Система оборони південно-східних земель Литовсько-Польської держави Ягеллонів від татарських наїздів

Андрій Галушка

мапа

Україна у XVI ст.

У останній чверті XV ст. відбувся перехід Кримського ханства від союзу з Литвою до ситуації більш-менш перманентної війни. Хоча така зміна зовнішньополітичної орієнтації Криму була спровокована зближенням між Литвою та Великою Ордою, виглядає на те, що рано чи пізно така зміна мала статися навіть за бездоганної поведінки Литви щодо Криму. Хай ця теза й віддає економічним детермінізмом, але рівень господарювання кримських татар без сумніву відповідальний за те, що наприкінці XV ст. їхні набіги на Русь стали мало не щорічними.

Господарство у кримських татар розвивалося дуже повільно і вражало європейських мандрівників своєю відсталістю. Ще в першій половині XVІ ст. татари були народом перш за все пастушим, і в зв’язку з цим кочовим, бо мусили невпинно подорожувати у пошуках пасовищ для своїх стад худоби. Навіть у 30-х роках XVI ст. кримські татари ще не знали осілого рільництва. Михалон Литвин (часто вважається, що під цим псевдонімом крився литовський посол у Криму в 1537—1539 pp.) з подивом писав, що «землю, навіть найбільш родючу, вони (татари) не обробляють, задовольняючись тим, що вона сама їм дає, тобто травою для годівлі худоби».

Але вже на той час з’явилися ознаки переходу до землеробства як допоміжної галузі господарства. Продовжуючи кочувати, татари почали розорювати й засівати в степу ділянки землі, щоб повернутися до них восени і зібрати врожай. Таке примітивне землеробство, характерне для деяких відсталих кочових народів Середньої Азії, Північного Кавказу тощо, не могло задовольнити потреби населення у хлібі та інших продуктах харчування.

Замість того, щоб підтримувати розвиток сільського господарства, татарські хани й мурзи значну частину продуктів добували шляхом розбійницьких набігів на сусідні землі. Як тільки помер перший хан династії Гіреїв, Хаджі Гірей, що завдячував своїм життям і престолом Великому Князівству Литовському, основою зовнішньої політики Кримського ханства стало грабування сусідів.

Не дбаючи про розвиток господарства, татарська правляча верхівка дедалі частіше вчиняла набіги на сусідів, грабуючи й захоплюючи в полон людей, яких обертала на рабів або продавала у східні країни. Найбільше терпіли від них руські землі. Кримчаки вдиралися на Київщину, Сіверщину, Волинь, Поділля, Галичину, руйнуючи все на своєму шляху, грабуючи міста й села та захоплюючи численний ясир. Невільники користувалися великим попитом на ринках Середземномор’я та Близького Сходу; тож не дивина, що невдовзі людоловство перетворилося на організований промисел, жертвами якого стали багато тисяч людей.

Протягом 95 років від 1474 р., коли брат Менглі Гірея Айдор сплюндрував Поділля, до Люблинської Унії 1569 року відомо про понад 75 більших чи менших татарських акцій проти руських земель Великого Князівства Литовського і Польщі. Особливо напруженими видалися роки 1474—1534, коли майже щорічно, а іноді 2—3 рази на рік, Русь терпіла від татарських наїздів. Найчастіше страждали Поділля і Волинь, але час від часу татари заходили набагато далі, аж під Мінськ у Білорусі, Вільно у Литві чи Завихвіст у Польщі. Часто також спустошувалися околиці Києва і Львова.

У 1500 р. татарська орда пограбувала Київщину, Волинь, Холмську та Белзьку землі, дійшовши до Вісли. 1502, 1508 і 1509 pp. татари сплюндрували Поділля і Галичину, а в 1508, 1512 і 1517 pp.— Волинь, у 1524 р. розорили Львівську і Подільську землі, в 1534 і 1549 pp. знову вдерлися на Волинь. Найчастіше зазнавали татарських нападів Південна Київщина і Переяславщина.

Таким чином, утворення Кримського ханства, відсталого в економічному й культурному відношеннях, негативно позначилися на загальному прогресі не лише місцевого населення, а й сусідніх народів, які зазнавали постійних грабіжницьких нападів кримських орд.

Як вже було сказано, ці грабіжницькі виправи на сусідів Криму, багаті хліборобські землі Польщі та великих князівств Литовського і Московського (на останнє починаючи з 1513 р.), траплялися майже щорічно, і неодноразово навіть кілька разів протягом одного року. В цих експедиціях рідко брав участь сам кримський хан, найчастіше керували ними його сини або інші близькі родичі. Під своїм началом вони могли мати від кількохсот до кількох тисяч людей, з яких кожен мав зазвичай по кілька коней. Пересідаючи під час маршу з коня на коня, татари розвивали дуже велику швидкість переходу, від чого залежав успіх експедиції. Тактика набігів повністю була пристосована до їхньої грабіжницької мети. Татари швидким маршем зненацька вривалися вглиб краю, і, повністю використовуючи ефект несподіванки, намагалися захопити якомога більше здобичі,  передусім худоби та людей, котрих вони далі гнали до Криму. Худоба йшла татарам на їжу, а взятих у ясир полонених продавали на невільничих ринках, найчастіше до Туреччини.

Під час великих набігів татари, вдершися на землі Литви або Польщі, перш за все ставили табір, або «кіш», що слугував операційною базою, від якої вирушали на всі боки менші загони по здобич і бранців. Кіш татари старалися розбити на місці, гарно придатному до оборони, прихованому серед боліт, лісів чи ярів. Оскільки швидкість походу була важливим фактором успіху, кіш також татари прагнули розгорнути швидко. Від нього на всі боки розсилалися чамбули на відстань до 100 км, і до нього поверталися татари з ясиром та здобиччю від грабунку. Часто чамбул залишав здобич у коші й відправлявся на новий грабіж, якщо татарам не загрожували литовські чи польські війська. У самому коші залишалося стільки татар, скільки було потрібно щоб стерегти здобич і ясир. Коли всі чамбули поверталися до табору, спустошивши значні терени краю (а це було лише коли вся сполохана людність ховалася по містах і замках, або ж татари отримували звістку про надходження війська), татари згортали кіш і разом із здобиччю поверталися у чорноморські степи.

наїзд

Татарський набіг. З угорського рукопису XV ст.

Втрати, яких завдавали ці напади, були вельми чутливі. Проте брак історичних джерел не дозволяє точно визначити, скільки поселень спалили татари, скільки було варте награбоване ними добро. Певне уявлення про ціну татарських погромів можемо скласти з інформації історичних джерел про кількість виведеного татарами полону. Проблема в тому, що часто-густо джерела дають дуже перебільшені відомості про кількість поневолених татарами людей. Так наприклад Бєльський, описуючи за Длугошем напад татарів у 1474 році, додає згадку про сто тисяч людей обох статей, забраних татарами. Тим часом Длугош, на інформації якого основується Бєльський, пише просто про забрання в неволю «багатьох тисяч» людей. Тому не можна покладатися на згадки у хроніках про стотисячний полон під час походів 1498, 1505, 1506 чи 1516 років. Все, що можна сказати — це що Русь несла великі людські втрати, які неможливо квантифікувати.

Але у Длугоша трапляються й згадки про точну кількість татарського ясиру: в 1453 році татари захопили на Волині та Червоній Русі 9 тисяч невільників; у 1469 році на самій Волині татари взяли 10 тисяч людей, а під Теребовлею 40 бранців; у 1473 році — 700 бранців в околицях Києва. Київський літопис згадує, що у 1497 році гетьман Острозький переміг татарів, що пустошили околиці Кременця, і звільнив 400 бранців.

Цікаву інформацію дає люстрація Брацлавщини 1552 року, по великому нападі хана Девлет Гірея. Набіг був дуже вдалий для татарів, бо їм вдалося заскочити край зненацька, захопити Брацлавський замок та виловити люд, що розбігся по околиці. В результаті з населення повіту, що до набігу налічувало 730 «димів», вціліло лише 200 людей. Якщо грубо оцінити один «дим» у шість осіб, то татарський ясир — нагадаю, великого (бо на чолі з самим ханом), успішного походу — склав не більше 5 тисяч бранців. Таким чином, можна вважати, що коли татарам в усьому щастило, то вони могли привести до Криму приблизно таку кількість ясиру, скільки було у них війська. Але їм далеко не завжди так щастило, як у згаданому поході на Брацлав 1551 р.

Відомості про походи татарів на Московську державу у першій половині XVІІ століття (коли частота нападів кримців на Московське царство дорівнювала частоті їхніх набігів на Велике Князівство Литовське у кінці XV — на початку XVІ століття) дають таку картину: у 1627 р. 400 татарів взяло 100 бранців, інший загін у 5 татарів привів 15 людей, а двох бранців убив; у наступні роки пропорція татарів до бранців складала у 1634 р. — 1000:650, у 1636 р. — 100:100 і 1000:1500, у 1638 р. — 67:26, у 1640 р. — 300:400, у 1643 р. — 700:100, у 1646 р. — 2000:300 і 200:100. Тобто в середньому (при іноді значних відхиленнях від середнього) співвідношення між нападниками й бранцями було 1,7:1. У більших походах ця пропорція була навіть вища: у 1632 р. татарський десятитисячний чамбул захопив 2700 ясиру, який відправили до Криму під охороною тисячі татарів (цей загін наздогнали й розбили московські ратні люди, звільнивши бранців); у 1644 р. велике нашестя — нібито 30 тисяч татарів — пішло через землі «польські й московські», забравши 10 тисяч ясиру. На основі цих двох випадків можна говорити про пропорцію 3:1 між татарами і ясиром.

Можна сперечатися, наскільки можна застосовувати дані від походів татарів на Московську державу у XVІІ ст. до Русі на сто-сто п’ятдесят років раніше: переважно вважається, що московська система оборони від татарських набігів, що склалася до XVІІ ст., була більш успішною за литовську. Тому можна припустити, що у Литві й Польщі татари були більш ефективними людоловами, із середнім співвідношенням між нападниками й ясиром десь близько 1:1.

Лопушно

Битва з татарами під Лопушним у 1512 р. Дереворит із Хроніки Бєльського, кінець XVI ст.

Згідно із історичними джерелами, за майже сто років між 1474 р. та кінцем окремого державного існування великого Князівства Литовського у 1569 р. татари наїжджали на Русь 56 років із 96. При тому великі наїзди було під час 14 років цього періоду, стільки ж років припадає на малі (зовсім дрібні наїзди могли не бути відображені у джерелах), та протягом 28 років трапилися середнього розміру наїзди. Загально можна оцінити, що татарські напади завдали руським землям за цей час людських збитків у розмірі близько 300 тисяч мешканців. До цієї оцінки залічені не лише уярмлені, але й убиті, а також шкода, заподіяна не лише татарами, але й турками й волохами. Хоча ця оцінка й є меншою за числа жертв, що подекуди зустрічаються в популярній історії, цей тягар був страшенно важким для Русі. Втрата людності була дуже чутливою та сприяла тому, що степова зона Литовської Русі стояла пусткою. При тому головну роль грала не так кількість людей, забраних у полон татарами, як те, що загроза набігів стримувала колонізацію степу: лише найвідчайдушніші наважувалися селитися на теренах, де їм держава не могла ґарантувати навіть мінімуму особистої безпеки, не лише щодо власного майна, але й щодо життя.

Результатом цієї прикордонної війни було поступове сформування системи оборони краю проти татарської загрози. Вона складалася з кількох елементів.

Найважливішим було швидке отримання відомостей про татарську небезпеку. Для виконання цього завдання у польсько-татарському і литовсько-татарському прикордонні була сформована сторожа. Її відділи перебували на державному утриманні і були висунуті далеко в степ. Якщо вони помічали татарські загони або чамбули, то негайно посилали гінців углиб краю з повідомленнями про загрозу татарського наїзду.

Основу системи оборони від татарів становили укріплені міста і замки, де могло ховатися населення навколишніх неукріплених сіл. При цьому варто зауважити, що мешканці сіл, що лежали поблизу шляхів татарських наїздів, часто робили імпровізовані укріплення, що часто складалися з мурованої церкви, оточеної валом і ровом. На  теренах, що потерпали від татарської загрози, було відносно небагато укріплених замків і міст із мурованими стінами. Більшість населених пунктів була зміцнена земляними валами з дерев’яним палісадом на них, та ровами. Проте й такі фортифікації давали вже певного захисту проти менших татарських загонів.

Степова сторожа та укріплення забезпечували лише пасивний елемент оборони від татарських наїздів. Вони доповнювалися елементом активної оборони, що полягала у протистоянні ворогові, що вдерся до краю, з метою розбити його загони, наздогнати та відбити награбоване добро й ясир. Це завдання виконувалося постійними військовими підрозділами, що були розміщені у прикордонній зоні. У Королівстві Польському це були загони «оборони проточної», тоді як у Великому Князівстві Литовському ці функції було покладено на «службу земську».

Організація оборони краю була функцією місцевих урядовців, як на воєводському, так і на повітовому рівні. Старости командували повітовим посполитим рушенням, воєводи (у Волинській землі маршалки) — воєводським, і вони мали співпрацювати із ротмістрами, що очолювали відділи найманого війська на прикордонних теренах.

Теоретично це була дуже децентралізована система, але часто цю проблему вирішували, поєднуючи у одній особі кілька урядів. Наприклад, досить часто староста черкаський був також канівським старостою; так само поєднувалися посади старости брацлавського і вінницького. Після повернення з полону князь Костянтин Острозький обійняв одночасно посади старости луцького, брацлавського, вінницького і звенигородського, а також маршалка Волинської землі, і така концентрація цивільної й військової влади в одних руках дуже допомогла у покращенні організації оборони проти татарів. Після смерті князя Костянтина зазвичай маршалок Волинської землі також обіймав уряди вінницького і брацлавського старости.

Часто старости особисто брали участь у сторожі, рушали збройно «лежати» в полі. Наприклад, вінницький староста вибирався «на Інгуле од замку нашего винницкого в тридцяти милях». Брацлавський староста виходив у поле із двадцятьма вершниками.

Завданням сторожі (custodiae) було встановити, чи з’явилися у прикордонні татарські чамбули і де саме, яка їхня кількість і куди вони прямують. Окрім відділів, «лежачих» у полі, до сторожі відносилася також сторожа замкова, що пильнувала цілодобово, та острогова сторожа біля міських брам і стін. Ці останні види сторожі пильнували безпеки безпосередніх околиць замків і міст на відстані, видній неозброєним оком.

Що ж до сторожі польної, то вона вперше згадується у привілеї великого князя Олександра землі Київській у 1494 році, але при цьому вказується, що вона має нести службу «где и перед тым стерегивали». У 1539 році повинності черкаських міщан включають «сторожу польну і водну» на шляхах татарських «згідно стародавнього звичаю». Схоже, що згаданий стародавній звичай тягнувся ще від часів домонгольської Русі.

Відомо, що в Черкасах сторожа знаходилася у шести заставах на відстані до 60 кілометрів від міста. У Брацлаві було чотири застави від міщан, по два коні на кожній, на відстані 23 кілометра від міста, і крім того староста брацлавський тримав 12 застав по шість коней на відстані до 90 кілометрів від Брацлава.

дереворит

Бій польських копійників із татарами. Дереворит 1521 р.

Коли було помічено, що татари перейшли на «литовський» берег Дніпра, посилалися гінці вглиб краю. Від Черкас і Канева гінці посилалися безпосередньо до великого князя, а також до київського воєводи. Із Брацлава і Вінниці вісті йшли знову ж таки прямо до великого князя і до волинського маршалка. Великий князь тоді приймав рішення, чи скликати посполите рушення Великого Князівства, чи лише Волинської землі (що траплялося найчастіше, так що волинська шляхта знаходилася практично в постійній бойовій готовності). До волинської шляхти часто долучалася шляхта Подільської землі під проводом тамтешнього старости.

Якщо розвідка доносила, що татари йшли Чорним Шляхом на Поділля, волинське рушення збиралося коло села Дворець на Горині. Якщо ж ціллю татар були терени Білої Русі, то пунктом збору було Бережне поблизу Рівного.

У Королівстві Польському захист від татарів забезпечували три військових угруповання: передня сторожа (exploratio custodia), що її корогви були розташовані у п’яти угрупованнях вздовж кордону; відділи безпосередньої підтримки — шість чи сім сотень кінноти під проводом кам’янецького каштеляна, якому підлягали кам’янецький і хмельницький старости; та резерви на схід від Львова, у трикутнику Олесько—Буськ—Заложці (зараз Залізці): подільський воєвода й провідник «оборони поточної» мав укласти укріплений табір із піхотою й артилерією та взаємодіяти із воєводами руським і белзьким на чолі із воєводськими посполитими рушеннями.

Укріплені міста на початку XVI ст. нагадували міста доби домонгольської Русі. Укріплення переважно складалися із рову («перекопу») та земляного валу, що оточували місто по колу. На валу підносився «остріг» чи паркан із дубових колод, обмазаних глиною. Через певні проміжки огорожа була посилена вежами та остроговими брамами, що захищали вхід до міста. Відомо, що Черкаси у 1552 р. мали «острог добре зроблений з дубового дерева… із грубих і частих колод. Перекоп за острогом неглибокий, може людина на коні через перекоп до острогу доїхати». Володимир був «парканом дерев’яним глиною обліпленим оточений». Аналогічні свідчення маємо й про інші міста Русі. Навіть столиця держави, Вільно, отримала муровані стіни лише у 1522 р.: їх почали зводити лише після того, як місто у 1503 р. було дощенту спалене татарами.

Замки також були на той час дерев’яні, на Литовській Русі муровані замки були лише у Луцьку й Кременці.

Хоча такі укріплення і давали захист від навіть середньої сили татарськими наїздами, великою силою татарам іноді вдавалося знищувати їх: у 1478 р. було спалено Брацлав, у 1482 р. Київ, у 1493 р. Канів, у 1507 р. Чуднів. На початку століття татари спалили Звенигород дощенту, і в держави не вистачило коштів на його відбудування, так що у першій лінії оборони від татарських наїздів було зроблено величезний (180 кілометрів) пролом між Каневом-Черкасами і Брацлавом-Вінницею, по якому власне і пройшов сумної слави Чорний Шлях. Але інші замки та укріплення були регулярно відбудовувані державним коштом: король Сигізмунд видав 300 кіп грошей на полагодження житомирського замку, 700 кіп на брацлавський замок. Також лагодили укріплення своїм коштом бояри та магнати.

Дуже рано в замках і містах розміщується вогнепальна зброя. Вже у 1471 році бачимо згідно люстрації Київської землі у Вінниці «пушку і дві пищалі», у Чуднові «на городі три пушки і дві пищалі», у Житомирі «чотири пушки великі і п’ять тарасниць». З часом вогнепальної зброї ставало все більше: у 1519 році у Овручі були серпентини, гаківниці і «всяка бронь огниста», у 1532 році у Києві знаходилося чотири гуфниці, дві тарасниці, дванадцять півтарасниць, стільки ж серпентин, 59 гаківниць. У 1545 р. гаківниць стало вже 82. У 1552 р. у Каневі замок був озброєний сімома «киями огнистими», сімома гаківницями, двадцятьма аркебузами, чотирма гарматами та трьома серпентинами, а в Черкасах того ж року було чотири «киї огнисті», 36 гаківниць, 29 аркебузів, та по три гармати й серпентини.

Важливу увагу приділяла держава забезпеченню укріплень запасами продовольства. Маємо відомості про постійне постачання Києва «житом і яловицею» із земель Білої Русі (наприклад, у 1529 р. туди було вислано тисячу бочок жита).

Таким чином замки і укріплені міста стають важливим елементом оборони кордонів Великого Князівства Литовського від татарів. Як вже згадувалося, у 1532 р. Черкасам вдалося витримати багатоденні штурми татарської орди, посиленої турецькою піхотою та артилерією.

Система оборони від татарів, що спершу склалася в королівстві Польському, а згодом і у Великому Князівстві Литовському, в цілому адекватно виконувала свою функцію. За деякими обрахунками, литовському війську вдалося знешкодити третину всіх татарських походів, а якщо додати до того наїзди, знешкоджені за допомогою польських союзників, то майже 45 відсотків. Стосовно великих походів відсоток успіху був нижчим: із 22 великих наїздів за сто років до Люблінської унії лише п’ять було розбито. Тому можна стверджувати, що система оборони була більш придатна до боротьби із малими татарськими наїздами.

Література:

1. Новосельский А. А. Борьба Московского государства с татарами в первой половине XVII века. – М., Л.: Академиздат, 1948.

2. Чухліб Т. Козаки та яничари. Україна у християнсько-мусульманських війнах 1500–1700 рр. – К., 2010.

3. Ochmański J. Organizacja obrony w Wielkim Ksiestwie Litewskim przed napadami tatarów krymskich w XV–XVI wieku // Studia I materially do historii wojskowości. – T. V. – 1960. – S. 349–398.

4. Plewczyński M. Wojny i wojskowość polska XVI wieku. Tom I. Lata 1500–1548. – Zabrze: Infort Editions, 2011.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *