Марія Лабунька-«Ірина» Коли ліс був наш батько

Марія Лабунька-«Ірина» Коли ліс був наш батько

Марія Лабунька-«Ірина». Коли ліс був наш батько. – Київ: «Основи», 2015. – 320 с.

Спогади про війну умовно можна поділити на документальні, які педантично описують кожну військову частину, в якій служив автор спогадів, її бойовий шлях і втрати; на меморіальні, в яких автор акцентує увагу тільки на особі, якій присвячені його спогади і на патріотично-виховні, автори яких багато уваги приділяють драматичним моментам війни, героїчним вчинкам своєї армії і військовим злочинам ворожої. «Жіноча» історія ОУН і УПА на Ярославщині Марії Ровенчук-«Ірини» (прізвище після одруження – Лабунька), яка була написана в 1980-х роках в еміграції і на початку 1990-х років в Україні, відрізняється від більшості спогадів емоційністю, психологізмом і побутовістю.

Авторка починає свої спогади від дитячих років і описує побут свої сім’ї. Родина Ровенчуків була симпатиками ОУН, але її матеріальне становище не мало нічого спільного з буржуазією, яку радянська пропаганда вважала носієм націоналістичної ідеології. Також описуються українсько-польські відносини напередодні війни на прикладі Коломийського повіту. В роки навчання в гімназії відбулися перші контакти Марії з молодіжною сіткою і помилки при конспірації, які були викликані її наївністю. «Про справу не говори с тим, з ким можна, а з тим, з ким треба» – перша наука, яку мав засвоїти кожен, хто прагнув присвятити себе боротьбі за Україну. Далі Марія пройшла в ОУН пропагандистський вишкіл, основи розвідки і конспірації. Пізніше вона також пройшла вишкіл по поводженню зі зброєю. Весною 1944 р., коли радянсько-німецький фронт зміщувався по території України, «Ірина» була відправлена на Ярославщину очолити надрайонну жіночу сітку ОУН. Підпільна діяльність збагачувала досвід конспірації: так шматок паперу в селянській хаті був достатнім приводом для арешту німцями. Особливий інтерес становлять спогади про поведінку підпільників з різними життєвим досвідом і різними функціями, коли після наступу фронту був втрачений зв’язок з проводом на два тижні. Адже в мемуарах рідко описується ситуація, коли підпіллю доводиться протистояти не ворогу, а дезорганізації своїх членів. Як результат якийсь час підпіллям «керували» молоді зв’язківці. Після приходу радянських військ ОУН почала пропаганду серед відділів УПА щодо примирення з поляками. «Ірина» звернула увагу на складність роз’яснювальної роботи як з командирами відділів, на прикладі «Залізняка», так і з рядовими повстанцями. В 1946 р. УПА на Ярославщині вирішила уникати втягуванню загонів у сутички. Це було викликано тим, що місцевість на Ярославщині була переважно відкрита і не сприяла конспірації. На думку «Ірини», відмова від зіткнень зберегла життя бійців, але поступово змінився їх бойовий дух. Рядові повстанці звикли «лавірувати» і чимось нагадували «Ірині» цькованих зайців.

Жінки в УПА виконували роль зв’язкових, медперсоналу і технічних працівниць друкарень. Тому в спогадах «Ірини» також побіжно піднята проблема жіночої емансипації в УПА. Спогади звертають увагу, що незнайомі жінки на чужій території одразу викликали підозру тим, що ризикували самостійно подорожувати, або ставали об’єктом сексуальних домагань як радянських, так і польських військовослужбовців. При цьому треба розуміти, що виховані в релігійному дусі українські націоналістки не готові були експлуатувати свою сексуальність, як це успішно практикувалося в багатьох спецслужбах світу. Їх відмова воякам спричиняла конфліктні ситуації, а уникнення будь-яких стосунків викликало подив цивільних полячок, з якими контактувала «Ірина».

