Стецишин О. Бандерівський інтернаціонал. Грузини, росіяни, євреї…
Стецишин О. Бандерівський інтернаціонал. Грузини, росіяни, євреї… / Центр Досліджень визвольного руху. – Львів: Часопис, 2015. – 328 с.
Книга журналіста Олега Стецишина «Бандерівський інтернаціонал. Грузини, росіяни, євреї…» підіймає надзвичайно цікаву і важливу тему участі іноземців і національних меншин в лавах Української повстанської армії (УПА). Книга вийшла за сприяння Центру дослідження визвольного руху. Книга написана на основі архівних документів, пропагандистських матеріалів друкарень УПА, мемуарів і інтерв’ю з ветеранами УПА.
В дослідженні висвітлені плани Проводу ОУН мобілізувати поневолені народи для єдиного антирадянського фронту і антигітлерівська та антирадянська пропаганда УПА, звернена до вояків «східних легіонів», які були сформовані з радянських військовополонених. Олег Стецишин звертає увагу, що серед авторів пропагандистських листівок був уродженець Київщини, випускник юридичного факультету Київського університету, єврей, який під час полону зміг приховати свою національність, Лейба-Іцик Добровський. Також підкреслюється, що перші національні меншини в лавах УПА з’явилися ще до початку переговорів і агітації вояків «східних легіонів» до спільної боротьби. Це було спричинено тим, що командири УПА прагнули збільшити кількість своїх бойових груп. Дослідження дозволяє виділити категорії іноземців і національних меншин, які були вимушені перейти до лав УПА, бо не мали куди пристати:
- втікачі з таборів для радянських військовополонених;
- радянські військовополонені і в’язні-євреї, визволені воїнами УПА під час антинімецьких акцій;
- радянські військовополонені, які погодилися на службу в допоміжних підрозділах Вермахту, але страждали там від голоду, знущань німців і були налякані розстрілами, які практикували німці для підтримання дисципліни;
- військовослужбовці національних сил та поліцейських підрозділів, які потрапили в засідки і були оточені силами УПА;
- після відступу німців до УПА також приєднувалися втікачі з радянських таборів для військовополонених, або вояки, які потрапляли в оточення.
В дослідженні велика увага приділяється негативним наслідкам переходу військовополонених і легіонерів до лав УПА. Конференція поневолених народів виявила перші проблеми антирадянського міжнародного фронту: між представниками кавказьких народів панувала історична неприязнь, а деякі делегати висловлювалися в прорадянському дусі. В лютому 1944 року мельниківське крило ОУН використало наявність колишніх радянських офіцерів, які пристали до УПА для звинувачень у службі на користь інтересів Москви, хоча серед мельниківців також були колишні радянські офіцери. Обвинувачення мельниківців ґрунтувалися на тому, що вони вважали, що антинімецька боротьба бандерівців ослабила антирадянський фронт. Серед військовополонених, які переходили до УПА, дійсно були провокатори і агенти НКВС та Гестапо; замість боротьби на антирадянському фронті УПА довелося воювати зі зрадниками. Наслідком зради вірменської сотні на чолі з Серго Арутуняном став розгром 26 січня 1944 року червоними партизанами бази УПА «Січ». Командир бази УПА «Січ» Порфирій Антонюк за легковажність, яка призвела до втрати бази, був відданий під суд. П. Антонюк був також звинувачений у несанкціонованих переговорах з німцями і непродуманості наказів, які призвели до небажаних втрат. За вироком суду 7 березня 1944 року П. Антонюк був розстріляний. До втрат УПА призвів також перехід до червоних азербайджанського куреня під командуванням Гумбата Намазова, який допоміг партизанам виявляти в селах націоналістів і повстанців. Після переходу азербайджанського куреня до червоних партизан він зазнав важких втрат, оскільки азербайджанців кидали в бій першими, щоб ті спокутували свою зраду. Після війни азербайджанці (як і багато інших зрадників УПА) були засуджені до виправних таборів за зраду батьківщини. Через зраду осетина «Кацо» була 15 жовтня 1944 року розгромлена старшинська школа «Олені», в якій він викладав зброярство. За однією версію, він потрапив у полон і виказав місцезнаходження школи, за іншою – сам здався НКВС. Крім пропаганди провокаторів, вояків до зради підштовхувало наближення радянської армії і страх перед майбутніми репресіями, а також небажання воювати за чужу землю. Таким чином, амбітні плани ОУН розійшлися з організаційно-виховними можливостями УПА. На жаль, дослідник не звертає увагу на причини, які штовхали ОУН до спроби створити «Бандерівський інтернаціонал». Такою причиню була непевність у тому, що Англія і США в майбутньому почнуть війну з СРСР і підтримають УПА. Але у Проводі не виключалася можливість того, що в разі розгортання потужного антирадянського Руху опору великі держави в майбутньому будуть змушені втягнутися у війну проти СРСР.
Варто зауважити на певні недоліки книги. Певні фрагменти тексту неодноразово повторюються. Назва книги «Бандерівський інтернаціонал» вибрана вдало, але структура книги, в якій окремі глави присвячуються окремим націям, побудована так, що подвиги героїв губляться у численних фактах зради і масового дезертирства. На жаль, в дослідженні оминається тема співпраці поляків і УПА.
З точки зору журналістики, книга написано легко і подає великий матеріал для роздумів. Однак з точки зору історика, певні моменти описані досить поверхово, або поспіхом. Тож це чудова книга для студентів і пересічних читачів і поштовх для істориків, які ґрунтовно вивчають історію УПА, до нових досліджень.
Олександр Вітолін