Артем Папакін
Вершників, із голови до ніг закутих у лускаті обладунки, зазвичай розглядають у якості «основної ударної сили» скіфського війська. Відомий дослідник скіфського озброєння, київський археолог Євген Черненко вважав, що саме в Північному Причорномор’ї і на Північному Кавказі вже у VI ст. до Р. Х. з’явилася перша в світі важка кіннота, здатна успішно боротися з будь-яким кінним і пішим супротивником. У подальшому важка кавалерія Євразії еволюціонувала у катафрактаріїв — максимально захищених обладунками вершників, що виконували роль тарана на ворожі шикування. Головною особливістю катафрактаріїв, крім обладунку, яким нерідко захищали навіть коней, була атака холодною зброєю: піками й довгими мечами. У скіфів залізні лускаті панцирі могли захищати не лише торс, а й руки, ноги, голову та шию воїна. Тож чи можна назвати скіфських воїнів першими катафрактаріями?
Зброя ближнього бою дійсно займала помітне місце в комплексі озброєння скіфів. Найважливішою зброєю важкої кінноти є спис. Саме списом, через його значні розміри, краще вражати як кінного, так і пішого супротивника. Ударом списа можна пробити як обладунок, так і щит ворога. Списи є постійними складовими поховального інвентарю скіфських вершників і нерідко зображуються на зразках торевтики. Крім невеликих за розмірами двометрових списів, у похованнях знаходять і довші піки — довжиною 3 і більше метри. Рідкісність таких знахідок може пояснюватися тим, що коли ратища пік повністю не вміщувалися у могили, їх ламали. Справді, інколи підтоки списів у похованнях розміщуються поруч із наконечниками. Траплялися в похованнях скіфської знаті також довгі мечі, що дозволяли ефективно колоти і рубати з коня не лише вершників, а й піхотинців. Таких довгих мечів було порівняно небагато, близько 15 % від загальної кількості клинкової зброї в похованнях. Довгі мечі могли бути поруч із короткими акінаками — це підтверджується як археологією, так і іконографією.
Хоча письмові джерела дуже неохоче розповідають нам про тактику скіфів, у описі Діодором битви біля р. Фат можна побачити, що відбірні скіфські вершники справді виступали як основна ударна сила. Скіфи, очолені самим правителем, розмістилися в центрі шикування й атакували найважливішу складову ворожого контингенту — центральне кінне угруповання і змусили його тікати.
Щоправда, цей опис битви і важке озброєння в похованнях — єдине, що пов’язує скіфську кінноту з пізнішими катафрактаріями. Натомість існує низка свідчень, що не дозволяють розглядати скіфських вершників як попередників важкої кінноти. Перш за все, в нас немає чітких даних, що скіфи використовували списи для уколу. Згадані вище зображення скіфів зі списами показують їх у позі, вигідній не стільки для уколу згори донизу, скільки для метання списа у пішого воїна чи здобич. По-друге, кожен скіфський вершник залишався лучником. У той час як важка кавалерія покладалася на атаку в тісному шикуванні з використанням холодної зброї, навіть найкраще захищені обладунком скіфи складали мобільну стрілецьку кінноту. Подібно до середньовічних європейських рицарів, античні катафрактарії пожертвували мобільністю заради важкого озброєння, великих списів і важких коней. Саме це давало їм змогу бути справжньою важкою кавалерією, яка пробивала, немов тараном, ворожі лави — чи то кінні, чи піші. На відміну від цієї картини, в Геродота ми бачимо скіфську кінноту, яка «побоюється піхотинців» і відступає, щойно наштовхується на піших воїнів. Ба більше, «кращу частину своєї кінноти», за Геродотом, скіфи відправили під час війни з персами не в бій, а в розвідку! Вочевидь, «кращою» у розумінні Геродота чи його джерела була не найкраще захищена важким обладунком, а найлегша і найбільш мобільна кіннота — саме такі якості вимагалися від скіфських вершників і на полі бою.
Частина античних катафрактаріїв захищала своїх бойових коней обладунком. Є. Черненко, хоча і визнавав, що свідчень про використання скіфами захисту для коней недостатньо для однозначних висновків, тим не менш, наводив знахідки бронзових кінських налобників із Нікополя. Разом із налобниками з округлим верхом і низом у формі півмісяця в Нікопольському кургані було знайдено бронзові пластини трапецієподібної форми з фігурним краєм. Речі, які зараз експонуються в Національному музеї історії України, спершу датували VI ст. до Р. Х., що і призвело до висловленої Є. Черненком атрибуції. Водночас інший київський археолог, Олександр Симоненко, порівнявши ці артефакти з подібними знахідками з Криму і на Північному Кавказі та встановив, що такі налобники в кочовиків з’явилися, найпевніше, тільки у ІІІ ст. до Р. Х. і побутували до кінця ІІ ст. до Р. Х. Кінські нагрудники трапецієподібної форми використовувалися у цей само період. Налобники і нагрудники з листової бронзи могли, отже, справді захищати коней, але не скіфів, а їхніх наступників.
Варто згадати, що сам по собі кінський обладунок не є ознакою катафрактаріїв. Засоби захисту коней існували задовго до виникнення важкої кавалерії. Обладунки бойових тварин відомі з ІІ тис. до Р. Х. з Месопотамії. Верхових коней захищали попонами і в Ассирії. Зокрема, вершники зі списами в руках, у шоломах і лускатих обладунках, які сидять на конях у попонах, що прикривають круп, шию і груди коней, зображені на рельєфах Ашшурбаніпала (VII ст. до Р. Х.). Пізніше захист коней був відомий у Персії. Водночас немає підстав вважати, що в цих країнах у цей час існували загони важкої кавалерії, подібні до катафрактаріїв. На території Близького Сходу вони з’являться лише у ІІ ст. до Р. Х. у селевкідській, а пізніше у парфянській кінноті. Польський дослідник Маріуш Мєльчарек вважає, що виникнення катафрактаріїв пов’язане з необхідністю східних народів протидіяти пішій македонській фаланзі. Саме для того, щоб перемогти важку піхоту, вершники Центральної Азії перейшли на нову тактику — атаку тісними лавами у важкому озброєнні зі списами.
Отже, в нас недостатньо даних, щоб стверджувати, що важка кіннота з’явилася в українських степах у скіфський час. Озброєні списами і довгими мечами, захищені лускатим обладунком скіфські воїни навряд чи колись об’єднувалися в окремі групи для атаки холодною зброєю. Навіть вершники з найважчим озброєнням залишалися індивідуальними бійцями, для яких дистанційний бій був основним, а зброя близького бою — вторинною. Самі скіфські обладунки, навіть якщо покривали максимум тіла, були надзвичайно гнучкими. Всю свою історію скіфи віддавали перевагу лускатим обладункам, які добре захищають від стріл, але вразливі для ударів списами. Тому такий обладунок менше пасує воїну, який таранить ворожі шикування, ніж більш твердий пластинчастий. Конструкція обладунків скіфів опосередковано свідчить, що навіть для найважчих вершників більш важливою була рухливість під час бою: можливість швидко переключатися з лука на спис і зі списа на меч, повертатися в сідлі, стріляючи при відступі, чи робити широкі рухи для метання списів. Тому навряд чи скіфи мають пряме відношення до появи важкої кавалерії, а тим більше загонів катафрактаріїв.
Безперечно лише те, що катафрактарії — апогей розвитку античної важкої кавалерії — брали початок саме у військовій справі євразійських кочовиків. Саме кочівницький спосіб воювання призвів до того, що осілі державні утворення почали утримувати численні загони кінноти. Саме серед кочовиків було найбільше багатих воїнів, що могли мати важке озброєння і кращих коней — це дозволяло їм безпечно воювати не лише дистанційно, а й у близькому бою. І самі ці принципи лягли в основу формування важкої кавалерії, але воно відбулося на Сході вже після завершення скіфської доби.
Текст заснований на книжці Артема Папакіна «ДІТИ ТАРГІТАЯ: Військо і війни скіфів VII–ІІІ століть до Р. Х.» (Темпора, 2021) з ілюстраціями Сергія Шаменкова. Шукайте у книгарнях!