Особливий інтерес для дослідників УПА становлять спогади «Ірини» про побут в таборі: «Спочатку 1946 року ми обидві з «Тетяною» були формально впроваджені до сотні командира «Калиновича». Офіційною точкою цього нібито «обряду» було вручення нам військових їдунок. Дістати їдунку (миску) це був знак, що нас приймають до вояцького гурту і що ми маємо право користуватися військовою кухнею, то значить, іти зі всіма у своїй черзі по «фасунок» (пайок), а їдунку самому собі мити і опікуватися нею. … Роботу нашу ми виконували близько табору під деревом, а треба пам’ятати, що це була зима. В цих умовах було тяжко перебувати кожному, а нам, дівчатам, було ще тяжче. Ми, хоч були трохи відокремлені від табору, то все це не розв’язувало навіть найпекучіших наших гігієнічних проблем. Хлопцям було трохи легше, бо вони мали час від часу зв’язок зі селом (носили пошту, вели розвідку чи виконували якісь інші роботи, зв’язані з відділом) і при таких нагодах могли скористати зі всіх вигод, які могло дати найпримітивніше село: трохи якось помитися, загрітися чи випрати білизну. Ми від села були відірвані цілковито. Наші найконечніші потреби ми могли розв’язувати тільки при помочі їдунки, яка служила до їдження, миття і прання, і то як був забезпечений у терені спокій, а з неба світило сонце, та й на землі не було снігу, і коли потічок був не замерзлий. При такій нагоді ми з «Тетяною» йшли до кухарів, просили в їдунку теплої води, віддалювалися поза табір і як тільки можна було найбільш економно, – робили «миття і прання». Одна з нас завжди мусила бути на стійці, бо ви ніколи не могли бути певні про безпеку в терені. Нашу мокру білизну ми найчастіше вбирали одразу на себе, бо висушити її можна було на кущику тільки у теплий і довший день» (с. 124, 123).

Про побут в криївці: «Наша криївка була цілком під землею, в лісі, недалеко присілку Храпи. Всередині була оббита дошками. Висота її була около півтора метра, а довжина не більше трьох метрів. Щоби ввійти до криївки, треба було піднести добре замасковане дерев’яне вічко (десь приблизно 50х50 см), а тоді спуститися дерев’яними східцями вдолину. Всередині під протилежними стінами (від входу наліво й направо) були малі пріча (настил, поміст), зроблені так, щоб легко без стільця можна було на них влізти. Місце під прачами було використане на папір, харчі, архів і т.п. Між прачами був вузенький прохід для однієї людини. Під протилежною від входу стіною були прибиті дошки, що служили за стіл. Тут була приміщена машинка для писання і досить велика (мабуть, одинадцяте число) нафтова лампа. При столі була вузенька лавка на дві особи. В лівому куті на підлозі був ще карбітовий примус, а в стелі того самого кута був умонтований вентилятор: це був малий вирізаний у стелі отвір, у який була вложена бляшана рура (труба) ширини звичайної ринви. Надворі ця рура закінчувалася (над самою землею) маленьким бляшаним дашком, який мусів бути першорядно замаскований, звичайно, живим кущем. Зимою під цим кущем завжди топився сніг, і тому можна було догадатися, що там є криївка. Але мені не відомо, щоби таким способом криївка була викрита. Всередині, від входу направо, криївку продовжував ще один тунель, спочатку викінчений  так само дошками, а дальше то вже була тільки глина. В цьому тунелі містилась маленька лятрина (вигрібна яма). При цьому вході стояла велика цинкова банька з водою (20-25 літрів). Тунель не мав другого виходу, так як це деколи бувало по інших криївках. На випадок зради чи іншого застукання ворогом вихід був тільки один. І на це якраз ми мали пістолі. Про цю криївку знало кілька довірених осіб. У першу чергу двоє хлопців, що будували її, а пізніше приносили і збирали пошту та дбали про доставу харчів і води. Ми бідували тут передусім тому, що не мали що їсти. Щоб не робити слідів, до нас приходив тільки раз на тиждень зв’язковий. Від нього ми довідувалися, що діється на світі та з нашими найближчими. Ми не могли з ними говорити, ані що нас болить, ані що ми потребуємо. Коротко казавши, ми навіть не робили натяків жодних на те, що ми себе якось розуміємо. Говорилося дуже стисло і тільки те, що мусіло бути сказане. Жодних сентиментів, жодних взаємних скарг. Не є виключенням, що хлопці могли й нам заздрити, що, мовляв, маємо безпечну нору і нічим не мусимо журитися.

Варити на примусі ми не мали що, хіба гріли воду. Він і так часто псувався, мабуть, через брак повітря. Був час, що ми мали тільки трохи сухарів, сточених уже маленькими мушками, і трохи зрослої моркви. … В терені було спокійно і світило сонце. При таких нагодах можна було викинути постіль надвір, яка завжди була вогка і пліснявіла. Стіни нашої криївки були не те що вогкі, а по них просто спливала роса. Зате було нам тепло спати, бо ми мали перини. Але щоб що-небудь пересушити і посидіти наверху, то треба було мати не стільки спокійний соняшний день, але й щоб хтось там у цьому поміг. Такі дні зачислялися до найбільших розваг. Я пам’ятаю тільки один такий день. Кому було в голові, що нам треба було пересушити постіль? На таку забаганку треба було мати добре порозставлені стійки (сторожа, варта), а до цього завжди треба більше людей, а де є більше людей, там загрожена конспірація. Все-таки були такі хвилини і тоді було нам дуже приємно. Ми жартували, сміялися, робили знимки (яких ніколи не бачили) і хоч без більшої надії, все-таки щось сподівалися. Ми всі були ще дуже молоді. Ніхто з нас не мав навіть 25 років» (с. 125, 126).

Про умови друкування в криївці: «Залежала я тепер була від таких кількох живих осіб, що знали мою криївку, а головно від тих двох, що приносили воду. Ми договорилися так, що на випадок глибоких снігів вони будуть приходити тільки раз на два тижні, а якщо мені дуже забракне води, то я мала помогти собі снігом. Сказано – зроблено! Це не є аж таке зле, бо хлопцям нагорі є гірше. Вони хоч мають більшу свободу рухів, то зате мусять старатися про білі пелерини та придумувати різні способи на маскування слідів на снігу. Про «Маскування слідів на снігу» можна було б написати окрему розвідку.

Тої зими всі більші скупчення відділів УПА і СКВ на нашому терені були розчленовані на малі групи. І як зачав падати перший сніг – оця підступна і хижа для нас потвора, то кожен наперед уже знав, у яку нору має ховатися, щоб не впасти жертвою. Рух тоді був обмежений до зера, хоч невидимою ниткою тримався зв’язок між лісом та селом – цим вірним і одиноким нашим другом і приятелем. Життя ставало в такий час одноманітне, як китайська крапля і тому треба було зробити собі свою власну програму і поділ годин. Звичайно, облави починалися рано і тому я достосувала до них свій поділ годин. Щоб якнайбільше віддалити себе від звуків облав (стріли, крики), я в той час ішла спати. Мій день починався між годиною другою та третьою пополудні і тривав до 5-ї або 6-ї ранку. А писати на машині я ніколи не зачинали перед четвертою по обіді, тому що моя машина була дуже голосна. Година четверта по обіді зимою була вже безпечна і її зустрічалося з думкою: «Слава тобі Боже, день пройшов щасливо!» Поза писанням на машині, я досить багато читала і писала щоденник, хоч писання щоденника було невказним (заборонено)… Вже була згадка, що я мала велику лампу, яка була приміщена на так званому столі коло машини. Вона гарно освічувала невелику криївку, часто огрівала її  і хоч трошки, але напевно осушувала стіни. Та найважніше було те, що на ній можна було зварити каву. Як? Над столом був сволок, що тримав стелю. У сволоці над лямпою був прибитий цвях, на якому вішалося у відповідній віддалі їдунку з водою. На воду вже була всипана змелена кава. Кава на воді творила шар, ніби покришка, і приблизно за годину температура води підходила до кипіння. Цю мудрість не я видумала, а тільки пригадала собі, як про таке чудо одного разу розповідав «Крим»» (с. 134, 135).

Про зимівлю в криївці: «До цієї вістки «Мак» додав «Вам, Ірино», треба тепер приготовитися до того, що ми не можемо регулярно приходити, бо сніг упав на два метри. Є неможливо не тільки нести щось, але й іти з порожніми руками, ну й є дуже небезпечно». … А тоді прийшов час, що мені забракло води, на яку й так завжди була посуха. Десь на початку березня я ще мала трохи води, а дальше не стало ні краплі. Помогти собі снігом, так як було домовлено, показалось неможливим, чого ніхто не передбачив. Вічко до криївки так було примерзло, що його не можна було з середини відкрити. Зрозуміло, що це мене було затривожило, але я мала надію, що таки хтось надійде. Так пройшло кілька днів, може, чотири, може п’ять. Я свідомо пхала в себе моркву, бо тільки морква мала в собі трохи вогкости. Я так само облизувала вогкі стіни з думкою посунути хоч один день вперед. На жаль, це довго тривало, бо я не могла дальше їсти моркву. Мені задубів був язик і потріскали губи. Очевидно, що відпала вся праця, відпали книжки, зникли так само мої гарні сни. З тупою тривогою, я думала, чи зможу відкрити ще вічко. Бо навіть якщо нікого вже не стало на світі, то ліпше таки вилізти наверх. Це була тепер моя єдина ціль. Що, власне, могло статися, що ніхто не приходить?! А може, там якесь велике чудо сталося? Люди вільні, Україна проголошена, радість велика і тому за мене забули. Я вже не могла засвітити світла, не знала, чи це день, чи ніч, не знала, яка дата. Навіть звірятко не приходило більше. Забрала я ще свої слабі сили докупи і полізла до вічка, щоб попробувати відкрити його одним своїм першим рухом, але нічого не вийшло. Я втратила всі сили і впала на землю непритомна. Лежала так чи спала, не знаю як довго, але як прийшла до свідомости, то думка запрацювала дуже скоро. Я знала, де я є і чому, але піднестися не могла. Якщо б я могла ще стільки жити, щоб хоч два-три рази рушити те вічко, думала я, то вкінці, може таки зрушила б його і дістала б наверх. Роблю ще раз ті самі зусилля і знов непритомна. А дні собі йшли дальше.

Вкінці, мов крізь сон, я вчула чийсь голос: «Ірино», «Ірино», «Ірино», чи виє? Ой, йой, йой! Ми думали, що вас уже нема. Ми забули про вас розумієте, забули!» … Без краплі води я пробула чотирнадцять днів, а без їдження – десять» (с. 136–138).

Про облави і «лавірування»: «Які методи знищення були стосовні тоді проти нас? У першу чергу – «облави», так як і перед тим, але тепер там, де мала відбуватися облава, день скоріше ворог перевіряв літаками, так званими «кукурудзниками». Вони скоро і несподівано з’являлися над лісом, а головне над полянами і зрубами, так низько, що без труду могли знати, чи хтось лежав у траві або під кущем. Ми бачили навіть, по оскільки осіб було в літаку та як вони виглядали і вмирали від страху, приліпившись до землі. Якщо вони зважували щось підозрілого, то на другий день у тому місці була гарантована облава. Але на облаву ніхто з нас не чекав, і тому ця метода з літаками була найменш для них успішна. Не раз під час облав була така стрілянина, що ми, перебуваючи в іншому кінці лісу, думали, що там уже камінь на камені не залишився; тимчасом вони били по порожньому таборі або іншому залишеному нами місці.

Палення лісів було другою методою ворога. І спочатку ми найбільше цього боялися, та показалося, що і це не було таке страшне. Ніхто не сидів, щоб згоріти від вогню, а сліди на спаленій землі ми швидко навчилися маскувати. Приносило це іншу небезпеку, а саме: на вигорілому грунті легше було бадати (протикувати) дротами поверхню землі, викриваючи криївку чи магазини. Проколювання грунту на нашому терені відбувалося часто, але я не пригадаю собі, щоби цей спосіб так само наніс нам якусь більшу шкоду. Ми тільки дуже вважали тепер, щоб не закопувати нічого близько під поверхню землі.

Польське військо під час облави йшло звичайно широкою розстрільною і робило багато галасу і крику, так що ми вже здалеку їх чули і «давали ногами знати». Ми вміли добре втікати – скоро і без шелесту. Ми були мистцями у відв’язуванні себе від ворога. Ми знали, де ліс густіший, де рідший, де поляна чи зруб, що треба оминути, де роздоріжжя, на якому може бути військова сторожова застава, а де вже територія іншого куреня або Куща. Ми знали всі таємниці нашого лісу, бо ми жили в лісі і міряли його своїми ногами в тяжких і довгих маршах. Бо «ліс був наш батько»! Навіть у часі блокади ворог тільки частинно запізнавався з таємницями нашого лісу і то тільки поміччю осіб, які стали жертвами страху і терору.

Хоча всюди стаціонувало вороже військо, якому нерідко приходила зміна і поміч, то все одно час до часу можна було числити на якусь передишку. Як вона траплялася, то наші вояки видумували нові способи, як ще інакше можна було б відв’язуватися від ворога, крім постійної «тактики лавірування». Вони, наприклад, вилазили на високі дерева і там себе маскували. Не мало це, однак, загальної похвали, бо ті, що це спрактикували, казали, що ніколи більше цього не зроблять, і що вже воліють загинути віч-на-віч з ворогом, аніж бути, як воробці, застрілені з дерева. А крім того, була чутка, що цей спосіб уже є розконспірований. Було ще індивідуальне маскування на власну відповідальність. Це виглядало так, що як облава йшла за вами, але ще вас ніхто не побачив, то в котрійсь хвилині ви рішилися відірватися від групи (звичайно через охлялість і виснаження) і казали: «Я буду сьогодні там у тому кущі», або «я буду у тій ямі під берегом». «Нехай тобі Бог поможе, – відповідали інші, – зустрінимось на збірному пункті». Мені, наприклад, одного разу вдалося пересидіти облаву під корінням вивернутого бурею дерева. Практикувалося також маскування у «вовчих ямах». «Вовча яма» – це була в землі викопана яма на одну особу, в якій можна було пересидіти в скорчені позиції не більше як 5–10 хвилин, така була теорія. Ви вскакували в неї в останньому моменті, як уже було чути, що облава зближається у вашому напрямку. Ви самі себе тоді маскували дерном чи кущиком, а як облава перейшла і ви мали щастя, то ви відразу вилазили з ями, щоб не задушитися. «Вовчої ями» не можна було довго вживати, бо над нею скоро в’янула і висихала трава. Мужчини мало практикували «вовчі ями», бо це збуджувало у них почуття, що вони самі на себе копають гріб» (с. 140).

Про збірні пункти і переходи: «За перехід групи з одного пункту до другого відповідав «тереновий» – це стрілець, який найкраще знав цю частину терену. Як з групи когось бракувало, то місце зустрічі уневажлювалося аж до вияснення ситуації. На той час ніхто не смів скористуватись тими місцями, ані навіть підходити до них, які знав (або міг знати) стрілець, якого бракувало, як: криївки, магазини, місця таборів. Це на випадок, якщо б він попався жив у руки ворога. Зловлені підпільники в більшості були тортуровані і тому могли зрадити місце постою. Двадцять чотири години пізніше, хтось один із групи ризикував і йшов ще раз на старе умовлене місце. Це тому, що стрілець, якого бракувало, міг під час облави відбитися так далеко, що не встиг прибути в означеному місці часі на збірний пункт за першим разом (і таке бувало). Однак, самодисципліна була така сильна, що кожний старався зі всіх сил знайти себе у визначних ситуацією рамках. … Кілька хвилин перед ви маршем зі збірного пункту всі ми були напружені увагою, щоб не пропустити чогось із останніх розпоряджень. Кожний знав, що формується в «гусак» і кожний мав у ньому своє місце, відповідно до ранги, до озброєння та й до його функції. Вирушали ми звичайно між годиною першою та першою тридцять по півночі. І вже десь коло години другої ми перемінювалися у напівпритомних сновид, що йдуть мовчки і без шелесту, як коти, нічого не бачили, тільки чорну ніч і свого попередника, якого не сміли випустити з-під свого ока, бо тоді загубитеся і пропадете. Так при найменше думала я. До означеного місця ми приплентувалися аж десь над ранком і щойно тоді могли під деревом схилити свою голову. Це була благословенна нагорода за важко перебуту майже цілу добу. Але ніщо благословенне на цьому світі не триває довго, бо передранкову тишу розривав переразливий (несамовитий) крик сови, який майже завжди був передвісником облави. … мало того, ви могли око в око зустрітися з польським вояком, який міг бути перестрашений вами, так як і ви ним, і коли ви мали щастя, то він міг піти собі своєю дорогою дальше, вдаючи, що він вас не побачив. Траплялося і таке, але не під час блокади, коли оперувала акція «Вісла». Або ви могли мати таку пригоду, як одного разу наш друг «Плай», коли ні звідти, ні звідси він опинився у польській розстрільній, прочісуючи в тій же польській розстрільній наш ліс через кілька годин. «Плай» мав на собі польський мундир і казав, що все старався триматись лівого крила, випускаючи зі себе час від часу якесь польське слово. Хоч як смішно було опісля слухати його, то зрозуміло, що таких переживань ніхто собі не зичив. Горе вам було тоді, як в облаву попали вже зранку. Бо навіть при найкращому «маневруванні», якщо буде велика кількість війська, ваші шанси скритись були невеликі, бо ворог застосовував рівночасно засідки і застави і таким чином переслідував вас без передишки. У випадку засідки чи застави треба було принимати нерівний бій та пробиватися «вперед»» (с. 143, 144).

В книгу спогадів також увійшли короткий біографічний довідник, присвячений персоналіям, згаданим в книзі, іменний і географічний покажчики, карта Ярославщини і фотоматеріали.

Олександр Вітолін

Див. також:

Олег Стецишин. Бандерівський інтернаціонал. Грузини, росіяни, євреї…

Стрільці Української повстанської армії, УПА-Захід, Галичина, 1944 р.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *