномор’ї
Наприкінці VIII–VII ст. до Р.Х. у причорноморські степи переселяється племена, що витіснили кіммерійців на південь. Вони відомі під іменем «скіфів» – це був не стільки етнічний, скільки етнополітичний термін. З території Закавказзя у 70-х рр. VII ст. скіфи здійснювали військові набіги на Передню Азію, які припинилися після вбивства скіфських вождів мідійським царем Кіаксаром. З того часу скіфи закріпилися у степах Північного Причорномор’я, здійснюючи експансію в західному напрямку. Як вважають вчені, перенесення центру скіфського союзу до Нижнього Подніпров’я і степового Криму відбулося у середині – другій половині VI ст. до Р.Х., до цього часу основним місцем кочівок скіфів були терени Північного Кавказу і Прикубання. Після цього за територією на північ від північного узбережжя Чорного моря (Понту Евксинського) та Азовського моря (Меотіди) надовго закріпилася назва “Скіфія”. Археологічні пам’ятки, що пов’язують зі скіфською культурою, були поширені від степового Криму до Київщини та Сумщини і від Дунаю до Дону. Скіфи встановили тісні зв’язки з місцевими грецькими колоніями та навколишніми варварськими племенами, а також встановили контроль над торговими шляхами між античними полісами і Лісостепом.
Реконструкція Піотра Тищенка (Польща)
Поморська культура існувала з рубежу VII–VI ст. до ІІ ст. до Р.Х. на території від Ґданьського Помор’я (узбережжя Балтійського моря на півночі Польщі) до західних регіонів Білорусі та України. Зокрема, пам’ятки поморської культури в Україні відкрито у Белзі, Каменці, Тростяниці, Лепесівці тощо. Основою господарства носіїв поморської культури були землеробство, осіле скотарство, мисливство та рибальство, а також торгівля бурштином. Вони використовували ліпний глиняний посуд, бронзові та залізні прикраси, залізні знаряддя праці та зброю.