Фільм відомого українського режисера-документаліста Тараса Химича розказує про події українсько-польської війни 1918–1919 рр. та військове будівництво в Західно-Українській Народній Республіці.
Після розпаду Австро-Угорщини Східна Галичина стає ареною протиборства українського та польського населення, що бажало включити цей край до новостворених держав – Польщі (Другої Речі Посполитої) та ЗУНР. 1 листопада 1918 р. розпочалися українсько-польські бої за Львів, що невдовзі переросли у війну за Східну Галичину та Волинь.
Початок Першої світової війни білоруські землі зустріли у складі Російської імперії. Однак вже у 1915 році бойові дії з Польщі перенеслися на схід, до Білорусі та України, і частина Західної Білорусі до кінця війни перебувала під німецькою окупацією. Білоруське населення в той час традиційно поділялося владою на “росіян” та “поляків” – в залежності від належності до православної чи католицької конфесій християнства, існування окремого народу білорусів російською владою не визнавалося. Відповідно про які-небудь окремі білоруські національні військові формування у імперській Росії й мови не було.
Керівництво Другої Речі Посполитої, яка мала напружені стосунки з Чехословаччиною, тримало зв’язки з словацькими сепаратистами та угорським керівництвом, яке бажало залишити Словаччину під своїм контролем. Проявляла свої інтереси Польща і в справі Закарпаття (Підкарпатської Русі). Про необхідність встановлення польсько-угорського кордону, що мав пролягати по території Словаччини чи Закарпаття польська громадськість і політики говорили ще починаючи з 1919 року.
Слід зазначити, що польські військові дивилися на озброєні селянські загони не як на супротивника в умовах війни, а лише як на збройні банди, і тому часто замість того, щоб вступити в бій з нападниками, реагували у старий середньовічний спосіб – мстилися найближчим селам, підпалюючи хати, забираючи зброю і караючи нерідко ні в чому неповинних мешканців. Проте у квітні 1918 р. проти присутності на Поділлі польських військ виступили поважні сили, що включали озброєне селянство та підрозділи Вільного козацтва, і недооцінка поляками сил супротивника призвела до винятково кривавих подій.
Перехід польських військ через Україну. Весна 1918 р.
Починаючи з листопада 1917 р. на українських теренах перебували національні формування, утворені з солдатів російської армії польської національності. Після утворення Української Народної Республіки (УНР) польські частини стали небажаними гістьми на чужій території, що не могли повернутися до свого краю, окупованого арміями Німеччини та Австро-Угорщини. Неспроможність польського командування та української влади виробити дієві умови тимчасового існування польських формувань на території УНР призвели до конфлікту з населенням у місцях розміщення польських військових частин.
Піднята проблема не була досі належним чином висвітлена у історіографії. У радянський період непорозуміння між польськими військовими та селянами тлумачили виключно категоріями класової боротьби. У передмові до цінного видання документів, що ілюструють конфлікт, П. Пташинський розглядав польські формування “як знаряддя боротьби проти пролетаріяту і бідняцько-середняцького селянства України” і вбачав у конфлікті змову української буржуазії з польськими поміщиками [1].
Фільм відомого українського режисера-документаліста Тараса Химича розказує про події українсько-польської війни 1918–1919 рр. та військове будівництво в Західно-Українській Народній Республіці.
