Андрій Галушка
Частина 1, частина 2, частина 3
Кінець шляху Волинської кавбригади. Одиссея оперативної групи генерала Андерса
Волинська бригада після бою під Мокрою відступала з боями на північ, поки 10 вересня не дійшла до Кампіноської Пущі поблизу Варшави. Тут 12 вересня 1939 р. її було влито в новостворену оперативну групу кавалерії під командуванням генерала Владислава Андерса. В цю групу також увійшла Новогродська кавбригада, якою командував Андерс, і частина Кресової кавбригади.
Артем Папакін
Продовження. Частина 1
Головним союзником Війська Польського під час планованого Ю. Пілсудським походу на Київ була Армія Української Народної Республіки. Стан матеріально-технічного оснащення цього війська був не найкращим, оскільки військо було відрізане від основних складів в Україні та повністю залежало від постачань ззовні. Під час формування з’єднань Армії УНР а Польщі її солдати отримували російські гвинтівки Мосіна та спорядження, виведені в цей час з Війська Польського, однак набоїв до російської стрілецької зброї у поляків було недостатньо.
Реконструкція Юрія Бацури, м. Хмельницький
На фото ми спробували відтворити зовнішній вигляд типового вояка однієї з сотень стрілецьких дивізій РСЧА, які брали участь у звільненні від німецьких військ м. Києва у 1943 р.
1-й Український фронт було створено 20 жовтня 1943 р. Однією з найвизначніших сторінок цього стратегічного об’єднання є Київська наступальна операція. Результатом виснажливих двотижневих боїв стало звільнення столиці УРСР 6 листопада 1943 р.
Артем Папакін
Польсько-радянська війна (відома у історіографії також як радянсько-польська, польсько-більшовицька, війна 1920 року) була одним з тривалих етапів Громадянської війни в Росії та боротьби новопосталих держав – радянських республік, Української і Білоруської Народної Республік та Другої Речі Посполитої (Польщі) – за незалежність та кордони, а також була тісно пов’язана з національно-визвольними і революційними рухами у сусідніх країнах. Український театр бойових дій був одним з основних у цій війні, результати якої у значній мірі вирішили долю українських земель майже на два десятиліття уперед.
Максим Царенко
Розв’язавши війну проти СРСР, військово-політичне керівництво Німеччини передбачало залучити до боротьби з радянською владою місцеве населення окупованих земель. Особлива ставка робилася на неслов’янські народи Кавказу й Середньої Азії – з огляду на їхнє географічне положення як периферії майбутньої Великонімецької колоніальної імперії. Гітлер, який вкрай негативно ставився до використання слов’ян у бойових діях на боці Німеччини, водночас не заперечував проти пропозиції представників вермахту й міністерства в справах окупованих східних територій (RMBO) щодо створення національних “східних” легіонів, передусім з мусульман [1].
У різних формах взяла участь у збройній боротьбі на боці Німеччини й частина кримськотатарського народу.
Вже наприкінці вересня 1941 р., під час боїв на Перекопському перешийку, виявилася очевидна нелояльність кримських татар до радянської влади. Зокрема, відомі випадки здачі в полон цілими групами по 150-200 представників цієї національності зі складу 172-ї, 320-ї та 321-ї стрілецьких дивізій РСЧА і зголошення їх до командування німецьких військових частин для наступного використання в якості провідників та перекладачів [2].
11 листопада 1941 р. командування 11-ї армії вермахту видало першу власну інструкцію щодо формування на окупованій території Криму з місцевого населення “допоміжних команд” для охоронної служби. Згідно з інструкцією, ці команди мали створюватися виключно як підрозділи вермахту, із залученням для контролю над ними відділів СД. Чисельність особового складу їх чітко не регламентувалася. Волонтерів рекомендувалося набирати лише серед політично надійного місцевого населення, яке негативно ставилося до радянської влади (виключаючи членів ОУН). Заборонялося залучати засуджених за кримінальні злочини. Озброєння подібних команд передбачалося обмежити дерев’яними й гумовими кийками (в окремих випадках – легкою стрілецькою зброєю). Зовнішньою ознакою належності до команд були лише білі нарукавні пов’язки з написом німецькою: “На службі вермахту” [3]. Схоже, ця інструкція була спробою впорядкувати набір допольових частин “добровільних помічників” (Hiwi – Hilfswilligen). Підрозділи такого типу, створені армійськими частинами в групі армій “Південь”, називалися “допоміжними охоронними” (Hilfwachmannschaften).