Андрій Галушка

Завершення. Початок див тут: частина 1, частина 2.

Відновлення воєнних дій

З осені 1670 року  знову стали погіршуватися відносини між Дорошенком і Річчю Посполитою. Сейм Речі визнав козацьким гетьманом Правобережної України Михайла Ханенка, проголосив Дорошенка «зрадником» та ухвалив підготовку до війни з ним. З листопада 1670 р. польські підрозділи, що перебували під Кам’янцем, розпочали спустошувати терени Подільського полку.

На початку 1671 року син подільського судді Кавецького вбив посланців Дорошенка до коронного гетьмана Яна Собеського. 24 січня 1671 р. король Михайло Корибут Вишневецький (син князя Єремії Вишневецького, обраний королем у 1668 після зречення Янв Казимира) звернувся до козаків і старшин з універсалом, в якому закликав козаків зібрати чорну раду та розірвати угоду з Портою. Король закликав: «знесіть Українське господарство» ( державу), утвердіть «безпеку і спокій» та «обороніть цілісність Вітчизни Корони Польської». В інструкції послу в Україну Миколаю Рачковському пропонувалося звернути особливу увагу на діяльність митрополита Й.Тукальського, котрий «ніколи не бажав панування короля Й.М. в Україні, але стоїть на тому — господарем вчинити Дорошенка, а себе патріархом». Посол короля до Туреччини мав застерегти султанський уряд, що амбітний київський митрополит домагається, «аби незалежний патріархат Руський був створений і сам ним (патріархом) хоче стати» (тобто натякаючи на загрозу авторитетові підвладного Стамбулу Костянтинопольського патріарха).

Кримське ханство тепер вже не надавало підтримки Дорошенку, дотримуючись угоди з поляками. Внаслідок цього сталася переорієнтація політики Дорошенка з Криму на Стамбул, до чого хан поставився неприхильно. Дорошенко міг розраховувати на підтримку татар Буджацької та Єдисанської орд, що були незалежні від Криму, але ці менші орди не могли дати того рівню допомоги, якою Дорошенко скористався під час Західного походу 1667 року.

Реально оцінюючи наростання загрози, Дорошенко на початку квітня направив листа до бранденбурзького курфюрста Фрідріха Вільгельма, заохочуючи його оволодіти польською короною й обіцяючи надати воєнну допомогу. На жаль, посол Дорошенка був схоплений поляками.

Дорошенко вирішив перехопити ініціативу. Полковник Остафій Гоголь був призначений наказним гетьманом, і за допомогою кількох тисяч буджацьких  татар з козаками Подільського полку у другій декаді березня 1671 р. вирушив у Летичівський повіт та почав військову акцію проти поляків і Ханенка. Були спустошені поселення подільського судді (Масівці, Перхівці, Черепово й інші), околиці Бара, Меджибожа, Деражні, Старої й Нової Сеняв, Зінькова й Гусятина. Поява козаків і татар активізувала дії опришків. 21 квітня з Кам’янця повідомляли: «… гультяйство опришкове лютує у містах і селах не лише біля Бара, Меджибожа, але і навколо нас — у милі від Кам’янця грабує худобу й людей». Загони опришків, очолювані Іваном Кияшком, разом із татарами пройшли околиці Дунаївців і напали на Кульчиївці, Боришківці та інші поселення. За свідченням одного з шляхтичів, навколо Кам’янця панувало таке спустошення, що «жодного хлопа ніде не має» і «плуг цієї весни на жодній ріллі не був».

13 травня 1671 р. у Варшаві відбулася військова нарада, яка схвалила запропонований Яном Собеським план кампанії проти Дорошенка. Король видав відозву для посполитого рушення. Підрозділи коронного війська розпочали підготовку до походу.

17 червня 1671 р. Габріель Сільницький раптово напав на околиці Могилева-Подільського, «зносячи вогнем і мечем села». Вирізавши передмістя («жінок і дітей кров струменіла до Дністра»), він спробував оволодіти Могилевом, але потрапив під сильний вогонь козацьких самопалів, зазнав великих втрат і «з конфузією повернувся назад». Польські корогви розташувалися в Барі, Солобківцях, Микулинцях, Дунаївцях, Студениці й Китайгороді.

Близько 20 липня 1671 р. Дорошенко розпочав облогу зайнятої польською залогою Білої Церкви. На Поділля вирушив новий наказний гетьман, брат Петра Григорій Дорошенко з 2 тисячами козаків. Маючи під рукою не більше 6-8 тисяч козаків (решта перебувала в залогах) і 5-6 тисяч татар, Григорій Дорошенко вирішив, уникаючи відкритого бою, виснажити сили поляків обороною міст і, діждавшись підходу орди, перейти в контрнаступ. Але більшість Білгородської орди, яка прибула до нього, одержавши хибну звістку про наближення посполитого рушення, поспішно залишила Поділля.

24 липня 1671 р. на чолі 6-тисячного (іноді оцінюваного в 7 тисяч разом зі слугами) війська Ян Собеський виступив у похід і 30 липня 1671 року вже був у Кам’янці, готовий до систематичного наступу на Поділля. Коли до Собеського, що стояв з військом під Оринином (неподалік Кам’янця), дійшла звістка про те, що з Украіни відходять значні сили татар, Собеський вирішив, що настав час розпочати наступ.

Довідавшись також про намір Ханенка на чолі 16 тисяч козаків і 5 тисяч калмиків вдарити на Крим, він послав польному гетьману Дмитру Вишневецькому наказ вирушати до Бара на з’єднання з ним. 20 серпня 1671 року Ян Собеський, залишивши коло Кам’янця всю артилерію за винятком 6 гармат і полк під командою генерала-майора Корицького, вирушив із кіннотою і драгонією проти козацько-татарських військ через Зеленче, Солобківці, Зіньків, Дашківці.

23 серпня 1671 року, обійшовши Бар, Собеський прибув до Маньківців (село на відстані милі від Бару, незадовго до того спалене), де об’єднався з угрупованням Д.Вишневецького. Загальна кількість війська під його булавою дорівнювала 6 тисячам.

Битва під Брацлавом

Розвідка доповіла гетьманові, що сили супротивника знаходяться не у Вінниці, як Собеський вважав, але коло містечка Печери. Коронний гетьман хутко попрямував через Станіславчик, Потоки й Ворошилівку до Печер, де сподівався раптовим ударом розгромити Григорія Дорошенка й татар. Гармати й табір він залишив позаду під охороною драгунів. Але незважаючи на нічний марш по бездоріжжю, не вийшло несподівано вдарити на супротивника. На переході від Потоків до Ворошилівки польське військо зіткнулося з татарами і не змогло перешкодити їм утекти до своїх головних сил, так що фактор несподіванки Собеський втратив.

Наказний гетьман Григорій Дорошенко, вчасно попереджений розвідкою про підхід ворога, відступив до Брацлава, на відстані милі від Печер. Слід відзначити, що, починаючи з околиць Бара, населення вкрай вороже ставилося до польського війська й усіляко підтримувало козаків і татар. У листі до своєї дружини Марії де ла Ґранж д’Арк’єн («Марисеньки») майбутній король нарікав: «… вдень і вночі через погані і важкі переправи ми поспішали, аби несподівано на місці застати ворога. Але тепер цього, зокрема у цих краях, і вчинити не можна, бо і хлопи і увесь цей народ ставляться прихильно до наших ворогів».

Брацлав, столичне місто воєводства, людне, торгове, заможне, складалося з двох частин: нижньої, укріпленої поганим валом, але просторої, із трьома церквами і значним козацьким населенням, а також верхньої, із сильною фортецею, оскільки скеляста гора, на якій було її зведено, була захищена урвищами і рікою Буг з півночі, а з півдня була захищена дужими валами, палісадами і сухим ровом. Від західного боку її боронило велике озеро, що відділяло дві частини Брацлава. Козаки зайняли верхнє місто Брацлава, а татари нижнє.

25 серпня 1671 року Собеський вже став біля Брацлава, і під кінець дня до нього підійшла його артилерія і драгуни. 26 серпня 1671 року почалася битва.

План Собеського полягав у тому, щоб виманити козацько-татарське військо із Брацлава у поле і розбити його. Собеський спробував виманити супротивника у поле наступом двох корогов з однієї сторони і кількох сот легкої кінноти під проводом свого надвірного ротмістра Мячинського з другої, але цей план не вдався: татари ховалися за валами. Тоді Ян Собеський скерував свої сили у проміжок між старим і новим містами щоб відтяти таким чином козаків від татар.

У авангарді атаки йшли корогви стражників Бідзінського і Збружека, потім полки Сенявського і двох Потоцьких; за ними вдарило праве крило під проводом Яблоновського (7 власних корогов Яблоновського і полк київського воєводи Анджея Потоцького); нарешті Дмитро Вишневецький з полкамі свого (лівого) крила (5 власних корогов і полк Собеського під командою Гієроніма Любомирського). Авангард поляків, незважаючи на сильний вогонь з гармат і козацьких рушниць , увірвався до нижнього міста і мало не вдерся у саму браму замка.

Татари опинилися відрізані від замку та затиснуті між поляками перед замком і трясовиною на захід від Брацлава. Запанікувавши, воони кинулися тікати. В погоню за ними рушили майже всі сили Собеського. Собеський залишив у Брацлаві Поляновського із усіма гусарськими корогвами і генерала артилерії Контського з регіментом драгонії де Бохана і двома ескадронами рейтарії Бужинського. Їхнє завдання було не штурмували фортецю Верхнього міста, а блокувати добре озброєний полк козаків, що закріпився у ньому.

Утікаючих татар переслідували аж до Батога, що знаходиться на відстані 30 км, і повністю розсіяли. Татарам не допомогло навіть те, що у Ладижині міщани дали татарам свіжих коней і зустріли поляків вогнем із гармат. Емір Алі, що головував татарським військом, стверджував, що татари втратили в битві й утечці 500 убитих. Козаки, що оборонялися у Верхньому місті, бачачи поразку і втечу татар, здалися.

Незважаючи на розгром татар, Ян Собеський вирішив відвести військо під Бар, куди прибув 30 серпня 1671 р. Тут він сподівався дочекатися короля з посполитим рушенням та підрозділів коронного й литовського військ. Полякам здалися без бою Батіг, Четвертинне, Немирів, Ладижин, Красне, Шаргород і Браїлів.  Дзялів було взято штурмом.

Довідавшись про поразку татарів, Петро Дорошенко 3 вересня 1671 року зняв облогу Білої Церкви й відійшов до Умані.

Козацькі літописи про битву під Брацлавом

Літопис Самовидця:

И так орда много шкоди в людех учинила, и вернувшися, стояла по волости коло Богу и коло Уманя, часто чати отправуючи в волости, належачіе до корони. Бо навесну, як трава стала, то и козаки з братом Дорошенковим, скупившися, стояли за Калником в полях з ордою до спасовки. А видячи гетманове коронніе великую докуку от орди, послали своїх албо королевских послов на Запорожже до Ханенка и до войска, жеби вишло що войска ку Ладижину запорожского, ознаймуючи и о своем приході на Побуже. На которое поселство королевское вийшол Ханенко и Сірко з войском в килка тисячей и з гарматами, а гетмани коронніе упередили и татар под Браславом зломили , же мусіли утікати у свою землю. Также и тая орда, зостаючая при Дорошенку гетману, уступила, же и Дорошенко мусіл от Богу вернутися, и туляючися коло городов, уступил ку Чигирину. А гетмани короній Іван Собескій и князь Дмитрій полній знову подступили под Браславле, а Ханенко з Сірком до Ладижина, которим усе Побуже схилилося.

Літопис Грабянки:

Тоді ж Дорошенко послав посланців до силистрийського паші і просив його дати орду. Він хотів з нею рушити взимку на Україну. Орда прибула і почала по волостях, що належали Польщі, чинити шкоду і ображати люд. Через деякий час, навесні уже, татари з’єдналися з Дорошенковим братом і стали табором до спасового посту. Гетьман коронний, забачивши, яку велику шкоду чинить орда, відрядив на Запоріжжя королівських послів і попросив Ханенка прийти йому на підмогу до Ладижина.

Ханенко відгукнувся на просьбу короля і прийшов в умовлене місце разом з Сірком, з кількатисячним загоном та з артилерією. Проте татар вони не застали, оскільки коронний гетьман вигнав їх аж у їхні землі.

Водночас польський король Михайло Вишневецький послав під Кашків війську запорізькому булаву, бунчук, корогву та литаври і дав згоду, аби військо запорізьке вільно обирало собі гетьмана. Тоді військо зібралося на раду і обрало гетьманом Михайла Ханенка. З обранням погодився і коронний гетьман. Новообраному гетьману польський король дав грамоту, у якій наказував гетьману та війську запорізькому, згідно з Гадяцькими пактами, вільно, як своєю власною, володіти землею аж по Случ. В свою чергу і коронні гетьмани, не порушуючи Гадяцьких пактів, залишили все своє військо для захисту України і розмістили його у фортецях та замках — Могилівському, Браславському, Немирівському, Ладиженському та Рашківському — під орудою рейментаря пана Візицаря та комендантів, а чільне командування вручили гетьману запорізькому Ханенку. І все те військо польське, ставши на постій у замках, вдовольнялося тільки королівською платнею і тихо та мирно поводилося з людьми.

Літопис Величка:

Року від розділення первісної тьми зі світлом 7179, а від радісного янгольського славослов’я у Віфліємі 1671. До нинішнього мого опису на цей рік нічого не відшукалося ні в козацьких літописцях, ні в коротких літописних записках.

 

Битва під Кальником

Після перемоги під Брацлавом Собеський вирішив опанувати  територію між Південним Бугом і Дністром. 11 вересня 1671 р. він послав двотисячне (разом зі слугами) військо для захоплення Вінниці. Поляки увірвалися у місто на світанку 14 вересня 1671 р. Міщани й козаки, зачинившись у єзуїтському монастирі (інших укріплень не було), вчинили затятий опір. Після шестигодинного штурму, коли більшість захисників полягла, монастир впав. Одначе 120 вояків, зібравшись під дахом костелу, продовжували битися до ранку. Лише коли їх у живих залишилося 23, вони вирішили здатися: сотника та сімох старшин відіслали до Бара, решті відрубали голови. Місто було зруйновано, й значну частину жінок і дітей жовніри забрали в неволю (за наказом Я.Собеського згодом їх звільнили).

Успішним діям Собеського сприяли вчинені Михайлом Ханенком та Іваном Сірком набіги проти Білгородської ороди. На бік Ханенка перейшов подністрянський полковник Михайло Зеленський, що здав добре укріплену Стіну, та брацлавський полковник Павло Лисиця. Проти Дорошенка виступили також Остафій Гоголь та Іван Кияшко, котрі закріпилися в Могилеві.

Військова рада поляків 29 вересня 1671 р. ухвалила наступати вглиб України. 1 жовтня 1671 р. Собеський вирушив до Могилева. 3 жовтня 1671 року, одержавши відомості про його наближення, Гоголь виявив готовність здати місто. Дізнавшись, що Брацлав визнав владу Ханенка, Собеський відіслав туди основні сили свого війська, а сам з 1200 вершників 7 жовтня 1671 року прибув до Могилева.

Залишивши тут залогу, Собеський вирушив до Брацлава. 12 жовтня 1671 р. він провів під його стінами нараду з участю Ханенка, Сірка, Зеленського та Лисиці, на якій було ухвалено пропозицію Ханенка зайняти Кальник.

Хоча козаки виступали проти того, щоб Брацлав зайняла польська залога, Собеський за таємною згодою Ханенка 12 жовтня 1671 року увійшов у місто. Але спроби поляків 17-18 жовтня 1671 р. оволодіти Кальником провалилися, і Собеський розпочав його блокаду. Жовніри випалили навколишні хутори й хліб на полях так, що не залишилося «жодного снопика». На допомогу кальничанам Дорошенко надіслав 1 тис. козаків на чолі з полковником Яремою Петрановським і 2 тис. татар, які прибули 20 жовтня 1671 р.

Наступного дня польська кіннота розгромила під містом татар. У бою за греблю коло міста було вбито або потонуло в глибокому ставку чверть татарського війська. Але незважаючи на цей успіх, полякам знову не вдалося захопити Кальник, і вони відступили до Брацлава.

Оскільки кримський хан займався в цей час боротьбою з бунтівними черкесами, існувала можливість захоплення Річчю Посполитою всієї Правобережної України, за умови, що на допомогу Собеському прийде король з посполитим рушенням та з литовською армією. Цього, однак, не сталося, оскільки 16 жовтня 1671 року в результаті інтриг особистого ворога Собеського, великого гетьмана литовського Михайла Паца литовську армію було розпущено. Король Михайло, знаючи, що Собеський був прибічником французької партії, не хотів давати йому під команду посполите рушення. У цій ситуації Річ Посполита змарнувала перемоги Собеського над татарами й Дорошенком.

27 жовтня 1671 р. в польському таборі під Іллінцями 1 тис. козаків провела раду й обрала гетьманом Ханенка. Йому були вручені надіслані королем клейноди, хоча частина присутніх бажала бачити на його місці Івана Сірка. Довідавшись, що, по-перше, на допомогу Дорошенку рухається нурадин-султан Сафа-Гірей, а по-друге, що очікуване литовське військо на допомогу не прийде, Собеський повернувся до Брацлава, де 1 листопада 1671 р. оголосив про завершення кампанії. Здавши командування Дмитрові Вишневецькому, він виїхав до Львова. В свою чергу, польний гетьман передав провід над військом київському хорунжому Станіславу Вижицькому.

Початок прямого втручання Османської імперії

Вторгнення поляків у козацьку Україну й захоплення Брацлавщини стало викликом для Порти. Уже в жовтні 1671 року султан Мехмед IV суворо попередив короля, щоб той не нападав на «козацьку державу з усіма її повітами», і погрожуючи війною, вимагав відвести польське військо з України.

В самому кінці 1671 року Дорошенко дістав нову поміч: прийшло 26 тисяч  татар і кілька тисяч турків. Поліпшилася його зовнішньополітичка позиція: унаслідок скарг Дорошенка султан скинув Аділь Ґерая й посадовив на трон молодого Селім Ґерая. З новими силами Дорошенко приступив до відвойовування Поділля. Проти тих, хто перейшов на польський бік, він уживав суворих репресій, віддаючи татарам у неволю.

Наприкінці 1671 року султан надіслав королю формальне оповіщення, що виступає війною на Лехістан для захисту вілаєту свого скривдженого васала Дорошенка і козацького народу. У січні 1672 р. турецький посол передав у Варшаві султанський указ про проголошення війни проти Речі Посполитої. Османська імперія вирішила напряму взяти під свій контроль Україну, почавши польсько-турецьку війну 1672–1676 років.

Література:

Дорошенко Д. Нарис історії України 1966 Видавництво «Дніпрова хвиля» — Мюнхен/«ГЛОБУС» КИЇВ 1992 Том 2, розділ 4.

Літопис Самовидця. видання підготував Я. І. Дзира. — Київ: «Наукова думка», 1971. — 208 с.

Літопис гадяцького полковника Григорія Грабянки / Пер. із староукр. — К.: Т-во «Знання» України, 1992, — 192 с.

Величко С. В. Літопис. Т. 1. / Пер. з книжної української мови, вст. стаття, комент. В. О. Шевчука; Відп. ред. О. В. Мишанич.— К.: Дніпро, 1991.— 371 с.; Літопис. Т. 2. / Пер. з книжної української мови, комент. В. О. Шевчука; Відп. ред. О. В. Мишанич.— К.: Дніпро, 1991.— 642 с.

Смолій В.А., Степанков В.М. Українська національна революція XVII ст. (1648–1676 рр.). – (Сер. Україна крізь віки). Т. 7. – К.: Альтернативи, 1999. – 352 с.

Яковенко Н., Нарис історії України з найдавніших часів до кінця XVIII ст. Розділ V. Козацька ера. § 2. Руїна (1658–1686)–Андрусівське розполовинення.

Borawski P. Tatarzy w dawnej Rzeczypospolitej. – Warszawa, 1986.

Jasienica P. Rzeczpospolita Obojga Narodów. – Calamitatis Regnum

Majewski W. Podhajce — letnia i jesenna kampania 1667 r. // Studia i materiały do historii wojskowości, tom VI, Część 1, Wydawnictwo Ministerstwa Obrony Narodowej Warszawa, 1960. – S. 47-98.

Podhorodecki L. Chanat Krymski i jego stosunki z Polską w XV–XVIII w. – Warszawa, 1987

Zarys dziejów wojskowości polskiej do roku 1864. Tom II, 1648—1864. Redaktor naukowy Janusz Sikorski. Wydawnictwo Ministerstwa Obrony Narodowej. Warszawa, 1966. – P. 107–110.

Див. також: Армія Османської імперії XV – першої половини XVII ст.