Артем Папакін

Від аварів до мадярів. Після розпаду гуннської держави причорноморські степи стали місцем кочівлі численних тюркомовних племен: болгар, оногурів, утігурів, кутрігурів. У середині VI ст. серед них виділяється угруповання аварів, які на тривалий час стали гегемонами у Східній Європі. Період від появи аварів у джерелах до ліквідації Аварського каганату умовно можна назвати аварським періодом. Саме зі степів Північного Причорномор’я авари розселилися Європою, увійшовши до візантійських хронік.

Кочовий європеоїдний тюркомовний народ авари переселився до Європи з басейну Волги і Сирдар’ї. У 550-х рр. авари під натиском сусідніх племен тюркютів просуваються на захід, у район перебування угорських племен, частина з яких приєдналася до аварів, звідки продовжили рух у західному напрямку. На початку 60-х рр. VI ст. авари з’являються у Нижньому Подунав’ї, звідки розселяються Карпато-Дунайським ареалом. У Центрально-Східній Європі  утворюється Аварський каганат, що контролював в тому числі Закарпаття і Нижнє Подунав’я. Водночас у причорноморських степах з’являються тюркюти, і в 570 р. племена Приазов’я і Причорномор’я (до Дніпра) увійшли до Тюркського каганату (з початку VII ст. – Західного тюркського каганату). Тюркюти, зокрема, відомі тим, що вели у 576–580 рр. війни з візантійцями за Крим.

На початку аварського періоду (VI – початок VII ст.) степи Північного Причорномор’я були вражаюче малозаселеними. Причиною цьому були як постійні хвилі міграцій кочовиків, що нерідко супроводжувалися бойовими діями, так і посушливість тогочасного клімату. Нове заселення причорноморських степів відбувається у другій половині VII ст. У цей час частина причорноморських територій залишалася залежною від наступника Західного тюркського каганату – Хозарського каганату (утворений у 632 р.). А в першій половині ІХ ст. у степи Північного Причорномор’я переселяються мадяри.

Аварський бліцкриг. Головною ударною силою кочовиків періоду переселення народів була кіннота, озброєна складним луком “гунського” типу. У ближньому бою вершники використовували мечі, палаші та шаблі. Більшість європейських поховань кочовиків раннього аварського часу зі стременами з озброєння містять лише вістря списів – це означає, що чимала частина аварської кінноти була озброєна списами. Так могли бути озброєні аварські загони контаріїв, згаданих у візантійському “Стратегіконі” Псевдо-Маврикія (написаному не раніше 592). Частина поховань вершників містить також залишки луків та стріл, що теж узгоджується з повідомленням “Стратегікону” про використання аварами списів та луків одночасно.

Згідно з візантійськими джерелами, авари віддавали перевагу дистанційному бою, засідкам, оточенням, удаваним втечам і раптовим атакам та нещільному строю війська (розстрільній). Аварський вершник міг мати з собою запасного коня, або навіть кілька коней, яких використовував для збільшення мобільності під час походу, або для їжі. Всупереч поширеній думці, коні аварів (їх залишки присутні у похованнях вершників чи у самостійних похованнях аварського часу) не були карликових порід – вони мали 1,4 м висоти у холці. Принаймні, вони були не меншими, ніж бойові тварини, що використовувалися у кінноті європейських армій того часу.

У окремих випадках кочовики могли наступати стрімко, силами самої кавалерії, полишаючи обози. Так, у 584 і 586 рр. аварська кіннота переходила Дунай і несподівано з’являлася біля візантійських міст, розташованих на 400–500 км на південь від річки. А під час кампанії 592 р. аварські вершники подолали 300 км, що відділяли їх від річки Сави до візантійського війська у Відині, лише за п’ять днів. Такі дії кочовиків дозволяють припустити, що їх метою було тримання супротивника у постійній напрузі через неможливість організувати дієву оборону свого кордону. Дослідник Ф. Курта навіть назвав ці військові кампанії “аварським бліцкригом”. В ході цих раптових наскоків авари не займали територію надовго, а лише забирали бранців, яких потім могли видати візантійцям назад за викуп.

Проте, не лише боями у відкритому полі знамениті кочовики аварського часу. Відомі їм були і облога фортець, і побудова укріплень. Так, під час облоги аварами і слов’янами потужної фортеці Фессалоніки нападники застосували, поряд із таранами та іншою облоговою технікою, невідомі доти візантійцям каменеметальні машини, які останні назвали петроболом. Ймовірно, це були машини, відомі пізніше в Європі під назвою требюше – такі каменемети існували у Китаї, і, ймовірно за посередництвом самих кочовиків, потрапили у VI ст. до Візантії, Європи та Близького Сходу.

У більш пізній період військова могутність Аварського каганату базувалася на поєднанні військових вмінь кочівницької аристократії та підкорених слов’янських племен. Від швидких кавалерійських нападів на багаті володіння Візантії авари переходять до захисту своєї нової батьківщини. У Середньодунайській низовині ними була споруджена система хрингів – захисних споруд, які складалися з концентричних кіл укріплень.

Зброя. Кочовики аварського періоду використовували “гунський” лук, який в умовах походу зберігався без тятиви у довгому футлярі, що кріпився до пояса воїна. Стріли до луку зберігалися у циліндричному дерев’яному сагайдаку, що інколи мав клапан, що закривав стріли зверху. Довжина списів аварських вершників сягала 3–3,5 м, вони мали залізні втульчасті наконечники лавроподібної, ромбічної чи пламенеподібної форм. Аварські мечі мали довжину клинка 75–85 см, ромбічне перехрестя з кулями на кінцях (така форма перехрестя властива пізнішим шаблям східного походження) та не мали навершя. Палаші повторювали форму мечів, але мали однолезові (трикутні у розрізі) клинки, іноді – кільцеподібні навершя. Аварські воїни носили також бойові ножі та кинджали, що мали ідентичні мечам та палашам форми перехрестя та руків’я. Хоча візантійські джерела не згадують про бойові сокири аварів, їх знаходять у чималій кількості у Карпатському басейні. У житті авар помітне місце займала обробка заліза і бронзи, ювелірна справа. Зброю і кінську збрую часто прикрашалися в техніці штампу та лиття. Піхви та руків’я аварських мечів, палашів та кинджалів часто багато декорувалися чеканкою, гравіюванням, дорогоцінними металами, кольоровим склом та напівдорогоцінним камінням.

Заможні кочовики, починаючи від пізньогунського часу, використовували залізні сегментні шоломи. Вони складалися з навершя у формі півкулі, вертикальних пластин, які кріпилися між собою шнурівкою, та налобної пластини. Шоломи мали грушоподібну форму, часто – наносники на навушники, а також могли мати кільчасту бармицю. Такий тип шоломів походить, без сумніву, з Далекого Сходу – шоломи подібної конструкції, датовані III–V ст., знайдені у Китаї та Кореї. Два таких шоломи були знайдені у Криму і датовані V–VII ст.; з аварами вони потрапили і до Західної Європи.

Захисні обладунки VI–VII ст. представлені ламеллярними та кільчастими конструкціями. Ламеллярні панцирі кардинально відрізняються від ламеллярних конструкцій, що використовувалися у Європі раніше, і також походять від далекосхідних ламеллярних обладунків. Вони складалися з довгих (6,2–10,6 см) залізних пластинок підпрямокутної (переважно з заокругленими краями і викривленими боками) форми з 2–4 отворами з довших сторін, отворами зверху і знизу (інколи також посередині), які зішнуровувалися між собою у вертикальному положенні і утворювали горизонтальні ряди. Пластини та ряди пластин збиралися внахлест, що забезпечувало міцність обладунку. З VII ст. такі ламеллярні обладунки поширюються також у Західній Європі. Такі обладунки мали крій халату (довгі поли і розріз посередині) чи жилету (короткий обладунок з розрізом збоку чи двох частин – спинної та грудної). Ламеллярні елементи могли захищати плечі воїнів. Кольчуги були не менш популярними за пластинчаті обладунки, вони мали короткий рукав і поділ до коліна. Руки та ноги воїнів могли бути захищеними залізними шинними наручами та поножами. Додатковий захист воїнам давали круглі щити, але вони, слід гадати, були не дуже популярними у середовищі кінних воїнів, захищених обладунком.

За даними візантійських авторів, авари захищали своїх коней металевими та м’якими текстильними обладунками. Елементи захисту покривали голову, шию та груди коня. Захист бойового коня обладунком був, вочевидь, пов’язаний з тактикою аварської кінноти, яка, на відміну від вершників гунського часу, широко застосовувала близький бій зі списами.

Одяг кочовиків. Військовий одяг, що носили кочовики аварського періоду, реконструюється на підставі зображень та археологічних знахідок. Для археологічних пам’яток причорноморських степів VI–VIII ст. частими є знахідки деталей поясу, взуттєвих ремінців, фібул, ґудзиків, прикрас одягу. “Стратегікон” рекомендує візантійським вершникам наслідувати аварську моду і одягати просторий одяг, що прикриває коліна під час їзди верхи. Такий просторий одяг можна побачити на китайських зображеннях тюрок монгольських степів: вони носять каптани довжиною трохи нижче коліна, з широкими рукавами, пояси з підвісками, штани та зафіксовані на нозі ремінцями чобітки, а також подібні до ковпака головні убори.

Одним з найбільш характерних деталей вбрання ранньосередньовічних кочовиків Північного Причорномор’я були пояси. Вони були обов’язковим елементом одягу, говорили про походження та соціальний статус власника. На пояси кочовиків кріпилися бляшки, кількість яких у тюрків зокрема відповідала кількості проведених битв чи вбитих ворогів. Бляшки, пряжки, підвіски та наконечник ременя робилися з бронзи, срібла та золота, і порядок їх розміщення на поясі не був випадковим. Дослідники виділяють навіть систему рангів, яка відображалася на поясах кочовиків, подібно до зірок на погонах у сучасній армії!

Джерела не дають підстави реконструювати крій взуття кочовиків аварського періоду, однак за металевими деталями у похованнях дослідники визначають висоту та способи кріплення взуття. Кочовики VI–VIII ст. носили м’які невисокі чобітки з тонкої шкіри, які фіксувалися на нозі шкіряними ремінцями: спочатку за допомогою пряжки, а з поширенням стремен – іншими способами, що давали стопі необхідну гнучкість.

Поява стремен. Тривалий час вважалося, що стремена спричинили революцію у військовій справі, “поєднавши людину і сталь у єдиний організм”, оскільки стремена дозволили тримати спис “таранним хватом” – затиснутим під пахвою – так воювало європейське рицарство до кінця Середньовіччя. Водночас у деяких дослідженнях були здійснені спроби віднести появу стремен у сиву давнину, чи навіть приписати, без поважних доказів, використання стремен вже сарматами чи навіть скіфами.

Першим джерелом, яке показує стремена, є фігурки вершників з Китаю, датовані початком IV ст. від Р.Х. Ближче до причорноморських степів – у Середньому Поволжі – найбільш ранні археологічні знахідки стремен датуються кінцем V – початком VI ст. Найбільш ранні ж стремена у Європі, датовані кінцем VI – початком VII ст., походять з регіону Середнього Дунаю (Угорщина і Балкани). У причорноморських степах же ранні зразки стремен цього періоду невідомі, Це означає, що їх поява у Європі спричинена власне міграцією авар, які довго не затрималися у Північному Причорномор’ї. Водночас, стремена використовували і в Тюркському каганаті. Загалом, від часу аварської міграції до Європи цим винаходом (зроблений, ймовірно, кочовиками Центральної Азії) користувалися всі кочові племена східноєвропейських степів.

Проте поширення стремен не спричинило одразу помітних змін у європейській військовій справі. Авари не воювали зі списом під пахвою, як пізніші західноєвропейські рицарі, і поява стремен не призвела до швидкого запровадження “таранного” удару важкої кавалерії. Навпаки, стремена мали важливе значення для способу бою самих кочовиків. Вони постійно змінювали зброю в ході збройної сутички, використовуючи за потреби лук, спис, меч чи сокиру, і це вимагало стабільного положення вершника, нерідко ще й важкоозброєного, у сідлі. Стремена, які кріпилися шкіряними пасами до сідла, надавали аварським вершникам більшої стабільності.

Але навіть якщо військове мистецтво кочовиків аварського часу помітно не вплинуло на західноєвропейську кінноту, воно, тим не менш, здійснило радикальний вплив на Візантію. Саме у VI ст. візантійська кіннота починає, на відміну від попереднього періоду, відігравати основну роль на полі бою.

Література:

Комар А. В. Детали обуви восточноевропейских кочевников VI–VII веков // Славяно-русское ювелирное дело и его истоки. – СПб: Нестор-История, 2010. – С. 94–115.

Комар О. В. Населення степів Північного Причорномор’я VI – початку VIIІ ст. Автореферат… канд. іст. наук. – К.: 2002.

Комар А. В. Ранговая семантика наборных поясов кочевников Восточной Европы VII – нач. VIII в. // Сугдейский сборник. – 2005. – Вып. II. – С. 160–188.

Котигорошко В. Верхнє Потисся у давнину. 1 000 000 років тому – Х сторіччя н. е. – Ужгород: Карпати, 2008.

Кубарев Г.В., Ахмедов И.Р., Журавлёв Д.В. Катакомбное погребение с доспехом с Госпитальной улицы г. Керчи (предварительная информация) // Боспорские исследования. Вып. III. – 2003. – С. 204–220.

Йотов В. Въоръжението и снаряжението от Българското средновековие (VII–XI век). – Варна: ЗОГРАФ, 2004.

Кирпичников А. Н. Снаряжение всадника и верхового коня на Руси ІХ–ХІІІ вв. – Л., 1973. – (Археология СССР. Свод археологических источников. Вып. Е-36).

Лимберис Н. Ю., Марченко И. И. Погребения эпохи великого переселения народов и раннего средневековья из курганов степного Прикубанья // Петербургский апокриф. Послание от Марка. – СПб, Кишенёв, 2011. – С. 417–441.

Радюш О. А. Ламеллярный шлем эпохи переселения народов из Курской области // Древности Днепровского Левобережья от каменного века до позднего средневековья (к 80-летию со дня рождения А.И. Пузиковой): Сб. научных трудов. – Курск, 2012. – С. 202–208. – (Материалы и исследования по археологии Днепровского Левобережья. Вып. IV).

Скиба А. В. Аварський період у Північному Причорномор’ї // Магістеріум. – 2009. – Вип. 36: Археологічні студії. – С. 80–83.

Curta F. Avar Blitzkrieg, Slavic and Bulgar Raiders, and Roman Special Ops: Mobile Warriors in the 6^th-Century Balkans // Central Eurasia in the Middle Ages. Studies in Honour of Peter B. Golden / Ed. by I. Zimonyi, O. Karatay. – Wiesbaden: Harrassowitz Verlag, 2016. – P. 69–89.

Curta F. The Earliest Avar-Age Stirrups, or the “Stirrup Controversy” Revisited // In The Other Europe in the Middle Ages. Avars, Bulgars, Khazars, and Cumans. / Ed. by F. Curta. – Leiden/Boston: Brill, 2008. – P. 297–326. – (East Central and Eastern Europe in the Middle Ages, 450–1450, 2).

Petrov O. Stone- and Rock-launching Engines in the Miracle of Saint Demetrius of Thessaloniki // Patrimonium.MK. – 2013. – Year 6, №11. – P. 73–78.

Szücsi F. Avar kori balták, bárdok, szekercék és fokosok. Baltafélék a 6–8. századi Kárpát-medencében // Alba Regia. – 2013–2014. – № 42. – S. 113–186.

Szymański W., Dąbrowska E. Awarzy. Węgrzy. – Wrocław, Warszawa, Kraków, Gdańsk, 1979.

Yatsenko S. Images of the Early Turks in Chinese Murals and Figurines from the Recently-Discovered Tomb in Mongolia // The Silk Road. – 2014. – V. 12. – P. 13–24.

Див. також:

Військо Болгарського царства. VII–Х ст.

Гунни на землях України. IV–V ст.

Військова справа Молдавського князівства XIV–XVII ст.