Військо Болгарського царства. VII–Х ст.

Графіті з зображенням болгарських вершників. Великий Преслав, Болгарія.

Графіті з зображенням болгарських вершників. Великий Преслав, Болгарія.

Тюркський народ болгари (для відрізнення від слов’янського народу їх часто називають протоболгарами або праболгарами) вперше з’явився у Європі у V ст. Протоболгарське плем’я кутрігурів, що жило у Північному Причорномор’ї, ходило походами на Константинополь та Херсонес,  але переселення до Європи аварів у VI ст. змінило етнічну карту регіону. У VII ст. на історичну арену вийшло інше протоболгарське плем’я – оногурів (уногундурів), що жили на Дону і Кубані.

Початок болгарської державності. Південноукраїнські землі під владою болгарських ханів.

В середині VII ст. хозари почали розширювати межі своєї держави (початково вона існувала на Північному Кавказі) на кочівлі болгар. В результаті цієї боротьби болгари були розбиті та змушені мігрувати. Перейшовши Дніпро і Дністер, болгарське угруповання на чолі з Аспарухом зупинилося у області Оногл, яку ототожнюють з дельтою Дунаю, рештою ж земель заволоділи хозари, які переслідували болгар до самого Дунаю. У 680-х рр. між Дунаєм та Балканським хребтом внаслідок об’єднання зусиль кочової болгарської орди хана Аспаруха і південнослов’янських племен виникає болгарська держава на Дунаї; у історичній літературі її прийнято називати Першим Болгарським царством. Болгарсько-хозарська ворожість тривала протягом правління Аспаруха та його наступника Тервелі (701–721) і, ймовірно, супроводжувалася сутичками на кордоні, що пролягав в той час дещо північніше дельти Дунаю, біля Південного бесарабського валу. Після того, як Хозарський каганат став потерпати від нападів арабів, болгари, вочевидь, пересунули умовний кордон своїх володінь на північний схід, до лінії Дністра. Наприкінці VIII – на початку IX ст. тут сформувався комплекс з близько 40 болгарських поселень, а також відоме одне укріплення (с. Калфа, Молдова). Поширена у болгарській історіографії інтерпретація деяких кочівницьких поховань на Дніпрі як болгарських (а також Вознесенського “скарбу” як могили самого хана Аспаруха) є, скоріше за все, невірною, бо самі пам’ятки знаходять аналогії у хозарській культурі.

болгари в придністров'ї

Болгарські поселення між Дністром і Дунаєм у ІХ ст. Джерело: [2].

Протягом VIII–IX ст. болгарська держава  виборювала своє існування у війнах з Візантією. Етнічною основою цієї держави стали кочовики-болгари та слов’янське населення Балкан, які перебували у постійному зв’язку – кочовики переходили на осілий спосіб життя і асимілювалися слов’янами, які в свою чергу перейняли племінну назву болгар. У ІХ ст. відбувається підйом Болгарської держави – хан Крум (803–814) зумів остаточно розбити аварів та приєднати до своїх володінь території між Дунаєм та Карпатами. Після зрівняння болгарського та слов’янського населення у правах та прийняття князем Борисом-Михайлом (852–889) християнства Болгарське царство перетворилося на могутню державу. Внаслідок агресивної військової політики першого болгарського царя Симеона (893–927) кордони Болгарського царства охоплювали частину Фракії, Македонії, значну частину придунайських земель та межиріччя Пруту та Дністра. У Болгарського царства були дуже тісні економічні, культурні та військові зв’язки з Візантією та Руссю. Наприкінці ІХ ст., коли у причорноморські землі переселилися мадяри, Болгарія змушена була захищати свої кордони. Мадяри, що оселилися, ймовірно, у басейні Інгулу, нанесли поразку війську царя Симеона на початку його правління, однак за кілька років Симеон у союзі з іншими кочовиками, печенігами, повністю розгромив мадярів, після чого ті переселилися до Паннонії. Найбільш ймовірно, що т.зв. “Траянові вали” у Південній Бессарабії були споруджені якраз болгарами (ймовірно, за допомогою підлеглого ханові слов’янського населення) для захисту північного кордону держави від кочівників.

 Болгарське військо у період Середньовіччя

Дослідники припускають, що до Дунаю переселилося близько 100 тис. болгар. Чисельність болгарського війська після об’єднання зі слов’янськими племенами важко встановити, але можна припустити, що вона була подібною до чисельності західної армії Візантії (контингенту, який захищав європейські володіння імператорів), яка складала приблизно 50–60 тис. воїнів. Болгарське військо у всіх походах очолював особисто хан або кан (після прийняття християнства цей титул замінили на князя, а з 917 р. – царя), другою після нього особою в державі та війську був помічник – кавхан.

Основу болгарського ранньосередньовічного війська складали кінні общинники. У ранньому середньовіччі головними одиницями суспільства і армії протоболгар були роди на чолі з боїлами (болярами або боярами). У війську служили всі члени роду, найбільш заможні складали верству багаїнів. Хоча болгари здавна були обізнані з землеробством і вели напівосіле життя, їх військо у VII–VIII ст. складалося переважно з кінноти кочового типу. У ІХ–Х ст. болгарське військо складалося як з нащадків кочовиків-болгар, так і зі слов’ян, однак ядро війська – дружину – продовжували формувати вихідці з кочових родів. Кіннота у болгарському війську була не лише головною ударною силою, а і найбільш численним контингентом. Кіннота була традиційним родом військ для кочівників-болгар, які залишалися до ІХ ст. домінуючим етносом у державі та війську. Важливим елементом спорядження болгарських вершників були стремена – їх болгари використовували з VII ст., одночасно або одразу після того, як стремена були принесені аварами до Європи. Від VIII ст. болгарська кіннота використовує шпори. Важкий обладунок могли собі дозволити лише найбагатші дружинники, представники кочової аристократії та наближені хана. Більшість же вершників болгарського війська належала до категорії легкої кінноти. Воїни зі спеціальних загонів лучників мали по два луки і два сагайдаки кожен, інші воїни були озброєні у луки, списи та клинкову зброю. Піхота, яку формували слов’янські піддані царя, теж не мала захисного озброєння. Про озброєння болгарської піхоти немає точних даних, але можна зі впевненістю припустити, що воно було подібним до озброєння сусідніх народів – Візантії, Русі, та включало списи, сокири, можливо, мечі та кинджали.

 Зброя болгар

мечі, шаблі, палаші

Клинкова зброя (зліва направо): палаш, Рішкі Проход, Болгарія; меч, Галово, Болгарія; меч, Опака, Болгарія; шабля, Червен Бряг, Болгарія. Джерело: [4].

Озброєння болгар VII–ХІ ст. являло собою синтез північноєвропейських, візантійських та кочівницьких елементів. Основною зброєю болгарської кінноти, як і кінноти інших кочових народів того часу, був складний (рефлексивний) лук, що перевозився без тятиви притороченим до сідла у футлярі; стріли зазвичай розміщували у сагайдаку на поясі з правої сторони. Стріли мали залізні наконечники різноманітних форм – овальні, листоподібні, трикутні та роздвоєні на кінці (овальні у розрізі), листоподібні та овальні (чотиригранні або трикутні у розрізі) тощо. У ІХ–ХІ ст. інколи використовували і кістяні наконечники стріл.

У болгарському війську використовували два різновиди древкової зброї – списи (копіє) та сулиці (у грекомовних джерелах згадуються терміни “аконтіон”, “контос”, “боратос” та ін.). У візантійських джерелах стверджується, що болгари (кочовики) були озброєні довгими списами, які носили на плечах – тобто списи мали петлі, які під час перевезення чіплялися до плеча (а також до стремена). Такі списи або піки мали 3 – 3,5 м у довжину та були призначені для завдавання колючих ударів. До древка таких списів могли бути приторочені прапорці з роздвоєними кінцями. Слов’яни же (піхота болгарського війська) мали на озброєнні метальні списи (сулиці). Вістря списів мали лавролисну та підтрикутну форми і овальне або чотирикутне січення; втулки наконечників списів могли прикрашатися візерунками. Деякі наконечники ІХ–Х ст. нагадують скандинавські вироби цього ж періоду. Наконечники болгарських пік мали вузькі чотирикутні у розрізі вістря з широкими втулками.

таблиця Йотова

Бойові сокири VII–XI ст. з території Болгарії. Джерело: [4].

Наступальною зброєю ближнього бою служили мечі, палаші та шаблі. У візантійських та болгарських письмових джерелах використовуються різні терміни на позначення клинкової зброї (вживаються грецькі терміни “ксіфос”, “спата”, “махайра”, “акінак”), що не дозволяють зробити висновок, про меч чи про шаблю йдеться у тексті. Археологічні знахідки середньовічних клинків у Болгарії нечисленні, тому не можна зі впевненістю сказати, які формування у який період надавали перевагу яким саме видам клинкової зброї. Мечі могли бути візантійського та західноєвропейського виробництва. Перші мали невеликі литі бронзові перехрестя з потовщеннями на кінцях та невеликі навершя, клинки їх були овальні у розрізі. Північноєвропейські мечі, поширені у ІХ–ХІ ст., мали масивні навершя та широкі перехрестя, їх клинки мали жолоби. Серед археологічних знахідок з території Болгарії є чимало наконечників піхв мечів цього періоду, які є типовими для Скандинавії та Русі. Палаші та шаблі скоріше за все робилися у Болгарії і за конструкцією нагадували типову кочівницьку зброю VII–IX ст.: вони мали Т-подібне, пряме або вигнуте у бік клинка перехрестя з шароподібним потовщенням на кінцях, циліндричне або грушеподібне навершя, клинки з невеликою кривизною та носилися у піхвах (інколи багато декорованих), які мали дві скоби, через які ремінцями кріпилися до пояса. Такі палаші і шаблі знаходять аналогії у археологічних знахідках Центральної Європи та України. На території Болгарії відомі також кілька знахідок бойових кинджалів. Болгари також використовували бойові сокири різних форм – від невеликих розмірів чеканів з вузьким навершям або сокир з Т-подібним лезом до зразків важких сокир, що знаходять аналогії у Русі ІХ–ХІ ст. У VIII–Х ст. болгарська кіннота використовувала також чекани.

Комплекс захисного озброєння болгарських воїнів склався на основі кочівницької традиції під значним візантійським впливом. Болгарська кочова кавалерія традиційно не вживала щитів, однак існує ймовірність їх використання у ІХ–Х ст. з поширенням візантійських стандартів озброєння на болгарське військо. Великі круглі дерев’яні щити, без сумніву, були властиві піхоті. Про шоломи, які використовували у болгарському війську, ми маємо мало достовірної інформації. Для VII–VIII ст. можна припустити існування шоломів сегментної конструкції, подібної до тих, що носили авари та їх германські сусіди. У ІХ–Х ст. болгарські воїни використовували залізні шоломи конусоподібної чи куполоподібної форми, з бармицею. Натільний обладунок був представлений кольчугами (ймовірно, були варіанти крою кольчуг з довгим рукавом та “кавалерійським” розрізом подолу – посередині), пластинчатими (ламеллярними) панцирами та, гіпотетично, м’якими обладунками типу візантійського кабадія. З цими обладунками кінні воїни могли використовувати також залізні пластинчаті наручі та поножі.

 Кінець болгарського правління

Олов’яна печатка царя Симеона (893–927).

Олов’яна печатка царя Симеона (893–927).

Після смерті Симеона Болгарія вступила у період феодальної роздробленості. У Х ст. Болгарське царство розпалося на два: Східне та Західне. Скориставшись з послаблення суперника, Візантійський імператор Никіфор Фока перестав платити данину болгарам. Коли болгарський цар став погрожувати війною, імператор у союзі з київським князем Святославом Ігоревичем (964–972) напав на Болгарію. Святослав розгромив Східне царство, але домовився з болгарами і не став просуватися далі. Через це Никіфор надіслав на Русь печенігів, однак Святослав розбив їх і тепер вже у союзі з Болгарією вів війну з Візантією. Після підписання Святославом договору з Візантією у 972 р. Болгарське царство залишилося сам-на-сам з ворогом. Врешті, у 1018 р. Візантія повністю підкорила собі болгарські землі. На контрольованих колись болгарами землях між Прутом і Дністром оселяються печеніги, а з 1030-х рр. – половці.

 

Література:

1. Атанасов Г. Болгаро-хазарская граница и болгаро-хазарская враждебность с конца VII до середины IX века (перeвод с болгарского) // Българи и хазари през ранното Средновековие. – София: ТанНакРа, 2003. – С. 92–113. – Режим доступу: http://www.kroraina.com/bulgar/bg_ha_atanas/

2. Болгарские конные воины. IX в. // Всадники войны. Кавалерия Европы. – М.: АСТ; СПб: Полигон, 2005. – С. 188–191.

3. Історія західних і південних слов’ян з давніх часів до ХХ ст. / За ред. В. І. Ярового. – К.: Либідь, 2009.

4. Йотов В. Въоръжението и снаряжението от Българското средновековие (VII–XI век). – Варна: ЗОГРАФ, 2004.

5. Комар А. В. Ранние хазары в Северном Причерноморье (постановка проблемы) // Восточноевропейский археологический журнал, 3(4) май-июнь 2000. – Режим доступу: http://archaeology.kiev.ua/journal/030500/komar.htm

6. Константинов К. Към въпроса за въоръжението в Първото Българско царство // Историкии. – Том 4. – Шумен, 2011. – С. 293 – 298.

Ucraina Inter Arma

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *