Скіфський генштаб. Стратегія і тактика у війнах скіфів

Артем Папакін

Хоча скіфам не було відоме поняття військової стратегії, проте в геродотовому оповіданні є згадки про те, як скіфи готувалися до війни з персами і як планували вести бойові дії – а це і є ознаки стратегії. Так, коли до скіфських правителів дійшли відомості про похід величезної армії Дарія І, вони зібралися на нараду. Там, вочевидь, оцінивши скромні мобілізаційні можливості самих кочовиків, було ухвалено рішення, що самостійно скіфи з персами впоратися не можуть. Після цього до сусідніх народів розіслали посланців, які вмовляли їхніх правителів долучитися до оборони Скіфії.

Коли ж скіфи визначилися із союзниками, вони фактично уклали план ведення оборони. Для цього скіфське військо розділили на загони, для яких було прораховано шляхи відступу і навіть місця зустрічі з контингентами союзників. Ба більше, скіфи мали завести ворога на землі тих народів, що відмовилися допомагати їм у протидії персам, щоб затягти їх у війну. Отже, якщо вірити Геродоту, планування бойових дій у скіфів нічим не різнилося від укладання стратегій війн генералами ХХ ст.!

Крім поділу на тактичні загони, кожен із яких мав спеціальне завдання, Геродот згадує про інші частини скіфського війська. Так, окремо від війська (напевно, під захистом невеликого збройного загону) рухався обоз. Усі свої «вози, на яких жили їхні діти та жінки, і всю їхню худобу, крім тих тварин, що були їм потрібні для харчування», скіфи скерували на північ, за межі театру бойових дій. Крім обозу, зі складу війська було виділено загін кінноти, який займався розвідкою.

Скіфські воїни на гребені з кургану Солоха
Скіфські воїни. Фрагмент золотого гребеню з кургану “Солоха”

У веденні скіфами війн величезну роль відігравав безлюдний степовий простір, на якому мешкали кочовики. Степ є складним для просування великих армій, особливо піхоти з великим обозом. У степу важко побудувати фортеці для оборони, та й нема що там особливо обороняти. Єдиними цінностями скіфів, вартими оборони, Геродот називає відправлених подалі від терену бойових дій жінок, дітей і худобу, а також могили скіфських предків. Відсутність сталих поселень у кочовиків було великою перевагою на війні – їхні домівки було важко знайти і пограбувати, завдавши таким чином шкоду війську. Тому кочовики могли залишати свої кочівлі та відступати на великі відстані, якщо ворог переважав чисельно чи в силі. Ведення бойових дій під час оборони Скіфії від персів полягало у відомій у кожний час і у всіх кутках світу тактиці «спаленої землі» (вперше в історії вона зафіксована саме на нашій території Геродотом). Поступово відступаючи, головний скіфський військовий загін отримав завдання «засипати криниці і джерела […], а також підпалити всю траву». Це позбавляло ворога можливості годувати коней і поїти воїнів, а отже, стримувало його наступ без безпосередніх бойових зіткнень. Відступаючи, скіфське військо трималося від ворога на відстані одного денного переходу. Це давало можливість як убезпечити себе від раптового нападу, так і наздогнати ворога, якщо він почне відступати. При відступі ворога необхідно було переслідувати й атакувати його – таке завдання отримав загін скіфів Скопасіса, об’єднаний із савроматами. Коли ж ворог залишався на місці, завданням скіфського війська було атакувати його в найбільш незручний для ворога момент – коли перси сідали поїсти. Переслідування кочовиків у степу абсолютно марна справа; єдиним виходом було оточити їх (упіймати в «мішок») і розгромити в генеральній битві. Так, зокрема, чинили китайські імператори, караючи кочовиків за набіги, – проте це вимагало надзвичайно скоординованих, величезних матеріальних і людських ресурсів. За всю історію скіфів нікому не вдавалося здійснити подібне.

Наконечники стріл. Курган Старша Могила
Бронзові і кістяні наконечники стріл і застібки горитів. Курган Старша Могила (Сумська область)

Більшість скіфських воїнів були кінними лучниками – недарма скіфський правитель Аріант, за Геродотом, рахував кількість своїх воїнів, беручи від кожного з них стрілу. Стріли є найчастішим елементом озброєння у похованнях. Поряд з удосконаленою системою керування конем, саме поширення скіфського складного лука вважають основною причиною домінування кочовиків у військовому плані. Масове поширення луків перетворило бій кочовиків на дистанційний. До ворога не треба було наближатися на небезпечну відстань, його не треба було разити списами і мечами, – часто виявлялося достатнім засипати ворожі лави масою стріл, і супротивник у паніці відступав. Кінні воїни були небезпечними через свою мобільність – вони могли з’явитися нізвідки, раптово атакувати фланг чи навіть вийти у тил. Але кінний воїн, озброєний луком, був удвічі небезпечнішим! Він не лише міг з’явитися у неочікуваному місці, а й метав свої смертоносні стріли здалеку, а за найменшої небезпеки міг відступити так, що наздогнати його було неможливо. Бій проти кочовиків перетворювався на безперервні маневри під зливою стріл. Скіфи застосовували удавані атаки з відступами, що давали їм змогу стріляти в супротивника «скіфським способом», у протилежну від напрямку руху коня сторону. Битися з ворогом, тікаючи від нього, на думку давньогрецького мислителя Платона, найкраще характеризувало скіфський бій. Проте скіфи вели не лише дистанційний бій, а й вступали в безпосередні сутички із супротивником, використовуючи списи, мечі і чекани. Ряд зображень кінних воїнів показує їх у позі, характерній для пізнішого християнського образу Святого Георгія: із занесеним правою рукою списом, вістря якого скероване донизу, в пішого супротивника або дичину. У ближньому бою скіфській кінноті також не було рівних в античному світі. Зупинити її могли лише тісні лави піхоти, захищеної щитами. Цікавий опис тактики скіфських вершників залишив Геродот: «Скіфська кіннота постійно змушувала тікати кінноту ворогів, а перські вершники, тікаючи, натрапляли на піхоту, і піхота приходила їм на допомогу. Але коли скіфи, відбиваючи кінноту, наштовхувалися на піхоту, вони відступали, побоюючись піхотинців». Отже, скіфські вершники без проблем могли впоратися з перськими, проте не могли подолати піхотні шикування персів. Переважна більшість скіфських вершників не мала захисного обладунку, тобто являла собою легку кінноту, тому не дивно, що їй було важко воювати з навченими і дисциплінованими піхотинцями.

Скіфи не воювали натовпом, а застосовували бойові шикування. Так, під час зустрічі скіфського загону Іданфірса «вистроїлися перед персами із своєю піхотою та кіннотою, ніби для того, щоб уступити в бій», і лише заєць, який пробіг між рядами вишикуваного війська, призвів до мішанини, бо скіфи погналися за здобиччю і «порушили свій стрій». Як саме шикувалося військо скіфів, джерела нам не повідомляють. Із опису Діодора відомо лише, що скіфський звичай передбачав, щоб під час бою правитель стояв у центрі бойового шику. Таким способом шикувалося і перське військо, як описано в «Анабазисі» Ксенофонта: «До того ж усі перські воєначальники командують своїми військами, залишаючись у центрі, вважаючи, що таким чином, захищені з обох боків своїми загонами, вони почуватимуться у цілковитій безпеці, та й у разі потреби віддані накази дійдуть удвічі швидше». Причиною перебування правителя в центрі бойового шику були його власна безпека і швидкість командування підлеглими.

Скіфський вершник
Скіфський вершник. Золота нашивка на одяг

Разом з тим, не слід перебільшувати роль тактики бою для скіфів. Війську, у якому було кілька воєначальників і особисті «дружини» знатних воїнів та де не існувало вимог щодо озброєння і кількості воїнів у загоні, не властива чітка тактика. Таке військо не б’ється організованими у тактичні групи злагодженими загонами, не атакує чітко розподіленими лініями, не переходить із дистанційної зброї на зброю ближнього бою за командою. У такому війську більшу роль грає особиста майстерність, пошук бойової слави та відданість військовому лідеру і бойовим побратимам. Як результат, таке військо більше імпровізує, виконуючи поточні бойові завдання, ніж діє за чітко визначеним планом бою. Епізод із зайцем, про який розповідає Геродот, яскраво свідчить, що скіфи були ладні погнатися за тимчасовою вигодою, ніж виконувати накази вищого командування. У бойових умовах це те саме, що погнатися за розбитим загоном супротивника, залишивши поле бою. У битві біля р. Фат скіфська кіннота була ладна вчинити саме так, проте боспорський василевс, який нею командував, наказав повернутися на поле бою. Бойові шикування скіфів розпадалися після початку атаки, і вершники починали діяти самостійно, подібно до середньовічних рицарів. Отже, скіфські воїни були індивідуальними бійцями, а не гвинтиками у військовому механізмі, на який перетворили своїх воїнів сучасники скіфів — елліни й македоняни. Проте спосіб ведення бою, який практикували скіфи, був настільки вдалим, що вже у часи війни з Дарієм І забезпечив їм славу непереможного війська. Після мандрів по Північному Причорномор’ю, так і не зумівши розбити скіфів, перси впевнилися (за Геродотом), що «ніхто не може їх подолати», і мусили повернутися ні з чим. Давньогрецький історик Фукідід вважав, що жоден народ Європи чи Азії не зрівняється зі скіфами, якщо вони об’єднуються.

Цей текст заснований на книжці Артема Папакіна «ДІТИ ТАРГІТАЯ: Військо і війни скіфів VII–ІІІ століть до Р. Х.» (Темпора, 2021) з ілюстраціями Сергія Шаменкова. Книжку можна придбати, зокрема, у Книгарні Є

Дивіться також інтерв’ю з автором на каналі “Історія без міфів”:

Див. також:

Війна полісам, мир кибиткам! Скіфо-грецький воєнний конфлікт V століття до Р.Х.

Ольвійський лучник V ст. до Р.Х.

Військова справа племен епохи бронзи в Україні

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *