Артем Папакін

У період Першої світової війни 1914–1918 рр. польський народ намагався створити армію, за допомогою якої можна було б завоювати незалежність. Задля осягнення цієї мети польські військові формування створювалися під австрійським, російським та французьким командуванням. Хоча більш відомою українському і польському читачеві є історія Легіонів Польських – військових з’єднань у складі австро-угорської армії, все ж найбільш чисельними були польські військові формування, що виділялися зі складу армії російської. Влітку 1917 – навесні 1918 рр. на території колишньої Російської імперії тривало створення трьох польських корпусів, два з яких розміщувалися на території Наддніпрянщини й Бессарабії та були об’єднані під назвою Польських військ в Україні.

На початку Першої світової війни польські політичні кола проросійського спрямування були прихильниками створення польської армії під російським контролем, що боролася б за незалежність Польщі від Німеччини та Австро-Угорщини. Однак російське командування не давало згоди на утворення окремих польських національних частин, вважаючи їх менш боєздатними, ніж російська регулярна армія. Тим не менш, дворянинові Вітольду Остої-Горчинському вдалося дістати згоду російського Верховного головнокомандувача на формування “польського леґіону” у складі російської армії. Вже в березні 1915 р. вирушив на фронт 1-й Польський легіон (названий у історіографії за місцем формування Пулавським) під командуванням В. Остої-Горчинського. На фронті польські солдати з гідністю виконали покладений на них обов’язок, що збільшило довіру до нього з боку командування і призвело до розширення масштабу формування. У вересні 1915 р. легіон розгорнуто до Польської стрілецької бригади. За кілька місяців було створено 4 піхотні батальйони, саперну роту та уланський дивізіон, що дозволило командуванню вже у березні 1916 р. відправити бригаду на фронт. У цей час Царство Польське було окуповане військами Центральних держав, монархи яких декретом від 5 листопада 1916 р. оголосили про створення контрольованої ними держави – Польського королівства, якому дозволялося мати власну армію – Польські Сили Збройні (Польський вермахт). Тому російське військове командування повинно було дати згоду на створення більшого польського військового з’єднання. Прихильниками збільшення масштабу створення польських частин виступили Польський національний комітет та Головнокомандувач армій Південно-Західного фронту генерал О. Брусілов. У результаті у лютому 1917 р. було розпочато розгорнення Польської стрілецької бригади до дивізії, яку вирішили розмістити у Київському військовому окрузі.

Лютнева революція 1917 р. привела до влади у Росії прихильників принципу самовизначення народів, що дозволило полякам надати своїм військовим формуванням справжнього національного характеру, який виражався у поширенні польської мови, національної символіки тощо. У травні 1917 р. дивізія у складі 4-х стрілецьких полків, інженерної роти та уланського полку вирушила на фронт і взяла участь у літньому наступі 1917 р. армій Південно-Західного фронту в Галичині. Після цього дивізію було виведено у запілля Західного фронту, де стає основою для 1-го Польського корпусу. Формування корпусу здійснювалося під керівництвом Головного польського військового комітету – представництва польських солдатів російської армії, обраного на Всеросійському з’їзді у Петрограді.

На кінець 1917 р. 1-й Польський корпус нараховував 18,5 тис. осіб, складався з 3-х стрілецьких дивізій (по 4 полки в кожній), Рицарського легіону, 2-х артилерійських бригад, дивізіону кінної артилерії, дивізіону важкої артилерії, мортирного артилерійського дивізіону, уланського полку (тривало утворення 3-х полків кінноти) та ін. допоміжних і технічних підрозділів. Після жовтневого перевороту 1917 р. в Петрограді та спроб більшовиків роззброїти частини корпусу його командувач генерал Ю. Довбор-Мусницький концентрує 1-й Польський корпус навколо фортеці Бобруйськ у Білорусі. Важливою подією для Польських військ в Росії було прийняття частинами 1-го Польського корпусу присяги на вірність єдиної на той час влади в Польщі – Регентській раді контрольованого німцями і австрійцями Польського королівства. Однак командування німецькими частинами, які за умовами Брестського миру зайняли терени Білорусі, не бажаючи мати у себе в запіллі вороже налаштовані війська зажадало роззброєння корпусу, що і відбулося 20 травня 1918 р.

Хоча проекти утворення польських військових частин на українській території існували ще у липні 1917 р., російське командування довго не давало на це згоди. Коли ж після жовтневого перевороту в Петрограді 1917 р. проблема зникла, руйнівні процеси в армії досягли такого розмаху, що створення боєздатних польських військових частин стало проблематичним через більшовицьку агітацію. Місцеві Об’єднання військових поляків теж не дуже активно підтримували ідею створення польських військ. Однак основною проблемою при створенні польських частин в Україні була неприхильність до проявів польської військової сили з боку українського населення. Багате на конфлікти минуле українсько-польських стосунків, переважання поляків серед великих землевласників на Правобережжі, мала чисельність українських національних формувань спричинили пряму неприязнь українців до Польських військ в Україні. Отже, формування польських частин в Україні відбувалося зовсім у інших умовах, ніж утворення 1-го Польського корпусу в Білорусі, набуло скромніших масштабів і не могло призвести до створення боєздатних і чисельних військових сил.

Об’єднання військових поляків, що діяли в частинах та з’єднаннях фронту, проявляли достатню активність у справі утворення польських збройних сил. Командування фронту підтримувало ідею створення національних військових частин, бажаючи за їх рахунок збільшити боєздатність армій. Тому створення польських формувань на фронті, що розпочалося у листопаді 1917 р. шляхом полонізації (заміни непольського особового складу поляками і перейменування військових частин), приносило певні результати. На початку січня 1918 р. було сформовано 2-й Польський корпус у складі неповних 2-х стрілецьких дивізій, артилерійської бригади, двох уланських полків та ін. підрозділів. Однак через розпад російської армії, що на початку 1918 р. досяг апогею, протидію створенню польських частин з боку більшовиків, що поступово захоплювали владу в з’єднаннях і частинах фронту, та їхню агітацію серед польських солдатів чисельність 2-го Польського корпусу залишалася низькою, становлячи 4,3 тис. чол.

Хоча чисельність польських солдатів на Південно-Західному фронті була значною, утворення там частин Польських військ зіштовхнулося з більшими проблемами, ніж на інших фронтах. По-перше, активність польських військових організацій тут була низькою, по-друге, створення польських частин було розпочато лише у грудні 1917 р., а до цього часу солдати-поляки поповнювали склад польських національних частин на інших фронтах, а по-третє, процесу створенню Польських військ перешкоджала складна політична ситуація: розпад армії та боротьба за владу в Україні. Тому процес створення польських військових частин на Південно-Західному фронті, що відбувався головним чином шляхом концентрації демобілізованих солдатів на етапних пунктах, розкиданих по значній території, приніс незначні результати: до лютого 1918 р. було сформовано лише один кавалерійський полк, близько полку піхоти й артилерійський дивізіон.

Підписання Українською Народною Республікою Брестського миру 27 січня (9 лютого) 1918 р. поставило польські військові формування в Україні у складне становище. Створені саме для боротьби з арміями Центральних держав, Польські війська не могли залишатися на зайнятих ними теренах, тому логіка подій диктувала необхідність виходу за межі України, однак фізичної можливості на це не було через неповну сформованість частин, їх слабке технічне оснащення, відсутність централізації у командуванні тощо. Становище Польських військ в Україні ускладнило також приєднання до 2-го Польського корпусу ІІ Бригади Польських леґіонів зі складу австро-угорської армії, що в ніч на 16 лютого 1918 р. всупереч наказам перейшли лінію фронту. Через відсутність прямих наказів командування частина польських формувань після введення військ Австро-Угорщини та Німеччини залишалася на місці (польські військові частини Південно-Західного фронту та Одеського військового округу), а частина (2-й Польський корпус з ІІ Бригадою леґіонів та загоном з Південно-Західного фронту, що приєдналися до корпусу) вирушила на схід, плануючи вийти поза німецьку зону військової присутності. Водночас було проведено часткову концентрацію польських військових частин на Правобережжі України, створено Штаб Польських військ в Україні (Антоніни).

З самого початку формування Польських військ в Україні їх організатори намагалися надати цим частинам рис національного війська. Хоча етнічний склад частин був неодноманітним, йому надавали виразно польського характеру вихованням солдата, дисципліною, зовнішнім виглядом тощо. Організаційна структура Польських військ засновувалась на відповідних російських штатах, пристосованих відповідно до нагальних потреб військового часу та наявної кількості військового майна і солдатів. Цим, зокрема, пояснюється наявність у Польських військах великої кількості кавалерійських підрозділів і частин. На озброєнні польських формувань перебували головним чином російська зброя і техніка, проте були також й іноземні зразки.

Для солдатів, офіцерів та генералів Польських військ в Україні було введено традиційні польські військові звання, засновані на російській системі відповідності посадам. Уніформи польських військових формувань були одним з найважливіших показників їх національного характеру. Вони включали поєднання національних кольорів, емблем (орел), традиційних елементів вбрання (“рогатівки”, “мацеївки”), спільних і для інших польських військових формувань, зокрема, Польських леґіонів Ю. Пілсудського. Для Польських військ було вироблено самобутню військову форму, що виражала національний характер формувань і помітно відрізнялася від уніформ інших армій. Одночасно окремі елементи одностроїв (англійські погони, ознаки звання тощо) свідчили про зовнішньополітичні пріоритети поляків – союзницьке щодо країн Антанти становище Польських військ.

Наступ більшовиків на територію УНР унеможливив врегулювання умов перебування польських частин, а введення до УНР військ Австро-Угорщини та Німеччини призвело до того, що польські військовики були вимушені вести переговори щодо долі своїх формувань з німецьким військовим командуванням. Переговори за участю української влади тривали упродовж березня 1918 р. і призвели до підписання “Умов перебування Польських військ в Україні”. Ця угода відповідала інтересам сторін, проте не могла бути виконана через бажання німецького командування та української влади роззброїти польські корпуси в Україні, що поставило польські військові формування в складні умови існування. У квітні 1918 р. через недотримання умов угоди обома сторонами переговорний процес поновився. Зміна влади в Україні (переворот П. Скоропадського) та посилення впливу німецького командування на політику в Української Держави припинили переговорний процес. Польські військові формування в Україні були поставлені перед фактом їх швидкого роззброєння, тому здійснили заходи щодо забезпечення свого існування: відбулося підпорядкування  частин єдиному командуванню, здійснено концентрацію частин 3-го корпусу, а частини 2-го корпусу рухалися на схід з метою вийти поза німецьку зону присутності.

Після припинення переговорів австро-німецьке військове командування і українська влада вирішили роззброїти польські військові формування в Україні. Першим на вимогу австро-угорського командування 20 квітня 1918 р. було ліквідовано польський загін у Одесі. 2-й Польський корпус, що наприкінці квітня 1918 р. зупинився в районі Канева, було оточено німецькими військами і після битви 12 травня 1918 р. роззброєно. Солдати корпусу потрапили до німецького полону. Частини 3-го Польського корпусу (об’єднані у Легку бригаду 3-го Польського корпусу), що перебував на Поділлі, вступили у конфлікт з місцевим селянством, тому, попри зичливе ставлення до них австро-угорських військ, не могли довго залишатися на українській території. Причиною конфлікту, що розгорівся навесні 1918 р. між польськими військовими та українським селянством, була складна продовольча ситуація у війську та на селі, невнормоване становище Польських військ на українській території, а також багате на збройні конфлікти минуле українсько-польських взаємин. Внаслідок конфлікту відбулося загострення українсько-польських стосунків на Правобережжі України та неприязні до польських формувань з боку української влади.

Після виставлення ультиматуму австро-угорського командування 10 червня 1918 р. Легка бригада 3-го Польського корпусу склала зброю. Солдати цього з’єднання отримали змогу повернутися додому чи продовжити службу в інших військових формуваннях. Основними причини ліквідації Польських військ в Україні були: небоєздатність та мала чисельність цих формувань; неприязнь до них українського населення, влади та австро-німецького командування; неможливість виходу з території України через розпорошеність та слабку організацію польських військових формувань; неможливість повернення до Польщі через окупацію її теренів Німеччиною та Австро-Угорщиною і протидію цьому з боку вказаних держав.

Після роззброєння корпусів на українській території було утворено підпільну польську Вербувально-агітаційну організацію, що висилала солдатів до інших польських військових формувань, які у червні – грудні 1918 р. утворювалися у Мурманську, Архангельську, Кубані, Сибіру тощо. Солдати утворених там частин отримали змогу повернутися до Польщі лише у 1919–1920 рр.

Література:

1. Голуб П. А. Польские революционные войска в России в 1917–1920 годах // Вопросы истории. – 1958. – № 3. – С. 44–63.

2. Гражданская война на Украине. 1918–1920. Сборник документов и материалов в трёх томах, четырёх книгах. Т. 1, кн. 1. Освободительная война украинского народа против немецко-австрийских оккупантов. Разгром буржуазно-националистической Директории. / Ред. И. К. Рыбалка. – К., 1967.

3. Дашкевич В. О польской вооруженной силе в России за время с 1 июня 1917 г. по 1 июня 1918 года // Военно-исторический сборник. Труды военно-исторической комиссии. – М., 1920. – Вып. 4. – С. 173–180.

4. Дерябин А. И. Гражданская война в России. 1917–1922: Национальные армии. – М., 2000.

5. Калениченко П. М. Брати по класу – брати по зброї. Участь польських інтернаціоналістів у боротьбі за владу Рад на Україні. 1917–1920  рр. – К., 1973.

6. Ковальчук М. Відносини української влади з польськими військовими на Правобережжі (1918 р.). Свідчення військового міністра УНР О. Жуковського // Військово-історичний альманах. – 2006. – Число 1 (12). – С. 108–113.

7. Кулик А., Пташинський П. До історії збройної спілки української буржуазії та польських поміщиків для боротьби проти пролетарської революції // Архів Радянської України. – 1932. – № 5–6. – С. 184–236.

8. Папакін А. Війська польські. Польські військові формування колишньої російської армії в Україні 1917–1919 рр. – Київ: Видавець Олег Філюк, 2015.

9. Руккас А. О. Створення польських національних частин на Румунському фронті (листопад 1917 р. – березень 1918 р.) // Над Дніпром і Віслою. Матеріали міжнародної наукової конференції “Україна і Польща у визвольних змаганнях ХІХ – початку ХХ ст.” – К., 2004. – С. 18–36.

10. Савченко Г. Польські військові формування у Києві у 1917 році // Pamiętnik Kijowski. T. 6. Polacy w Kijowie. – Kijów, 2002. – S. 214–223.

11. Савченко Г. Польські військові формування як чинник розгортання українського військового руху в російській армії (березень – травень 1917 р.) // Етнічна історія народів Європи. – 2001. – Вип. 8. – С. 85–89.

12. Френкин М. С. Революционное движение на Румынском фронте. 1917 г. – март 1918 г. Солдаты 8-й армии Румынского фронта в борьбе за мир и власть Советов. – М, 1965.

13. Bagiński H. Wojsko Polskie na Wschodzie. 1914–1920. – Warszawa, 1921.

14. Bergel R. Dzieje II Korpusu polskiego. – Warszawa, 1921.

15. Kozłowski W. Artyleria II Korpusu Polskiego (listopad 1917 – maj 1918) // Acta Universitas Lodziensis. Folia Historica. – 1991. – Z. 43. – S. 23–56.

16. Lipiński W. Walka zbrojna o niepodległość Polski, 1905–1918. – Warszawa, 1931.

17. Miodowski A. Związki wojskowych Polaków w Rosji (1917–1918). – Białystok, 2004.

18. Waśkow-Wyszomirski W. Na zakrętach historii. Rzecz o III Korpusie Wojsk Polskich na Wschodzie. – Katowice, 1938.

19. Wrzosek M. Polski czyn zbrojny podczas pierwszej wojny światowej 1914–1918. – Warszawa, 1990.

20. Wrzosek M. Wojskowa misja pełnomocnika Rady Regencyjnej Władysława Raczkiewicza w 1918 roku // Polska i Polacy. Studia z dziejów polskiej myśli i kultury politycznej XIX i XX wieku. Księga pamiątkowa dedykowana profesorowi Romanowi Wapińskiemu. – Gdańsk, 2001.