Дєдик О. Г. Бої у Львові. 1–21 листопада 1918 року. Частина І. – Львів: Видавництво «Астролябія», 2018. – 192 с. (Серія: Бібліотека «Цитаделі»)
Насамперед, хотів би зазначити, що видання є багато ілюстрованим (окрім світлин тих подій та учасників, є низка плакатів, малюнків сучасників, тощо) та в додатку має мапу Львова зі вказаними важливими пунктами та об’єктами, за які точилися бої.
В передмові автор вказує на брак відповідної й фахової військово-історичної літератури, що була би присвячена саме міським боям (за винятками січневих боїв 1918 року в Києві і власне Львові), оскільки практично відсутні якісні роботи щодо міських боїв у Сталінграді, Будапешті та Берліні – котрі були б видані українською мовою, а дану лакуну може заповнити і заповнює – російськомовна література, яка часто доволі упереджена. Також, автор справедливо вказує, що за масштабами, запеклості та характеру боїв все ж не можна жодним чином порівнювати міські бої Другої світової з боями в містах з боями часів Перших визвольних змагань: «Львівський листопад цікавий також особливостями вуличних боїв у великому місті. Зважаючи на відносно скромний масштаб, їх не порівняти з подальшими гекатомбами Сталінграда, Варшави, Будапешта чи Берліна» (С. 7). Автор справедливо вказує на схожість боїв у Львові та Києві, хоча за характером і типологією можна додати сюди і листопадові бої у Москві 1917 року, і оборону Катеринодару навесні 1918 року, Ярославське повстання липня 1918 року та березневі бої у Кронштадті 1921 року).
Також у передмові дається короткий історіографічний аналіз деяких праць (переважно автор розглядає працю Олекси Кузьми, вказує на її переваги та недоліки): «О. Кузьма стверджував, що підставою йому слугували документи західноукраїнського командування, які опинилися в його руках завдяки щасливому збігові обставин. Проте він свідомо відмовився давати будь-які посилання на ці документи… Сьогодні майже кожний використаний О. Кузьмою документ можна розшукати у фондах… Однак невикористаних або невідомих її авторові документів, які спонукають переглянути запропоновану ним реконструкцію подій, виявилося значно більше» (С. 6); слід зазначити, що більш повний аналіз джерел та літератури міститься наприкінці праці.
Загалом праця справляє позитивне враження, легко читається і, що одразу ж помітно, написана дуже добре саме з військового аспекту, оскільки автор спеціалізується на військовій історії, а в передмові міститься подяка військовому експерту за консультацію «за корисні вказівки та плідні дискусії з питань стратегії, оперативного мистецтва й тактики» (С. 8).
Також варто відзначити й деякі цікаві деталі та факти, які автор висвітлює у праці. Так, більшість праць, написаних на дану тему, містять тези про те, що однією з причин поразки українців у Львові стала масова підтримка інсургентів поляками, що мешкали у Львові, що вони діяли злагоджено, структуровано і т. д. Автор же подає інформацію, що наприкінці дня 1 листопада у Львові доволі хаотично і не пов’язано між собою виникають два різних польських центри опору, що деякий час і не знали про існування один одного і змогли налагодити контакти і діяти злагоджено аж через декілька діб: «…не могло бути й мови про централізоване керівництво першими сутичками у місті… Створення військового командування, організація єдиного політичного проводу заколотників і бойові дії спершу виявилися практично непов’язаними між собою» (С. 30); «…В школі Сенкевича поки що не знали про існування повстанського осередку в Домі техніків і навпаки. В обох пунктах опору навіть гадки не мали про створення NKWPL (Naczelna komenda Wojsk Polskich we Lwowie. – Д.К.) (C. 38); «Але українці так і не з’ясували, що NKWPL не керує бойовими діями, а в жодному з обох повстанських центрів навіть не здогадуються про існування іншого» (С. 42). В той же час, українці мали всі сили та засоби для знищення принаймні одного з польських центрів заколоту. Також цікавим є факт патрулювання львівських вулиць українськими вояками на вантажівках зі станковими (рідше ручними) кулеметами та моральний вплив такого патрулю на бажаючих стати інсургентами (в бою все ж дана тактика патрулювання себе не виправдала і від неї невдовзі практично відмовилися): «Та якщо штаб останнього айстро-угорського коменданта мав намір використовувати автомобілі лише для транспортування, то українські стратеги зробили крок далі… Кому саме спало на думку використовувати для патрульної служби в місті саме вантажівки, на жаль, встановити не вдалося… Вантажівка. Заповнена стрільцями у бойовій поставі, мала вельми грізний вигляд… Однак ефективною вона була лише до моменту, поки не пролунали перші постріли. Адже на порівняно вузькій львівській вулиці незахищений автомобіль перетворювався на легку мішень для повстанців, зручно укритих за мурами високих будинків» (С. 17).
Також автор подає доволі цікаву характеристику Дмитра Вітовського як «першого командира», і справедливо зазначає, що він насамперед був талановитим адміністратором та організатором, але як військовий командувач за тогочасних умов він не зміг себе зарекомендувати. Автор також наголошує, що основна причина відставки Д. Вітовського – це справа рук галицьких політиків, що вбачали у ньому ймовірного Наполеона, а моральне та фізичне виснаження перших днів неабияк позначилось на його працездатності: «Головнокомандувач, імовірно, недооцінюючи власний хист стратега, не втручався в оперативні розпорядження коменданта Львова полковника Мариновича… Зате ідеологічні й організаційні таланти героя Листопадового Чину годі було ставити під сумнів. Отож, Д. Вітовський охоче пішов назустріч порадам політиків очолити саме військове міністерство, поступившись кріслом командувача досвідченому фахівцю» (С. 77). Автор розкриває причини зміни командувача з Д. Вітовського на Григорія Коссака і дає дуже цікаву характеристику на останнього як на конфліктного та деспотичного командувача, якого не дуже сильно полюбляли підлеглі за його вчинки: «Найфаховішим старшиною в легіоні (тут йде мова про УСС) вважався Григорій Коссак. Проте яскраво виражений кар’єризм, інтриганство і нетактовне ставлення до підлеглих перекреслювали його популярність серед січовиків» (С. 75).
Слід відзначити і факти дезертирства, особливо серед українського вояцтва, а саме чоловіків старшого віку, що були виснажені Першою світовою і чимдуж бажали повернення додому: «Четар Григорій Труз згадував, що за час його нетривалої відсутності дезертувала половина стрільців, з яким він зайняв будівлю Військового командування «Львів» (С. 43). Щодо участі УСС в боях у Львові, то автор вказує, що, не зважаючи на величезний досвід, здобутий в шанцях і траншеях Першої світової, усуси все ж не володіли тактикою штурмових груп кайзерівської армії 1917–1918 рр.: «Насправді тактичні навички усусів годі порівнювати з вишколом грізних штурмових груп, які проламували позиційний фронт у Франції навесні 1918 року. Німецькі інструктори започаткували перепідготовку січовиків восени 1916 року. Проте вони зовсім не прагнули перетворити легіон на елітну частину» (С. 108). А неабиякий досвід окопної війни повністю нівелювався характером міських боїв, до яких січовики не були готові (аналізу боїв в січні 1918 року у Києві – ясна річ, ніхто й не робив): «Тож у кам’яних джунглях вправність січовиків, вишколених для боїв у полі, важила значно менше, ніж здавалося… З огляду на те, що вуличні бої не були характерною особливістю Першої світової війни, слабина в тактичній підготовці усусів була поки ще неочевидною. Тому й надмірні сподівання на їхню боєздатність, якщо такі були, годі вважати грубою помилкою УГК (Української Генеральної Команди. – Д.К.)» (С. 110). Щодо УСС, то можна згадати і короткотривалу паніку серед вояцтва, що була спричинена дією польської авіації (1 літак): «Проте нагоду відновити боєздатність відступаючих сотень несподівано зруйнували польські авіатори…Завдана повітряним нападом фізична шкода була мінімальна. Зате психологічний ефект перевершив будь-які сподівання – деморалізоване невдачами стрілецтво охопила паніка» (С. 115).
Отже, підбиваючи підсумки, можна засвідчити появу ще однієї чудової праці на військово-історичну тематику, присвячену подіям 1917–1921 рр. Залишилося лише чекати на другу частину…
Дмитро Кобельський
Див. також:
“Війна з державою чи за державу? Селянський повстанський рух в Україні 1917–1921 років”
Євген Пінак, Микола Чмир. Військо Української революції 1917–1921
Фотореконструкція. Польські повстанці. Львів, листопад 1918 р.
Документальний фільм “Легіон. Хроніка УГА 1918–1919”