Польські кавалерійські бригади у 1939 році (частина 4) Polish Cavalry Brigades in 1939 (Part 4)

Андрій Галушка

Частина 1, частина 2, частина 3

Кінець шляху Волинської кавбригади. Одиссея оперативної групи генерала Андерса

Генерал Владислав Андерс

Генерал Владислав Андерс

Волинська бригада після бою під Мокрою відступала з боями на північ, поки 10 вересня не дійшла до Кампіноської Пущі поблизу Варшави. Тут 12 вересня 1939 р. її було влито в новостворену оперативну групу кавалерії під командуванням генерала Владислава Андерса. В цю групу також увійшла Новогродська кавбригада, якою командував Андерс, і частина Кресової кавбригади. На початку війни Новогродська бригада прикривала західному крилі армій «Модлін», а потім увійшла до складу армії «Варшава». 13 вересня група взяла участь у атаці на Мінськ Мазовецький, де (після того як кінна атака одного ескадрону 27-го полку була відбита німецьким вогнем) кавалеристи взяли місто атакою на багнети у пішому шикуванні. Волинська бригада взяла з боєм село Циганка, але контратака німців вибила кавалеристів із села. Це був останній бій, де Волинська кавбригада виступала як єдине ціле. Після 13 вересня частина 12 Подільського уланського полку і 21 Надвіслянського уланського полку увійшла до Зведеної бригади кавалерії у варшавському гарнізоні і воювали, захищаючи Варшаву до її капітуляції 28 вересня 1939 р. Інша частина бригади залишилася у складі оперативної групи генерала Андерса.

Не отримавши обіцяної допомоги від сусідніх частин, група Андерса відступила до Любельщини. Бойовий кістяк групи становили полки Новогрудської бригади кавалерії: 25 Великопольського уланського, 26 Великопольського уланського імені гетьмана Хоткевича, і 27 уланського полку імені Стефана Баторія. До групи також входили частини й підрозділи Волинської бригади полковника Філіповича, Віленської бригади полковника Константи Друцького-Любецького, Кресової бригади полковника Єжі Ґробіцького, і 1 полк шволежерів («легкокінний») полковника Януша Альбрехта, що входив перед тим до Мазовецької бригади.

Радянський агітаційний плакат. 1939 р.

Радянський агітаційний плакат. 1939 р.

17 вересня 1939 р., коли Радянський Союз приєднався до німецького нападу на Польщу, кавгрупа Андерса знаходилася в районі між Любліном і Холмом, рухаючись у бік Томашева-Любельського і далі на «румунський причолок», тобто на плацдарм на південному сході країни поблизу румунського кордону, на якому польська армія планувала закріпитися до початку активних воєнних дій проти Німеччини з боку Британії й Франції. Із вступом у війну СРСР надій продовжувати війну на території Польщі не залишилося, і війська почали пробиватися до угорського й румунського кордонів, щоб уникнути німецького чи радянського полону.

23 вересня, разом з частинами Північного фронту генерала Домб-Бєрнацького група взяла участь у так званій другій битві під Томашевим-Любельським. Вона знаходилася на вістрі спроби прориву польського угруповання з німецького кільця, наносячи удар на стику VII i VIII німецьких корпусів. Польські кіннотники отримали успіх, пробившись в ніч з 22 на 23 вересня через позиції 8 німецької піхотної дивізії під Краснобродом неподалік Замостя. 27 уланський полк забезпечував розвідку, на чолі колони бригади йшов 25 уланський полк.

На світанку 2 ескадрон 25 полку підійшов до німецьких позицій, скориставшись темрявою. Несподівана атака примусила німців залишити Красноброд. Пройшовши його, колона бригади повернула на південь. Несподівано на узвишші з’явилися німецькі кавалеристи з 17 кінного полку. 1 ескадрон 25 полку під командуванням поручника Ґерлецького атакував у кінному шику, і почався рукопашний бій, де німці пробували використати переваги своїх важчих коней, тоді як поляки розраховували на більшу рухливість своїх румаків. Ґерлецький зійшовся із німецьким офіцером у двобої, який невідомо як би закінчився, якби капрал Міколаєвскі не збив супротивника додолу ударом у спину. Втративши командира, німецькі кіннотники відступили.

