Володимир Булишин

У наш час, очевидно, у першу чергу під впливом ідей американського дослідника румунського походження Флоріна Курти [13] все більше і більше набирають популярності різноманітні «постмодерністські» моделі появи етнічних та державних утворень, від яких ведуть свій «родовід» сучасні слов’яномовні нації та держави, а також – їхні сусіди [див. напр.: 1; 3; 9; 11; 15]. «Апофеозом» же ж цього «постмодернізму» на сьогодні, напевно, слід вважати «гаремну гіпотезу» краснодарського історика-аматора Ігоря Коломійцева [4; 6].

Однак думки, схожі до ідей Курти і Коломійцева, ще у першій половині 1980-х були висловлені тодішнім директором Українського наукового інституту Гарвардського університету Омеляном Пріцаком [14]. Україномовна версія цієї статті  вийшла 2003 р. у другому томі українського видання «Походження Русі» [8].

І хоча сьогодні, мабуть, помилкою буде абсолютно поділяти ці дещо «вільні» погляди О. Пріцака, тут виходимо з того, що будь-яка історіографічна схема – це, у першу чергу, більш чи менш вдала (і наближена до адекватного відображення реальності) модель суспільних процесів у тих чи інших «координатах» часу-простору. І інколи співставлення двох чи більше абсолютно різних таких моделей дає можливість вибудувати нову «синтетичну» модель, яка значно краще пояснюватиме реальні історичні процеси. Та й, окрім цікавого погляду на походження слов’янської етнічності, О. Пріцак пропонує ще й цікаву модель воєнної історії Пізньої Давнини та Раннього Середньовіччя. І хоча, протягом 2000-х та 2010-х років з’явилися нові праць з історії військовості ранніх слов’ян [2; 5; 10 (на жаль, оформлена як науково-популярне видання, без наукового апарату); 12 тощо], праця О. Пріцака є ще залишається актуальною для цього сегменту історії.

При читанні творів Омеляна Пріцака мимоволі приходиш до думки, що він, будучи надзвичайно ерудованою особистістю, знавцем багатьох мов і текстів [7], дещо «вільно» поводився з джерелами і переоцінював універсальність своїх моделей, що концепції великого історика виглядають, може, дещо «ексцентричними» і «непатріотичними». Тексти Омеляна Пріцака не є «рівними»: інколи вони чіткі і легко зрозумілі, а інколи доводиться «продиратися» крізь складні побудови і, очевидно, не надто вдалий переклад з англійської мови оригіналу на українську.

Але, тим не менше, ці тексти та концепції існують і, коли у них «вникнути», є доволі «стрункими» і цікавими. Інколи ловиш себе на думці, що вони б могли навіть стати у пригоді творцям комп’ютерних, настільних та іншого роду ігор на історичну та квазіісторичну тематику, які все набирають популярності.

Отож, проаналізувавши зазначену працю, спробую викласти основні її тези.

1. В основу своєї моделі Омелян Пріцак кладе концепцію паксу – кочової імперії.

Для успішного функціонування паксу, його територія мала простягатися вздовж торгових шляхів, знаходитися неподалік осілих імперій, а також поділятися на внутрішню та зовнішню частини. Саме у зовнішній зоні паксу відбувався «контакт з цивілізацією» і саме вона є «фокусом для історика». Для «Європи VI ст. зовнішньою зоною був Римсько-візантійський Дунайський лімес та франкський кордон по Заалю та Ельбі».

Представники «харизматичних кланів» для побудови паксу потребували фінансового та людського ресурсу. Перший забезпечувався співпрацею з «мандрівними купцями», що «були зацікавлені у тривалому існуванні паксу, який міг забезпечити мирне розгортання їхніх комерційних справ». Другий – за рахунок поступового залучення: а) дружини з професійних воїнів; б) різного роду авантюристів, які пройшли відповідну підготовку; в) «поплічників з-поміж ватажків інших харизматичних кланів чи впливових пасторалістських племен»; г) воєнних поселенців (у тому числі – з числа невільників) у зовнішній зоні.

2. Піддавши аналізу текст «Ґетики» Йордана, Омелян Пріцак прийшов до висновку, що той об’єднав вінідів, склавінів та антів «не на підставі етнічних та мовних критеріїв, а тому, що всі три терміни стосуються утворень воєнних колоністів на прикордонних територіях».

3.1. Знову ж таки на підставі тексту Йордана, автор вважав, що «воєнна організація типу Winidi (або Venethae)», «різновид воєнної організації» колоністів, була творінням герулів», які домінували до остґотів Германаріха.

Пізніше такі формування були у: а) остґотів (після 350 р.); б) франків (з першої пол. VІ ст.); в) «королівстві» Само (після 623 р.); г) ланґобардів.

3.2. У розумінні О.Пріцака, анти були «елітним військом» пограничників, які «найправдоподібніше» послуговувалися «східноіранською lingua franca», «вояками, обов’язком яких було підтримувати контакти з сусідами аланів» (які у свою чергу, на думку автора також були не етнічною групою, а «специфічним типом кінноти»).

Пізніше анти змушені були співпрацювати з: а) остґотами; б) гунами (після 375 р.); в) «утіґурами-кутурґурами-булгарами»; Візантією (545-602 рр.) та г) аварами.

4.1. Пріцак вважав, що «унікальною характеристикою склавінських військ було те, що вони утворювали десантні загони, навчені для партизанської війни як на воді, передусім на річках, так і на суші».

