Володимир Гуцул

Початок

2. Буквально за інструкцією Усами ібн Мункиза тримає спис персонаж, зображений на срібній чаші ХІІ ст., знайденій у Чернігові (іл. 5). Незалежно від того, яким чином трактувати переслідування копійником кінного вершника – як віддзеркалення воєнних реалій чи алегорію протистояння християнських і східних культур – сюжет був живучим у мистецтві як Західної, так і Центрально-Східної Європи, оскільки без принципових змін з’явився і в «Манеському кодексі» [25], і в пам’ятці станкового живопису першої третини XVI ст. – «Битва під Оршею» [26].

Руські літописи періодично звертають увагу на тактику руських військових еліт і деякі з літописних описів можна кваліфікувати як згадку таранного бою. Під 1151 р. у «Київському літописі» описані персональні таранні атаки князів, що ворогували, на бойові порядки супротивника: «Андрѣи же Дюргевич възмѧ копье и ѣха на передъ . и съѣхасѧ переже всихъ . и изломи копье свое тогда бодоша конь под нимъ в ноздри конь же нача соватис҄ под нимъ . и шеломъ спаде с него и щитъ на на немъ ѡторгоша Бж҃ьем заступлениемъ и млт҃вою родитель своихъ схраненъ бѣ без вреда . и тако перед҄ всими полкъı . въѣха Изѧславъ ѡдинъ в полкъı ратнъıх҄. и копье свое изломи . и ту сѣкоша ѣ в руку . и въ стегно и бодоша и с того летѣ с конѧ» [27].

Варто пам’ятати, що «изломити» спис, що не призначався для таранного удару, в сідлі доволі складно. В той час як зброї, призначеній для таранного удару, належало ламатися в разі критичних навантажень. Військові історики початку ХХ ст., які мали власний кавалерійський досвід, висловлюються про це таким чином: «Поломка списів не свідчить про недосконалість зброї чи непереборність зустрічної перешкоди. В деяких випадках зламане у зіткненні древко попереджувало сильну зворотну дію списа. Відомо, що недосвідчений боєць, що встромляє піку, на галопі буде сам вибитий з коня, йому відірве руку пікою, що застрягла у тілі ворога» [28].

Інше важливе руське джерело – «Галицько-Волинський літопис» – рясніє від «грому трісновення копій». Обмежимося однією цитатою – це опис битви під Ярославом, цілком зіставне з повідомленнями західних хронік про битви  під Бувіном чи Мюре: «Ростислав же исполчивсѧ преиде дебрь глѹбокѹю . ѡномѹ же идѹ противѹ полкѹ Даниловѹ . Андрѣеви же дворскомѹ . тоснѹщюсѧ . да не сразитсѧ с полкомъ Даниловым҄ ѹскоривъ сразисѧ с полкомъ . Ростиславлимъ . крѣпко копьем же изломившимсѧ . ıако ѿ грома трѣсновение быс҄ . и ѿ ѡбоихъ же мнози падше . с конии ѹмроша . инии ѹıазвени быша . ѿ крѣпости ѹдарениıа копѣиного . Данилъ же посла . к҃ мѹж҄ избраных҄ на помощь емѹ . Василѣи же . Глѣбовичь . и Всеволодъ Ѡлександрович҄ . Мьстиславъ . не мога . Андрѣеви бѣжаста назадъ . ко Сѧнови. Андрѣеви же ѡставшѹ с малои дрѹжиною . возьѣздѧ крѣпци борѧшесѧ с ними . видѣв же Данилъ . Лѧхъı крѣпко идѹщимъ на Василка . керьлѣшь поющимъ . сильньнъ гласъ ревѹще в полкѹ ихъ . Данилъ же видивъ близъ брань Ростиславлю . и Филю в заднемь полкѹ стоıаща . со хорюговью . рекѹщю . ıако Рѹсь . тщиви сѹть на брань . да стерпимъ . ѹстремлениıа ихъ . не стерпими бо сѹть на долго времѧ на сѣчю Бо҃у же не ѹслъıшавшѹ славы его приде на ны Данило . со ΙАковомъ Марковичемъ . и со Шьльвомъ . Шелвови же сбоденѹ бывшѹ . Данила же емшѹ исторжесѧ из рѹкѹ его и выеха ис полкѹ . и видѣвь Ѹгрина грѧдѹщаго . на помощь Фили . копьемь сът҄че и . и вогрѹженѹ бывшѹ в немь . ѹломленѹ спадесѧ изъдше» [30].

