Російсько-польська війна 1792 року і Україна. Частина 1

Андрій Галушка

картина

Бій між польським і російським військом – Олександр Орловський, 1801. Національний музей у Варшаві

Ця коротка війна є практично поза історичною свідомістю нашого народу, незважаючи на її величезне значення для самого його формування у його сучасному вигляді. Мало хто замислюється над тим, що без з’єднання обох берегів Дніпра в одній державі замість єдиної української модерної нації могло б сформуватися дві чи навіть три споріднених, але різних, а могло б і не сформуватися жодної.

Більш того, українцям мала б запам’ятатися війна, у якій на одному боці діяли Брацлавська та Волинська дивізії, а на другому – Київський, Катеринославський, Єлисаведградський чи Малоросійський полки.

Але така «сліпа пляма» історичної свідомості успадкована нами від російсько-імперської картини історії. Як не дивно, ця війна, в результаті якої Росія набула більшої трофейної території, ніж після будь-якої іншої війни протягом всієї своєї історії, за винятком приєднання Фінляндії по війні 1808–1809 рр., також майже не фігурує в історичній свідомості росіян, а як і усвідомлюється, то в кращому разі як маленький додаток до «розподілів Польщі». Даремно, скажімо, шукати згадки про участь у ній у числених біографіях Кутузова – навіть після того, як роль іншої російської мілітарної ікони, Суворова, у кривавому погромі передмістя Варшави більше не те що не замовчується, а, навпаки, є предметом пихи. Напевно, розуміння відвертої ницості російської політики заставило замовчувати подробиці цієї війни, замінивши її наративом «звільнення православного/російського/братського-українського народу від шляхетського/польського/католицького гніту» (незважаючи на те, що селяни як до війни належалил своїм панам, так належали тим же панам і по війні).

Останні події подають цю давню війну в новому світлі – але в той же час показують спадкоємність політики Росії щодо своїх сусідів, і схожість аж до дрібних деталей російського зовнішньополітичного інструментарія, незважаючи на те, що збігло з того часу два з чвертю століття. Дальша стаття (що є компіляцією зі статей, написаних автором для української вікіпедії кілька років тому), спродіваюся, дещо додасть історичного контексту до розуміння поточних подій.

Причини війни

Річ Посполита, що складалася з Корони Польської та Великого князівства Литовського, і включала в себе українські землі на захід від Дніпра, після катастрофічної для країни Північної війни початку XVIII ст., перетворилася на протекторат Російської імперії. Одначе під кінець століття справи поступово стали повертатися на краще. Після багатодесятилітнього економічного занепаду народне господарство почало розвиватися, будувалися нові школи, почалася реформа армії і державного апарату. Нарешті після довгої роботи «чотирирічного сейму» 3 травня 1791 р. у Варшаві було проголошено нову Конституцію. Королівська влада стала спадковою (на той час королем був Станіслав Август Понятовський, обраний на трон за підтримки Росії, але поступово відійшовший від проросійської позиції), було знесено традицію «ліберум вето», завдяки якій аристократичні кліки могли паралізувати будь-яке функціонування держави, було рішуче зміцнено центральну владу у країні. Здавалося б, століття стагнації й занепаду підійшло до кінця.

Понятовський

Король польський Станіслав Август в однострої генерала коронного війська, бл. 1789, Національний музей у Варшаві

Ясна річ, нова конституція викликала велике незадоволення серед польських магнатів. Але самі вони не наважилися б діяти проти неї, якби не допомога ззовні. Російська імператриця Катерина II заявила, що вона не погодиться «ні за що з цим новим станом речей». Для збереження благопристойності було влаштовано спектакль, начебто «польські патріоти захищають старовинні вольності проти новітньої тиранії». Незадоволені магнати на чолі зі Станіславом Щенсним Потоцьким, зібравшися у Петербурзі, в кінці квітня 1792 р. уклали «конфедерацію» (збройне повстання, заборонене новою конституцією, але в минулі століття таке, що вважалося частиною шляхетських прав) для боротьби з королем Станіславом. Тарговицька конфедерація була проголошена офіційно 14 травня 1792 р., начебто у містечку Торговиця, тобто на території Речі Посполитої, на кордоні із ще недавно турецьким Буджаком, а від 1791 р. із Росією, але насправді у таборі російської армії по російський бік кордону. На бік конфедерації перейшли великий гетьман коронний Фелікс Ксаверій Браницький і польний гетьман коронний Северин Жевуський. Польський король оголосив конфедератів бунтівниками.

Щенсний Потоцький звернувся за допомогою поти власної країни до цариці Катерини одразу по проголошенні конституції 3 травня. Вже у липні 1791 р. головнокомандуючий російською армією Потьомкін одержав секретний рескрипт Катерини, який передбачав введення у межі Речі Посполитої військ, що повертатимуться з турецького фронту.

Коли Росія уклала Ясську мирну угоду з Османською імперією, завершивши війну 1787–1791 рр., перед Катериною відкрилася можливість розв’язати також і польську проблему. У своїх рескриптах від 25 (14 за старим стилем) березня та 12 (1) квітня 1792 р. генералу М. Каховському, який командував військами, сконцентрованими на новоздобутих причорноморських теренах, Катерина наказала в першій половині травня зайняти територію Правобережної України, а генералу Кречетнікову — зайняти Литву. 17 (6) травня 1792 р., тобто через три дні після «проголошення» конфедерації в Торговиці, російський посол у Варшаві вручив польському урядові декларацію, в якій різко засуджувалася діяльність сейму, польські реформи, конституція 3 травня 1791 р., і оголошувалося про введення російських військ у Польщу.

Сили сторін

18 травня 1792 р. понад 97 тисяч досвідчених російських військ перейшли кордон Речі Посполитої. Польський король Станіслав Август Понятовський і патріоти (прихильники нової конституції) могли протиставити російській навалі лише 70 тисяч чоловік у арміях Литви і Корони, причому більшість з них були необстріляними новобранцями.

мапаАрмія Речі Посполитої поділялася на дві частини: коронну та литовську. Корона армія — 53 тисячі, у тому числі 40 тис. піхоти й 13 тис. кавалерії, литовська — 13 тисяч, у тому числі 7 тис. піхоти і 6 тис. кавалерії. Гармат було близько двохсот. Військо це не було недосвіченим та непідготовленим. Полки мали у своєму складі не по два, як треба було б за повним штатом, а лише по одному батальйону. Крім того, безпосередній опір ворогові могли дати не всі 70 тисяч, а лише близько 50 тис. Це була сила для того часу значна, але, будучи розкиданою на величезних просторах від Правобережної України до Курляндії, вона не змогла діяти результативно.

Коронна армія під командуванням племінника короля Станіслава, князя Юзефа Понятовського, знаходилася на Правобережній Україні. До її складу входили дві дивізії та резервний корпус. Українська дивізія під командуванням Тадеуша Костюшка складався з 8 тис. піхоти і 9 тис. кавалерії. У Волинсько-Подільській дивізії під командуванням князя Міхала Любомирського за штатом було 8 тис. війська, але насправді лише 4,535. Резервний корпус під командуванням генерала Юзефа Зайончка складався з 5 батальйонів піхоти, одного гарматного дивізіону і двох бригад кавалерії (разом 5500 чоловік). Цей корпус саме проходив реорганізацію.

мундири реконструкція

Однострої польської піхоти

Формально під командуванням Понятовського був також генерал-майор Юзеф Орловський, комендант фортеці Кам’янець-Подільський. Під його командуванням було 3374 солдатів (в тому числі два полки піхоти), які не взяли активної участі у війні і здалися росіянам за розпорядженням польського короля Станіслава Понятовського.

Литовська армія під командуванням герцога Людвіка Вюртемберзького мала 15 тисяч солдатів, розкиданих по гарнізонах міст Великого князівства.

Російська армія була поділена на дві частини: білоруську армію — 32 тисячі під командуванням Михайла Кречетнікова, і 64-тисячну (54 піхотних батальйонів, 109 кавалерійських ескадронів и 13 козачих полків) Молдавську російську армію ветеранів недавньої війни з Османською Імперією під командуванням Михайла Каховського. Перша увійшла в Литву, а друга на Поділля і Волинь.

План дій у війні проти Польщі склав генерал-квартирмейстер Яків Пістор. За цим планом Молдавська армія була поділена на чотири корпуси: 17 тис. піхоти і 6 600 кавалерії під командуванням генерал-поручика Михайла Кутузова, 13 тисяч піхоти і 4,300 кавалерії під командуванням генерал-поручика Дуніна, 6,600 вояків під командуванням генерал-поручика Дерфельдена, і 8,300 піхоти і 3,500 кавалерії під командуванням генерал-поручика Леванідова.

мундири реконструкція

Однострої російської кавалерії

Головні сили Молдавської армії, в складі корпусів Кутузова і Дуніна, мали вторгнутися в Польщу з боку Дністра та охопити коронне військо з правого фланга, тоді як корпус Дерфельдена мав ударити через Ольвіополь на лівий фланг коронної армії, а корпус Леванідова діяти проти її тилу.

Діяти вони повинні були одночасно і, вступивши в глиб коронної території, оточити польську армію і змусити її скласти зброю. Це було можливо, оскільки польська армія була поділена на чотири корпуси, які стояли в околицях Тиврова, Немирова, Брацлава та Тульчина. Інструкція Пістора для Каховського свідчила, що якщо б поляки, через слабкість, заздалегідь почали відступати, то молдавська армія з’єдналася б з білоруською, відрізаючи Брацлавське і Київське воєводства. Після того дві російські армії, діючи разом, мали йти на Варшаву, щоб її захопити і розігнати сейм.

Війна у Литві

Союзник Речі Посполитої король Пруссії Фрідріх-Вільгельм II прийняв бік Росії та розірвав свій союз із Польщею. Пруський командувач армією Великого князівства Литовського герцог Людвік Вюртемберзький завдячував своїй позиції не якимсь видатним мілітарним здібностям, а тому, що його тестем був впливовий магнат Адам Чарторийський. З початком війни герцог вирішив, що Росія напевно переможе, і щоб не наражатися на гнів цариці, симулював постійні приступи епілепсії, тим часом розпорошуючи свої сили та даючи мождивість росіянам їх легко розгромити. Коли його листи до Прусії, де він розкрив свої наміри, було перехоплено й розшифровано, Людвік Вюртемберзький втік з країни.

Війська Кречетнікова, що діяли проти литовської армії, просувалися чотирма колонами, під начальством генералів Ферзена, графа Мелліна, князя Долгорукова і одного з керівників конфедерації польского генерала Коссаковського. 22 (11) травня росіяни перейшли кордон, а 11 червня (31 травня) зайняли Вільно.

Генерал Михайло Кречетніков

Генерал Михайло Кречетніков

В тот же день корпус генерала Мелліна зіткнувся під Миром з литовською армію під поводом генерала Юзефа Юдицького. Зухвала атака 900 литовців під проводом Костки Потоцього і Вавжецького визвала паніку серед росіян. Якби Юдицький підтримав цей успіх головними силами, перемога була б за ним. Але замість того він влаштував двогодинну нараду командування, за час якої Меллін відновив контроль над своїм корпусом. Росіяни вдарили на обидва фланги литовського війська, і лише міцна оборона полковника Ясинського вберегла литовців від повного розгрому.

17 (6) червня після недовгої оборони росіянам здався Несвіж, після чого король звільнив Юдицького з командування. 25 (14) червня Кречетников урочисто відкрив у Вільні генеральну конфедерацію Великого Князівства Литовского, а 6 липня (25 червня) російські війська зайняли Гродно.

Новий командувач литовською армією енергійний генерал Міхал Забєлло прийняв рішення перейти до наступальних дій та не допустити з’єднання російських корпусів в один кулак. Одначе наступ на корпус Ферзена зірвався – через кількаденні сильні зливи росіяни уникнули приготованої на них пастки. Армія продовжила відстуупати. 4 липня литовці під зазнали поразки під Зельвою (зараз у Гродненській обл. Білорусі) знову від корпуса генерала Мелліна. Дальший відступ литовської армії у напрямку Варшави привів до затятої оборони Бреста та до битв за переправи через Буг під Гранним і Кременем. Відкинувши росіян за Буг, литовська армія виборола свою єдину перемогу в цій війні.

Війна в Україні

Вторгнення російської армії

Польське командування на Правобережній Україні чекало на російський удар з боку Києва. Але в ніч з 18 (7) на 19 (8) травня 1792 р. 64-тисячне царське військо вступило на територію Речі Посполитої з півдня — в районі міст Могилева та Сорок. Після переходу через Дністер біля Могилева командуючий російським корпусом генерал Кутузов направив у розвідку козаків, що зіткнулися під Сербами із польською кіннотою, але зазнали поразки.

Корпус Дуніна перейшов Дністер біля Косниці, і прискореним маршем через Томашпіль и Шпиків рушив до Рогозни на річці Буг, а корпус Кутузова, при якому був і сам командуючий молдавською армією Каховський, через Шаргород і Брацлав вдарив на Вінницю, в обхід правого фланга коронної армії.

Корпус Дерфельдена (при якому були й конфедерати-тарговичани) перейшов кордон між Ольвіополем і Богополем, наносячи демонстраційний удар, щоб прикувати до себе коронну армію. Обходячи супотивника, він рушив на Умань.

мапа України

Опреативна ситуація на Правобережжі напередодні російської агресії

19 травня конфедерати ще раз підтвердили утворення конфедерації, на цей раз таки в Торговиці. Спроба створення ними військових загонів не мала успіху: правобережна шляхта не хотіла приєднуватися до будь-якої зі сторін у конфлікті. Тільки 200 шляхтичів Щенсного Потоцького прибули до російської ставки у Тульчині. Зрештою, Щенсний Потоцький закликав росіян до допомоги у створенні загонів конфедерації. При російській армії були організовані формування, що отримали назву полків, бригад та підрозділів, але вони майже не мали вояків і не мали жодної військової цінності. Російські «союзники» конфедератів так і не використали їх на полі бою. Замість цього конфедерати зайнялися грабунком маєтків прибічникіів конституції.

22 травня 1792 р., захопивши польську прикордонну заставу під Васильковом, польський кордон перейшов київський корпус Леванідова.

Відхід коронної армії

Війна перетворилася на постійний відступ коронної армії, час від часу перериваний боями з наздоганяючими її російськими дивізіями.

Після отримання інформації про перехід кордону російськими військами князь Юзеф Понятовський наказав своїй армії відступати на Вінницю. В цей час біля Літина з’єдналися корпуси Кутузова і Дуніна. Каховський вислав до Леванідова (на Чуднів) 2 полки козаків «для забезпечення комунікації», а сам із головними силами рушив проти правого фланга коронної армії до Хмільника, тоді як Дерфельден ударом на Погребище створив загрозу лівому флангу поляків.

портрет Понятовського

Князь Юзеф Понятовський, 1793, Польський музей у Рапперсвілі, Швейцарія

Під час відходу коронна армія мала сутички із козаками та калмицькою кіннотою, яким, за деякими відомостями, допомагало місцеве українське населення. У цій ситуації князь Юзеф Понятовський вирішив зняти з Волині і приєднати до своїх сил дивізію Міхала Любомирського. До князя Юзефа також приєдналися дивізії під командуванням генералів Костюшка і Вєлгорського. Після об’єднання сил всіх сил, що сталося 11 червня (31 травня) 1792 р., на нараді командування Костюшко запропонував атакувати всіма силами російські колони, щоб розбити їх поодинці. Але Понятовський вирішив відступати до Любара. Він вважав, що польські війська були слабкішими від ворога і не мали бойового досвіду. При цьому він побоювався, що частина його солдатів (набраних із місцевого населення) може навіть перейти на російський бік. Князь Понятовський мусив визнати, що населення Правобережної України підтримує російську армію: магнати та шляхта залишали свої маєтки і втікали у Варшаву. Комендант Кам’янецької фортеці доповідав 22 червня сейму: «На Поділлі неможливо в цей час знайти жодного поміщика: вони бояться … мужиків, які стали дуже зухвалими».

12 червня 1792 р. коронне військо відступило під Любар і стало коло нього табором, очікуючи на підкріплення.

Тим часом Вінниця була зайнята росіянами. Після тижня перебування у місті росіяни вирішили оточити польське військо коло Любара. Каховський залишив на теренах Київського, Брацлавського та Подільського воєводств корпус Дерфельдена (із штаб-квартирою у Погребищі) із завданням для прикриття тилу і забезпечення комунікацій із Росією, а також для підтримки Торговицької конфедерації. Протягом червня в усіх великих містах Правобережжя відкрито її відділення. Проте якоїсь реальної сили Торговицька конфедерація не мала, а її діяльність контролювала царська адміністрація.

Головні сили Каховського 30 травня вирушили з-під Вінниці, Бердичева та Немирова на захід двома колонамии. Першу колону російської армії очолив Кутузов, прилучивши корпус Леванідова. Його шлях пролягав через Чуднів на Миропіль, в тил коронної армії. Каховський з іншими військами рушив 12 (1) і 13 (2) червня від Хмільника через Стару Синяву та Остропіль, щоб форсувати там річку Случ і атакувати поляків. У той же час генералу Іраклію Моркову з 4 батальйонами та 12 ескадронами було наказано провести демонстрацію: «разными движениями показывать себя противу главного их стану, под командою князя Понятовского находящегося при местечке Любаре, дабы тем сокрыть марш к Острополю».

Понятовський відрядив бригаду кавалерії народової під проводом Станіслава Мокроновського на південь, щоб спостерігати за силами супротивника. У сутичках із козаками біля Синяви й Острополя бригада зазнала невдачі та понесла втрати.

портрет Косцюшко

Портрет Тадеуша Костюшка пензля Марціна Яблоньського, 1827

Перейшовши річку Случ біля Острополя, Каховський рушив 14 (3) червня на Вишнепіль з метою атакувати коронну армію під Любаром. Військам Леванідова наказувалося шлях відходу поляків на Полонне. 15 (4) червня Леванідов наблизився з півночі до Мирополя. Польські війська опинилися під загрозою відрізання від бази постачання у Полонному, яке не був підготовлене до оборони, тому що друга російська колона наближалася з півдня від Острополя.

Тоді Понятовський прийняв рішення вислати 5-тисячну дивізію Костюшка до Чорториї для демонстрації та загрози комунікаціям Леванідова, а сам швидко повів свої війська трьома колонами через Чорторию, Борушківці і Деревичі на Полонне, щоб зайняти його до підходу росіян. Леванідов, дізнавшись про маневр Костюшка, злякався одночасної атаки з фронту Понятовським і з тилу Костюшком, а тому залишився у Мирополі. Завдяки цьому Понятовський з частиною армії без перешкод прибув до Полонного, але інші колони не змогли зовсім відірватися від росіян.

Бій під Борушківцями

Обоз польської армії, який охороняла дивізія генерала Вєльгорського (6 500 солдатів, 12 гармат), йшов найкоротшим шляхом на Полонне через Борушківці (нині у Любарському районі Житомирської області). Шлях який пролягав через лісисту й заболочену місцевість, що ускладнювала можливості оборони для поляків, зате давала можливість росіянам непомітно наблизитися до польського обозу.

Після отримання інформації про шлях польських військ російський командувач генерал Каховський наказав двом козацьким полкам під командою Орлова і частині кавалерії під командуванням Тормасова атакувати поляків. 14 червня (3 червня за старим стилем 1792 року російські частини атакували і знищили тил польського обоза. Польська кіннота витримала перший натиск росіян, після чого відступила. Обоз лишились боронити тисяча польських піхотинців й артилерія.

мапаВідступу поляків перешкодив той факт, що міст через заболочену річечку Деревичка (недалеко від села Деревичі, куди відступили поляки) обвалився. До росіян підійшло підкріплення (Катеринославський єгерський полк генерала Моркова), і поляки почали відходити під вогнем супротивника.

Польська дивізія зазнала важких втрат у живій силі (981 чоловік), втратила 7 гармат і обоз: зброю, припаси, провіант і частину грошової скарбниці. Росіяни втратили 98 чоловік. Єдиним позитивним для поляків результатом було те, що російське переслідування головних польських сил було дещо затримане. Втрати коронного війська були би більші, якби російський генерал Леванідов зумів закрити їм шлях на Полонне.

Поляки зміцнили Полонне (де знаходилися значні запаси військових припасів) і позицію поблизу нього і розраховували затримати тут наступ Каховського, але внаслідок падіння духу в польських військах після недавніх поразок, безладно відступу та недостатньої сили ще незавершених укріплень міста Понятовський відмовився від того, щоб дати битву. Він наказав відправити частину запасів до Заслава, інші запаси спалити, і 17 (6) червня на світанку рушив на Заслав під прикриттям ар’єргарда (дивізії Костюшка). Того ж дня князь Юзеф дістався Шепетівки, де отримав інформацію про те, що дивізія Любомирського знаходиться в Заславі. Він наказав Любомирському приєднатися до його сил поблизу Зеленців (Жилинці, нині Шепетівського району). Того ж дня Полонне зайняв Каховський.

Наступного для, 18 червня (7 червня за старим стилем) 1792 року, коронна армія на чолі з князем Юзефом Понятовстьким здобула перемогу під Зеленцями над дивізією генерала Моркова, але продовжила відступ на Заслав. Саме тому у російських джерелах цей бій («бій під Городищем») вважається перемогою росіян.

 

Продовження

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *