Реванш російської історіографії: Канів, 1662 р.

Бабулин И. Б. Каневская битва 16 июля 1662 г. М,., 2015

Бабулин И. Б. Каневская битва 16 июля 1662 г. – М.: Фонд “Русские витязи”, 2015. – 88 с.

Рецензується дослідження І. Бабуліна, присвячене одному з епізодів російсько-польської війни 1654–1667 рр., що відбувся в Україні під час Руїни за гетьманування Юрія Хмельницького. Видання містить ряд дискусійних тверджень, які піддаються аналізу в даній рецензії.

Події в Україні в останні роки не сходять зі шпальт російських новин та книжкових полиць. Не стали винятком і окремі аспекти української історії сивої давнини, що теж тішаться популярністю в російського читача, не в останню чергу через паралелі до сучасних подій, які нав’язуються їм авторами і маркетологами. Так, у новій серії військово-історичних книжок “Ратное дело”, що почала виходити в Москві, з’явилося два дослідження авторства Ігоря Бабуліна, що стосуються нашої історії. Перше з них було видане у 2015 р. під промовистим заголовком “Борьба за Украину” [2] (саме ці три слова, виділені великим шрифтом, перш за все кидаються в очі покупцю), під грифом Інституту російської історії РАН і є науковим виданням. Другу книжку І. Бабуліна з серії “Ратное дело” – “Каневская битва 16 июля 1662 г.” [3] можна назвати науково-популярною. Підзаголовком назви на обкладинці є фраза “Забытая победа”, яка чомусь не потрапила ані на титул, ані у бібліографічний опис праці. Проте, саме ця фраза є лейтмотивом всього дослідження І. Бабуліна, що присвячене одному з епізодів російсько-польського протистояння 1654–1667 рр. та, водночас, одній з подій української Руїни.

Гравюра Дж. Фуджерона 1759–1760 рр.

Видання, як і вся серія, є і багато ілюстрованим (на жаль, лише чорно-білими ілюстраціями; на 1–3 сторінках обкладинок є, тим не менш, три кольорові малюнки-реконструкції, мапа і фотографія). Ілюстративний матеріал книжки не позбавлений помилок: так, малюнок ротмістра татарської хоругви авторства Б. Ґембажевського з видання Т. Корзона 1923 р. підписаний як “малюнок 1660 р.” (с. 26), а гравюра Дж. Фуджерона “Habit of a Tartarian Prince” з британського видання 1759–1760 рр. – як “Польська гравюра середини XVII ст.” (с. 64). В цілому ж, ілюстративний матеріал адекватний зображеним у тексті книжки подіям. Окремо слід позитивно відзначити, що відомості про козацьке військо проілюстровані тогочасними зображеннями – малюнками з мапи Ґ. Л. де Боплана і печаткою Війська Запорозького, тому обійшлося без пізніших романтичних зображень, що спотворюють вигляд козацького війська. На жаль, майже всі ілюстрації з видання “Каневская битва” були вже використані автором у попередній праці з цієї ж серії [2], що зменшує їх цінність.

Текст також не позбавлений огріхів. Так, на нашу думку, автор занадто захоплюється російським діловодним стилем XVII ст., вставляючи у авторський текст фрази на кшталт “Василий Золотаренко извещал князя Григория Ромодановского”, “черкас Ромодановский велел порубить”, “велев быть у него полковнику Я. Лесли”, або називаючи, слідом за тогочасними російськими документами, правобережних козаків зрадниками (с. 29, 38). Окремо слід згадати неймовірно велику кількість цитат з документів, яких місцями навіть більше, ніж авторського тексту. Захоплюючись цитуванням, І. Бабулін подає без змін шматок сучасного українського перекладу літопису Григорія Грабянки [за виданням: 7] (с. 49). Географічні назви, згадані у цитатах, часто розшифровуються автором – наводиться їх сучасне звучання у російській мові. На жаль, є винятки з цього правила: так, нерозшифрованими залишилися назви міста Бориспіль (“Барышполь” на с. 25) і містечка Жовнине (“Жолнин” на с. 28, “Жовнин” на с. 29).

Але загалом якість видання справляє позитивне враження. Порівняно з єдиною періодичною серією військово-історичних досліджень, що видається в Україні, “Militaria Ucrainica”, ситуація з публікацією науково-популярної історичної літератури у Російській Федерації виглядає краще. Без сумніву, Україні слід заповнювати вітчизняний ринок військово-історичними працями власного виробництва, бо інакше, враховуючи мінімальний мовний бар’єр для українського читача, його здатні заповнити російські дослідження, що пишуться з упереджених позицій.

Саме на таку позицію І. Бабуліна й слід звернути особливу увагу. Заполітизованість автора і його викривлені оцінки подій давнини вже стали предметом критики його співвітчизників [9]. Виправдовуючись неможливістю “людини байдуже ставитися до очорнення пам’яті його предків, рідної історії” [5, с. 484], І. Бабулін і в даному дослідженні продовжує дивиться на світ XVII ст. через призму інтересів Московської держави. Так, читачам “Каневской битвы”, знайомим з попередніми дослідженнями І. Бабуліна, особливо прискіпливими до української історіографії, впадають у вічі “подвійні стандарти” автора, які він застосовує для розгляду двох подій – Конотопської битви 1659 р., де російська армія була розбита, та бою під Каневом 1662 р., де вона перемогла. Наприклад, І. Бабуліна відверто не цікавлять причини страти воєводою Г. Ромодановським полонених біля Жовнина козаків (с. 29) чи яким чином були “полностью истреблены” (с. 51) оборонці табору Ю. Хмельницького під Каневом – натомість він провів ціле розслідування страти Мехмедом Ґераєм російських полонених після Конотопської битви [4, с. 105–110]. Читача “Каневской битвы” І. Бабулін переконує, що говорити про перемогу Ю. Хмельницького під Бужином не коректно, оскільки “з наявними у гетьмана власними силами він не ризикнув би вступити у бій з Приклонським без підтримки сильного союзника” (с. 66). Водночас, заглиблюючись у альтернативну історію, чи, за влучним терміном Д. Шурхала, “якбитологію” [11], І. Бабулін чомусь не подумав над тим, що і Г. Ромодановський подібним чином, ясна річ, не ризикнув би йти на Переяслав у липні 1662 р., не маючи козаків Я. Сомка у якості союзників!

Але ці зауваження є дрібницею у порівнянні до головного постулату праці – автор вважає бій під Каневом “найбільшою перемогою” військ Московської держави у всій польсько-російській війні (с. 4). Військовий конфлікт між Московією та Річчю Посполитою, що почався після підписання Богданом Хмельницьким союзу з російським царем у 1654 р., розтягнувся на 13 років і був сповнений бойовими діями різного масштабу. Чому ж увага автора зосередилася саме на подіях 1662 р. під Каневом?

Джерела (як українські, так і іноземні) містять доволі скупі відомості про події під Каневом. Найбільш інформативні, за визначенням І. Бабуліна, дані Самовидця майже цілком процитовані автором на с. 44. Інші дані, наведені у книзі, доповнюють Самовидця в деталях. З них випливає, що у липні 1662 р. війська російського князя Григорія Ромодановського і ніжинського полковника Василя Золотаренка виступили проти основних сил гетьмана Юрія Хмельницького, який стояв під Переяславом. Татарський загін, взявши московського “язика”, повідомив про це гетьмана, і той відступив від Переяслава, відправивши військо до переправи через Дніпро в районі Канева. Г. Ромодановський, об’єднавшись із силами переяславського полковника Якима Сомка, пішов слідом за Ю. Хмельницьким і 16 липня атакував табір гетьмана на лівому березі Дніпра навпроти Канева. Спочатку в бою зустрілися кінні підрозділи лівобережних і правобережних козаків, а коли в бій вступили рейтари і копійники Г. Ромодановського, Ю. Хмельницький почав відступати. Козаки Ю. Хмельницького кинулися у воду, тікаючи на той берег Дніпра, а німецька наймана піхота до останнього обороняла табір. До речі, припущення О. Сокирка, що найманці затято обороняли табір для прикриття відступу гетьмана, не знайшло чомусь жодного відбиття у праці І. Бабуліна, хоча він, як видно з тексту, знайомий з дослідженням нашого колеги [10, с. 258]. За Самовидцем, на переправі “згибло войска з руки Хмелницкого так козаков, як и ляхов тисячей болше двадцяти” [8, с. 86], проте ці цифри справедливо вважаються І. Бабуліним завищеними, який навів більш реальні, на його погляд, дані М. Майєра [див.: 6] про 6 тис. потонулих козаків (с. 50).

Підрахунок загальної чисельності військ супротивників під час бою дав автору такі числа. Російська сторона мала у своєму розпорядженні 11,5 тис. бійців під началом Г. Ромодановського, близько 3 тис. осіб, висланих з Переяслава В. Волконським, близько 3 тис. козаків В. Золотаренка і 10,5 тис. бійців у війську Я. Сомка, усього – 28 тис. осіб при 29 гарматах. Під командуванням Ю. Хмельницького, за даними І. Бабуліна, було 14 тис. козаків, близько 4 тис. бійців у коронних хоругвах, надісланих українському гетьману Яном Казимиром, та 2 тис. кримських татар, усього – 20 тис. осіб при 22 (або 24) гарматах. Отже, за чисельністю сторін бойове зіткнення під Каневом можна вважати доволі масштабним. Проте не слід забувати, що так виглядали сили сторін напередодні бою під Каневом, і далеко не всі з перелічених підрозділів взяли участь у самому бою: так, за наведеними у книзі І. Бабуліна даними, частину татар Г. Ромодановський відігнав від Ю. Хмельницького ще біля Переяслава, частина правобережних козаків втекла від гетьмана вже в ході відступу від Переяслава до переправи, а решта татар залишила Ю. Хмельницького і відправилася додому, коли Г. Ромодановський з Я. Сомком підійшли до табору на переправі (с. 38, 44). Таким чином, від наведеної вище чисельності війська Ю. Хмельницького слід відняти кілька тисяч осіб, що втекли напередодні самого бою.

За підрахунками І. Бабуліна, безпосередньо у бою загинуло бл. 2 тис. бійців – переважно, оборонці табору. І. Бабулін звертає увагу на цінні трофеї, що дісталися росіянам – 117 прапорів, 22 (24?) гармати, а також литаври (с. 52–53). На чому автор вирішив не акцентувати уваги – це кількість тих, хто врятувався. Простий підрахунок (з 20-тисячного війська 2 тис. татар залишили поле бою, 2 тис. загинуло у бою, а 6 тис. – під час переправи) дає цифру в 10 тис. козаків (щоправда, від неї слід відняти тих, хто втік з-під Переяслава, проте їх кількість невідома). Сам гетьман та старшина змогли уникнути загибелі чи полону; в полон же потрапило, за І. Бабуліним, лише 84 особи (с. 52). Це ставить під сумнів масштабність бойового зіткнення, що трактується автором як “найбільша перемога”.

У самому ж бою, як видно з опису Самовидця і повідомлень інших джерел, що наводяться у книзі, не взяли участі основні сили Ю. Хмельницького – більшість воліла втекти, уникаючи бою. Відсутність генеральної сутички та велика кількість небойових втрат у війську Ю. Хмельницького порівняно з бойовими ставлять під сумнів сам термін “битва”, що застосовує І. Бабулін до подій на переправі. Проте, за відсутності як в російській, так і в українській сучасних історіографіях усталеної військово-історичної термінології його використання у праці можна пробачити. Проте, на нашу думку, більш вдалим для описаних подій терміном може бути “битва за Переяслав” як комплекс бойових зіткнень, що включають облогу Ю. Хмельницьким Переяслава, відхід гетьмана до переправи і бій біля переправи.

мушкетери

Гетьманські “німці”. Малюнок С. Шаменкова.

В будь-якому випадку, бій під Каневом точно не був “найбільшою перемогою в Російсько-польській війні 1654–1667 рр.”. По-перше, основними супротивниками у цих подіях виступали не коронне і московське війська, а російська армія (за підтримки лівобережних козаків Я. Сомка і В. Золотаренка) та козацьке військо Ю. Хмельницького. Польські загони становили лише невелику частину війська українського гетьмана. Дарма І. Бабулін розглядає гетьманських “німців” у якості “польського коронного контингенту” (с. 20–21): очевидним є те, що згадані у джерелах мушкетери і драгуни є не допомогою польського короля, а найманцями при війську Ю. Хмельницького [10, с. 257–258].

По-друге, хоча Г. Ромодановський з Я. Сомком і прагнули зустрітися з основними силами Ю. Хмельницького, щоб розбити їх і притягти на свій бік старшину Правобережної України, бій біля переправи не став генеральною сутичкою, що призвела б до розгрому сил гетьмана. Сам Ю. Хмельницький, вся правобережна старшина та половина війська змогли переправитися через Дніпро, де продовжили боротьбу і навіть (за допомогою татар) розбили під Бужином сили московського воєводи М. Приклонського, які слідом з Ю. Хмельницьким прийшли на Правобережжя. До честі І. Бабуліна, він не обходить стороною долю російської армії після бою на переправі, розглядаючи її в останніх розділах книжки. Таким чином, значення перемоги Г. Ромодановського над козаками Ю. Хмельницького на лівому березі Дніпра у липні 1662 р. було цілковито знівельоване вже за місяць М. Приклонським.

Стає очевидним, що події під Каневом 1662 р. за своїми результатами не йдуть у жодне порівняння зі, скажімо, виграними московським військом битвами (причому, також за допомогою козаків) під Городком та під Вільном у 1655 р., не згадуючи про менш масштабні бої російсько-польської війни. То що ж змусило І. Бабуліна оголосити перемогу під Каневом найбільшою з-поміж інших?

Свою ідею “забутої перемоги” російської армії під Каневом І. Бабулін оприлюднив ще у 2012 році на українському воєнно-історичному інтернет-форумі [1]. Вже тоді ним були сформульовані постулати про “найбільш значний успіх московських військ” та нібито навмисне замовчування факту битви істориками СРСР, України і Російської Федерації (російськими і радянськими – “по причині ідеології «дружби народів»”, українськими – бо, мовляв, “не хочуть привертати зайвої уваги до важкої поразки козацького війська”). З тих пір автор здійснював дослідницьку роботу в заданому напрямку, результатом якої стала рецензована праця, опублікована у 2015 р., вочевидь, коли “ідеологія «дружби народів»” стала у Російській Федерації неактуальною. Отже, одну з причин перебільшення ролі канівського бою можна знайти у політичній доцільності – саме у тому, що суперником московського воєводи виступали не поляки, а “зрадники-козаки”.

Інша причина лежить на поверхні – Канівська “забута перемога” є нічим іншим, як реваншем І. Бабуліна за Конотопську битву, яку він досліджував більш ретельно. Хоча у історії польсько-російської війни після 1659 р. можна відшукати кілька переможних для московського війська боїв (наприклад, під Пирогівкою чи під Глуховом у 1664), вони відбулися саме над коронним військом. Як бачимо, І. Бабуліну обов’язково слід було “покарати” переможців під Конотопом, тому в якості “найбільшої перемоги” і було обрано перемогу саме над козаками, тому й довелося автору захищати “пам’ять предків”, хизуючись непересічною, але безрезультатною з військової точки зору перемогою під Каневом. Чимале значення події на переправі мали лише для війська Ю. Хмельницького, який втратив особисту охорону у бою, третину війська під час переправи і довіру правобережного козацтва – як результат; у 1663 р. гетьман Ю. Хмельницький склав з себе повноваження. Проте на подальші події польсько-російської війни бій на переправі серйозно не вплинув. Невелике значення бою відбиває обмеженість джерельних даних про нього, що має наслідком малий обсяг дослідження І. Бабуліна (книжка має всього 88 сторінок; для порівняння, його ж праця про Конотоп з тієї само серії має 400 сторінок) і вже згадане перенасичення тексту цитатами. В результаті, безперечно корисне і доволі скрупульозне дослідження кампанії російської армії 1662 р. в Україні перетворене самим автором на реванш за програний Конотоп 1659 р. та зведення рахунків з давно померлими “зрадниками”.

Насамкінець, дамо слово самому автору: “Битва… не була “генеральною баталією”, перемога союзників мала характер поодинокого успіху”. Щоправда, писав він це не про події під Каневом, а про Конотопську битву [4, с. 141]. Чому очевидність застосування цього твердження до бою 1662 р. біля переправи не спала на думку самому І. Бабуліну – питання риторичне. Здається, до популярного у Російській Федерації жанру виправдання і применшення значення поразок “предків” (наприклад, битв під Оршею чи Конотопом) додався жанр перебільшення масштабів перемог, чого прикладом є рецензована праця. Причини бажання шукати у сивій давнині славних чинів “предків” і перемог зрозумілі. Проте нашому читачу, щоб запобігти спокусі слідування російській “моді”, слід нагадати слова шведського дослідника Петера Енґлунда: “Поразки нерідко представляють чи не більший інтерес, ніж перемоги. …Перемоги часто схиляють до самозаспокоєння і консерватизму, тоді як невдачі підштовхують до зміни поглядів і розвитку. …Можна сказати, що одних зі шляхів, що призвели до багатства і процвітання Швеції сьогодні, розпочався саме там, на рівнині під Полтавою” [12, с. 9].

Артем Папакін

Посилання:

  1. 350 лет Каневской битве [Електронний ресурс] // Military Ukraine. Воєнно-історичний форум. – Режим доступу: http://forum.milua.org/viewtopic.php?f=4&t=16762. – Назва з екрану. – Дата звернення: 13.04.2016.
  2. Бабулин И. Б. Борьба за Украину и битва под Конотопом (1658–1659 гг.). – М.: Фонд “Русские витязи”, 2015. – 400 с.
  3. Бабулин И. Б. Каневская битва 16 июля 1662 г. – М.: Фонд “Русские витязи”, 2015. – 88 с.
  4. Бабулин И. Б. Князь Семен Пожарский и Конотопская битва. – СПб: Общество памяти игумении Таисии, 2009. – 168 с.
  5. Бабулин И. Б. Ответ рецензенту (Таирова-Яковлева Т.Г. Рецензия на книгу: Бабулин И.Б. Князь Семен Пожарский и Конотопская битва. СПб., 2009) [Электронный ресурс] // История военного дела: исследования и источники. – 2014. – Т. IV. – С. 483–498. – Режим доступу: http://www.milhist.info/2014/03/13/babylin_3. – Назва з екрану. – Дата звернення: 13.04.2016.
  6. Літвіненко Є. Гетьманат Юрія Хмельницького крізь призму німецької друкованої хроніки “Theatrum Europaeum” (XVII – початок XVIII ст.) // Київська старовина. – 2011. – № 1. – С. 110–122.
  7. Літопис гадяцького полковника Григорія Грабянки / Пер. із староукр. Р. Г. Іванченка. – К.: Знання України, 1992. – 192 с.
  8. Літопис Самовидця / Видання підготував Я. І. Дзира. – Київ: Наукова думка, 1971. – 208 с.
  9. Таирова-Яковлева Т. Г. Бабулин И.Б. Князь Семен Пожарский и Конотопская битва // Петербургские славянские и балканские исследования / Т. Г. Таирова-Яковлева. – 2012. – № 2 (12). – С. 258–263.
  10. Сокирко О. Гетьманські “німці”: війська іноземного автораменту другої половини XVII – початку XVIII ст. // Україна в Центрально-Східній Європі. – Вип. 11. – К., 2011. – С. 246–265.
  11. Шурхало Д. Українська “якбитологія”: Нариси альтернативної історії. – Львів: Піраміда, 2007. – 318 с.
  12. Энглунд П. Полтава. Рассказ о гибели одной армии. – М.: Новое литературное обозрение, 1995. – 288 с.

Повний текст рецензії опублікований:

Папакін А. Реванш російської історіографії: Канів, 1662 р. // Вісник Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Серія “Історія”. – 2017. – № 1 (132). – С. 83–86.

1 коментар до “Реванш російської історіографії: Канів, 1662 р.

  1. Сповіщення: Ответ И.Бабулина на рецензию А.Папакина на книгу «Каневская битва 16 июля 1662 г. Забытая победа» « Что Читаем?

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *