Дорошенкова війна 1666–1671 рр. Частина 1.

Андрій Галушка

портрет Дорошенка

Гетьман Війська Запорозького Петро Дорошенко

Причини війни

Війна, що точилася на теренах Правого берега Дніпра починаючи з 1666 року,  була одним із наслідків російсько-польської війни 1654–1667 років та прелюдією до польсько-турецької війни 1672–1676 років. Після походу Яна Казимира на Лівобережжя в 1663–1664 рр. та в результаті громадянської війни, викликаної бажанням впровадити в Речі Посполитій вибори короля vivent rege (за життя монарха) – війни, в якій королівська армія зазнала нищівної поразки під містечком Монтвами у 1665 р. від прибічників гетьмана Єжі Любомирського – аристократія Кримського ханства почала приходити до висновку, що нема сенсу зберігати союз з Річчю Посполитою. Цей союз було укладено внаслідок  того, що Військо Запорізьке у 1654 р. перейшло «під руку царя московського». Допомогою кримських татар багато в чому пояснюється те, що Річ Посполита вистояла у здавалося б безнадійному становищі, заатакована одночасно Московським царством і козаками на сході й південному сході, Швецією і Бранденбургом-Прусією на півночі, Семигродом на південному заході. Татарська орда була вирішальною у розгромі семигородців князя Ракоці під Меджибожем у 1657 р. та московського війська під Любаром-Чудновом у 1660 р. Але коли з’явилася перспектива укладення мирної угоди між Річчю Посполитою і Москвою, кримська еліта постала перед можливістю припинення походів на терени України, що приносили багато здобичі й ясиру.

Однак хан Мехмед IV Ґерай не хотів порушувати союз з Річчю Посполитою, що на початку 1666 р. призвело до заколоту серед татарської знаті, підтриманого зацікавленим в експансії на терени України великим візиром Османської імперії Ахмедом Кепрюлю. В березні 1666 р. Мехмед IV був замінений на ханстві Адиль Ґераєм, представником  бічної гілки роду Ґераїв.

Від кінця квітня 1666 р. уряди Московської держави й Речі Посполитої вели між собою в селі Андрусові переговори про мир. Гетьманові Петрові Дорошенку стало відомо, що в московського уряду був намір зректися претензій до Правобережної України, щоб цією ціною зміцнити своє панування над Лівобережжям. При тому уряд короля Яна Казимира почав також схилятися до думки про доцільність розподілу козацької України по Дніпру.  Дорошенко вирішив ударити на Річ Посполиту, щоб примусити її зректися з свого боку Правобережної України й цим поставити обидві сторони, які пертрактували в Андрусові, перед фактом унезалежнення цієї частини України.

картина з запорожцем

Юзеф Брандт, Повернення переможців

Петро Дорошенко скликав старшинську раду, яка схвалила запропоновану ним програму – вигнати усіх ляхів з України до Польщі і, заручившись підтримкою хана Адиль-Ґерая, під гетьманською булавою об’єднати Лівобережжя та Правобережжя. Тоді ж новий гетьман розпочав переговори з Портою, йдучи слідами нереалізованих намірів Богдана Хмельницького

У вересні 1666 р. на допомогу гетьману Правобережної України Дорошенкові прибуло близько 20–30 тисяч татар під проводом нуреддин-султана Девлет-Ґерая, котрі, прагнучи здобичі, наполягали на поході на Лівобережжя. 21 вересня 1666 р. гетьман Дорошенко скаржився коронному маршалку, польному гетьману Яну Собеському: «Не маючи [власної] сили, я так мушу танцювати, як мені заграють». У жовтні він змушений був послати татар на Лівобережжя, де вони займалися переважно грабунком населення та захопленням його в ясир. У листопаді частина татар повернулася до Криму.

Битва під Браїловом

Тим часом 13 серпня 1666 р. король Ян Казимир після завершення збройного конфлікту з Єжи Любомирським видав коронному війську універсал вирушити на постій в Україну. У листопаді 1666 року стали прибувати перші польські корогви з теренів Польщі, які розташовувалися в подільських містах між Південним Бугом і Дністром. Призначений головнокомандувачем полковник Себастіан Маховський зупинився у Брацлаві та розіслав у різні поселення уповноважених для складання списків будинків, де мали проживати жовніри. Цей захід викликав обурення у міщан, які пов’язали уповноважених. Мешканці Ставища, котрі розпочали відроджувати місто категорично відмовилися впускати жовнірів. “Вже досить наробили нам лиха поляки, — заявили вони С.Маховському, — якщо вони тепер хочуть знову ж це саме вчинити, ми будемо захищатися до останнього: що залишилося з давніх пожеж, допалимо до решти, а самі з жінками і дітьми кинемося у вогнище”. Ставище за два роки до того пережило облогу й штурм польськими військами, в якому жителі його зазнали великих втрат.

Юзеф Брандт, Атака кавалерії

Юзеф Брандт, Атака кавалерії

Петро Дорошенко вирішив не допустити розміщення на теренах козацької України польських залог. З другої половини листопада 1666 року козаки й татари стали витісняти («поволі виперли») з Брацлавщини ворожі корогви.

Саме тоді на терени подільського воєводства вступили основні сили коронного війська. Чутки про утиски жовнірів визвали паніку серед місцевого поспольства. 8 грудня 1666 р. з Кам’янця писали: «До нас, до міста, як від ворога, звідусіль звозяться хлопи… Ото, з-за такого нікчемного жовніра, хлопи, мимо своєї волі, мусять бунтувати. О, Боже! Щоб і нам чого поганого не дісталося в Кам’янці». Через день анонімний автор повідомляв з міста, що перед польським військом, “як перед ворогом, хлопи утікають до Волоської землі (тобто до Молдови – прим. автора). Хоча і там їм зле і тяжко дуже для них, а все ж воліють [дістатися за краще туди], а ніж потрапити під насильство наших”. Об’єднавшись у другій декаді грудня з ними, Себастіан Маховський, маючи 6 тисяч жовнірів (українські дослідники цього періоду Смолій та Степанков подають їхню кількість як 10 тисяч разом зі слугами), подався до Браїлова, щоб увійти на Київщину через північні райони Брацлавщини й «провчити» правобережного гетьмана (за словами останнього, поляки начебто йшли «з погрозами на моє життя»). Польські історики стверджують, що марш Себастіана Маховського на Ладижин був лише спробою дивізії, що стояла на зимових квартирах, вийти із оточуючих його сил козаків і татар, що багаторазовао переважали її числом.

Гетьман Дорошенко вирішив не очікувати підходу ворога, а завдати удару першим, поки Маховський був на марші. Маючи в розпорядженні 20 тисяч (8-10 тисяч за Смолієм та Степанковим) козаків і 15–20 тис. татар, у ніч з 18 на 19 грудня за 10–11 км від Браїлова «у порожньому містечку» він атакував поляків, які просувалися під захистом табору. Відчувши силу нападників, регіментар Маховський, залишивши для затримання наступу противника потужний захищений табором ар’єргард, став готувати кінноту для битви під містом. Він розташував її в долині за 3,5 км від Браїлова на льоду (напевно, на річці Рів). Під ранок 19 грудня сюди відступив ар’єргард. Зустрівши спочатку татар і українців вогнем, Себастіан Маховський розпочав контратаку, намагаючись збити татарську кінноту, але, за даними В.Коховського, «наскочив на самого Дорошенка».

Якщо це повідомлення відповідає дійсності, то стає зрозумілим, яким чином козакам і татарам вдалося перемогти якісно набагато сильнішу польську кінноту. Контратака Маховського була націлена на татарську кінноту. Татари чи то згідно з наперед узгодженим планом бою, чи на власний розсуд, а то й стихійно під час бою, вивели атакуючих поляків під вогонь козацького табору. Лави польської кінноти змішалися, її атака втратила імпульс, і цим замішанням швидко скористалися татари, що числом кількаразово переважали супротивника.

В жорстокому бою, що тривав дві години, було знищено 17 корогов (у тому числі чотири корогви польських татар під проводом Мустафи Косинського, Самуїла Сулеймановича, Давида Романовського і Улана Засульського), решта вдалася до втечі. Розпочався погром війська. Більшість вояків полягла чи потрапила до полону. До полону дістався й сам регіментар. Татари й козаки гнали втікачів аж до Летичева (понад 60 км). Повернувшись до Чигирина, гетьман розпочав облогу польської залоги замку, а в лютому 1667 р. — вже й Білої Церкви.

Після здобутої перемоги татари й окремі підрозділи козаків вирушили на терени Полісся (Житомирщина), Подільського, Волинського й Руського воєводств, де знайшли підтримку з боку місцевих повстанців — опришків (левенців) і дейнеків. Татарські чамбули проникли до Овруча, Дубна й за Львів, несучи руйнування українським поселенням (були спалені Проскурів, Зборів, Глиняни та інші міста), смерть і неволю їхнім жителям (за надзвичайно перебільшеними даними, в ясир потрапило 106 тис. осіб). Так повторювалася велика трагедія західноукраїнських земель кінця 40-х -першої половини 50-х рр. XVII ст., коли вони, опинившись за межами Української держави, розглядалися Кримською верхівкою як складова Польщі та як законне джерело воєнної здобичі.

Козацькі літописи про битву під Браїловом

Сторінка з Літопису Самійла Величка

Сторінка з Літопису Самійла Величка

Літопис Грабянки:

З тією ж таки ордою Дорошенко виступив і проти Моховського, що став в Україні на зиму на постій і сильно збиткувався над людом. Дорошенко переміг його під Браїловим, самого взяв у полон і майже усіх його воїнів віддав у ясир татарам. Задля цього козаки відреклися від короля.

Літопис Самовидця:

Того ж часу тая ж орда напала на Маховского, бо Маховскій посланній бил з войском на становиско на Україну, которій пришовши под Івангород, которого не хотіли пустити под Івангород, оній достал и испустошил, людей вистинал, о чом знати дано Дорошенкові гетманові. И так Дорошенко з тоею ордою и козаками напал на Маховского и его войско в Браїлові, которій был рушил до бору, и там тое войско розбили и самого Маховского реїментара поймали, и жолнірства много в неволю взято, с которого войска мало хто заледво увойшол. И от того часу знову сталося розервання козаком от короля.

Літопис Величка:

Гетьман Дорошенко, одержавши певну звістку про такий некорисний для всіх козаків Андрусівський торг, жалобливо доніс про те Діенлету Кереїну, тодішньому кримському ханові. Потім, коли завітала сподівана весна до вдячних очей і сердець людських і прикрасила землю квітами, то й Марс, спраглий на людську кров, не зволив лишатись у мирному домі, але запалив серце короля ЯнаКазимира виправити коронні війська на крайнє розорення тогобічної України і щоб прихилити до себе нейтраліста Дорошенка з козаками. Король Казимир був тоді певний через Андрусівські договори миру з росіянами і зараз навесні безпечно виправив коронні війська зі значним рейментарем Маховським на Україну, дозволивши їм плюндрувати Україну вогнем та мечем і отак прихиляти її до Корони Польської. Маховський тоді, прибувши на Україну, кілька місяців, не маючи відсічі від Дорошенка, плюндрував її біля Браславля та по різних інших місцях. Дорошенко ж сам з козаками не посмів вийти супроти Маховського, лишався тільки в поготовності, а послав до хана, просячи на поміч орду. Також і Маховський, наблизившись до Чигрина, не посмів більше наступати. Коли ж прибув із Криму до Чигрина від хана один Нурадин-солтан з татарами, то й Дорошенко відразу ж стягнув докупи козацьке військо, що було в поготовності, і, рушивши разом із солтаном на Маховського, прибув до Кальника. Провідавши про те, Маховський позадкував з України і став обозом біля Немирова, коло села Печер. Дорошенко ж, не рушаючи сам з Кальника за Маховським, виправив від себе з козаками й ордою уманського полковника Білогруда.

Білогруд тоді, прибувши до Печер і завівши бій з Маховським, розгромив його при всесильній божій помочі так, що той, покинувши свій обоз з усіма користями й тяжарами, налегці рушив до міста Браїлова, що біля Бара й Межибожа. Але й там не збувся, бо Білогруд, приспівши з козаками й ордою слідцем за ним, Маховським, до Браїлова, осадив Браїлів ордою, а сам з козаками пішов на Браїлів штурмом, в який вломився без великого утруднення й шкоди і почав громити ляхів. Тоді Маховський, зневірившись, що лишиться живий, вихопився з Браїлова з трьома лишень найнадійнішими хоругвами, сподіваючись пробитися з ними через орду і вислизнути до Польщі, але і в тому одурила його надія, оскільки ординська сила оточила його з хоругвами і одних поляків вибила, а інших, разом з Маховським, забрала в неволю, звідкіля він потім викупився за немалу ціну. Отож не без причини пролилися на Маховського сльози православних українських людей, бо через те, що поводився немилосердно з тими бідними людьми, і сам за божим правосуддям підпав із військом під знищення й повну поразку.

Продовження

1 коментар до “Дорошенкова війна 1666–1671 рр. Частина 1.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *