Малозаселені землі межиріччя Дністра і Прута, а також Прута і Сірета, де здавна прокочувалися хвилі міграцій германців, слов’ян та кочовиків, довгий час стояли осторонь державотворчих процесів. Як і на сусідніх територіях, після монголо-татарської навали тут панувала Золота Орда. Проте у XIV ст. Орда, а також Угорщина, що почала зазіхати на цей регіон, переживають не найкращі часи. В результаті у 1359 р. воєводі Богдану вдалося утворити власну самостійну державу у басейні річки Молдова. У тогочасних джерелах країну, де правив Богдан, називали по-різному: Пониззя, Русо-Влахія, Молдо-Славія, Богданія; з кінця XIV ст. за регіоном закріпилася назва Земля (Країна) Молдавська.

Вже за правління Богдана до складу Молдавії входить Шипинська земля – правобережжя Дністра з містами Шипинці, Хмелів і Хотин (сучасна Чернівецька область). На початку XV ст. територія Молдавської держави зростає – до неї були включені землі у межиріччі Прута і Дністра, в тому числі північ нижньої течії Дунаю із чорноморським узбережжям, з містами Кілія і Білгород (Четатя-Албе) (сучасна Одеська область). За вихід до Дунаю і Чорного моря молдавським господарям довелося повоювати – на ці міста мали плани угорці, генуезці, волохи (угровлахи) та турки-османи.

Як молдавани з поляками посварилися. Найбільш північні володіння Молдавської держави, що зараз лежать у межах України, стали ареною запеклого протиборства із Польським королівством. Вже близько 1367 р. польські корогви, завоювавши Галичину, звертають на правий берег Дністра і вирушають на підкорення Шипинської землі. Молдавський воєвода вдається до хитрощів: під час переходу польського рицарства через ліс на них були скинуті повалені дерева. Поляки зазнали чималих втрат, решта рицарів дісталася до неволі. Проте подальшого конфлікту вдалося уникнути – через три роки король Казимир, який претендував на ці землі, помер, а у 1387 р. молдавський воєвода Петро Мушат склав присягу васальної залежності новому польському королю Владиславу-Ягайлі. Подальші молдавсько-польські стосунки були дружніми: молдавський господар Олександр Добрий надіслав частину свого війська під Грюнвальд, для боротьби проти Тевтонського ордену.

Однак у 1430-ті рр. відбулися зміни – Олександр Добрий підтримав претензії на литовський трон Свидригайла, який протистояв польському королю. Тому коли між литовськими і польськими військами розпочалися бойові дії, Олександр ввів свою армію на Покуття, Галичину і Поділля, взявши і спаливши Снятин і Коломию. Проте польське військо розбило молдаван, в результаті чого Молдова втратила Шипинську землю. У 1433 р. відбулися нові польсько-молдавські сутички, проте вже наприкінці року війна завершилася; новий молдавський господар Штефан ІІ знову визнав себе васалом Польщі, отримавши назад Буковину.

Військо молдавських господарів. Головним командувачем армії Молдавської держави був князь (воєвода, господар). З XVI ст. з’являється посада гетьмана, який допомагав господарю в управлінні військом, а також сердара, який був заступником гетьмана і командував кіннотою. У розпорядженні господаря було дві армії: постійне “Мале військо” з феодальної знаті та “Велике військо” з сільського і міського ополчення.

“Мале військо” (“Oastea Mica“) утворювали великі і малі бояри зі своїми дружинами, які називалися “четами”. Туди так само входили гарнізони фортець, які виставляв для “малого війська” пиркалаби – намісники, призначені господарем. Чисельність “Малого війська” не перевищувала 10 тис. осіб.