Далі ескадрон потрапив під сильний кулеметний обстріл і поніс великі втрати, в тому числі загинув його командир. Капрал Міколаєвскі зумів зібрати і вивести з бою рештки ескадрону, всього 30 уланів і 25 коней.

Тим часом надійшла решта кінної групи. За підтримки 9 дивізіону кінної артилерії поляки вибили німців із монастиря коло Красногроду, розбили штаб 8 піхотної дивізії, взяли 100 полонених і звільнили 40 полонених поляків, що їх німці тримали в монастирі. Після короткого постою група пішла на південь, вирвавшись із оточення. На жаль, відсутність зв’язку привела до того, що 4 полк шволежерів Новогродської бригади, а також Волинська бригада, які наступали через Суховолю на Качурки, наштовхнулися на 68 німецьку піхотну дивізію і були нею розбиті під Яцнею та Поточком.

Про цей бій командир німецького VII корпусу генерал Ойґен Шоберт доповідав так: «На південному фронті наступу бранденбурзької дивізії (68 піхотної) один полк рухався на схід до дороги Замостя-Томашів, а сусідній полк, що знаходився на північ від нього, так само енергійно наступав на Суховолю й Раходощі. Належало стримати польську спробу прориву на захід. Поляки постійно організують нові атаки. Часом наносять удари з чисельною перевагою. Польська кавалерія атакує в кінному шикуванні. Але німецькі удари відпихають її на схід, з втратами. Бранденбурзька дивізія виконала завдання: кільце було замкнено». Вирватися з цього оточення вдалося лише 19 уланському полку Волинської бригади.

Радянська кавалерія на маневрах, 1930-ті роки

Радянська кавалерія на маневрах, 1930-ті роки

Група намагалася пробитися до кордону з Угорщиною, лавіруючи між німецькими і радянськими військами. Кавалеристи просувалися двома паралельними колонами. Правою (з німецького боку) командував Андерс, ліву (з радянського) очолював полковник Ґробіцкі. Перед світанком 26 вересня група вийшла до шосе Яворів-Ярослав. Розвідка донесла про німецькі оборонні позиції поблизу села Брашки. 26 і 27 полки атакували німецький батальйон 28 піхотної дивізії й знищили його. Але коли 27-й полк атакував німецьку піхоту, що зайняла оборону в селі Мораньці, атака була відбита, і полк зазнав великих втрат. Німці запропонували полякам здатися, а коли ця пропозиція була відкинута, запропонували генералові Андерсу повернути німецьких полонених в обмін на неатакування військ групи. З цим генерал згодився, і обидві колони групи рушили в напрямку на Дернаки. Але Андерс не знав, що 26 вересня цей район вже був зайнятий частинами 99 стрілецької дивізії 17 стрілецького корпусу Червоної армії.

17 стрілецький корпус Червоної армії на початку радянського вторгнення в Польщу зайняв Тернопіль, але його подальше просування було зупинене на кілька днів згідно з угодою, укладеною з німцями, щоб дати час німецьким військам організувати відхід на узгоджену демаркаційну лінію. Але 25 вересня корпус відновив свій шлях на захід, і його частини 27 вересня досягли Яворова.

Радянська кавалерія входить у Вільно. 1939 р.

Радянська кавалерія входить у Вільно. 1939 р.

Пополудні 26 вересня на підрозділи 99 стрілецької дивізії наштовхнулася ліва колона кавгрупи. Супротивники обмінялися пострілами, але червоноармійці утрималися від активної атаки. Їм, одначе, пощастило випадково взяти в полон командира Кресової бригади полковника Ґробіцького з кількома офіцерами (полковник ймовірно їхав до генерала Андерса), після чого червоні нанесли сильний удар по підрозділам Віленської бригади. В бою потрапив пораненим у полон командир бригади полковник Друцкі-Любецкі, а розбиті польські підрозділи було відкинуто на захід.

Права колона групи йшла у східному напрямку, плануючи обійти радянські війська, що заступали їй шлях до кордону. Генерал Андерс, отримавши відомості про сутичку з червоними, спробував повернути колону на південь, але було вже пізно. 25 полк, що йшов у авангарді колони, наштовхнувся біля містечка Хліпле на заслони 99 дивізії. Поляки вислали парламентарів, але їх зустріли вогнем. Тоді командир полку підполковник Богдан Стахлєвскі зв’язав супротивника вогнем 3 ескадрону, а рештою полку виконав обхід ворожих позицій. Червоні були змушені відійти. Дорога була вільна. Після перегрупування, кавгрупа вирушила у південно-західному напрямку на Волю Судківську і Владиполь.

Відомості про сильну польську кавгрупу надвечір 26 вересня дійшли до штабів 6 радянської армії (комкор Філіп Ґоліков) і 12 армії (командарм Іван Тюлєнєв). Голіков виділив для дій проти групи (яку червона розвідка оцінила в 3 тисячі шабель, хоча реально 26 вересня група мала десь від 1800 до 2100 бійців) 99 дивізію, а Тюлєнєв — 4 кавалерійський корпус комдива Дмітрія Рябишева, підсилений 26 танковою бригадою полковника Семенченка. Головну роль у розгромі групи Андерса зіграв 4 кавкорпус.

4 кавалерійський корпус Червоної армії у складі 32 і 34 кавалерійських дивізій, пройшовши через Дрогобич, 26 вересня досяг району Сутковиці, Висковиці, Лановиці, Вережниця, де о 21 годині на підставі даних розвідки отримав наказ підготуватися до боїв з польською кавгрупою, що за даними розвідки знаходилася у лісах північніше Райтеровиць. За рішенням командира корпусу 32 кавдивізія продовжувала рух на Добромиль, Хирів, а 34 кавдивізія, 26 танкова бригада і 18-й танковий полк 32 кавдивізії залишилися на місці, очікуючи підходу поляків.

О 6.30 27 вересня 26 і 27 уланські полки увійшли в контакт із 148 кавполком 34 радянської кавалерійської дивізії в Сутковицях. Заступник командира 26 полку майор Станіслав Хейніх йшов у передових підрозділах полку і не перериваючи маршу, розгорнув полк у колону ескадронів. Командир 34 дивізії розцінив це як підготовку до атаки, і віддав наказ перейти до оборони. Червоні кавалеристи спішилися і зайняли рубіж оборони, опертий на річку Бложівку та добре насичений кулеметами. Поляки не стали атакувати, бо в таких умовах атака силами одного полку була б самогубством, а два інших полки Новогродської бригади ще не підтягнулися.

Генерал Андерс вислав вперед свого ад’ютанта, ротмістра Станіслава Кучинського, у супроводі улана, що мав білу хустину на списі. Кучинскі мав зорієнтуватися у ситуації та спробувати домовитися із радянським командуванням щодо проходу до угорського кордону. Але червоноармійці, яких спіткали парламентери, взяли улана в полон, а ротмістру ледве вдалося повернутися до своїх.

Танк Т-26, модель 1936 р.

Танк Т-26, модель 1936 р.

Червоні відкрили вогонь з кулеметів і гармат, що посилювався й ставав все влучнішим з кожною хвилею. Майор Хейніх наказав полкові відходити назад, спершу кроком, тоді риссю, і нарешті поляки кинулися тікати учвал, і внесли безлад у шикування 27 полку, що як раз спішився і зайняв оборону.

Пішли в атаку радянські танки, які було зустрінуто вогнем протитанкових гармат. Танки відступили, залишивши на полі дві пошкоджені машини. До відбиття атаки відключився 9 дивізіон кінної артилерії.

Становище поляків було безвихідне. На гіпотетичному напрямі прориву (південному) вже почали з’являтися підрозділи 5 радянського кавкорпуса. Група була оточена. Але бій в районі Волі Судковської, Владиполя й Райтаровиць ще продовжувався зі змінним успіхом кілька годин.

На правий фланг 27 полку підполковника Юзефа Пайонка повела наступ червона кавалерія, підтримана кількома танками, але цей наступ був відбитий. Тим часом 26 полк подолав паніку і також зайняв оборону на межі лісу. За наказом генерала Андерса до нього прилучилися два інших полки, коли після обходу лівого крила 27 полку з’явилася загроза того, що ворог його відріже від решти Новогродської бригади. Бойове шикування поляків стало більш насиченим.

Оскільки бригада опинилася у мішку, генерал Андерс прийняв рішення на відхід. Бригада повернула на Райтаровиці, відбиваючи запеклі радянські атаки багнетам і гранатами. Командування 34 дивізії, прагнучи повністю знищити групу, зв’язало її з чола діями 148 полку (колишнього Лубенського полку Червоного козацтва, де командував півескадроном мій дід, лейтенант кавалерії Іван Юхимович Галушка), а рештою сил, підпертих танками, почало обходити групу с флангів. До бою підтягувалися нові частини 4 кавкорпуса (32 дивізію було розгорнуто як друге кільце оточення на рубежі Конів-Хилів-Стажова), 26 танкова бригада, при підтримці 99 стрілецької дивізії з півночі і 5 кавкорпуса з півдня.

Генерал Андерс дав наказ 25 і 27 полкам відірватися від ворога і відступити вглиб Райтаровицького лісу, а 9 дивізіону знищити гармати, до яких вже не було снарядів. Прикривати відхід мав 26 полк, при якому залишився Андерс. За радянськими донесеннями, в ході тригодинного бою польська кавалерійська група втратила 300 чоловік убитими, 200 полоненими, 4 гармати і 7 кулеметів. Від повного знищення, але ненадовго, групу врятував дощ, який пішов у другій половині дня 27 вересня. При відступі зв’язок між польськими частинами було втрачено, підрозділи втратили орієнтацію у густому лісі. 25 полк напоровся на 99 дивізію і був розбитий. Частина польських підрозділів відступила на Гусаків, де була оточена двома радянськими кавалерійськими полками й танками і взята в полон. 32-я кавдивізія в середині дня 28 вересня вступила в Хилів і Конів, де після невеликого бою взяла в полон рештки 25-го уланського полку.

Радянські військові оглядають трофеї, взяті в польських захисників Гродно

Радянські військові оглядають трофеї, взяті в польських захисників Гродно

Того ж дня генерал Андерс із рештками 26 полку дістався до лісництва Зелений Гай. Із ним залишилося всього 100 уланів. Він прийняв рішення розпустити полк і добиратися до угорського кордону невеликими групами добровольців. Полковник Януш Альбрехт, командир 1 полку шволежерів, що залишався із Андерсом, вирішив із кількома шволежерами пробиватися на захід, щоб здатися німцям. Це йому вдалося, але пізніше він втік з пересильного табору військовополонених у Ярославі.

Решта шволежерів того ж дня разом із 19 полком Волинської кавбригади точила важкий бій із радянськими військами, і була розсіяна або здалася в полон.

Хоча бійців групи Андерса відділяло від угорського кордону всього 70 кілометрів, прорватися до нього було все важче. 28 вересня на демаркаційну лінію між радянськими і німецькими військами вийшла 6 радянська армія, а наступного дня – 12 армія. Війська 4 кавкорпусу вже з вечора 28 вересня вийшли на демаркаційну лінію з німцями на відтинку від Перемишля до Мшанця.

Більшість вояків кавгрупи генерала Андерса відправилася в німецький чи радянський полон. Сам генерал Андерс був поранений в околицях Самбора і був схоплений радянськими військами 29 вересня (за його спогадами) чи 30 вересня о 18 годині (за донесенням штабу радянської 12 армії). Тільки небагатьом решткам кавгрупи вдалося дістатися до Угорщини.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *