Білоруські військові формування в Україні. 1917–1920 рр.

Артем Папакін

Мапа БНР

Мапа БНР

Перша світова війна і Білорусь

Початок Першої світової війни білоруські землі зустріли у складі Російської імперії. Однак вже у 1915 році бойові дії з Польщі перенеслися на схід, до Білорусі та України, і частина Західної Білорусі до кінця війни перебувала під німецькою окупацією. Білоруське населення в той час традиційно поділялося владою на “росіян” та “поляків” – в залежності від належності до православної чи католицької конфесій християнства, існування окремого народу білорусів російською владою не визнавалося. Відповідно про  які-небудь окремі білоруські національні військові формування у імперській Росії й мови не було. Окремі уродженці Білорусі потрапляли до польських національних частин, однак офіційно існувало обмеження для поляків Білорусі, Литви та України на вступ до них. Тому населення Білорусі поповнювало ряди регулярної російської армії, де не існувало помітних особливостей проходження служби для окремих народів імперії.

Білоруський військовий рух у російській армії під час Світової війни розвивався менш жваво, ніж в багатьох інших народів Російської імперії, в тому числі ніж український. Причиною цьому була передусім відсутність єдності у білоруському національному русі: цей рух на початку ХХ ст. був досить слабким, формування білоруської нації ще не завершилося, і основна маса білорусів була об’єктом використання з боку польського та російського національних рухів. Мовна і культурна різниця між сусідніми слов’янськими народами не була настільки великою, щоб асиміляція не давала своїх плодів. Тим не менш, білоруський національний рух на початку ХХ ст. розвивався, і намагався протидіяти російській владі та співпрацювати з сусідами – українцями, поляками, литовцями та латишами. Крім бажання співпраці, важливим фактором активізації білоруського національного руху в період Першої світової війни в Україні було біженство мирного населення з окупованих німцями територій, що було спрямовано в тому числі на українські землі.

Революція і утворення національних частин

Кіпріан Кондратович (1858–1932), російський генерал, білоруський військовий діяч

Кіпріан Кондратович (1858–1932), російський генерал, білоруський військовий діяч

Революційні події у Росії та в інших частинах імперії, що припинила існувати у березні 1917 р., дали потужний поштовх розвитку національних військових рухів серед солдатів колишньої мільйонної російської армії. Однак в той час білоруські діячі вели мову не про створення окремих військових частин з білорусів, а лише про утворення гуртків солдатів-білорусів [1]. Формування білоруських військових частин розпочалося лише після жовтневого (1917) З’їзду військових білорусів Західного фронту, який пролягав білоруськими теренами. На цьому з’їзді було обрано Центральну Білоруську військову раду на чолі з С. Рак-Михайловським [2]. За дорученням ради генерал К. Кондратович розробив та представив російському командуванню план створення окремих білоруських військових частин [3].

Свої “гуртки” мали білоруси і у військах Південно-Західного та Румунського фронтів, що розміщувалися на території України та Бесарабії. 3 грудня 1917 р. в Одесі відбувся З’їзд військових білорусів Румунського фронту, а 15–20 грудня в Києві – фронту Південно-Західного. Через те, що більшовики у Мінську розігнали І Всебілоруський з’їзд, делегати Київського з’їзду звернулися до всіх білорусів з закликом гуртуватися довкола З’їзду Південно-Західного фронту для оборони своєї вітчизни [4]. Ці два з’їзди також ухвалили “білорусизувати” ті частини російської армії, які перед війною стояли на території Білорусі: всі небілоруси визначених для білорусизації військових частин і підрозділів підлягали звільненню та заміні на чинів-білорусів з інших частин. 9 січня 1918 р. при штабі помічника головнокомандувача арміями Румунського фронту було засновано Білоруську військову комісію на чолі з генерал-майором Пожарським, яка почала реалізовувати білорусизацію частин фронту [5].

Відтак на Румунському фронті було білорусизовано 357-у Вітебську та 401-у Мінську дружини державного ополчення (ополченські частини формувалися переважно з місцевих мешканців, тому там було багато білорусів), 6-й Таурогенський прикордонний кінний полк (під назвою “1-го Гусарського Білоруського Національного полку”), 4-й важкий артилерійський дивізіон, 77-й обозний батальйон та 5-й і 284-й запасні піхотні полки. Командуванням фронту було дано згоду до білорусизації 43-ї піхотної дивізії та цілого 4-го армійського корпусу (його 39-та і 40-ва піхотні дивізії, що у мирний час дислокувалися у Мінську та Вітебську), однак воїнів-білорусів виявилося недостатньо для його укомплектування, і у лютому 1918 р. з усього фронту вирішено сформувати лише одну дивізію [6].

Окремий білоруський батальйон перебував у Одесі, де 27 січня 1918 р. було відкрито білоруський етапно-концентраційний пункт [7] – там збиралися солдати-білоруси, яких потім формували у військові підрозділи.

Однак військові частини Румунського фронту не змогли вийти з-за меж Бессарабії, оскільки румунська армія, яка в цей час окупувала регіон, розформувала білоруські частини і до Білорусі через Україну солдати цих формувань поверталися без зброї. У зайнятій у січні 1918 р. більшовиками Одесі Білоруська військова рада спробувала продовжити створення білоруських військових частин, однак невдало; нова українська влада також гальмувала цей процес [8].

Білоруська незалежність і армія

Уставна грамота Ради БНР. 25 березня 1918 р.

Уставна грамота Ради БНР. 25 березня 1918 р.

21 лютого 1918 р. білоруськими політиками було видано Уставну грамоту, в якій проголошувалося створення Білоруської Народної Республіки. Третьою Уставною грамотою 25 березня БНР була оголошена незалежною, незважаючи на відсутність підтримки з боку німців. Акт 25 березня був підтриманий білорусами, що проживали в Україні: його вітали представники білоруських організацій Києві та Одеси [9].

Однак незалежність не принесла розбудову національного війська: німці не дозволяли білорусам формувати свою армію. Тому білоруси намагалися досягти домовленості з українською владою. Майно розформованих білоруських частин Румунського фронту все ще перебувало на ст. Тераклія та у м. Івешть і Рені, а в Одесі продовжував діяти етапно-концентраційний пункт, де перебувало 420 солдатів і офіцерів [10]. У ході переговорів з білоруською делегацією українська влада погодилися на існування у Одесі та Києві етапно-евакуаційних пунктів та повернення білорусів-військовиків з території УД додому [11]. Крім того, у червні 1918 р. міністерство закордонних справ УД заявило військовому міністерству, що “формування озброєних частин Білорусії на території України допустити можливо” [12]. Однак командування Німеччини та Австро-Угорщини в Україні не погоджувалося на існування на зайнятих теренах іноземних військових формувань. Ані в Україні, ані у самій Білорусі німецьке командування не дозволило формувати білоруські військові частини. Лише у листопаді 1918 р., після революції у Німеччині та початку виведення німецьких армій зі Східної Європи, розпочалися спроби створення білоруської армії у краї.

Білоруська “дивізія” в Одесі

Солдати військ Антанти в Одесі. 1919 рік

Солдати військ Антанти в Одесі. 1919 рік

Наступна спроба створення білоруських військових формувань в Україні припадає на період Директорії УНР. У 1919 році сама Білорусь була позбавлена самостійності: до середини лютого 1919 р. до лінії Ліда–Слонім–Сарни просунулася Червона армія, одночасно заходу на Брест, Кобрин, Волковиськ і Пінськ наступає Військо Польське. Білоруські діячі намагалися утворити свої військові формування у Польщі та Литві. У Одесі, де у той період утвердилася влада білогвардійців та командування військ Антанти, діяла організація “Білоруський національний центр” на чолі з С. Некрашевичем [13]. За ініціативою поручника Олександра Бохановича цей центр вступив у домовленість з командувачем “Збройних сил на Півдні Росії” генералом А. Денікіним і став виконувати роль тимчасового крайового уряду Білорусі, залежного від влади “білих”. А. Боханович зумів відновити формування білоруського збройного загону в Одесі. 13 січня 1919 р. С. Некрашевич офіційно звернувся до командувача військ Антанти генерала А. Бартело з проектом утворення 40-тисячної білоруської армії [14].

За допомогою антантівського командування у Одесі вдалося організувати лише одну білоруську “дивізію”, що налічувала до 1000 осіб. У місті було утворено також Білоруський гусарський полк [15]. Однак після взяття Одеси “червоними” білоруські військові формування припинили існування і так і не потрапили до краю зі зброєю в руках.

Вирішальний 1920 рік

Станіслав Булак-Балахович (1883–1940), білоруський військовий діяч

Станіслав Булак-Балахович (1883–1940), білоруський військовий діяч

У листопаді 1919 р. уряд БНР уклав угоду з Директорією, за якою в Україні мало розпочатися утворення армії БНР. Планувалося, що армія буде добровільною, організацією білоруського війська повинен був керувати полк. Берозін за підтримки українського уряду [16]. Однак мілітарна ситуація в Україні не дозволила втілити ці плани. Невдовзі сама Україна була окупована, а її армія і уряд опинилися в еміграції у Польщі.

Не вдалося сформувати білоруську армію і в Польщі; лише в лютому 1920 р. було досягнуто домовленості щодо переходу з Естонії до Польщі загону Станіслава Булака-Балаховича. Незважаючи на те, що росіян у загоні було більше білорусів [17], він перейшов під зверхність БНР і присвятив боротьбі за незалежну Білорусь всю свою подальшу долю. Польське головне командування вирішило перекинути загін Булака-Балаховича спочатку до Бреста з метою доукомплектування, а потім використати у боях проти більшовиків на Поділлі, проте С. Булак-Балахович не погоджувався на це [18]. У Бресті загін Булака-Балаховича розмістили разом з українськими військовиками, що входили до складу 6-ї Січової дивізії Армії УНР. Враховуючи те, що серед “балаховців” було близько 23 % українців, українське командування їх переманювало до себе; у планах було об’єднання українських та білоруських частин, однак до цього так і не дійшло. В результаті близько 200 осіб з загону С. Булака-Балаховича перейшли до Армії УНР, яка разом з поляками готувалася до нової кампанії проти Червоної армії [19]. Врешті, навесні 1920 р., коли Ю. Пілсудський з командуванням Війська Польського підготували план нової кампанії проти Червоної армії, вони використали і “балаховців”.

Генерал В. Зелінський виступає перед солдатами "вовчої сотні" загону С. Булака-Балаховича

Генерал В. Зелінський виступає перед солдатами “вовчої сотні” загону С. Булака-Балаховича

У квітні Польща підписала договір з УНР і розпочала великий наступ на “червоні” позиції в Україні. Тому 9 червня 1920 р. загін Булака-Балаховича, який нараховував до 1 тис. осіб, був відправлений на фронт в околиці Києва, до складу військ польської 3-ї армії генерала Е. Ридза-Смігли. У бойових діях йому допомагали українські отамани Струк та Терещенко [20]. На території України (в районі Ковеля, Влодами та Володимира-Волинського) до загону почали вербувати місцеве населення, яке склало чималий відсоток т.зв. Селянської бригади у загоні Булака-Балаховича [21]. Вже 10 червня розпочався відступ частин 3-ї армії, спричинений проривом польських позицій в Україні 1-ю кінною армією Будьонного. Пізніше загін Булака-Балаховича бився під Малином і Овручем, обороняв лінію Стири на Поліссі та Камінь-Каширський, разом з групою генерала М. Омеляновича-Павленка боронив південну ділянку польсько-більшовицького фронту, а 7 серпня перейшов Буг. У той час його загін налічував не більше 700 осіб [22]. У вересні 1920 р. в ході контрнаступу солдати Булака-Балаховича разом з поляками форсували Буг і наступали в напрямку Холм–Ковель [23]; пізніше загін був скерований на північ, до Білорусі, він взяв участь у визволенні Пінська.

У жовтні 1920 р. в Ризі було підписано прелімінарний договір, за яким Білорусь, подібно до України, була поділена між поляками та більшовиками. Угода також зобов’язувала польську сторону роззброїти антирадянські збройні формування на своїй території, тому С. Булаку-Балаховичу радили залишити польську територію або вести боротьбу самостійно, без польської допомоги. Так він і зробив, перейшовши з підвладними частинами 25 жовтня радянсько-польську демаркаційну лінію, зайнявши Мозир і оголосивши про відродження БНР. Під час цього рейду Селянська бригада отамана Іскри тимчасово (14–17 листопада) займала Овруч [24]. Проте під натиском переважаючих сил Червоної армії армія Булака-Балаховича все-таки знову відступила на контрольовану поляками територію. Виконуючи умови Ризького мирного договору від 18 березня 1921 р., поляки врешті роззброїли загін С. Булака-Балаховича, а сам генерал оселився у Варшаві.

Символіка білоруських частин

"Погоня" – герб БНР. З прапора 1920 року

“Погоня” – герб БНР

У період білорусизації військових частин Румунського фронту солдати і офіцери – білоруси носили уніформу колишньої російської армії: сукняні сорочки і штани, круглі кашкети і папахи, російські шинелі. Для виділення з-поміж інших солдатів армії, що розпадалася, білоруси, подібно до інших націй, використовували стрічки і кокарди національних кольорів. Білоруські солдати носили на грудях (на рівні другого ґудзика мундиру) запроваджену Білоруською центральною військовою радою біло-червоно-білу стрічку, банти і стрічки у цих кольорах [25].

У період спроб створення білоруської армії при Війську Польському було розроблено проект уніформи, що включав власні сірі мундири покрою френч з оригінальною системою розрізнення рангів (петлицями), англійські кашкети з випушками і біло-червоно-білими стрічками. У 1920 р. були запроваджені однострої з розміщеними на погонах знаками “Погоні” – білоруського герба, та кокардами з “Погонею” на кашкетах [26].

Кавалерія загону С. Булака-Балаховича

Кавалерія загону С. Булака-Балаховича

Загін генерала Булака-Балаховича не мав окремих одностроїв, тут носили змішані елементи російських армійських, казачих та польських уніформ. На рукавах “балаховці” могли носити біло-червоно-білі пов’язки, пов’язки з написами або нашиті на рукави білі хрести [27]. Найбільш характерною особливістю одностроїв “балаховців” були кокарди у вигляді “Адамової голови” – черепа зі схрещеними кістками під ним, емблема жертовності.

 

Джерела та література:

1. Щавлинский Н. Б. Общественно-политическая и национально-культурная деятельность белорусских организаций в Одессе в 1917–1919 гг. – Минск : Мэджик Бук, 2008. – С. 11.

2. Łatyszonek O. Działalność białoruskich wojskowych na terytorium Ukrainy w latach 1917–1919 // Białoruskie Zeszyty Historyczne. – 1996. – № 5. – S. 113.

3. Щавлинский Н. Б. Государственно-политическое и национально-культурное самоопределение Беларуси в годы Первой мировой войны (1914–1918). – Минск : Мэджик бук, 2009. – С. 90.

4. Łatyszonek O. Op. cit. – S. 114.

5. Щавлинский Н. Б. Государственно-политическое… – С. 106.

6. Российский государственный военно-исторический архив, г. Москва, ф. 2085, оп. 2, д. 128, л. 145, 149, 150, 153, 165.

7. Щавлинский Н. Б. Общественно-политическая… – С. 15.

8. Łatyszonek O. Op. cit. – S. 114–115.

9. Щавлинский Н. Б. Государственно-политическое… – С. 126–127.

10. Там же. – С. 140.

11. Центральний державний архів вищих органів влади і управління України, м. Київ, ф. 3766, оп. 1, спр. 192, арк. 1–7.

12. Там само, арк. 4.

13. Łatyszonek O. Op. cit. – S. 115.

14. Ibid. – S. 116; Латышонак А. Жаўнеры БНР. – Беласток: Інстытут беларусістыкі, Беларускае гістарычнае таварыства, 2009. – С. 218.

15. Там само.

16. Łatyszonek O. Op. cit. – S. 117.

17. Латышонак А. Цит. праця. – С. 151.

18. Там само. – С. 137.

19. Срібняк І. Українці на чужині. Полонені та інтерновані вояки-українці в країнах Центральної та Південно-Східної Європи: становище, організація, культурно-просвітницька діяльність (1919–1924 рр.). – К.: КДЛУ, 2000. – С. 138–139; Руккас А. “Разом з польським військом”: Армія Української Народної Республіки 1920 р. (структура, організація, чисельність, уніформа). – Ніжин: Видавець ПП Лисенко М.М., 2013. – С. 185.

20. Латышонак А. Цит. праця. – С. 138.

21. Руккас А. Цит. праця. – С. 107.

22. Там само. – С. 139.

23. Руккас А. Цит. праця. – С. 95.

24. Там само. – С. 107.

25. Ляхор В. А. Военная символика белорусов. Знамена и мундиры. – Минск: Харвест, 2014. – С. 136–137.

26. Там само, с. 140–142; Латышонак А. Цит. праця. – С. 222.

27. Ляхор В. А. Цит. праця. – С. 152–152.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *