Польські кавалерійські бригади у 1939 році (частина 3) Polish Cavalry Brigades in 1939 (Part 3)

Андрій Галушка

Частина 1, частина 2

Подільська бригада кавалерії, куди входив 14 полк язловецьких уланів під командуванням полковника Едварда Ґодлєвського, зустріла війну 1939 р. у складі армії «Познань». Власне, лише 1 вересня бригада прибула в розташування армії, а вже 4 вересня почала відхід на схід. Окрім боротьби з німецькими диверсантами (язловецькі улани, наприклад, пацифікували село Дальки неподалік віг Ґнєзно), у перші дні вересня бойових дій не було.

Відхід на схід був викликаний не тиском ворога, а бажанням уникнути оточення. Ротмістр Юзеф Бакота, комеска 14 полку, згадував: «Розвідка в західному напрямку підтвердила, що жодних сил ворога тут не було. Вся сила німецького наступу пішла південніше, на Краків і через Карпати, із Словаччини на Жешув. Інші німецькі удари впали на армію генерала Руммеля у напрямку Лодзь-Пьотркув-Варшава, і на півночі на армію «Поможе» генерала Бортновського. (…) Наша бригада прийшла до Познані вранці 4 вересня. Переправилися ми через Варту по понтонному мостові. Полк став на денний постій у східній частині міста. На нас справила дуже прикре враження розпач населення Познані, яке ми залишали беззахисним на поталу ворога» (із книги Józef Bokota, “Ułańskie drogi – wspomnienia oficera kawalerii i Armii Krajowej”).

Кутшеба

Генерал Кутшеба в автомобілі із своїми офіцерами (фото 1930-х років)

Перший бойовий контакт язловецьких уланів із німцями (8 армією) відбувся 7 вересня, коли Подільська бригада зайняла переправи на лівому березі ріки Бзура, у її середній течії. Наступного дня язловецькі улани зайняли Хелмно, де їх підсилила 2 батарея 6 дивізіону кінної артилерії.

Об’єднані під проводом генерала Кутшеби армії «Познань» і «Поможе» стали найсильнішим оперативним з’єднанням на цілому польсько-німецькому фронті. Група отримала наказ іти на схід до Варшави, щоб зайняти оборону по лінії Вісли. Тим часом німецький XVI танковий корпус вже дійшов до передмість Варшави. Польський генштаб дав наказ Кутшебі вдарити не на схід, а на південний схід в напрямку Радома. Це означало, що йому треба було розбити по черзі 8 і 10 німецькі армії, завдання абсолютно не до виконання. Але польські армії почали свою наступальну операцію, що зараз відома як «битва на Бзурі».

План генерала Кутшеби полягав в тому, що основний удар наноситимуть три піхотні дивізії армії «Познань» (14, 17 і 25), а на їхньому правому крилі буде діяти маневрове операційне угрупування кавалерії у складі Подільської кавбригади і решток Поморської кавбригади (з яких було утворено зведений полк Поморської бригади кавалерії) під командуванням генерала Гжмота-Скотніцкого. Кавалеристів підсилив 7 стрілецький батальйон і 3 батарея 67 дивізіону легкої артилерії. Їхнім завданням було вийти в тил 8 німецької армії.

Група Гжмота-Скотніцкого отримала завдання зайняти район Вартковіце-Ґосткув як плацдарм для удару на тили ворога у напрямку на Паженчев-Озоркув. 14 полк язловецьких уланів мав нанести удар на Вартковіце, а з півдня його підтримував 6 полк канівських уланів.

кавалерия

Польська кавалерія на марші

В ніч з 9 на 10 вересня частина канівські улани вдарили на містечко Унєюв над рікою Вартою і зайняли його. Язловецькі улани наступали із 4 ескадроном у авангарді, посиленим взводом важких кулеметів на тачанках і двома протинанковими гарматами. Ротмістр Бакота (командир 4 ескадрону) писав: «Ескадрон увірвався у село, з усіх будинків вибігають німці, більша частина без зброї, тікають за річку. Починається зустрічний бій. Німці, заскочені зненацька, тікають у паніці. Я проходжу із ескадроном через село, доходимо до річки, ескадрон відкриває вогонь по Госткову. Підходять два (ворожих) танка, трохи крутяться, не розуміючи, що відбувається. Два постріли з протитанкової гармати знешкоджують танки. Екіпажі з піднесеними догори руками здаються. Потім до містка під’їжджає мотоцикліст. Старший улан Янішевскі, що лежить обік мене із протитанковою рушницею, питає: а що було б, якби я встрелив по ньому із своєї рушниці? Кажу: стріляй! Прицілився й вистрілив. Машина звалилася в рівчак. Кажу: пішли глянемо. Мотоцикліст дістав кулю в чоло, з відстані менш ніж 100 метрів, череп луснув, мозок навкруги. Янішевскі каже мені: «Але легко помер, не заслужив такої смерті, сволота». На луках кільканадцять забитих німців, і чимало поранених, кричать у розпачі: «sanität». Я послав до них санітарів, і потім зайняв Госткув вже без жодного опору, німці, що залишилися в живих, повтікали. На шосе, а точніше поряд з ним, я поставив важкий кулемет із сектором обстрілу в три боки […] Інші напрями я забезпечив ручними кулеметами, у кожного взводу був один важкий кулемет, протитанкова гармата чи рушниця у відповідних позиціях. Я відправив посильного до шефа-вахмістра, щоб коноводи підігнали коней до села, нагодували й напоїли.

Тимчасом на розвилці шосе було час від часу чути постріли. З трьох напрямків постійно їхала то німецька вантажівка, то легковий автомобіль. Таким чином ми захопили кільканадцять автомобілів. Один з них віз касу німецької 30 піхотної дивізії із офіцером штабу. Всіх полонених я відправив з конвоєм до бригади […]

Цей перший щасливий зустрічний бій надзвичайно покращив дух солдатів, що відступали вже цілий тиждень без жодного спіткання з ворогом. Близько 15:00 улани бригади, що проходила повз нас через село, спостерігаючи стільки вбитих і поранених німців, розбиті танки і велику кількість різного роду автомобілів, зсунутих з дороги танками нашої бригади, яких я скерував для цього завдання, побачили, що німців можна бити.»

Ціною двох поранених полк захопив Вартковіце і Госткув, взяв в полон 40 піхотинців 30 дивізії й 27 вантажівок.

На жаль, командувач кавгрупи не використав шанс для активного удару по тилам німецької 8 армії. Кавгрупа загрузла в боях із німецькими 17 і 221 піхотними дивізіями, відповідно на сході й заході від себе. 12 вересня в районі Кшепоціна й Лежніці 14 полк язловецьких уланів мав невдалий бій із підрозділами 360 піхотного полку 221 німецької дивізії. Надвечір, коли стало ясно, що сила польського удару вичерпалася, полк відвели за Ленчицю на лівий берег Бзури. Тут полк займався обладнанням позицій оборони, і до ночі з 14 на 15 вересня проводив активні розвідувальні дії.

Тим часом німці кинули проти армій «Познань» і «Поможе» нові сили, у тому числі XVI танковий корпус, відведений від Варшави, і 4 повітряний флот, що налічував 700 винищувачів і бомбардувальників. З польського боку їм протистояв єдиний дивізіон старих винищувачів PZL P-11. У поляків закінчувалися боєприпаси, бійці були стомлені. Тим часом з півночі польським арміям загрожувала 4 німецька армія під головуванням генерала фон Клюґе. 13 вересня 4 повітряний флот вдарив всіма своїми силами по польським позиціям. 14 вересня генерал Кутшеба вже знав, що його угруповання опинилося в кільці оточення. 15 вересня німці захопили плацдарм на західному березі Бзури. Нарешті, 16 вересня польське командування прийняло рішення пробиватися на схід до Варшави, через лісовий масив Кампіноська Пуща.

мост

Розбомблений понтонний міст через Бзуру

Німці за всяку ціну намагалися відрізати польські війська від столиці. На вістрі польського удару стала кавалерійська група генерала Романа Абрахама. Він розпочав війну як командувач Великопольської кавбригади, що під час битви на Бзурі переможно билася під Суботовом та Валевичами на лівому флангу польського наступу. Від 13 до 16 вересня бригада вела важкі бої, захищаючи переправи через річку Бзуру поблизу Брохова. Їй вдалося відбити атаки тої ж 4 танкової дивізії, що вже мала неприємний досвід зустрічі з польськими кавалеристами під Мокрою, а також полку СС «Лейбштандарт Адольф Гітлер». 15 вересня з решток Великопольської та Подільської кавбригад була створена група кавалерії, яку й очолив генерал Абрахам.

Звернімося знову до спогадів ротмістра Бакоти. «Коло полудня неподалік місцевості Гурки нам заступила дорогу моторизована німецька дивізія, скерована з-під Варшави. […] Сталася коротка й затята битва. Командир полку послав у бій весь полк разом із артилерією, що його підсилювала. Надвечір дорогу було розчищено. Ми понесли чутливі втрати. […] Все угруповання рухалося через Кампіноську Пущу в напрямку Варшави, трьома колонами пробиваючись через німецькі сили, що наступали з півдня у північному напрямку, тобто перпендикулярно напрямку нашого маршу. […] Ситуація була майже трагічна. […] Солдати без командирів, підрозділи, розсіяні по лісах, голодні, деморалізовані. […] Але бойовий дух уланів не зламаний, частини, що уникли бомбардувань, боєздатні і ще могли воювати, і вони прорубали прохід для залишків частин армії «Познань» до Варшави під Сєраковим і Волькою Венґльовою.»

Увечері 19 вересня під час бою за Ляски 14 полк уланів отримав завдання розвідати можливість пробитися до Варшави північніше Лясків. Коли 3 ескадрон вийшов з лісу, то попав під обстріл з німецьких позицій поблизу хутора Домброва. Тоді полк атакував німецькі позиції в кінному шику. Німці не чекали атаки й розбіглися. Незабаром, проте, поляки потрапили під шквальний вогонь, що вівся із села Мосьціска і з німецьких панцерників коло нього, і зазнали великих втрат (понад 100 вбитих, 100 поранених).

Ротмістр Бакота пише далі: «Командир кавгрупи генерал Абрахам пробує пробитися через Вольку Венґльову. Доручає керувати атакою командиру 14 уланського полку полковнику Ґодлєвському. Був вже вечір 19 вересня, полковник командує полкові сісти на коней і вирушає в напрямку Вольки. Після 2 кілометрів маршу наштовхується на вогонь, але не спішує полку, а дає команду «шаблі до бою». Полк в лінії ескадронів, тобто ескадрон за ескадроном на певній відстані, атакує кінно німецьку піхоту, рубаючи її до ноги. Решта німців кидає свої важкі кулемети й тікає в ліс; вдалося втекти лише тим, хто був ближче до лісу. Після уланської атаки німці починають сильний фланговий вогонь. Несемо великі втрати, гине багато уланів, гине комеска-3 поручник Маріан Валіцкі. […] Німці були цілковито заскочені зненацька, для них то було повною несподіванкою — атака цілим полком такої добре захищеної позиції. Атака вдалася раптово. Опис цієї неймовірної атаки залишив італійський офіцер, що був там спостерігачем у німецькій армії. Німці відступили далеко, і з’явився пролом, через який вночі прорвалася кавалерія і частина піхоти, що була неподалік від нього.»

Лейтенант Еуґеніуш Івановскі пізніше писав: «Поручник Маріан Валіцкі вихопив шаблю і скомандував: «Іменем Богородиці Язловецької, ескадрон марш, марш!», і рушив галопом. Розляглося могутнє «Ура!», і ми спочатку пішли галопом, а далі чвалом. Я скакав на своїй кобилі Затоці. Пам’ятаю велике поле картоплі і високовольтні дроти, під якими ми скакали. Я не діставав шаблі, тримав в руці пістолет Віс, причеплений за ремінець на шию. Ескадрон розгорнувся у лінію взводів, а потім розсипався на секції і в лінію вершників. У якийсь момент по нам відкрили вогонь з фронту. Моя Затока почала відставати, спіткнулася кілька разів, і нарешті впала разом зі мною. Я виліз з-під коня […]. Схопив якогось уланського каро-гнідого коня, яких багато вже скакало без вершників, і пішов галопом у бік лісу. Раптом кінь піді мною спіткнувся і впав разом зі мною на позицію німецького кулемета. Хтось приставив мені пістолет до голови, відрізав ремінець від Віса, а потім запитав, чи я не француз, вказуючи на мій шолом…».

немцы

Німці переходять через Бзуру. 1939 р.

Жертва язловецьких уланів була недаремною, бо командир німецької 1 легкої дивізії наказав стягнути всі свої сили у район Ляски-Ізабелін, тим самим очистивши дорогу Модлін-Варшава. По ній більша частина групи генерала Абрахама (разом із іншими частинами армії «Познань» — 20 тисяч війська) побилася до Варшави і воювала до останнього, захищаючи столицю, аж до її капітуляції 28 вересня 1939 р. Язловяки билися на Мокотові й Чернякові. Перед капітуляцією відбувся останній збір полку, де улани попрощалися зі своїм прапором. Було зачитано списки нагороджених Військовим Орденом Віртуті Мілітарі і Хрестом Валечних. Прапор полку було сховано.

Продовження

1 коментар до “Польські кавалерійські бригади у 1939 році (частина 3) Polish Cavalry Brigades in 1939 (Part 3)

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *