Спогади Віктора Воробця про бойовий похід на Закарпаття у 1919 році

рубрика документиСпогади Віктора Воробця про бойовий похід на Закарпаття у 1919 році

Фрагмент спогадів, що друкуються нижче, люб’язно наданий до публікації їх власником, Михайлом Воробцем, та Іваном Зварчуком, який набирав текст з рукопису. Спогади записані колишнім обер-лейтенантом австро-угорського ландверу, поручником Галицької армії Вікторем Воробцем, який очолював військовий загін, надісланий для підтримки українського національного руху в Закарпатті у 1919 р. Невдовзі повна версія спогадів В. Воробця повинна з’явитися друком, про що буде додатково повідомлено на сайті Ucraina Inter Arma.

Одна війна закінчилась, почалася друга

Вночі на 1 листопада весь Львів був зайнятий українськими військовими частинами, на швидку руку зорганізованими з українських бійців австро-угорських частин, які тоді дислокувались у Львові. Але їх було замало, щоб вдержати велике чуже місто. […] львівські поляки вже 2 листопада, очунявшись з приголомшення, почали війну проти українських військових частин. Умови війни були на руку полякам і некорисні для українців. Польські частини складались переважно з молоді: хлопців і дівчат, яких надихали такі літературні твори, як «Вогнем і мечем» Сенкевіча, що іскрились ненавистю до українського народу. В польських частинах було багато міської голоти, так званих батярчуків, які прекрасно знали всякі міські завулки і вміли непомітно прокрадатись з однієї вулиці на другу, навіть через український фронт. А тим часом українські бійці, селяни не вміли воювати у великому ворожому місті, де по них стріляли мало не з кожного вікна, з-за кожного вугла. До того ще на допомогу львівським полякам прийшла ціла Польща, передусім молодь, для якої Львів був мало що не серцем Польщі.

[…]

Молода українська держава вела війну не тільки проти Польщі. Від південного сходу наступала Румунія та захопила цілу Буковину і ладилась захопити також Покуття, яке колись коротко належало до молдавських «господарів». В Карпатах українська держава межувала з Мадярщиною, яка ненависним оком споглядала на свого нового північного сусіда. Мадяри боялись, щоб до Західно-Української держави не приєднались також Українська Закарпатська земля. Мадярські полки давно були б рушили через Карпати на північ, якби не те, що на півдні новоутворена Югославія відбирала від Мадярщину одну слов’янську землю за другою, а від Сходу наступали румуни і забирали одне місто Семигороду за другим.

Закарпатська Україна бореться за об’єднання з іншими українськими землями

В Австро-Угорській державі найважче жилось невеличкій 450-тисячній закарпатській вітці українського народу. Державна мадярська машина так старанно працювала, що відколола від народу навіть його греко-католицьке духовенство і воно не тільки не ставало на захист своїх парафіян, але разом з мадярами працювало за їх мадяризацію. […]

Не було жодної української школи, а число так званих мадярсько-церковних шкіл, в яких вчили тільки церковнослов’янської мови, спало з 107 в 1907 р. до 18 в 1915 р.

Після 1900 р. не виходили жодні газети, книжки, за винятком церковних і неперіодичної газети «Наука», пізніше «Неділя», що її видавав пару разів в рік священик-патріот Августин Волошин.

Люта ненависть мадярів до українського народу зародилась ще в 1848 р., коли царська армія на просьбу австрійського цісаря Франца-Йосифа І перейшла через Карпати і в крові задушила мадярське повстання проти Австрії. З того часу мадяри безмежно зненавиділи усіх, хто жив по той бік Карпат. Що українці не менше ніж вони страждали від царату, про це вони думати не хотіли. Зі слов’янських народів вони кохались тільки з поляками, які в свою чергу любили мадярів, хвалячись, що «венгер і поляк – два братанкі».

Розвал Австро-Угорської імперії в 1918 р. розвалив не тільки австрійську частину держави, але й сильно вдарив по мадярському імперіалізмі. Угорщина начислювала до 1918 р. 18,5 млн. населення на 282 000 км2 площі. Біля половини населення становили мадяри з німцями і жидами, решта припадала на румун в Семигороді, сербів і хорватів на півдні і словаків та українців на півночі.

Малородюча карпатська земля при відсталій сільськогосподарській системі господарювання не могла прогодувати все населення. Тому мужчини взимку працювали в лісах дереворубами, а вліті усе працездатне населення вибиралось на мадярські низи-степи, на жнива до мадярських поміщиків і звідти привозили передусім кукурудзу. Вона з бриндзею і молоком були основними харчами закарпатців. Багато закарпатських українців емігрувало за океан, в Америку, і там міцно держались своєї національності і віри. Навіть з другими українськими племенами, наприклад галичанами рідко коли дружили.

Цікаво буде порівняти деякі числа з 1848 р., які знаходимо в тодішній українській львівській газеті «Новини» №14 за 28.02 з числами австрійської статистики з 1920 року і польської з 1930 років.

В 1848 р. усе населення Австро-Угорщини становило 37,5 млн., в тому числі німців 7 980 000 (21,2%), чехів і словаків 5 819 000(16%), «русинів» (українців) 3 144 000, поляків 2 172 000, мадярів 5 4180 00 (15%), румунів 2 686 000, італійців 5 460 000 (тоді належали Австрії деякі краї північної Італії), жидів 746 000. На Закарпатті жило тоді 712 000 русинів. В тодішній австрійській армії, яка начислювала тоді 192 486 людей, було німців 128 тис., чехів 96 тис., русинів 50 тис., поляків 37 тис. А в 1913 р. на 55,5 млн. всього населення Австро-Угорщини німців було вже 23,5%, значить 13 млн., а мадярів 19%, значить 10,5 млн., русинів на Закарпатті 300-350 тис. Виходить, що число мадярів і німців за пройдених 60 років зросло вдвоє, а число русинів впало наполовину. Бо багато закарпатців, щоб не згинути з голоду, виїхало за океан, і багато слабодухів, ради хліба, відреклося свого народу і пристало до його ворогів, мадярів. Те саме сталося в Галичині з поляками і українцями. В 1848 р. чисельно українців було півтори рази більше ніж поляків, а напередодні перевороту поляків в Австрії було вже півтори рази більше ніж українців. Це була робота польських ксьондзів та поміщиків і їх прихвоснів, які не журились тим, як люди живуть і чи мають що їсти, а тим, якою мовою вони моляться Богу і чи доволі низько гнуть спину перед ними та їх підручними.

Після розвалу Австро-Угорщини також по селах Закарпаття подув вітер волі. Через Карпати надходили з Галичини щораз то нові вісті про те, як галицькі українці взяли владу в свої руки і будують власну державу. Багато закарпатців, повертаючись з-над Дніпра в складі мадярських військових частин, на власні очі бачили нову українську державу. Вони бачили також, як українські військові частини роззброювали чванькуватих мадярських офіцерів і пускали їх з голими руками через Карпати. Зродилась у них надія, що може в їх бідне віконце загляне нарешті сонце волі. По Закарпатських селах почали організовуватись комітети. У величезному селі Ясіня, зараз за галицько-угорською границею, ясінські гуцули підходили до українських залізничників з Галичини (там зупинялися українські поїзди ще з австро-угорських часів і повертались назад в Галичину, а далі на Будапешт їхали поїзди вже з мадярськими залізничниками) і через них благали галицьких українців допомогти їм прогнати мадярів. Українські залізничники передавали ці прохання закарпатців начальнику Коломийської залізнодорожної станції Кобринському, а той інформував про настрої на Закарпатті Окружну Військову Комендатуру.

Ясінська республіка

При кінці грудня 1918 р. Коломийська Окружна Комендатура доручила мені виїхати на Закарпаття і звідти дальше аж до Будапешту, «пронюхати» як воно там справді є. Я їхав у військовій формі з жовто-блакитною емблемою і тризубом на шапці. На станції в Ясіні зупинився і нав’язав розмову з офіцерами мадярської пограничної служби. Я говорив їм, що Західна Україна бажала б втримати зі своїм південним сусідом якнайкращі сусідські відносини. Але в нас поширені вісті про те, що Румунія хоче зайняти Закарпаття і мене вислали до Будапешта з’ясувати, яке відношення думає зайняти мадярський уряд до румунських планів. Нам, галицьким українцям, зайняття Румунією Закарпаття не є байдуже, бо закарпатське населення нам близьке і ми воліли б, щоб Закарпаття залишилось в межах мадярської держави, тим більше, що мадярський уряд сповістив, що планує переорганізувати карпатські землі в «Руську країну» з широкою національною автономією.

Таке становище було зайняте тому, щоб не насторожувати мадярів проти Західноукраїнської держави, тим більше, що було необхідно потрібно мати шлях в Середню і Західну Європу, щоб по ньому вести обмінну торгівлю і перевозити боєприпаси для армії. Одночасно хотілось від пригноблених останніми міжнародними подіями мадярів добитись якнайширшої автономії для Закарпаття, як важливого кроку для чергового приєднання до Української держави.

З Ясіня я поїхав прямо до Будапешту. На одній з більших станцій вже на низині – не знаю, чи це був Хуст, чи Чоп, де поїзд довше затримався, зайшов до мене в вагон молодий мужчина. Він помітив на моїй шапці жовто-блакитну кокарду, коли я виглядав через вікно і вирішив зустрітись зі мною. Розкривши свій плащ, він показав мені на грудях жовто-блакитну стрічку. В містечку, казав він, зорганізувався «русинський комітет», зареєстрував всіх русинів. Реєструвалися навіть такі, що донедавна називали себе мадярами і забули рідну мову. Тепер комітет не знає, що йому дальше робити. Говорив він таким наріччям та ще з глибокогортанними звуками, що я з трудом його розумів. Нажаль, пролунав сигнал до від’їзду, і ми не встигли закінчити розмови.