Значну роль у війську відігравали селяни і міщани – їх призивали у “Велике військо” (“Oastea Mare“) для оборони країни. В разі небезпеки селяни виставляли по одній людині від двору. У першій половині XV ст. у Молдавії було близько 27 тисяч селянських дворів, кожен з яких міг дати армії одну людину – це була надзвичайна цифра для тогочасних армій. Отже, разом “Велике військо” і “Мале військо” могли досягати 40 тисяч осіб. Таким чином, чисельність середньовічної молдавської армії була однією з запорук її успіхів у боротьбі з зовнішніми нападами. Завойовницькі походи за межі країни відбувалися лише силами “Малого війська”, а ополчення скликали рідко.

Ландшафт території Молдавської держави дозволяв застосовувати різноманітні воєнні хитрощі: засідки у лісі, лісові завали, та робив непридатною для використання важку рицарську кінноту. Боярські дружини складалися переважно з легких вершників – вони були маневрені і швидкі. Дружинникам не платили за службу у війську, за службу вони отримували земельні наділи. У війську також служили вільні селяни, які за це звільнялися від оподаткування; вони також не отримували платні, єдиним засобом їх існування були військові трофеї. З часом, у XVI–XVII ст. виділилося професійне військо, що складалося з 8 полків піхоти, обслуги артилерії, пікінерів та кінноти калараші. У цей період в армії молдавських господарів служили також найманці – німці, татари і козаки.

Зброя молдавського війська. Озброєння було звичним для Центрально-Східної Європи того часу. На молдавські військову справу і озброєння справили впливи угорці, поляки, а також кочовики – половці та татари, пізніше – турки-османи. Дуже популярним у Молдавії було стрілецьке озброєння – наконечники стріл найчастіше зустрічаються у археологічних пам’ятках з-поміж іншого озброєння. Молдавські лучники використовували наконечники стріл різноманітних форм: пірамідальні, ромбічні, трикутні (з зубцями), листоподібні та роздвоєні, переважно з черешками, рідше – зі втулками. Серед кінної знаті рано стають популярними шаблі – головна клинкова зброя молдавського війська. Молдавська кіннота використовувала, поряд зі списами, багатофункціональну зброю – списи з гаками, якими стягували ворожих вершників з сідел. Ополченська піхота воювала за допомогою палиць, сокир, списів, дротиків, кіс і пращ. Зброя була у кожному будинку – Штефан Великий карав смертю кожного селянина, який не мав вдома луку, меча чи шаблі.

У якості захисного озброєння молдавська знать використовувала кольчуги (лише найбагатші бояри і командувачі одягалися у європейські пластинчасті обладунки) та шоломи, а також фігурні тарчі і плетені калкани. Бідніші воїни замість металевого обладунку носили товсті (за описами сучасників, на 3–4 пальці) м’які лляні обладунки, наповнені вовною всередині – вони захищали від ударів шабель. Захисного озброєння було загалом мало – за реєстрами 1551–1552 рр. лише кожен третій-четвертий воїн мав щит та обладунок, і лише кожен одинадцятий – шолом.

У XV ст., ймовірно вже за правління Штефана Великого, більшість замків і фортець були озброєні артилерією (іноземного виробництва – угорського, польського, турецького, німецького). В цей час у Молдавії розпочалося використання і польової артилерії, кількість якої постійно зростала: під Обертином у 1531 р. у молдавській армії було 50 польових гармат. Ручної вогнепальної зброї у XVI–XVII ст. у молдавській армії не вистачало, через що за рівнем озброєння вона в цей час почала поступатися сусідам.

Молдавські фортеці. У оборонних війнах велику роль грали фортифікації. Міста Молдавської держави не мали оборонних укріплень по всьому периметру, але містили невеликі за площею фортеці неподалік. У межах сучасної України такі фортеці були у Кілії, Білгороді, Хотині, Цецині, Хмелеві. Хотин був збудований у другій половині ХІІІ ст. на місці більш давнього слов’янського укріплення. Хоча перші кам’яні стіни звели вже тоді, ймовірно, за наказом Данила Галицького, Хотинська фортеця була помітно розбудована у часи Штефана Великого. Кам’яний замок-вежа Цецин був побудований щойно у XIV ст., також на місці слов’янського поселення, ймовірно, саме за наказом молдавських правителів. Фортифікації Білгородської фортеці були помітно розбудовані у 1450–1480-ті рр. за допомогою найбільш передових технологій захисту. Сам турецький султан визнавав, що поки Білгородська і Кілійська фортеці перебувають у руках “невірних”, вони непереможні.

Проте розвиток артилерії – збільшення далекобійності, заміна кам’яних ядер чавунними – зробив фортеці баштово-стінового типу більш вразливими. Вже на XVII ст. оборонні споруди у Хотині і Білгороді-Аккермані виявилися застарілими. Про це говорить, зокрема, те, що Хотинська фортеця не була задіяна ані під час битви у 1621 р., ані під час битви у 1673 р.

Україна – арена польсько-молдавських війн. Хоча формально з 1387 р. Молдавія визнала себе залежною від Корони Польської, її господарі використовували зацікавленість молдавськими землями угорських королів: граючи на польсько-угорських суперечках можна було проводити незалежну політику. Проте наприкінці XV ст. польський король Ян Ольбрахт порозумівся з угорським королем Владиславом – обидва представляли династію Ягеллонів та ще й були рідними братами. Монархи домовилися поділити молдавські землі, і в 1497 р. військо Яна Ольбрахта вступило до Буковини. У битві біля Козьмина (сучасне с. Валя Кузьмина Чернівецької області) польська армія зазнала нищівної поразки.

Польські королі відчували загрозу своїй владі над Покуттям і Галичиною. Польща намагалася скинути з молдавського престолу господаря Штефана Великого і всіляко підтримувала молдавську опозицію, яка знаходила притулок при дворі польських королів, а також дозволяла їм формувати молдавські збройні загони на території Корони Польської. Польсько-молдавські стосунки знову зіпсувалися.

У 1502 р. молдавське військо перейшло Дністер і зайняло Покуття, пограбувавши край. Молдавські загони доходили до Кам’янця-Подільського, і польська армія нічого не могла вдіяти. Проте у 1504 р. Штефан Великий помирає, і в Молдавії починаються боярські бунти. Польща вирішила використати цю ситуацію, щоб посадити на молдавський престол свого ставленика Петра. Однак новий молдавський господар Богдан завдав удар на випередження: наприкінці грудня 1504 р. його загін перейшов на Поділля і обложив замок Зіньків, де перебував Петро. У сутичці під стінами Зінькова молдавське військо Богдана було, однак, розбите поляками. Після цих подій господар Богдан пішов на примирення з Польщею, попросивши руки сестри польського короля Александра, Ельжбети, взамін Покуття. У 1505 р. молдавське військо залишило спірну територію.

У наступному році, однак, Александр помер, і польська шляхта відмовилася від угоди. Господар Богдан образився і негайно ввів війська на Покуття і Поділля, заручившись підтримкою турків і татар. Молдавани спустошували землі довкола Кам’янця, проте місто взяти не змогли. До осені 1506 р. польська і руська шляхта зібрала потужне військо під командуванням великого коронного гетьмана Михайла Каменецького, і розбили молдаван під Чернівцями. Гетьман Каменецький переможною ходою пройшовся по полсьько-молдавському прикордонні, спустошуючи його, і привіз до Кам’янця-Подільського 50 полонених молдавських бояр, яких наказав стратити.

Богдан не змирився з територіальними втратами. У 1509 р. він повторив спробу взяття Кам’янця-Подільського і навіть Львова, проте невдало. Його армія пройшлася Галичиною і Поділлям, забираючи чималі трофеї. Повертаючись назад, воєвода Богдан спалив Рогатин. Покуття знову повернулося до складу Молдавії, проте ненадовго – військо гетьмана Каменецького до осені 1509 р. вигнало молдаван з Покуття і навіть обложило Сучаву – столицю князівства. За мирною угодою від 22 січня 1510 р. Богдан відмовився від Покуття на користь Корони.

Здавалося, що новий (з 1527) господар Молдавії Петро Рареш, який мешкав багато років у Польщі, ніколи не підійме питання належності Покуття. Однак одразу після приходу до влади Петро увійшов у союз з супротивником польського короля Сигізмунда І, австрійським ерцгерцогом Фердинандом. Готуючись до війни з Польщею, він уклав угоду з московським царем Василем, а також почав просити допомогти заволодіти Покуттям самого турецького султана.

Коли ж Сигізмунд І порозумівся з Фердінандом Габсбургом, турецький султан дав згоду на наступ на Покуття. На початку грудня 1530 р. молдавські війська знову з’явилися у Покутті, розбивши військо польного коронного гетьмана Яна Колі біля Хотина. Проте у битвах під Гвіздцем 19 серпня і під Обертином 22 серпня 1531 р. польське військо, вже під командуванням воєводи руського і великого гетьмана Яна Тарновського, зуміло розбити молдавську армію. Ці перемоги, однак, не призвели до повного розгрому війська Петра Рареша, і сутички тривали ще кілька років. Зокрема, 4 лютого 1532 р. молдавське військо розбило польський загін біля с. Тарасівці; влітку 1525 та взимку 1535–1536 рр. молдавське військо знову вдиралося на Покуття, а в січні 1538 р. – на Поділля. Лише новий бунт бояр у Молдавії змусив Петра зректися прав на спірні території. Польсько-молдавські військові конфлікти, однак, час від часу розгорялися знову протягом кінця XVI – першої половини XVII ст.

Османське завоювання. У 1456 р. молдавський господар став данником Османської імперії, яка до того підкорила майже всі Балкани і сусідню Волощину. Вже у 1484 р. османи відібрали у молдаван Кілію і Аккерман. Сама Молдавія поступово потрапляла у васальну залежність від Османської імперії. Остання чверть XVI – перша половина XVII ст. була часом частих змін правителів, набігів татар та волохів. У захопленій турками Бессарабії була утворена система райї – земель, безпосередньо залежних від османської адміністрації. З-під молдавської влади були вилучені ключові фортеці і міста: Четатя-Албе (Аккерман), Рені, Ізмаїл, Хотин, де були створені турецькі райї. На початку XVII ст. турки оселили на півдні Бессарабії, у Буджацькому степу татар-ногайців, після чого ця територія взагалі перестала контролюватися молдавською адміністрацією.

Ucraina Inter Arma

Література:

Балух А. В. “Шипинская земля”: истоки и судьба // Stratum Plus. – 2010. – № 6. – С. 27–40.

Васильєв В. В., Чучко М. К. Молдавське князівство // Енциклопедія історії України. – К.: Наукова думка, 2010. – Т. 7. – С. 27.

Дыбковская А., Жарын М., Жарын Я. История Польши с древнейших времен до наших дней. – Варшава, 1995.

История Молдавской ССР с древнейших времен до наших дней. / Отв. ред. В. И. Царанов. – Кишенев: Штиинца, 1984.

Михайлина Л., Пивоваров С. Нариси з історії Хотинської фортеці. Факти, легенди, гіпотези. – Хотин, 2011.

Скочиляс І. Галич після Галича: Пониззя (Русо-Влахія) у ХІІ–XIV століттях та утворення Молдавського князівства // Княжа доба: історія і культура. – Львів, 2011. – Вип. 5. – С. 29–72.

Forbes N., Toynbee A. R., Mitrany D., Hogarth D. G. The Balkans. A History of Bulgaria, Serbia, Greece, Rumania, Turkey. – Oxford: Clarenton Press, 1915.

Franz M. Wojskowość kozaczyzny zaporoskiej w XVI–XVII wieku. Geneza i charakter. – Toruń: Adam Marszałek, 2002.

Nowak T. M. Dawne Wojsko Polskie. Od Piastów do Jagiellonów. – Warszawa: Bellona, 2006.

Plewczynski M. Obertyn 1531. – Warszawa: Bellona, 1994.

Ucraina Inter Arma