Номер 4. Томпсон
Попередній
Легендарний автомат американських ґанґстерів та ФБР був насправді пістолетом-кулеметом – автоматичною зброєю під пістолетний патрон. Робота над цією зброєю розпочалася у 1917 році для потреб американських солдатів, які воювали у Європі в Першій світовій війні. Однак пістолет-кулемет генерала Джона Томпсона поступив у виробництво вже після її завершення. У міжвоєнний період “Томмі-ґан”, як називали пістолет-кулемет, став надзвичайно поширеним у кримінальному світі Сполучених Штатів. А звідти він потрапив і в голлівудські стрічки, що додало зброї Томпсона упізнаваності і популярності в народі. Коли ж у 1941 році США вступили у Другу світову війну, ці пістолети-кулемети змогли задовольнити потребу армії і Корпусу морської піхоти у великій кількості автоматичної зброї.
Пістолет-кулемет Томпсона стріляв стандартними пістолетними набоями 45-го калібру. Кулі такого великого калібру мали вражаючу зупиняючу силу. Солдат, в якого влучила ця куля, описував свої враження: “наче дюжина людей протаранила мене… телеграфним стовпом”. А “Томмі-ґан” був здатний випускати 800 таких куль за хвилину! Пістолет-кулемет мав кілька модифікацій і використовував як барабанні, так і коробчасті магазини.
“Томмі-ґан” став одним з найбільш поширених серед союзників зразків автоматичної зброї. Під час війни його використовували американці, британці, французи, австралійці, канадці, південноафриканці, китайці, індійці. За програмою Ленд-лізу більше ста тисяч пістолетів-кулеметів Томпсона потрапили зі США до СРСР. “Томмі-ґани” в руках радянських солдат взяли участь у звільненні українських земель від нацистських загарбників у 1943–1944 рр. Щоправда, вони були не надто популярними. “Томмі” виявилися занадто важкими у порівнянні з радянськими пістолетами-кулеметами Шпагіна і Судаєва, і використовували американські набої, яких не завжди було достатньо. Тим не менш, в умовах нестачі індивідуальної автоматичної зброї у Червоній армії “Томпсони” стали дієвою допомогою.
Все б чудово, єдине що:
Нацистські загарбники були загарбниками не більше, ніж совіти.
Інша справа – солдати української національности…
Що “інша справа”? Солдати “української національності” не можуть бути загарбниками?
А з чого це Ви так стривожилися?)
“Що “інша справа”? Солдати “української національності” не можуть бути загарбниками?”
)))))))
Знаєте, A_P, “може” буть все.
Просто досі не раз чув, що історія не знає умовного способу…)))
(Сподіваюся, Ви цим не збиралися натякнути, що, мовляв, Українці в Другу Світову не відстоювали власну Землю, а завойовували чужу? Просто якщо так – то чесніше було б відразу й написати, як є…).
Бо в мене йдеться про те, що “державна” належність армії та її національний склад – різні речі з точки зору визначення армії (та її окремо взятого солдата) як визволителя чи окупанта. Конкретно у випадку з радянськими “визволителями” ішлося про того парадокса (який, гадаю, дозволяє і встановити історичну справедливість, чесно назвавши речі своїми іменами – і не ображати ветеранів), що армія – це одне, а солдати української національности – інше:
Радянська так звана “Червона армія” по своїй суті була окупаційною. Але ось СОЛДАТИ УКРАЇНСЬКОЇ НАЦІОНАЛЬНОСТИ, ЯКІ В ЇЇ СКЛАДІ БИЛИСЯ НА ТЕРИТОРІЇ УКРАЇНИ при цьому не можуть вважатися окупантами. Адже вони-бо билися на своїй землі – і думали (як мені, принаймні, видається – поправте, якщо тут неправий) в першу чергу про рідний дім, та рідну землю – а не про “родіну та Сталіна”.
Той самий принцип (щоб остаточно розвіяти Ваші (припускаю) сумніви щодо рівного ставлення до всіх націй) і з Білорусами – чи, скажімо, Литвинами.
Шановний пане Олексо! У тексті йдеться лише про “звільненні українських земель від нацистських загарбників” – такий факт мав місце, як би не ставитися до тих, хто прийшов на місце загарбників. Національність тут ні до чого, оскільки як в Червоній армії, так і в військах СС та допоміжних формуваннях Вермахту служили українці.
Та певно, що мав: цього ніхто не заперечує.
Прикро лише, що вигнали тільки “одних” загарбників – замість обох…))
На цім тлі втішає (з іншого боку) той факт, що УПА була мало не єдиною збройною силою, котра виступала проти ОБИДВОХ тоталітарних режимів. (Про що дехто полюбляє “забувати”, і це їм здебільшого спокійно зходить з рук…)
І гаразд: якщо вже говорити цілком щиро – то терпіти не можу принципу “переможців не судять”, яким буває грішить історіографія (не лише наша – тут про це не йдеться)…
Так що прошу вже не брати близько до серця, коли десь висловивсь зарізко.