Історична Бессарабія – область між Дністром і Прутом, до якої входять і частини сучасних Чернівецької та Одеської області України – мала цікаву і заплутану історію. Протягом століть край входив до складу Болгарського царства, Молдавського князівства, Османської імперії, Російської імперії, Румунського королівства, тут проживали слов’яни, волохи, татари, гагаузи, болгари, українці та інші народи. Стаття Ігоря Мельникова розповідає про входження Бессарабії до складу СРСР у часи Другої світової війни.

Ігор Мельников

Після ейфорії від легкого приєднання Західної Білорусі і Західної України, а також країн Балтії, Сталін скерував погляд на південь, де знаходилося багате на нафту Румунське королівство.

Спірна територія

До Першої світової війни територія Бессарабії входила до складу імперії Романових. Після жовтневої революції тут була проголошена Молдавська Демократична Республіка, яку в січні 1918 р. окупували румунські війська. Уряд Румунії підписав з молдавським керівництвом угоду про входження Бессарабії у склад королівства. Однак більшовики не бажали з цим миритися.

У жовтні 1920 р. Румунія, Франція, Велика Британія, Італія і Японія підписали у Парижі так званий “Бесарабський протокол”, який визнавав за Бухарестом права на ці території. Совіти документ не визнали. В наступні роки відбувся ряд політичних зустрічей і конференцій, на яких обговорювався статус Бесарабського краю, які, однак, нічим не завершилися. У 1924 р. за пропозицією Григорія Котовського Кремль створив Молдавську автономну республіку, яка, за задумом Москви, мала стати “центром об’єднання молдавського народу” (після розпаду СРСР ця автономія перетвориться у невизнану Придністровську Молдавську Республіку. – І. М.)

У 1932 р. відбулися радянсько-румунські переговори у Ризі, які знову не призвели до погодження позицій країн щодо статусу Бессарабії.

Між совітами і нацистами

Важку ситуацію, в якій наприкінці 1930-х рр. опинилася Румунія, виразно відчув кореспондент американського часопису “Life”, який писав: “Вона виробляє нафти і природного газу більше, ніж усі європейські держави […]. Румунія відчуває небезпеку з боку кожного зі своїх сусідів. Однак Німеччина – найбільш небезпечний з них. З моменту, коли Гітлер оголосив Дунай “германською річкою”, король Кароль повинен гарантувати забезпечення Німеччини пшеницею для харчування громадян Райху, і нафтою для того, щоб німецькі машини рухалися”.

23 березня 1939 р. Румунія підписала з Третім Райхом “Угоду про розвиток економічних відносин”, яка, по суті, означала, що видобуток і переробка нафти, а також румунські промислові підприємства переходять під контроль Гітлера. У розмові з німецьким послом Фабріціусом румунський міністр закордонних справ Григор Гафенку відзначив, що у випадку висунення радянською стороною територіальних претензій Бухарест звернеться по допомогу до Берліну. Якщо Німеччина не підтримає Румунію, то неминуче буде румунсько-радянська війна, і Райх не зможе отримувати нафту і збіжжя.

Однак німці на це попередження не відреагували. У підписаному 23 серпня 1939 р. пакті Молотова – Ріббентроппа зазначалося, що “щодо південного сходу Європи з радянської сторони підкреслюється інтерес СРСР до Бесарабії. З німецької сторони заявляється про її повну політичну незацікавленість у цих областях”. У вересні 1939 р. почалася Друга світова війна і перерозподіл сфер впливу в Європі.

Вже 17 вересня 1939 р., в перший день “визвольного походу Червоної армії в Західну Білорусь і Україну”, румунські війська на кордоні з СРСР були переведені у бойову готовність. “О 19.00 навпроти стику Рибницького і Тираспольського прикордонних загонів на румунському боці, на острові, розмістився загін зі станковим кулеметом. До села Оксентя, навпроти 2-го прикордонного загону, прибуло 300 румунських солдатів. У районі містечка Резіна Оргіївського повіту, який знаходиться навпроти Рибницького прикордонного загону, румуни завершують будівництво оборонних споруд,” – зазначалося у донесенні Головного управління прикордонних військ НКВС СРСР.

Напруга на демаркаційній лінії між СРСР і Румунським королівством спостерігалася до літа 1940 р. У документах радянських прикордонників підкреслювалося, що румуни зміцнюють оборону сусідніх з СРСР територій. 6 січня 1940 р. у Кишиневі румунський монарх Кароль ІІ заявив: “Ми будемо обороняти Бессарабію до останнього”.

А ситуація на румунсько-радянському кордоні все більше нагадувала бойову. У березні 1940 р. заступник наркома внутрішніх справ Радянського Союзу, комкор Іван Масленіков інформував керівництво, що “румунські солдати замінували залізничний міст на річці Дністер на залізничній колії Тирасполь – Бендери”. “Протести наших командирів після усіх випадків або залишаються без відповіді, або відхиляються. […] Особливо зухвалу позицію займає командир румунського сектору оборони № 4 майор Іонеску, на ділянці якого кількість обстрілів є найбільшою. Неодноразові спроби начальника Молдавського прикордонного загону розпочати роботу з розгляду і врегулювання інцидентів зустрічають впертий спротив майора Іонеску. Так, наприклад, він вперто намагається нав’язати нашому представнику заздалегідь неприйнятне формулювання назви лінії річки Дністер як державного кордону. […] На ділянці Молдавського прикордонного загону відбулося 25 інцидентів”, – писав у одному зі звітів заступник наркома.

29 березня 1940 р. нарком закордонних справ СРСР В’ячеслав Молотов поінформував румунську сторону, що “відсутність пакту про ненапад між державами пов’язана з бессарабським питанням”. 19 квітня 1940 р. Коронна рада (вищий орган влади Румунії) відмовилася добровільно передавати Бессарабію і область Герца (територія біля однойменного міста біля Чернівців. – І. М; Герцаївський повіт з моменту утворення Румунського королівства перебував у його складі. – UIA) Радянському Союзу і висловилася за збройний опір у випадку військової агресії. Прихильників цієї ідеї було багато і серед офіцерського складу румунської армії.

Лейтенант Корнеліу Петреску проходив службу в одній з піхотних частин, розміщених у Бессарабії. У своїх листах додому він зазначав, що якщо Червона армія нападе на Румунію, королівські війська будуть боротися проти ворога до останнього. Тим більше, що після поразки Польщі у війні з Німеччиною в розпорядженні румун опинилася значна частина техніки Війська Польського. Деякі танки і літаки (як, наприклад, 34 нових танки Renault R-35. — І.М.) потрапили до них після евакуації поляків на територію королівства (рішення про це було прийнято вже 17 вересня 1939 р. на нараді у Кутах; евакуація відбувалася через тодішній польсько-румунський кордон, що проходив Покуттям. – UIA). Інша техніка була отримана від нового союзника – Третього Райху.

Москва вирішує діяти

У травні 1940 р. Кремль почав готуватися до бойових дій проти Румунії. Чому саме в цей час? З самого початку Другої світової війни Сталін уважно спостерігав за геополітичними іграми у Європі. Він чекав, чия візьме – Райх чи союзники? Напад Німеччини на Францію змусив “батька народів” активізувати дії в південному напрямі. На базі Київського особливого округу був створений Південний фронт у складі 5, 9, 12 армій (32 стрілецькі, 2 мотострілецькі, 6 кавалерійський дивізій, 11 танкових і 3 повітряно-десантні бригади, 14 корпусних артилерійських полків. Усього бл. 460 тис. солдатів, 12 тис. гармат і мінометів, бл. 3 тис. танків і 2160 літаків. – І.М.). Командував фронтом генерал армії Георгій Жуков.

Співробітники радянських штабів готували топографічні мапи майбутнього театру воєнних дій. Розвідники вивчали прикордонні румунські укріплення і лінію оборони. Для дій на річках утворювалася Дунайська флотилія ВМФ РСЧА. 11 червня 1940 р. радянські війська висунулися у бік демаркаційної лінії з Румунією.

Згідно з планом, частини Червоної армії повинні були завдати румунським військам два удари: у напрямку Кишинева і Чернівців, і, таким чином, взяти супротивника “у котел”. При цьому радянська сторона планувала активно використати авіацію і десант. Радянські кораблі Чорноморського флоту повинні були блокувати румунське узбережжя. 19 червня 1940 р. у Проскурові командування РСЧА провело оперативні заняття за участю командування військових з’єднань, які планувалося використати у цій операції.

23 червня 1940 р. В’ячеслав Молотов зустрівся з німецьким послом Шуленбургом і поінформував його, що радянська сторона цікавиться не лише Бессарабією, а й Північною Буковиною. Позицію Кремля чиновник обґрунтував просто: “Там живуть українці!”. Берлін вирішив не заважати більшовикам. Йоахім Ріббентропп через Шуленбурга лише висловив “побажання”, щоб румунська територія не стала ареною воєнних дій, бо Райх зацікавлений у хлібі та нафті.

26 червня 1940 р. Молотов передав румунському послу у Москві Георге Давидеску заяву з вимогою “повернути” СРСР спірні території. Румунський дипломат відмовився прийняти мапу, на якій зазначалася пропонований більшовиками новий кордон, що дуже ускладнило ситуацію.

Румунія капітулює

Бухарест спробував знайти допомогу в Берліні, Римі, Белграді і Афінах, однак уряди країн-сусідів порадили румунам поступитися. Лише Туреччина висловилася у підтримку Румунії. Внаслідок важких дискусій, які відбувалися на засіданнях Королівської ради, було прийняте рішення прийняти радянський ультиматум. Вплинула на це і капітуляція Франції у війні з Німеччиною.

У документі, який румуни відіслали до Москви, зазначалося: “Щоб запобігти кровопролиттю, румунський уряд приймає умови евакуації, зазначені у радянських пропозиціях”. О 7:00 28 червня 1940 р. командування румунського армійського угруповання на сході отримало наказ № 6006, який передбачав швидку евакуацію Чернівців, Кишинева і інших міст. При цьому головне командування наказувало робити все, щоб уникнути зіткнень з Червоною армією. Румунським офіцерам наказувалося відвести свої підрозділи за річку Прут і налагодити контакт з представниками радянської влади і Червоної армії.

У той же день частини Червоної армії перейшли демаркаційну лінію з Румунією.

Без боїв не обійшлося

Не всі румунські прикордонні загони отримали наказ про евакуацію. Ось витримка з однією з телефонограм, яку відіслав командуванню офіцер радянського Ізмаїльського прикордонного загону: “Прошу передати генерал-майору, що частини Червоної армії форсували Дністер лише на ділянці Ямполя. Переправ тут немає. Румунські пікети (прикордонні частини) у більшості залишаються на місці. Чи можна викликати румун на зустріч і запропонувати очистити правий берег. Інакше зайняття пікетів неодмінно викличе зіткнення. Ліквідувати їх силою ми не маємо можливості”.

Москва “забороняла” червоноармійцям застосовувати силу при зайнятті румунських прикордонних застав, проте там, де королівські прикордонники продовжували нести службу, їх силою примушували складати зброю і брали у полон.

Під час “Бессарабського походу” радянський бік активно застосовував авіацію. Так, 29 червня 1949 р. біля містечка Болград відбулася висадка радянського десанту зі складу 204-ї повітряно-десантної бригади (1372 солдати). У цій операції було використано 99 літаків ТБ-3. У цей само день підрозділами 201 повітряно-десантної бригади було взято місто Ізмаїл. Захоплення обох населених пунктів супроводжувалося зіткненнями з румунськими військами, а в містечку Рені радянські десантники обеззброїли 28-й і 32-й піхотні батальйони румунської 142-ї дивізії.

Значна частина офіцерів королівського війська виступила проти капітуляції. “Ми здаємо свої позиції без бою, хоча могли б дати гідну відсіч більшовикам”, – писав у листі додому лейтенант Корнеліу Петреску. Деякі румунські командири не витримували ганьби і стрілялися. “На території Бессарабії відбувається багато інцидентів, внаслідок яких поранено багато наших військовиків. Совіти часто пробують обеззброювати наших і арештовувати”, – відзначав у своєму щоденнику один зі співробітників румунського МЗС.

“Бессарабський похід” став важким випробуванням для Червоної армії. Проблеми у технічній підготовці і тиловому забезпеченні війська проявилися ще під час “визволення” Західної Білорусі і України, коли великі моторизовані з’єднання зупиняли рух не через опір Війська Польського, а через банальні помилки чи нестачу палива. Теж саме було і в Бессарабії. “Залишивши працю, я побігла додому. Дорогою через село Цепілова проходили брудні, захисного кольору бронемашини. Багато техніки стояло на узбіччі дороги. Чорні калюжі мастила були помітні на дорозі, а брудні бійці щось лагодили. Одна машина вийшла з ладу на перехресті неподалік від нашого будинку. З неї текло щось чорне, і сільські хлопчики гигикали: “Як вівця – де стала, там і калюжа”. За сорокським мостом лежала перевернута машина. Поруч труп солдата, накритий плащ-палаткою. На узбіччі сидів солдат з гвинтівкою. “Як це сталося?” – спитала я. “Гори-то які. Гальма не витримали”, – відповів він. Я здивувалася: які гори? Маленький узвіз”, – згадувала мешканка Бессарабії Єфросинія Керсновська.

Евакуація не вдалася

Командування 4-ї румунської армії ще 12 червня 1940 р. пропонувало відвести у тил склади і обслугу. Тоді ж румунські генерали відзначали необхідність евакуації з Бессарабії на захід культурних установ і промислових підприємств. Однак нічого цього не було зроблено. Розроблені румунами у довоєнний період плани евакуації виявилися далекими від дійсності. Важкою була ситуація з евакуацією населення. У першу чергу Бухарест прагнув вивезти на свою територію молоде чоловіче населення – потенційних резервістів. Менше уваги приділяли представникам національних меншин.

З румунського боку в комісію з евакуації входили генерал Аурел Алдеа і полковник Хаджи Стоїца. За іронією, останній ще за півроку до цього відповідав за організацію приймання біженців з окупованої нацистами Польщі. Румунські військовики протестували проти швидкого просування радянських військ на території Бессарабії, але більшовики на це не реагували. 3 липня 1940 р. о 14:00 радянські прикордонники закрили прикордонні переходи на новому радянсько-румунському кордоні. Румунія зажадала від Кремля дозволити виїзд з Бессарабії і Північної Буковини 15 тис. румунських громадян і евакуації військового майна, але рішення про загальний пропуск цих людей так і не було прийняте. До серпня 1940 р. повернутися до Румунії змогли лише 3 тис. осіб.

Радянська Молдавія

У Бессарабії спостерігалися процеси, подібні до тих, як після 17 вересня 1939 р. у Західній Білорусі. Частина місцевого населення нападала на поліцію, державні установи, знищувала державні символи королівства, намагалася обеззброювати невеликі загони румунської армії. Більшість таких випадків відбувалася у містах, де було багато єврейського населення. Румунська влада чекала на це. Ще 26 червня 1940 р. міністр внутрішніх справ Румунії Міхаїл Гельменеску просив головного раввіна Александра Шафрана попередити бессарабських євреїв про недопущення організації провокацій проти румунського війська і місцевих органів влади.

Але значна частина колишніх торговців, фабрикантів і землевласників єврейського походження спробували евакуюватися у Румунію. Вони знали про депортації і радянізацію Західної України, і нічого доброго від нової влади не чекали.

З квітами солдатів Червоної армії зустрічали місцеві українці. Були і випадки, коли представники колишньої румунської влади влаштовували святкові заходи на честь “радянських визволителів”. Так, у містечку Сороки мер Георгій Лупашка, префект Петре Сфекла і представники Партії національного відродження зустрічали червоноармійців хлібом-сіллю. Румунська преса в ті дні активно викривала зрадників, які “продалися більшовикам”. При цьому СРСР румунські газетярі прагнули “не чіпати”. Очевидно, тут не обійшлося без вказівки зверху. Влітку 1940 року Румунське королівство втратило 17 % своєї території і 18,9 % населення.

2 серпня 1940 р. VII сесія Верховної Ради прийняла рішення про утворення союзної Молдавської Радянської Соціалістичної Республіки. У березні 1941 р. на цих територіях почали видавати паспорти “з серпом і молотом”. Радянізація супроводжувалася репресіями і депортаціями: в ніч з 12 на 13 червня 1941 р. з Молдавської РСР були вивезені члени сімей румунських військовополонених і співробітників колишньої королівської держадміністрації. Ці люди були скеровані у Казахську РСР, Красноярський край, Омську і Новосибірську області. Усього з Бессарабії було депортовано 25711 осіб у 29 залізничних ешелонах.

Союзник Третього Райху

Анексія Бессарабії, Північної Буковини і області Герци підштовхнула румунське керівництво на ще більше зближення з Німеччиною. Берлін же був стривожений “цікавістю” Москви до нафтоносних областей Румунії. І менш ніж за рік, 22 червня 1941 р., румунські військові частини разом з вермахтом атакували Червону армію на річці Прут. У одному з таких підрозділів, яке першим ішло у бій, служив лейтенант Корнеліу Петреску.

Для королівських солдатів напад Гітлера на СРСР став помстою за ганьбу, якої вони зазнали рік тому в Бессарабії. Одним з червоноармійців, які зустріли ворога на прикордонній річці Прут, був мій дід, білорус, кулеметник Харитон Мельников. За його спогадами, перші дні боїв у Бессарабії були вельми жорсткими і кровопролитними, однак ворогу (а це були дві румунські і одна німецька армії) не вдавалося істотно посунути радянську оборону. Можливо, у тих боях зійшлися мій дід і румунський офіцер Петреску. Обидва пізніше брали участь у битві за Одесу: один обороняв місто, інший прагнув його захопити.

Харитон Мельников на радянсько-румунському кордоні був важко поранений, пізніше повернувся у діючу армію і в складі 269-ї стрілецької Рогачовської червонознаменної дивізії брав участь у визволенні Білорусі і в боях у Східній Пруссії. А Корнеліу Петреску дослужився до капітана, брав участь у боях на Кавказі, повернувся до Румунії, щоб у 1944 р. воювати на боці короля Міхая І вже проти нацистської Німеччини. У 1947 р. він емігрував до США, і подальша його доля невідома.

З літа 1941 по 1944 рр. Бессарабія і Північна Буковина входили до складу Румунського королівства. У березні–серпні 1944 р., в результаті Умансько-Баштанської і Яссько-Кишеневської операцій війська 2-го і 3-го Українських фронтів вибили німецькі і румунські війська зі спірного регіону. Під час Паризької мирної конференції 1947 р. СРСР і Румунія підписали угоду про визнання кордону, встановленого в червні 1940 р. Після розпаду СРСР Бессарабія, Північна Буковина і район Герци залишилися у складі незалежних Молдови і України. Сьогодні румунська влада видає громадянство своєї країни мешканцям цих країн, які можуть довести спорідненість з людьми, які до війни були підданими румунського короля.

Оригінал публікації: http://novychas.info/poviaz/besarabija-historyja-adnoj-aneksii