В Будапешті у військові комендатурі на залізничній станції мене проінформували, що на окраїні міста в одному таборі збираються колишні австрійські вояки української національності і більшими групами відправляються на Україну. Акцією керував сотник Біберович, який одночасно виконував обов’язки консула Західноукраїнського уряду. Мені Комендатура допомогла зустрітися з Біберовичем. Він вже чекав мене, бо про мою поїздку дізнався з найновішого числа «Pester Loyd», що видавалось міністерством закордонних справ на німецькій мові. Там була коротка замітка про мою затримку в Ясіні і про зміст моєї розмови з командантом пограничної служби. З міністерства телефоном питалися, чи я вже приїхав. Тому Біберовичу було не тяжко організувати зустріч з представником міністерства, якому я заявив майже те саме, що в Ясіні. Мадярський представник відповів, що мадярському урядові також дуже залежить на тому, щоби втримати добрі сусідські відносини з українською державою, тим більше, що маємо спільного ворога, Румунію, і донедавна жили в межах однієї держави. Добавив також, що мадярський уряд опрацьовує проект широкої автономії для «Руської Країни». Але конкретно не сказав нічого. Зі слів мадярського дипломата відчувалось, що мадярська влада почуває себе дуже пригнобленою. «Від нас тільки вимагають і вимагають, і ми не знаємо, що завтра ще будуть вимагати від нас» – натякнув він песимістично про капітулянтські домагання переможців до переможеної Мадярщини. На вулицях міста також не бачилось вже тієї бундючності і життєрадісності, яку бачилось на кожному кроці, коли я раніше, ще до перевороту кілька разів переїздив через Будапешт.

Повертаючи з Будапешту, я вийшов в Мармарошському Сиготі, де находились уряди жупанату для Східного Закарпаття. Я був тієї думки, що в місті і в околицях живуть українці. Таке переконання виникло тому, що кілька років до війни в тому місці відбувався суд над русинами, яких звинувачували в тому, що вони підготували приєднання Закарпаття до Росії. Приводом для цього послужило арешт кількох галицьких москвофілів (Гудими та ін.) з легальною в Галичині літературою. Але для мадярів це була змова проти цілісності держави. Арештованих засуджено до багатьох років тюрми.

Була неділя, під вечір, коли я висів в Сиготі з поїзду. Не орієнтуючись в незнаному мені місті, де на вулицях чути було тільки мадярську мову, я віднайшов церкву з трьохраменним хрестом, значить, греко-католицьку. Саме тоді закінчилась вечірня, і я пробував нав’язати розмову з парафіянами, але даремно. На мої українські запитання, кожен знизував плечима і відповідав по мадярськи: «Нем тудум» (не розумію). Вийшов священик і також не розумів мене. Тоді я спробував порозумітись з ним на німецькій мові. З тяжкою бідою дізнався від нього, що всі греко-католики в Сиготі – це або румуни або мадяри, а русини живуть по той бік Тиси, і показав рукою на Захід.

Три тижні пізніше, на Йорданський святвечір покликали мене в Окружну Комендатуру і наказали бути готовим, щоб наступного дня повезти більшу військову частину, приблизно батальйон, на Закарпаття. «Все буде підготоване», – запевнили мене.

Наступного дня вранці в Окружній Комендатурі, де мені дано точнішу інформацію і інструкції, я вперше зустрівся з групою молодих офіцерів, переважно поручників, по походженні буковинців. Вони з Буковини перейшли на Покуття після того, як переважаючі румунські військові частини, наступаючи з півдня, зайняли Чернівці і цілу Північну Буковину. Ще сьогодні пригадую собі їх усіх, поручників: Циганюка, Зибачинського, Никоровича, галичанина Ковтуна, хорунжих: Михайлюка, Ступарика. Ми домовились, що в повному бойовому виряді зустрінемось на майдані колишнього 24 полку наступного дня в третій годині пополудні, де нас буде вже чекати сформований готовий до походу батальйон.

Мені др. Бемко дав ще такі інструкції: наша частина займе найперше Ясіню, де нас нетерпляче ждуть. і там частина поповниться змобілізованими ясінськими гуцулами, після чого рушимо далі на південь. Все те треба буде провести якнайскоріше, бо згідно з одержаних інформацій зі Сходу наступають румунські частини, і їх треба випередити, навіть зупинити, якщо вони захочуть зайняти також Закарпаття. До нас в Делятині приєднаються представники з Закарпаття, які будуть вертатися з Національних Зборів (Конституанти) в Станіславові. Вони будуть нашими провідниками на території Закарпаття.

В умовлену годину на умовленому майдані на сам Йордан ми застали 68 бійців, замість обіцяного батальйону (600-1000 бійців). Це були «вишкрабки» з різних установ Коломиї: ордонанси, канцеляристи-помічники і інші.

Обіцяний «батальйон» самовільно роз’їхався по селах докінчувати кутю. Наші бійці побачили вперше нас, а ми їх. Коли я, збентежений тим усім, поставив перед Окружною Комендатурою питання, чи не було б доцільніше відкласти на пару днів цілу «імпрезу», зібрати більшу силу та трохи її підготувати, мені рішуче наказали вирушати з тим, що є, бо справа невідкладна. І ще наказали, щоб весь «похід» тримати в якнайбільшій таємниці, бо від того буде залежати наш успіх.

Смеркало, коли наша частина всідала до звичайного пасажирського поїзду, що кожного дня в ту пору відправлявся до Ясіня. Надворі стояла гнила зимова погода. Падав густий мокрий сніг. Всі ми вмістились у двох вагонах. В Делятині до нас прилучились три ясінські юнаки: Німчук та Клемпуш – 20-річні легіні-парубки і Степан Клочурак, що не встиг ще закінчити двох останніх класів гімназії. Це, як пізніше виявилось в роботі, були славні хлопці: розумні, одчайдушні, добряги. Ми прийняли їх в наше офіцерське купе та стали розробляти план дій. Все треба буде робити блискавично, щоб противника збити з пантелику. Ще в поїзді було поділено ролі та людей на групи.

Остання галицька станція – Вороненка. Ніхто не сходить з поїзду, ніхто до нього не входить. Тиша – як на цвинтарі. Тут закінчуються останні приготування до дій. Офіцери відходять до своїх груп. До груп прилучаються також ясінські юнаки-провідники. На них лягло тепер дуже важливе завдання. Серед нічної пітьми вони поведуть групи так, щоб ніхто цього не помітив. Сигнал, свисток паровоза, і «звичайний пасажирський поїзд» рушив у свій останній відрізок їзди. Станційний телефон повідомив станцію в Ясіні, що зі станції Вороненка відійшов, як звичайно, пасажирський поїзд №… В поїзді всі в бойовому поготівлі: рушниці зарядженні, скоростріли також.

Поїзд сповільнює біг і стає. Це зупинка Зимір, майже на самій галицько-мадярській границі, але вже по мадярській стороні. З вагонів, наче привиди, вискакує кільканадцять бійців і мадярська залога пограничників, біля десятка осіб, роззброєні. Все те тривало кілька хвилин. Телефон в наших руках. Залишається підхорунжий, ще двох бійців залишили сторожувати станцію-зупинку, обеззброєних мадярів, поки телефоном з Ясіня не надійде наказ, щоб їх відпустити. Поїзд рушає дальше. Перед станцією Ясіня поїзд тихо зупиняється в полі. Понад половина бійців сходять і трьома групами з ясінськими провідниками спускаються вниз у величезне село. Дві групи несуть з собою скоростріли. Тишина, як коли б це йшли групи упирів, а не людей.

Я з останком частини – біля 15 бійців рушаю з поїздом на станцію Ясіня. Перед станційним будинком поїзд зупинився. Напроти нас з ліхтаркою йде дижурний урядовець і офіцер з двома бійцями. Ось вони вже біля нашого вагону. З переду і заду вагону вискакують наші бійці і забирають з рамен мадяр їх рушниці. Поки офіцер опритомнів, вже забрали від нього його «маузера». Всім, також дижурному урядовцеві, кажуть спокійно стояти на місці. Проти них спрямовано 3 дула рушниць. Решта бистрим кроком спішать за мною до станційного будинку, де у великій ждальній кімнаті сплять двома рядами на ліжках бійці, всього кількадесят чоловік. Входимо, світло світиться, але всі сплять, аж хроплять. Це ж північ, тоді найкраще спиться. Кілька наших бійців стають у дверях з рушницями, готовими до стрілу, а інші знімають зі стін над головами мадярів їх рушниці. Хто будиться, тому пальцем дається знак, щоб мовчав, якщо не хоче спробувати нашої кулі. Зброя зібрана і всім наказано непорушно дальше лежати. Двох залишили коло дверей з рушницями готовими до стрілу, а решта ідуть зі мною в бюро руху, де працює телефон і телеграф. Там ще нічого не помітили, тільки те, що щось довго вертався від поїзду дижурний урядовець. Тепер його привели разом з офіцером. Їм і телефоністу та телеграфісту наказали покинути апарати і всім тихо сидіти в одному кутку. Телеграфічні і телефонічні дроти в напрямі Сиготу відлучено зовсім. Обслідували усю територію станції і кого зустріли, наприклад стрілочника, того направляли на станцію і передавали під опіку вартовим.

Забезпечивши станцію вартовими, я став наслуховувати, що діється в селі, віддаленому більше одного кілометра від станції. Там було тихо. Тільки тут, то там було чути звичайне нічне гавкання собак. Значить, все йде правильно. Так промайнула одна, друга година. Аж десь біля третьої години почулось хрустіння снігу під ногами більшої кількості людей.

«Свої? Чи може чужі?», – подумав я, і поза спиною пробігли мурашки. Наслуховую – може вловлю якесь слово. Але не чути нікого, тільки сніг хрустить все голосніше і голосніше. Не витримав і крикнув: «Хто там?». «Свої, свої», – була відповідь, і зразу голосніше загомоніли. Бо ж вони також не знали, кого застануть господарем станції. Почувши українське запитання, зрозуміли, що все в порядку. І їм і нам, наче камінь скотився з грудей. Це прибуло майже половина частини, біля 25 бійців і Клочурак з ними. Друга половина залишилася в селі охороняти роззброєних мадярів. Виявилось, що справа не була така легка, як нам її малювали в поїзді наші закарпатські провідники. Вони говорили, що в Ясіні всіх мадярів є декілька десятків, а насправді їх було пів тисячі. Самих офіцерів роззброєно біля 25, між ними одного майора, який був командантом цілого гарнізону. У величезних бараках спало біля 400 новобранців, недавно змобілізованих з навколишніх сіл. Їх усіх ми розпустили додому після того, як від них відібрали зброю.

Вранці прийшов під нашою охороною мадярський майор, щоб дізнатися, чому ми роззброїли його частину і що думаємо дальше з ними робити. Я відповів йому таке: «Ми маємо відомості, що в найближчих днях Румунія хоче окупувати Закарпаття. Тому, що воно заселене українцями, ми вирішили випередити румунів і не впустити їх на Закарпаття. В тій справі не було часу на переговори з угорською владою, бо треба тут діяти негайно. Угорські частини ми мусіли роззброїти, бо не можуть існувати на тій самій території озброєні військові частини двох різних держав, та ще тоді, коли наступає третя держава. Найближчим поїздом з Будапешта, який має надійти після обіду, всі офіцери і старшини зможуть виїхати додому, забираючи зі собою усе своє особисте майно. В поїзді ми повернемо також забрану у них особисту зброю. Якщо майор запевнить, що бере відповідальність за своїх офіцерів та старшин, що вони до від’їзду не затіють ніякої диверсії проти нас, то ми знімемо нашу охорону над ними». Коли майор дав таке запевнення, ми відпустили всіх інтернованих мадярів, і вони почали стягатися на станцію зі своїми пожитками. Пополудні прибув з Будапешта сподіваний поїзд, і всі мадяри виїхали в напрямі Сиготу. Перед від’їздом ми повернули офіцерам їх зброю. Сам майор, прощаючись зі мною, заявив, напівжартуючи, що йому стидно, що він дався заскочити і роззброїтись такій невеличкій групі бійців.

Після обіду в селі відбулося велике віче. Прийшли майже всі мешканці, бо Ясіня святкувала два дні Йорданських свят. На вічу я роз’яснив присутнім, чому ми приїхали сюди і що думаємо далі робити: «Ми прийшли, щоб рушити лавину з гір. Хай Ясінська лавина рушить з просоння усе Закарпаття і покотиться аж на підкарпатські низи. На своєму шляху хай змете мадярську тиранію і принесе всьому Закарпаттю довгождану волю!», – акцентував я кожне слово свого виступу. Після мене промовляли Клочурак і Клемпуш. Вони сказали менш-більш таке: «Наші брати по той бік Карпат прийняли наше прохання і дали нам першу допомогу. Початок зроблено гарний, вдалий. Тепер черга за нами. Всі, хто молодий і здоровий, вступайте в Українську Армію! Всі на Сигот проти наших катів мадярів! Завтра вербувальна комісія почне приймати добровольців в Українську Армію. Всі в Армію! Всі проти мадярських катів! Хай живе українське Закарпаття в Українській Державі!».

Наступного дня зголосилось більше сотні перших добровольців (Ясіня мала в той час більше 5 тисяч населення). Їх зразу одягли у військовий одяг і почали навчати військової служби. Харчувалися в нашій військовій кухні і тільки спати йшли додому. Мадяри залишили в складах військового обмундирування більш, ніж на тисячу осіб, а харчів на декілька тижнів, так що журитись утриманням частин нам не треба було. Другої днини приїхав з Сиготу спеціальний поїзд від жупана ( начальника комітату), щось середнього між повітом і областю. Його посланець привіз пропозицію вислати делегацію в Сигот на переговори. Жупан гарантував особисту недоторканість членам делегації і повернення до Ясіня. Я вирішив поїхати разом з поручником Циганюком.

Поїзд мчав швидко вниз, і ми під вечір були в Сиготі. В жупанаті ми застали цілий синедріон, біля 30 осіб, між ними знайомого нам з Ясіня майора жандармерії та ще кількох офіцерів. Переговори велись на німецькій мові, яку переважна частина присутніх мадярів слабо розуміла, тому часто треба було звертатися до перекладача. На початку нарад жупан, особа приблизно 65-річного віку, закарпатською говіркою з глибокою гортанною вимовою, з дуже твердим «и», заявив, що він також «русин», або (тут він посміхнувся), як тепер їх називають – українець. На це я, також посміхаючись, відповів, що ми дуже раді зустріти на такому високому становищі нашого земляка і тому надіємось, що тепер легко прийдемо до порозуміння. Я з’ясував наші погляди на справу, як пару днів тому майорові у Ясіні, і підкреслив, що наша акція зовсім не скерована поти угорської держави, а тільки як запобіжна акція проти сподіваної румунської окупації. Після того, як румунський наступ буде спинено, українська та угорська влада по-добросусідськи полагодять справу «Руської країни». Я навмисно вжив того терміну, щоб виходило, що ми, ніби погоджуємося з мадярським планом територіальної автономії Закарпаття. Переговори тягнулись дуже довго і часами доволі бурхливо. В один момент жупан навіть заявив, що по праву він не повинен вести переговори з нами, але вважати нас полоненими військової частини, яка всупереч міжнародним вимогам, не виповівши війни, вдерлась на територію другої держави. На те я спокійно відповів, що тоді відносини між двома державами зразу погіршаться і розпочнеться справжня війна. На запитання, які в нас плани на майбутнє, я відповів, що чекаємо підкріплень і дальших наказів від вищого командування.

Нарада закінчилася біля опівночі і ми таким самим спеціальним поїздом пізно вночі повернулись в Ясіню. Там нас нетерпляче чекали, передусім Клочурак та інші закарпатці. Вони були впевнені, що мадяри нас не випустять з Сиготу. Побачивши нас, Клочурак дуже зрадів і сказав: «Виходить, що в мадярів справи дуже погані, коли вони вас відпустили».