Подібно до західноєвропейських хроністів свого часу, літописець зацікавлений таранними зіткненнями важкоозброєних вершників. Цілком у дусі «рицарських романів» Робера де Кларі, Жоффруа Віллардуена і Жана де Жуанвіля автор тексту послідовно зупиняється на індивідуальних досягненнях славетних воїнів. Показовою є увага літописця виключно до рицарської зброї ближнього бою  виключно до рицарської зброї ближнього бою [31].

Повідомлення про таранні атаки періодично фігурують і в повідомленнях західноруських літописів XIV–XV ст. Так, саме в контексті «шляхетної зброї» згадуються списи в «Слуцькому літописі» в повідомленні про бунт 1440 р. у Смоленську: «И по Вѣлице дни на святои недели в среду здумали смолнянене чорныи люди кузнеци, кожомяки, шевники, мясники, котелники пана Андрея совласти силою з города, а целование переступали, и нарядилися во изброи и с сулицами, и со стрелами, и с косами, и с сокирами, и зазвонили в колоколь. Пань Андреи почал ся радити из бояры смоленьскиими, и бояре ему молвили: “Вели, пане, дворяниномь своим убиратися во изброи, и мы с тобою. Чи лепши датис им у рукы”. И пошли с копьи на конех против имь. И былъ им исступ у Бориса Глебави городѣ, избиша же много черныхь людеи копи и до смерти, а иныи ранены живи остали, и побегоша чорныи люди от пана Андрея» [32].

Цікавим є протиставлення московських і литовських бойових практик у контексті феодальної війни в Московському князівстві в другій чверті XV ст., що сигналізує про процеси орієнталізації московського війська в цей час. «Вологодсько-Пермський літопис» при описі диспозиції полків великого князя Василя Темного перед битвою на р. Чересі повідомляє: «Да тогда же приѣхая к нему служити из Литвы князь Иван Баба Дрютьских князеи, и тои зрядив свои полкъ с копьи по Литовскиą» [33].

3. Успіх таранної атаки прямо залежав від навченості бойового коня – найбільш дорогої і вразливої складової рицарського комплексу спорядження. Ціна тварини визначалася суворими вимогами до бойових кондицій і складнощів навчання. Такий кінь був «повноправним воїном», який, потрапляючи у хаос битви, не панікував від звуків і запахів ристалища. Рицарському коню необхідно було достатньо сили, щоб нести на собі вершника у повному обладунку і достатньо куражу, щоби грати у зіткненні агресивну роль. Зрозуміло, таких коней постійно бракувало, оскільки їх поява відбувалася не натуральним чином, а було результатом кропіткої селекційної праці [34].

На жаль, ми мало знаємо про конкретну вартість бойових коней. Як вважає Сесіль Моррісон [35], вартість коня, обладунків і зброї латинського рицаря в візантійському економічному ареалі «в 1205 р. гіпотетично могла складати біля вісімдесяти гіперпіронів» [36]. Для середньовічної Русі відомі дані досить скупі і стосуються постмонгольського періоду. Так, у рахунках королівського двору Ягайла під 1393 р. згадується кінь для князя Василя Чарторийського за 12 гривен і кінь волоської породи для князя Івана Гольшанського за 14 гривен [37]. У літописному «Списку графа Красинського» в описі дарів Вітовта московському князю Василю фігурують «гиншты» не лише «в золотых седлах», але і «ѹ зброях» [38]. Використанні кінських обладунків на Русі має і археологічне підтвердження. Наприклад, у Національному музеї історії України експонується знайдене у Києві сталеве наголів’я для бойового коня, датоване XIV ст.

Параметри бойових коней досить точно розраховують за розмірами підків. Доведено, що оптимальна пропорція ваги коня і вершника складає п’ять до одного. Загальна вага рицарського екіпірування з самим вершником включно ніколи не перевищувала 130 кг. Згідно з такими розрахунками, вага тварини мала складати 600–650 кг [39].

Європейські середньовічні джерела розпізнають кілька видів бойових коней. Спеціально навчених таранному бою і тому найбільш коштовним був так званий «destrier» [40].

Руським еквівалентом терміну був, ймовірно, літописний «фаръ». Так в руських середньовічних текстах позначався кінь у військових контекстах, прикладом чого є фрагмент «Київського літопису», що описує ігрища, влаштовані у Києві угорськими союзниками князя Ізяслава Мстиславовича: «Тогда же Ѹгре на фарехъ и на скокохъ играхуть на Ярославли дворѣ многое множество. Кияне же дивяхутся Ѹгромъ множеству и кметьства ихъ и комонемъ ихъ» [41].

Генрих Латвійський у своїй «Хроніці» під 1206 р. повідомляє, що кінь при повному озброєнні був висланий лівонськими рицарями в подарунок полоцькому князю Володимиру [42]. Це повідомлення ілюструє один зі способів проникнення рицарських бойових практик до руського культурного простору.

Зображення важкого дестрієра під характерним рицарським сідлом з високими луками ілюструє «сюжет про віщого Олега» «Радзивілівського літопису» (іл. 6). На інших мініатюрах (іл. 7–8) заслуговує на увагу зображення дестрієра з кольчужним захистом грудей і двома парами поводів (одні шкіряні, інші у вигляді ланцюга) – типовими деталями рицарського спорядження. Такими були і шпори з коліщатком у вигляді зірки на жовтих чоботах вершника з цієї ж мініатюри [44]. Рамон Мунтанер, скарбник Каталонської найманої компанії, зазначає у своїй хроніці, написаній на початку XIV ст.: «Кожен рицар ішов до бою з двома парами поводів – однієї зі шкіри, іншої у вигляді ланцюга» [45]. Зображення коня з кольчужним захистом грудей уміщено, між іншим, у «Манеському кодексі» [46]. Мініатюри «Радзивілівського літопису» містять також неодноразове зображення таранної атаки (листи 34, 38, 80 зв., 93, 97, 153, 155, 238) [47]. Кількість і періодичність таких зображень можна цілком порівняти з матеріалом «Біблії Мацейовського» [48], що наводить на висновок про подібну з західноєвропейською специфіку використання таранного бою в середньовічній Русі.

Комплексне залучення текстових, візуальних і речових джерел дозволяє стверджувати, що способи побутування техніки таранного бою в середньовічній Русі були адекватними таким само в Західній і Центральній Європі. Інтенсивні контакти руських еліт зі степовими кочовими цивілізаціями мали обмежений вплив на їх бойові практики. В перспективі процеси послідовної орієнталізації воєнної справи в середовищі руських еліт почалися після кількох століть монгольської домінації і відбувалися переважно на території Московської держави, а не руських земель, що входили до складу польсько-литовської держави.

Примітки

1. Codex Manesse, Taf. 72.
2. Z. Żygulski, Bitwa pod Orszą – struktura obrazu, [in:] Idem, Światła Stambułu, Warszawa 1999, s. 281.
3. Летопись по Ипатьевскому списку, стб. 437–438.
4. Цитата Ардана дю Піка в перекладі А. Пузиревського наведена за: А. Н. Кирпичников, Древнерусское оружие. Вып. 3, с. 66.
5. Детальніше про це див.: В. Гуцул, Рицарі Данила Романовича. Рицарська зброя серед персонажів Галицько-Волинського літопису, «Спеціальні історичні дисципліни: питання теорії та методики», 16, 2009, с. 78–91.
6.  Летопись по Ипатьевскому списку, стб. 803–804.
7. Про рицарські пріоритети батальної нарації промовисто говорить замітка Жана де Жуанвіля про битву при Мансурі: «І знайте, що це була прекрасна битва, бо ніхто там не стріляв ані з луку, ані з арбалету, але билися палицями і мечами, як турки, так і наші, всі перемішавшись». Жан де Жуанвиль, Книга благочестивых речений и добрых деяний нашего святого короля Людовика, пер. С. В. Цибулько, СПб 2007, с. 58.
8. Слуцкая летопись, [in:] ПСРЛ, т. 26, М. 1959, с. 192.
9. Вологодско-Пермская летопись, [in:] ПСРЛ, т. 26, М. 1959, с. 192.
10. B. Todd-Carey, Wojny Średniowiecznego Świata. Techniki walki, tłum. z angiel. J. Jackowicz, Warszawa 2008, s. 158.
11. C. Morrison, Armia, marynarka i stosunki zewnętrzne, [in:] Świat Bizancjum, t. 3: Bizancjum i jego sąsiedzi 1204–1453, Kraków 2013, s. 187.
12. Гіперпірон (ὐπἐρπυρον – «найчистіший») – візантійська золота монета в 24 карати (4,45 г). Catalogue of the Byzantine Coins in the Dumbarton Oakes Collection and in the Whittemore Collection: Alexius I to Michael VIII, 1081 – 1261, Dumbarton Oakes 1999, p. 43.
13. J. Szymczak, Produkcja i koszty uzbrojenia rycerskiego w Polsce XIII–XV w. Łódź 1989, s. 154.
14. Список графа Красинского Кроники Великих князей Литовских, [in:] ПСРЛ, т. 17, М. 2008, с. 170.
15. Uzbrojenie w Polsce średniowiecznej. 1350–1450, pod red. A. Nadolskiego, Łódź 1990, s. 181.
16. Цікавою є гіпотеза Е. Окшотта, що пояснює походження терміну: «Коли кінь іде галопом, то передні ноги рухаються не одночасно. Провідною може бути права и ліва передня нога. Коли кінь повертає, то провідна передня нога неминуче опиняється на внутрішньому боці кривої повороту. Якщо ви подивитеся, як кінь виконує вісімку, то побачите, що коли він доходить до перетину кривих і міняє напрям повороту, то він міняє і провідну ногу, інакше він ризикує перечепитися через власні кінцівки і впасти. Коли кінь біжить в турнірному двобої, він у жодному разі не повинен повертати наліво, назустріч коню суперника, але завжди повинен бути готовим різко повернути направо. З цієї причини її провідна передня нога має бути обов’язково правою. Якщо коня залишити напризволяще, то він обирає провідну передню ногу довільно, не важливо, яку саме, але турнірний кінь має бути привчений за будь-яких обставин робити провідною праву передню ногу. Звідси і найменування породи, запозичене з латинської мови». Э. Р. Окшотт, Рыцарь и его замок. Рыцарь и его конь, пер. с англ. А. Анваера, М. 2007, с. 72.
17. Ипатьевская летопись, [in:] ПСРЛ, т. 2, СПб 1843, стб. 416.
18. Генрих Латвийский, Хроники Ливонии, пер. с лат. С. Анненского, Рязань 2009, с. 82.
19. Радзивилловская летопись [Электронный ресурс]: http://radzivilovskaya-letopis.ru/index.php?id=48#sel [19.12.2014]
20. Ibidem.
21. Ramon Muntaner, Chronicle, transl. by L. Goodenough, Cambridge 2000, p. 283.
22. Codex Manesse, Taf. 50.
23. Радзивилловская летопись [Электронный ресурс]: http://radzivilovskaya-letopis.ru/index.php?id=48#sel, passim [19.12.2014]
24. Old Testament Miniatures, f11r passim.

Джерело: Гуцул В. Таранный бой в средневековой Руси // Colloquia Russica. – Series I, vol. 5. – Kraków – Bratislava, 2015. – С. 199–211.