4.2. Підрозділи склавинів були створені у булгарськими спадкоємцями Аттіли (а пізніше – аварами), як відповідь на:

а) втрату можливості кооперуватися із «кочовими германськими королями та їхніми воєнними дружинами»;

б) те, що Візантійська імперія стала «володарем морів» і «нападів кінних стрільців, які довели свою ефективність у виправах Аттіли та його попередників, виявилося вже недостатньо».

4.3. Саме слово «склавін» О. Пріцак був схильний виводити з «гуно-тюркського» слова «saqla – «стояти на варті, стерегти, охороняти».

4.4. Близько 630–665 pp. у Великій Булгарії Кубрата, а потім у «хозарському паксі», з’явився ще один «тип склавинів – професійно вишколених рабів». Звідси походження «значення арабського слова «саклаб» та загального для всіх західноєвропейських мов слова для означення раба».

4.5. З часу свого утвердження у Європі авари перейняли інституцію склавінських військ і протягом всього часу існування «аварського паксу» термін «склавін» у візантійській культурній сфері був тісно пов’язаний з аварами. «Тогочасні свідчення, де б не з’явилися посилання на склавінів, неодмінно, хоч і не завжди прямо, вказують на аварів, звичайно як їхніх господарів».

4.6. Як, у розумінні Пріцака «термін «склавін» не стосувався якоїсь етнічної чи лінгвістичної одиниці, а був загальним поняттям, що в першу чергу означало професіональних пограничних вояків з варварів», так і термін «славінія» «вживався у значенні «будь-які місця, зайняті склавінами», тобто твердиня, мала чи велика область, типу прикордонної воєнної колонії». 

5. «Активність аварсько-візантійського та аварсько-франкського кордонів справді була основоположною стадією для майбутнього розвитку слов’янських культур та націй».

Саме завдяки цій активності нащадки різноплемінних аварських воєнних колоністів, засвоївши слов’янську lingua franca та багато що з аварської культури, у майбутньому стали носіями середньовічних слов’янських етнічностей.

 

Література

1. Алимов Д. Е. Этногенез хорватов: формирование хорватской этнополитической общности в VII–IX вв. – Санкт-Петербург: Нестор-История, 2016.
2. Казанский М. М. Вооружение и конское снаряжение
   славян V–VII вв. // Stratum plus. Археология и культурная антропология,
   2015, №5: Славяне на Дунае. Обретение родины. – C. 43–95.
3. Кибинь А. С. От Ятвязи до Литвы – русское пограничье с Ятвягами и Литвой в X–XIII веках. – Москва: Квадрига, 2014.
4. Коломийцев И. Кто такие славяне? [Электронный ресурс] // Генофонд.рф – Название с экрана. – Дата просмотра: 26.02.2018.
5. Пашкарський А. В. Списи i дротики слов’ян раннього середньовіччя з пам’яток півдня східної Європи // Від венедів до Русі. Збірник наукових праць на пошану доктора історичних наук, професора Дениса Никодимовича Козака з нагоди його 70-ліття / Інститут археології НАН України. – Київ – Харків: Майдан, 2014. – С. 253–266.
6. Персональный сайт историка, списателя Игоря Коломийцева «Клуб исторических детективов» [Электронный ресурс]. – Дата просмотра: 26.02.2018.
7. Пріцак Омелян Йосипович [Електронний ресурс] // Вікіпедія. – Назва з екрана. – Дата перегляду: 26.02.2018.
8. Пріцак О. Слов’яни та авари // Пріцак О. Походження Русі. – (Київська б-ка давнього укр. письменства. Студії; Т. 3). – Т. 2: Стародавні скандинавські саґи і Стара Скандинавія. – Київ: Обереги, 2003. – C. 773–811. (Примітки: С. 1113–1132).
9. Рассадин С. Е. Первые славяне. Славяногенез. – Минск: Белорусский экзархат, 2008.
10. Синиця Є. Перунові діти. Військова справа слов’ян на початку Середньовіччя. – Київ: Темпора, 2012.
11. Толочко А.П. Очерки начальной руси. – Киев; Санкт-Петербург: Лаурус, 2015.
12. Шувалов П. В. Оружие ранних славян // Культурные трансформации и взаимовлияния в Днепровском регионе на исходе римского времени и в раннем средневековье. – Санкт-Петербург: Петербургское востоковедение. – 2004. – С. 254–264.
13. Curta F. The Making of the Slavs: History and Archaeology of the Lower Danube Region c. 500–700. – Cambridge: Cambridge University Press, 2001.
14. Pritsak O. The Slavs and the Avars // Settimane di studio del centro italiano di studi sull’alto medioevo. Vol. XXX. Gli Slavi occidentali e meridionali nell’alto medioevo. – Spoleto, 1983. – P. 353–435.
15. Urbańczyk P. Trudne początki Polski. – Wrocław: Wydawnictwo Uniwersytetu Wrocławskiego, 2008.

* Цей текст є скороченою адаптацією роботи:

Булишин В. Від різноплемінних воєнних колоністів до слов’янських етносів (Конспектучи працю Омеляна Пріцака «Слов’яни та авари») [Електроний ресурс]. – Дата перегляду: 26.02.2018.

 

Робота виконана в рамках авторської ініціативи «Проект «Воєнна культура середньовічних слов’яномовних спільнот, їхніх предків та сусідів»

 

Див. також: Книга про воєнне мистецтво готів. Кілька реплік дилетанта