Наступного дня вранці прибуло з Коломиї підкріплення, біля 150 бійців (які попоївши дома куті, повернулись до своїх частин) та шість нових офіцерів: старші поручники: др. Маєр-Михальський (буковинець, юрист), сотник Микола Саєвич (УСС) і Долинюк; поручники: Яків Лапчинський (учитель з Городниці на Дністрі) та Глушка (з Джурина біля Снятина, УСС), Іван Верб’яний (з Рогатина, пізніше гімназійний учитель там же). Разом з ясінськими добровольцями, яких вже було до 200 – наша частина начислювала вже більше 400 бійців – значить малий батальйон. Командування цілою групою, згідно приказу Окружної Комендатури, перейняв др. Маєр-Михальський.

Пополудні була зорганізована повна сотня, біля 200 бійців, і мені дано приказ наступати з тією сотнею вздовж залізної дороги та шосе, що йшла майже рівнобіжно, в напрямі на Сигот. Мені приділено майже всіх офіцерів, щоб було кому на зайнятій території організувати адміністраційний апарат.

Біля третьої години пополудні наша група рушила в бойовий похід на південь, на Сигот. Могли ми пересуватися тільки по залізниці та по шосе, які місцями, залежно від гірських умов, то зближались до себе на 20-30 метрів, то розходились на пів кілометра. Направо і вліво піднімались гори, місцями з дуже крутими схилами, покриті лісом і глибоким снігом. Там людині було майже неможливо пройти. Тому ми, беручи малочисельність та неготовність мадярів, вирішили себе забезпечувати лише спереду. З самого переду по залізній дорозі йшла невеличка стежа, готова негайно відкрити вогонь. Вона гляділа вперед і в обидві сторони. За стежою через 200-300 метрів, залежно від видимості, йшло бойове поготівля – біля 30 бійців. Половина йшла по залізній дорозі, половина по шосе. Пів кілометра за нею в поїзді їхала головна маса групи. З переду локомотива на платформі стояли дві гармати, гаубиці, два важкі скоростріли з бійцями коло них, готових кожної хвилини відкрити вогонь по противнику. Гаубиці приїхали разом з підкріпленням. Я знаходився спереду при бойовому поготівлі. Зі мною був Клочурак і Клемпуш. Так ішли ми дві-три години. Настала ніч, і ми далі йшли вниз, на південь. Коли стежа увійшла в провалля, обабіч якого круто піднімались схили гір, і залізна дорога повертала вбік, на стежу з переду, з берега, посипався град куль. Один з наших бійців впав поранений. Ми відповіли вогнем. Гаубиці так собі, навмання, в гору дали два стріли. Їм кілька разів відповів відгомін з довколишніх верхів. Здавалось, що не знати скільки гармат вступило в бій. Після того мадяри почали ковиркатись з берега на залізну дорогу, щоб чимскоріш втекти назад. Але попали між стежу і боєве поготівля. Прийшлось підняти руки вгору і йти в полон. Їх було кільканадцять, між ними пару офіцерів і старшин, яких ми кілька днів тому відпустили поїздом з Ясіня в Сигот.

Після малої затримки, ми продовжували наш похід вперед. Біля 10 години вночі перед нами розкрилась широка долина, замиготіли світла. Закарпатці сказали нам, що ми підступаємо до містечка Рахова. Я приказав гаубицями дати ще два стріли, довколишні гори десятикратно відгукнулись, і ми зупинились. Обставили стежами з усіх сторін наш поїзд, та хто де міг пробував спати.

Наступного ранку ще удосвіта ми рушили на Рахів і зайняли його без жодних пригод та перешкод. Там нам розповіли, що останньої ночі, після того, як над містом пролунали гарматні постріли, вся мадярська жандармська і військова залога міста кинулась стрімголов тікати в напрямі на Сигот. Ми залишили в містечку військову залогу з кільнацятьма бійцями та одним офіцером і доручили їм обсадити станцію, важливіші установи в місті та почати організовувати адміністрацію. Дальше продовжувався наш похід без перешкод. Ми займали одну залізничну станцію за іншою і всюди залишали невеличкі залоги. Більшу залогу, біля 25 бійців, залишили там, де від Сходу, від містечка Богдан, долиною річки вела вузькошляхова залізниця. Там могли надійти румунські частини, і їх треба було спинити.

Під вечір ми виїхали на Великий Бичків. Там вийшли зустрічати нас великі маси народу (це була неділя). Делегація мадярів разом з греко-католицьким священиком просили нас, щоб ми відновили в містечку порядок і безпеку. Бо в останніх днях, говорили вони, в містечку вибухнули заворушення та грабежі багатших людей (мабуть, мадярів та жидів). З-посеред натовпу падали протести проти обвинувачень і то на українській мові. Я зорієнтувався, що закарпатці, на звістку про наш похід, почали розправлятись зі своїми гнобителями, і заявив, що ми залишимо залогу в місті, яка забезпечить справедливий порядок.

Вже було темно, як наш поїзд виїхав на станцію Марморошського Сиготу, найбільшого міста Східного Закарпаття. Я, Саєвич і Глушко виїхали негайно в міське управління, де вже ждали нас всі представники міської адміністрації разом з жупаном. Тепер наші наради виглядали дещо інакше, ніж два дні тому. Тепер ми були господарями ситуації. Закінчилась нарада таким рішенням.

Ми залишаємо адміністрацію міста такою, як була досі. Міська поліція і жандармерія дальше виконуватимуть свою роботу. Ми поки-що займемо тільки залізничну станцію і одну казарму. По місті будуть ходити наші військові стежі під командуванням офіцера або старшини. Окремих наших бійців жандармерія може задержувати і віддавати нам. Наступного дня зорганізуємо Військову Комендатуру міста і почнемо видавати газету на українській і мадярській мовах.

Мадяри були вдоволенні таким рішенням, а я тому не хотів зразу займати міста, бо не було з ким. Нам після того, як ми всюди залишали малі залоги, залишилось не більше 80 бійців. Ці люди були б розгубилися у великому 35 тисячному місті. До того я дізнався, що в Рахові деякі закарпатці, які раніше там працювали, почали грабувати жидівські крамниці. Тай не було відомо, що зроблять румуни в найблищих днях. Мадяри розказували нам, що згідно наспілих вістей, їх військові частини швидко наближаються до міста. Краще мати всіх бійців в одному місці, ніж розпорошених по всьому місту.

Вранці наступного дня приїхав в Сигот др. Маєр-Михальський. Зразу накинувся на мене, чому я не зайняв міста. Коли я з’ясував йому мій погляд на становище, а зокрема на несподіваний наступ румунських частин, він самовпевнено відповів: «Той буде мати Сигот, хто його перший зайняв». Зібрав всіх офіцерів та приказав почати обсаджувати місто, роззброїти мадярську жандармерію та міську поліцію. Що ж, прийшлось виконати наказ, хоч бачилось,що він немудрий. Цілий день ми займали установи, склади, роззброювали жандармів, поліцію. Підчас тієї суматохи, деякі з ясінських добровольців, що раніше працювали в тому місті, почали грабувати жидівські крамниці. Про це ми дізналися пізніше, вже як полонені.

Десь біля 5 години вранці наступної днини мене збудили. Я ночував у казармі разом з бійцями і так був втомлений цілоденною біганиною по місті, що ледве мене добудились. Зі східної сторони міста, де я вечором вислав сильні стежі, щоб обсадили дороги до міста, чути було густу стрілянину і вибухи ручних бомб. Вістові принесли вісті, що румуни наступають великими частинами. Я наказав відстрілюючись відступати в напрямку західної частини міста, де знаходилась залізнична станція і наша командатура з др. Маєр-Михальським. Найкраще було перейти через рейки станції. і за нею, яких 400 метрів, був міст на Тисі. Через міст можна було переправитись на західний берег Тиси і там окопатись. Як ми пізніше дізнались румуни дійшли тільки до річки і на другу сторону навіть не пробували перейти. Та про той міст ніхто з нас не знав, бо ми цілий день, замість зорієнтуватися в терені, займали місто.

«Що робити?, – спитав стривожений Маєр-Михальський, коли я з частиною бійців, які ночували в казармі, прийшов на станцію. – Може сідати на поїзд, який стояв під парою напроти перону і відступати на північ?».

Я ще не встиг придумати, що відповісти, як він дав наказ: «Всі в поїзд! Швидко!».

Яких десять хвилин пізніше поїзд рушив на північ в напрямі на Бичків. На вуглярці за локомотивом виставлено скоростріл. Я примістився на локомотиві.

Розвиднювалось… Хвилини здавались годинами. Поїзд наближався до станції «Сигот-Камера» на передмісті Сиготу. Туди, як тільки почалась стрілянина, я вислав поручника Білецького з 15 бійцями з наказом охороняти станцію. Ще не виїхали на станцію, як на нас з правої сторони і з переду посипався град куль.

«Ми пропали!, – крикнув машиніст. – Стрілку повернуто на сліпий шлях».

Коли я опритомнів, то побачив, що лежу в калюжі крові, яка стікала з голови і ціпеніла. Кругом дальше стріляли, але рідше. Спробував піднятися. Можу. Розглядаюся і бачу: біля мене лежить машиніст і кочегар, на вуглярці коло скорострілу вбитий стрілець. Паровіз стоїть на місці і сичить. – Пара може розірвати котел – прийшло мені на думку. Збираю всі сили і зіскакую з локомотива на землю, перебігаю попри станційний будинок на вулицю, перебігаю її і повертаю в невеличку вуличку. Бачу, коло одного будиночка стоїть роздягнутий мужчина і махом руки кличе до себе. Вбігаю до хати і тут знову паду в непритомність. Коли опритомнів, побачив, як мені змивають груди оцтом та наді мною стоять два румунські бійці. Ціла наша група попала в полон. В вагонах лежало біля 25 вбитих і важко ранених. Моє поранення виявилось легким. Куля, що мене ранила, пробиваючи бляху під овальним віконцем з переду локомотива, розтріскалась і мене ранили її куски: панцерна бляха і олово. Найгірше постраждало ліве вухо. Його мушлю порвало в кількох місцях та пошкодило артерію над виском, звідкіль струйком лилась кров. Гірше було те, що з обломками кулі, попали в голову кусочки брудної бляхи з локомотива і спричинили зараження крові. Більше місяця голова була вкрита великими чиряками. На місце того, що гоївся, появлялось 2-3 нові. Кусочок олова так і залишився в мушлі вуха на вічну пам’ятку.

В Сиготі нас найперше пограбували. Забрали наше взуття і взули в свої постоли. Пізніше під сильним конвоєм пішки вели нас через весь Семигород аж до міста Сибів (раніше Кронштадт – це було німецьке місто, заселене німецькими колоністами) на румунсько-мадярській границі. По дорозі робили нам рекламу більшовиків, думаючи, що так розпалять серед населення більшу ненависть до нас. Але вийшло навпаки. Мадярське населення і румунська біднота більше співчували нам, ніж нас ненавиділи.

Кінець-кінців ми опинились в Сибові, в колишньому австрійському таборі полонених. Там румуни перестали називати нас більшовиками і поводились як з полоненими, але «по-румунськи». Кожний начальник табору обкрадав нас, як тільки міг. На посвідках писали одне, а видавали інше, менше. За те місцеве німецьке населення відносилось до нас прихильно і дечим допомагало. Вкінці нам вдалося нав’язати зв’язок з дипломатичною місією УНР в Бухаресті, якою тоді керував посол Масенко. Румунам він імпонував тим, що мав найкращий на цілий Бухарест автомобіль і шалено швидко розїджав на ньому по місті. Коли його статки дозволяли таку дорогу машину – думали тупоголові румуни – то видно, що його держава дуже багата і могутня. Не знали вони, що вже тоді територія Директорії сягала недалеко від поїзду, в якому кочував її уряд з міста до міста.

А сам Масенко вславився пізніше як інженер у Франції, сконструювавши першу «морську блоху» – літаючий по гребенях хвиль човен-катер.

На весну 1919 р. нас перевезли в Котрочені, передмістя Бухаресту, і розташували в тамтешній німецькій школі, разом з німецькими полоненими, яких готували до висилки в Німеччину. Тут ми вже не рахувались полоненими. До нас з генералом Дельвігом, бельгійцем за походженням, колишнім царським генералом артилерії, а тепер членом української військової місії, частенько приїздили старші румунські офіцери і називали нас «fratri aliatii»– «брати союзники».

Варто згадати про котроченських німецьких полонених. Яка в них була дисципліна! В їх кімнатах панував лад і чистота, як в лікарні. Всі чистенько одягнуті, хоч і в поношеному одязі, черевики почищені, лиця вибриті, волосся обстрижене. Завжди тихі і поважні. Порядкову роботу виконували самі. Самі вели канцелярські роботи, їхні люди стояли вартовими на брамі і пропускали тільки за пропусками. Найбільше дивувала мене їх поведінка, коли дзвінок на вежі школи видзвонював годину обіду, вечері або на спання. Кожен німець, там де його застав дзвінок, повертався в напрямі школи і прямо, без шуму, уміреною ходою йшов їсти або спати.

В серпні нас одягли в англійську форму, озброїли і вислали через Могилів на Дністрі до Вінниці, де нас включили в Українську Галицьку Армію. Мене приділили до «Гуцульського куреня» в XI бригаді. З тією бригадою я відбув так званий «похід в мерців» з-під Жмеринки під Одесу. Ціла УГА хворіла тоді тифом, і люди гинули, як мухи. Ми тоді були в союзі з Денікіним. Коли ж на півдні України армія Денікіна під ударами повстань (Котовський, Махно) розпались, і ми знову залишились самі, рад-не-рад, прийшлось підпорядкуватись Червоній Армії. І ми з жовто-блакитної УГА перемінились в червону ЧУГА. Та рушили знову на північ, проти поляків, які саме тоді готувались до походу на Київ. Під Баром та Ялтушковом вже недалеко Кам’янця і галицької границі, ЧУГА під впливом пропаганди емісарів УНР, які вже тоді являлись союзниками Польщі Пілсудського, знову змінила свою орієнтацію і перейшла на сторону Польщі, ніби під командування УНР. Але Польща була хитріша від більшовиків. Польські дивізії окружили нас і своїх новоспечених «союзників» роззброїли та в закритих поїздах завезли в табір полонених в Тухолі на Помор’ю, близько німецької границі. Звідти мені вдалось втекти до Німеччини, а з Німеччини до Чехо-Словаччини, де я в Празі в 1920-23 рр. закінчив агрономічні студії.

А що сталось з Закарпаттям? Румуни зайняли Сигот, Сигот-Камеру, Великий Бичків і дальше поза Тису і поза вузькошляхову залізницю не пішли. Ясіня, Рахів залишилися вільними як «Ясінська Гуцульська республіка», аж поки ціле Закарпаття згідно мирного договору, не зайняла Чехо-Словаччина та назвала країну «Підкарпатська Русь». Двадцять років пізніше Степан Клочурак став міністром в уряді «Закарпатської України», яка під проводом о. Августина Волошина проголосила свою державну незалежність.

1 коментар до “Спогади Віктора Воробця про бойовий похід на Закарпаття у 1919 році

  1. Сповіщення: Спогади Віктора Воробця про бойовий похід на Закарпаття у 1919 році | Bandera.lviv.ua :: Бібліотека націоналіста

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *