Таранний бій у середньовічній Русі

Володимир Гуцул

Мініатюра Радзивілівського літопису

Стаття присвячена розгляду проблеми побутування таранного бою на території середньовічної Русі у контексті цивілізації середньовічного Заходу. На думку автора, таранний бій був не лише важливим бойовим тактичним засобом феодальної війни, але і серйозним культурним фактором, що визначав ідентифікацію і комунікацію в середовищі військових еліт середньовічної Європи.

Таранний бій – в англомовній історіографії «mounted shock combat» [1] – тактико-технічний прийом «кавалерійської атаки, при якій вершники наносять удар списами суворо горизонтально… Відтак рука не влучає, а лише спрямовує спис у напрямку супротивника, якого треба влучити. Затиснуте під пахвою древко утримується у фіксованому горизонтальному стані витягнутим на всю довжину передпліччям правої руки… При такому методі атаки точка рівноваги списа відсувається далеко вперед від тієї ділянки, на якій він утримується воїном. Інакше кажучи, сам спис висувається відносно до тіла вершника на три чверті своєї довжини, а подекуди і більше того. І нарешті, міць удару, що завдається списом, вже не залежить від сили руки, оскільки наноситься він не рукою, а залежить перш за все від маси і швидкості коня, що скаче… і від того, наскільки твердо утримує спис сам рицар і наскільки стійким є сам він у своєму глибокому сідлі» [2]. Слід мати на увазі, що сила удару списа, взятого на переваги, прямо залежить від величини кута між напрямком списа і напрямком руху коня. Зменшення кута збільшує силу удару, однак разом з нею зростає ризик лобового зіткнення з ціллю. Як показувала турнірна практика, таке зіткнення було фатальним для всіх чотирьох його учасників [3].

Рицаря (miles) у воєнно-технологічному плані можна визначити як кінного «доспішного» воїна, як правило, шляхетного походження, спеціально навченого таранному бою. Комбатант, що не володів таким прийомом, рицарем вважатися не може. І навпаки, протягом всієї середньовічної історії ставалися неодноразові приклади того, як бійці низького походження, оволодівши таранною тактикою, не лише йшли до бою плечем до плеча з родовитими рицарями, але і час від часу ставали такими шляхом нобілітації.

Європейська історіографічна традиція ще з ХІХ ст. вважала таранний бій важливим, якщо не основним, фактором формування рицарського стану і феодалізму як такого [4]. З 1970-х рр. ця думка піддається суворій критиці з боку американських фахівців [5], але, не зважаючи на це, автори новітніх праць з історії рицарства і воєнної справи дотримуються традиційної думки про суттєву роль важкої рицарської кінноти у воєнній і соціальній історії середньовічного Заходу [6].

Перше зображення таранної атаки зустрічається на пам’ятці другої половини ХІ ст., так званому гобелені з Байо, що розповідає про завоювання Англії нормандським герцогом Вільгельмом (іл. 1). Перший опис вміщено у «Пісні про Роланда». Нагадаю: це пам’ятки другої половини ХІ – початку ХІІ ст., що належать до т. зв. нормандського культурного простору.

Іл. 1. Нормандські вершники. Гобелен з Байо. Поліхромна вишивка на лляному полотні 50х7000. Musee de la Tapisserie de Bayeaux, Байо, Франція

Прийом протягом другої половини ХІ – першої половини ХІІ ст. дуже швидко поширився серед воєнних еліт латинського – і не лише латинського – світу. З ХІІ ст. помітна мода на рицарський спосіб бою у Візантії та на Близькому Сході. Так, один з найкращих описів таранного удару належить перу сирійського еміра Усами ібн Мункиза: «Я вважаю, що кожен, кому доведеться битися списами, повинен притискати руку зі списом до свого боку, дозволивши коню робити те, що він захоче, під час удару. Бо якщо він ворухне рукою зі списом або витягне її, удар не залишить сліду і навіть подряпини» [7].

Іоанн Кіннам описує рицарські подвиги Мануїла Комніна на турнірах і навіть покладає на нього заслугу запровадження таранного бою при візантійському імператорському дворі: «Головною турботою царя Мануїла одразу після вступу його на престол було, в першу чергу, покращення озброєння греків. Якщо раніше вони зазвичай захищалися круглими щитами і переважно вирішували результат сутички за допомогою стріл, то Мануїл навчив їх використовувати щити до ніг, діяти довгими списами і багато уваги приділяв навчанню мистецтву верхової їзди. У вільний же від війни час він багато уваги приділяв практичній підготовці своїх військ, зокрема кінним сутичкам. Діючи дерев’яними списами, вершники Мануїла привчалися майстерно володіти зброєю. Внаслідок цього візантійські воїни скоро перевершили германських чи італійських списоносців. Від таких вправ не ухилявся і сам імператор» [8]. Не виключено, що згаданий вище процес навчання візантійських вершників відображений на графіті кінця ХІ – першої половини ХІІ ст. з фортечної стіни Пліски (іл. 2), хоча на ній могли бути зображені і європейські рицарі, оскільки в той час жеребців для бою використовували виключно вони. Хоч би як, у Візантії ця мода швидко минула. тому що вже на початку ХІІІ ст. ані Жоффруа Віллардуен  [9], ані Робер де Кларі [11] практично не згадують візантійських вершників – більш того, відзначають, що під час боїв за Константинополь там, де хрестоносцям вдавалося розвернутися у бойовий шик для удару списом, спротив візантійців припинявся [11].

Хоча мусульманські і християнські хроністи ХІІ–ХІІІ ст. сходяться на тому, що вдала таранна рицарська атака була найкоротшим шляхом до перемоги на полі битви, застосовували її не часто. Англійський історик військової справи Р. Смайл ще у 50-ті рр. ХХ ст. переконливо довів, що колективне використання такої тактичної концепції потребувало неабиякої компетенції командування і дисципліни комбатантів, обставини далеко не всюди дозволяли її використовувати, а використання не обов’язково гарантувало успіх: «Підрозділ рицарів був подібний до метального снаряду в руках командувача. Скеровуючи його проти ворогів, він міг ударити лише один раз, успіх залежав виключно від єдиної злагодженої атаки, одного натиску» [12].

Іл. 2. Поєдинок рицарів. Графіто на фортечній стіні, друга половина ХІ ст. (?) Пліска, Болгарія. Д. Овчаров, Български средневековни рисунки-графити, София 1982, с. 138.

Приблизна статистика зображення цього прийому в титульних пам’ятках рицарської культури, таких як «Біблія Мацейовського» чи «Манеський кодекс», підтверджує цю думку. Серед 103 воєнних сюжетів, що зустрічаються у «Біблії Мацейовського», таранний удар зустрічається 8 разів [13]. Серед 138 ілюстрацій «Манеського кодексу» – 6 разів, з них чотири – в турнірному, а не бойовому контексті [14].

При цьому не слід зменшувати культурне, ідентифікаційне значення цього прийому, а його рідкісне використання не слід приймати за доказ його неефективності. Таранний бій демонстрував як супротивнику, так і потенційному наймачу бойовий вишкіл і сталеві нерви бійця, він найкращим чином пасував до зіткнень між шляхетнонародженими воєнними фахівцями, які були орієнтовані на ближній бій і належали до одного культурного і соціального кола.

Для таранного бою було необхідним екіпірування певного типу. Як добре видно на мініатюрі ХІІ ст. з «Житія Св. Едмунда», це довга кольчуга, щит мигдалеподібної форми, що повністю прикривав лівий бік вершника, за напівкруглим верхнім виступом якого ховалося обличчя у відкритому шоломі. Спис також мав специфічну конструкцію: його довжина складала від 3 до 4,5 м, наконечник був, як правило, гранчастим, бронебійним (іл. 3). Такий спис через свої розміри не був придатний для уколу чи кидання. І це чітко розуміли автори літописів, які послідовно розрізняли «сулицю» і «копие». Так, наприклад, князь Лев Данилович використовував у пішому двобої з ятвязьким правителем Стікентом сулицю для того, щоб зіпсувати супротивнику щит і відкрити його для удару мечем: «Лвови же ѹбодшемѹ сѹлицю свою въ щитъ его . и не могѹщү емоу. тѹлитис҄ Левь Стекыитѧ мечемь . ѹбии» [15]. Однак при згадці про його кінний двобій з баном Фільнієм зустрічається спис: «ѡ того же гордаго Филю . Львъ младъ сы . изломи копье свое» [16].

Таким чином, довкола техніки таранного бою виник особливий взаємопов’язаний комплекс предметів озброєння і спорядження, а також система навичок і їх використання. Основні складові цієї системи можна описати в трьох пунктах:

Іл. 3. Майстер Алексіс. Св. Едмунд переслідує данців. Англія 1125-1150 рр. Кольорова мініатюра на пергаміні з манускрипту “Житіє святого Едмунда”. 27,4х18,7 см. M. Keen, Rycerstwo, Warszawa 2014, il. 6

1. Адаптований для вершника комплекс озброєння і специфічні техніки його використання: спис, що за розміром і конструкцією пасував для фіксації під пахвою і наступного завдавання удару на порівняно безпечній від прямого зіткнення дистанції; супровідний цій тактичній концепції гарнітур, який складався з повного обладунку і щита, а також наступальної зброї: мечів, призначених переважно для удару, що проломлює, допоміжної короткої клинкової і ударної зброї.

2. Основний тактичний прийом – таранний удар списом, його завдавав відповідним чином  екіпірований вершник на галопі чи кар’єрі. При цьому спис він нерухомо затискав під пахвою, внаслідок чого рух коня багаторазово збільшував силу удару.

3. Спеціально тренований бойовий кінь, який служив не лише і не стільки як транспорт, скільки як засіб збільшення, при тому значного, сили удару зброї у ближньому бою. Для ефективного використання коня вершнику необхідна була глибока посадка у сідлі з високими луками при цілковито випростаних у стременах ногах, а також шпори [17].

Розглянемо давньоруський історичний матеріал згідно з зазначеними пунктами.

1. Знахідки рицарського озброєння на Південно-Західній Русі, якими були довгі кольчуги, гранчасті наконечники списів «бронебійного» характеру, мечі типів Х–ХІІІа за класифікацією Еварта Окшотта, численні і в повній мірі надаються до порівняння з західними аналогами [18].

В датованому першою чвертю – серединою Х ст. похованні знатного скандинавського воїна у Шестовиці, крім клинкової зброї (меч і скрамасакс), виявлений спис довжиною більше чотирьох метрів, залишки щита, залишки двох коней (один з яких жеребець-дволітка) під сідлом і стременами [19]. Цей комплекс, що формально надається для таранної атаки, може свідчити про достатньо ранні експерименти у сфері кінного бою, синхронних з процесами формування важкої кінноти, що відбувалися у середовищі франкських військових еліт епохи Каролінгів [20].

З другої половини ХІ ст. зброя, що надається до порівняння з номенклатурою гобелена з Байо, рясно зустрічається у руському археологічному матеріалі. Цікавим є викуваний, але не заточений гранчастий наконечник списа, знайдений на Княжій Горі – що свідчить про локальне виробництво деталей рицарського озброєння. Для чого не існувало альтернативи – спис для рицаря був розхідним матеріалом.


Іл. 4. Св. Георгій. Південно-Західна Русь, ХІІ ст. А. Н. Кірпічніков, Древнерусское оружие, вып. 3, Москва-Ленинград 1971, рис. 16

Знахідки на Райковецькому городищі дозволяють говорити нам про комплекс рицарського спорядження на Русі, в якому поєднувалися предмети як локального, так і імпортного виробництва [21]. Така тенденція була характерною для рицарських арсеналів всього християнського світу. Три довгих кольчуги, біля десятка мечів, принаймні один з яких – так званий «великий меч» – має західне походження [22], конусоподібні шоломи, шпори, гранчасті наконечники списів складають цілісні комплекси озброєння, що можна порівняти з іконографічним і текстовим матеріалом: як руським, так і загальноєвропейським.

Подібні комплекси озброєння багато можуть сказати не лише про воєнну справу середньовічної Русі, але й про культурні пріоритети тамошніх військових еліт. Однак достатньо низький рівень зброєзнавчих досліджень на пострадянському просторі ускладнює використання артефактів озброєння в індердисциплінарному ключі. Свідченням цього є помічений Джоном Френсом в Артилерійському музеї в Санкт-Петербурзі «неймовірно повний комплекс кавалерійського спорядження: кольчужний гобер, шолом, меч, спис, стремена, шпори і т.д. На конічному шоломі, викуваному з одного шматка металу, відсутнє загострене навершя, найімовірніше виготовлене окремо і втрачене в результаті корозії. Не існує якого-небудь опублікованого опису цих обладунків» [23].

Такий комплекс спорядження також зображений на південноруській іконі св. Георгія, датованій Анатолієм Кірпічніковим серединою ХІІІ ст. [24], хоча не виключено, що згадана пам’ятка може бути ровесником мініатюр з «Житія св. Едмунда». На пам’ятці видно саме спішеного вершника, оскільки його довга кольчуга не призначалася для пішого бою, а щит і шолом відповідають щитам і шоломам, зображеним на гобелені з Байо. Невідомий автор дотепно передав розміри довгого списа, винісши його наконечник за межі композиції (іл. 4).

Завершення

Примітки

  1. L. White, Stirrup, Mounted Shock Combat,, Feodalism and Chivalry, Chapter I, [in:] Idem, Medieval Technology and Social Change, Oxford 1962, p. 1–38; M. Keen, Rycerstwo, Warszawa 2014, s. 44–49.
  2. Ж. Флори, Повседневная жизнь рыцарей в средние века, пер. с фр. Ф. Ф. Нестерова, Москва 2006, с. 111, 113.
  3. S. Anglo, The Martial Arts of Renaissance Europe, Yele 2000, p. 227.
  4. H. Brunner, Der Reiterdienst und die Anfänge des Lehnweisen, “Zeitschrift der Savigny-Stiftung für Rechtsgeschichte, Germanische Abteilung”, 8, 1887, S. 1–38.
  5. B. Bachrach, Charles Martel, Mounted Shock Combat, the Stirrup and Feudalism, “Studies in Medieval and Renaissance History”, 7, 1970, p. 49–75; S. Morillo, The “Age of Cavalry” Revisited, [in:] The Circle of War in the Middle Ages. Essays on Medieval Military and Naval History, ed. by D. J. Kagay and L. J. A. Villalon, Woodbridge 1999, p. 45–58.
  6. Д. Бартелеми, Рыцарство. От Древней Германии до Франции XII века, СПб 2012, с. 6 passim; J. F. Verbruggen, The Role of the Cavalry in Medieval Warfare, “Journal of Medieval Military History”, 3, 2005, p. 46–71.
  7. Усама ибн Мункыз, Книга назиданий, пер. с араб. М. А. Салье, М. 1958, с. 91.
  8. Иоанн Киннам, Краткое обозрение царствования Иоанна и Мануила Комнином (1118–1180), пер. под ред. В. Карпова, СПб 1859, с. 137.
  9. Жоффруа де Виллардуэн, Завоевание Константинополя, пер. и коммент. М. А. Заборова, М. 1993, с. 40, 62.
  10. Робер де Клари, Завоевание Константинополя, пер. и коммент. М. А. Заборова, М. 1986, с. 56.
  11. Див. посилання 9–10.
  12. R. C. Smail, Crusading Warfare 1097 – 1193, 2nd ed. by C. Marchall, Cambridge 1995, p. 114–115.
  13. Old Testament Miniatures. A Medieval Picture Book with 283 Paintings from the Creation to the Story of David, introduction and legends by S. C. Cockerell, preface by J. Plummer, New York 1969, f11r, pl. 76; f16v, pl. 113; f22r, pl. 143; f24v, pl. 155; f30v, pl. 186; f34v, pl. 210; f39r. pl. 237; f41r, pl. 250.
  14. Codex Manesse. Die Miniaturen der Groẞen Heidelberger Liederhandschrift, hrsg. von I. F. Walther, G. Siebert, Frankfurt am Main 1992, Taf. 22, 25, 63, 65a, 72, 128.
  15. Летопись по Ипатьевскому списку, стб. 828.
  16. Ibidem, стб. 804.
  17. В. Гуцул, Рицарська мілітарна технологія в Києво-Руській та Польсько-Литовській державах у ХІІІ–XVI ст.: інструменти, концепції та практики збройної боротьби. Рукопис. Дис. … канд. іст. наук. К. 2011, с. 6.
  18. А. Н. Кирпичников, Древнерусское оружие. В 3-х вып. Вып. 1: Мечи и сабли ІХ – ХІІІ вв. М. 1966, с. 83–88; R. E. Oakeshott, The Sword in the Age of Chivalry, Woodbridge 1994, p. 24.
  19. В. Коваленко, А. Моця, Ю. Сытый, Новейшие скандинавские погребения, найденные в Шестовице, [in:] Скандинавские древности Южной Руси. Каталог. Париж 2012, с. 321–350.
  20. Д. Бартелеми, Рыцарство, с. 73–118.
  21. В. К. Гончаров, Райковецкое городище, М. 1950, с. 89–90.
  22. В. Гуцул, Мечі з Райковецького городища. Історико-зброєзнавча студія, «Сторінки історії», 27, 2008, с. 66–73.
  23. J. France, Western Warfare in the Age of Crusades 1000–1300, London 2001, p. 247.
  24. А. Н. Кирпичников, Древрерусское оружие. В 3-х вып. Вып. 3: Доспех, комплекс боевых средств  ІХ–ХІІІ вв. М. 1971, с. 89, рис. 16.

Джерело: Гуцул В. Таранный бой в средневековой Руси // Colloquia Russica. – Series I, vol. 5. – Kraków – Bratislava, 2015. – С. 199–211.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *