Георгій Топільський

Частина 2. Партизани

 Частину 1 «Підпілля» дивись тут.

 1941 рік. 

       

Розпорядження А.Гітлера. 13 травня 1941.

            Партизани повинні нещадно знищуватися військами в бою або при переслідуванні.

 Вказівки штабу Верховного командування вермахту (Oberkommando des Heeres).

25 липня 1941.

            Всяка підтримка або допомога з боку цивільного населення партизанам … точно так само карається, як партизанщина.

У серпні 1941 року, коли вермахт вже підходив до Чернігівщині, перший секретар чернігівського обкому партії Олексій Федорович Федоров викликав в обком першого секретаря ніжинського міськкому партії Герасименка і призначив його командиром Ніжинського районного партизанського загону.

У вересні 1941, коли вермахт підходив до Ніжина, Герасименко доручив другому секретарю міськкому Василю Даниловичу Гері командувати загоном, а сам зник і  тільки 18 жовтня з’явився в чернігівському партизанському загоні Миколи Микитовича Попудренка.

Василь Гера вивів майбутніх партизанів у ліс, але начальник ніжинської міліції Ковальов, єдиний, який знав де знаходяться бази із зброєю і продовольством, на збір не з’явився. Таким чином, створити у вересні 1941 року ніжинський партизанський загін не вдалося. Кандидати в партизани пішли на схід  разом з частинами Червоної Армії, що відступали. Багато з них загинули при авіа нальоті під Пирятином.

Не краще були справи і в інших околишніх населених пунктах.  Секретар Носівського райкому партії Михайло Стратілат пізніше писав у звіті:

Більшість товаришів з приходом німців втекли. Секретар підпільної організації Носівського цукрового заводу не витримав, втік. Він ледь доїхав до Ніжина, як його арештували, подальша доля не відома. …  Третій секретар райкому пішов провідати сім’ю і не повернувся. Влаштувався працювати вчителем у Прилуцькому районі, але його викрили і розстріляли. 

            Мринська організація була укомплектована із товаришів з Ніжинського району, вони теж розбіглися. …

            Секретар Бобровицького РК КПУ відступив і загинув. Другий секретар … потрапив до поліції, здався. Його розстріляли.

            Глушко, секретар Остерського райкому потрапив до поліції. …

            Інструктор обкому Сергієнко .. махнув рукою і зник.

 

 

 

 

 

 

         

 

 

   У вересні 1941 нвчальник Тсоавіахіму з Володькової Дівиці (Червоні Партизани) Микола Симоненко, що був залишений для підпільної роботи, організував групу партизан в урочище Мостове, на північ від  с. Сулак.

Перший секретар Носівського райкому партії Михайло Стратілат зібрав другу групу в урочище Орішне  поблизу Носівки.

Місцевість базування загонів являла собою невеличкі ділянці, в ті часи сильно заболоченого, важко прохідного лісу у трикутнику Мрин-Ніжин-Носівка. Посередині протікала річка Остер із заплавами.  По суті справи це півострів, відмежований від навколишнього середовища і доступний тільки зі сторони Носівки.   До Ніжина було приблизно 7 км, до Прилук 70,  до Києва 100 км. У вересні 1941 року тут зібралися декілька груп, загалом біля 250 чоловік.

             13 вересня 1941  відбулися збори, на яких крім М.Симоненка були присутні інші  командири груп. Овсій Калина з Носівки запропонував перейти до прилуцьких лісів. Його підтримала більшість присутніх. Симоненко залишився сам.

            14 вересня  в селі Сулак з’явились семеро озброєних оточенців, на конях – О. Шевирьов, М.Григор’єв, В. Байбуров, Ш. Кочерга.  Микола Симоненко долучився до них. А за декілька днів долучилась і група К.Погребного. По дорозі на Прилуки вона попала під обстріл і повернула назад.

            15 вересня 1941 року посадовець міністерства закордонних справ Німеччини звітує про своє півмісячне відрядження в Україну:

[Серед] Населення … не дуже відчувається особливої політичної активності. … Довіра до німецького вермахту є дуже великою. Українець очікує від Німеччини в першу чергу покращення свого матеріального становища…

             У вересні 1941 в Козарах сільська поліція розстріляла сім’ю комуніста Деркача.  Група Шевирьова  – Симоненка здійснила напад і знищила поліцейські стани в Козарах і  Хотинівці.

Михайло Стратілат, що пішов в урочище Орішне, так описує події тих часів:

            Після окупації нашого району я з великою кількістю товаришів пішов у ліс. Інших людей ми послали в розвідку. Вони пішли в село, там їх не чіпали і вони залишилися. Це послужило стимулом до того, що багато хто почали йти з лісу. Залишилося 45 осіб, з них майже всі комуністи. …  Був такий період, коли велика кількість членів і кандидатів партії нашого району були поза загону. Вони жили вдома, ходили на реєстрацію. За деякий час німці їх повісили ….. Звичайно, основних операцій ми проводити не могли. Озброєння наше складалося з польських гвинтівок, які дав обком партії нам.  Ми ще самі дістали пару кулеметів. Ось і все озброєння. Зима була важкою, населення було налякане терором, що проводився окупантами, і розвернутися як слід не було можливості.

Восені 1941 в урочищі Орішне відбулися збори партизанів.  Як призначений партією, секретар Носівського райкому Михайло Стратілат став загальновизнаним командиром.   Микола Симоненко був призначений командиром взводу.

У зв’язку з репресіями, нерідко за підтримки місцевого населення,  що проводилися в селах проти партійних і радянських працівників, деякі з них йшли переховуватись в ліс. Там же шукали притулок їхні дружини і діти, родичі репресованих. Вони й складали основну масу партизанів, які об’єднувалися в невеличкі групи.  Значна частина втікачів не була готова до якихось бойових дій, до активного спротиву,  просто сподівалася на зміну військової ситуації й хотіла відсидітися до приходу Червоної Армії.

Військовий аналітик при штабі групи «Південь» так описував ситуацію того часу:

            У перший відрізок часу [1941 рік] бандитський рух не мав ніякого впливу на населення і жодних перспектив. Населення вороже ставилось до його агентів, видавало їх німецьким властям. Грипи парашутистів були змушені переховуватися в лісах. До них приєднувалися лише євреї, втікачі з полону  і кримінальні злочинці, які хотіли ухилятися від переслідування. … Народ повністю перебував на боці німців.

Незважаючи на те, що партизани не проводили активних дій, відомості про те, що в навколишніх лісах знаходиться колишнє партійне керівництво району, постійно надходили до фельдкомендатури.

 

1942 рік.

             6 січня 1942 в лісовому масиві почалася облава за участю німців, угорських частин (група № 448 зі 105-ї угорської бригади) , місцевих  поліцейських. Сили були нерівними. Операція проти партизан тривала три дні. Загинуло багато жінок і дітей. Виходили окремими групами. У групі Симоненка з 32 осіб залишилися 21. Потім вийшла група із 16 осіб.  Були захоплені всі партизанські бази. Люди залишилися без їжі, боєприпасів, теплого одягу.  Частина тих, що врятувалися, розійшлися по віддалених селах до родичів і знайомих, частина повернулась і продовжувала переховуватися в лісі.

В кінці квітня 1942 в загоні Миколи Симоненка, що повернувся в ліс поміж Ніжином і Носівкою, було 12 осіб. Валентин Старостін, який щойно прийшов в загін, згадував побачене:

Ліс у Носівки, де ми розташувалися, хоча частково був заболочений невеличкою річкою яка там протікала, що служило деяким захистом, але був дуже вже малий. Землянок у загону не було: спали, їли, готувалися до боїв – все біля багаття. Бували сильні морози. Іноді, під час сну біля вогнища, у кого-небудь прогоряли чоботи. Хліб пекли в перший час у селян і з ризиком доставляли в ліс, а потім, коли це стало неможливо, то самі в лісі випікали коржі на залізних листах. Їжу варили у великих казанах, але рідко вона бувала калорійною. Одяг зношувався і доводилося одягати німецький, румунський, угорський, захоплений у боях. Озброєння також здобували в боях. Зв’язку з Великою землею ще не було.

1 травня 1942 за пропозицією комісара загону Омеляна Петровича Хахуди (до війни голова Носівського Тсоавіахіму, учасник партизанського руху в роки громадянської війни) загін Симоненка здійснив диверсію на залізниці. На ділянці Носівка-Ніжин впала під укіс в річку зчіпка з 6 паровозів. В цей же час друга група напала на поліцейський стан у Носівці, розгромила продовольчий склад і вивезла в ліс борошно, крупу, ін.

26 травня 1942 у загін Михайла Стратілата прийшов з Ніжина Іван Михайлович Бовкун (про обставини його появи в загоні див. частину 1).

Бовкун згадував: Картина виявилася зовсім не такою, як я собі малював у своїй уяві йдучи в загін. Люди розташовані під відкритим небом … Одні безтурботно хропуть … решта грають в карти мовчки, без відпочинку. Гвинтівки без ременів валяються на землі.

            Незабаром Іван Бовкун отримав завдання добути у населення в Колісниках продовольство. Замість цього, розгромив поліцейську ділянку і здобув 2 гвинтівки. За цю ініціативу Стратілат виніс йому догану.

Стратілат: Прийшовши в наш загін, Бовкун з перших же днів поставив себе так, що мовляв, я – кадровий командир, а тут секретарі райкомів будуть мною командувати. Командиром загону тоді був я. Його я призначив командиром взводу. Він весь час виявляв невдоволення, проводив політику протиріччя, недовіри, інше. Був розговор про те, що ми, мовляв, люди військові і повинні йти до фронту, а не сидіти на місці і т.д. Це було під час наступу німців на Кавказ. … Довелося стримувати.

З приходом Бовкуна окреслилися різні підходи у нього і у Стратілата до тактики партизанів, які потім вилилися у відкриті зіткнення і неприязнь. Бовкун, як кадровий військовий, що пройшов через перший, найтяжчий, етап війни і не раз дивився смерті в очі, прийшов у ліс воювати із загарбниками, а не відсиджуватися. Звідси і його незгода з тактикою Стратілата. І свого він домагався жорстко і навіть жорстоко.

Травень 1942. Напад партизан на Мрин. Спалили склад палива. Вбили кількох поліцейських. Трофеї – бочка масла, бочка бензину, дві корови.

Загін Бовкуна здійснює напади на поліцейські дільниці в Бєркові, Браниці, Бобровиці і на склад з пальним на околиці Ніжина.

 

Оголошення коменданта Головної польової комендатури.

            В останній час появляються бандити знову в більшій кількості. Своїми підлими нападами із-за кутків, грабунками і вбивствами виявляє більшовизм своє справжнє обличчя. Боротьба з більшовицькими бандитами та їхне знищення є не лише завданням, що його поставили собі німецькі та союзні війська, але й обов’язком населення.

            Хто сприяє бандам…. Той сам буде вважатися за бандита і каратися через розстріл, а садиба його буде спалена.

            Громади, де спостерігаються часті появлення бандитів, будуть вважатися бандитськими притулками та опірними пунктами. Якщо населення цих громад не візьметеся негайно за захист та боротьбу проти бандитів, то садиби мешканців будуть спалюватися, а самі мешканці притягатися до відповідальності.

            Комендант Головної польової комендатури.

            8 липня 1942. Декілька партизанів на чолі з Миколою Симоненком залишилися ночувати в селі Володькова Дівиця (Червоні Партизани) і були виявлені місцевою поліцією. Виходили з боєм. Загинув партизан Іван Дем’янович Костюченко. Вбито німецького унтер-офіцера.

            15 липня 1942.      Оголошення Ніжинської комендатури.

Дня 8 липня 1942 року обстріляно у Володьковій Дівиці німецьких солдат під час того, як вони виконували свої службові обов’язки. Причому вбито унтер-офіцера німецької озброєної сили.

            Німецький рейх буде стократно  карати за кожний замах на членів німецької армії. У ранніх годинах 9 липня 1942 року розстріляно за постановою військового часу 100 чоловік, котрі знали про присутність бандитів у селі і про це не повідомили властей.

Оголошення були розвішені по всіх навколишніх селах.  Крім 100 заручників, що їх забрали карателі, за розпорядженням коменданта м. Носівка Дрозда заарештовано і відправлено в тюрму Ніжина ще 190 сельчан. Всі вони загинули.

Літо 1942. Відділення Бовкуна обстріляло автоколону на шосе Ніжин-Київ. На наступну ніч загін карателів вийшов на партизанську стоянку. Відбувся важкий бій з втратами.

Після бою вцілілі партизани групи Стратілата, 30 осіб,  на стихійних зборах прийняли рішення йти до лінії фронту.  Микола Симоненко зі своїм загоном залишився в лісі неподалік від села Переходівка.

Стратілат:  … ми вирішили піти в північну частину Чернігівської області, де тоді діяв Федоров … Вночі ми йшли, а вдень відпочивали. Під час одного з відпочинків у с. Березного, (можливо, с. Березна Менський район) нас раптово оточили німці. … Бою ми не прийняли і відступили неорганізовано. … Ми повернулися, але 9 осіб військовополонених … пішли до фронту і я їх відпустив.

Петро Крапив’янський, що воював у цьому партизанському загоні, пише про цю подію:           Група Стратілата  в районі с Гусавка  зустрілась з загоном військ. Загинули 20 партизанів. Вціліли повернули назад.

             Стратілат: Повернувшись в свій район, Бовкун відколов 7 осіб та заявив: «Нікому не підкоряюся, ніякого керівництва я не розумію, всі ми партійні. Якщо я зі зброєю, так і я партійний». Забрав цих людей і пішов з ними в Кобижчанскі ліси.

            Таким чином, на осінь 1942 року окремо існували загони партизанів – Симоненка в Переходівському лісі,  Стратілата на старому місці в урочище Орішне неподалік Ніжина, Бовкуна в Кобижчанському лісі.  В Кобижчанському лісі знаходилась ще одна невелика група з 11 осіб під командуванням Кузьми Євграфовича Бабіча, бувшого завідуючого складом держрезерву, та його замісника Олексія Брусиловця.

1 жовтня 1942 біля Носівки потрапив у засідку начальник штабу Бовкуна капітан Петро Васильович Сенник, який йшов на зв’язок з Носівськими підпільниками. Важко поранений, він потрапив у полон і був убитий.

13 жовтня 1942 літак скинув над лісом в районі Чемера представника ЦК КП(б)У Якова Романовича Овдієнко и радистку Галину Дубовик. Тікаючи від переслідування, залишилися без радіостанції.

14 жовтня 1942 сталися події, про які потім у звіті згадує Стратілат:

            Пішов Бовкун в Кобижчанські ліси. Там якраз була група партизанів з 11 осіб. … Він запропонував їм влитися в його загін, а себе проголосив командиром загону. … І коли ті відповіли: «Не хочемо», то Кіхтенко дав чергу з автомата в комісара групи т. Брусіловця Олексія Максимовича, в Бовкун – в Бабича. Забрали їх автомати, пістолети і пішли. Решта хлопців, звичайно, пішли з ними. Стало таким чином у Бовкуна 18 осіб.

             Завідувач інструкторським відділом Бобровицького РК КП(б)У Микола Гавриленко, колишній партизан з’єднання «За Батьківщину» та  інструктор оргінструкторського відділу ЦК КП(б)У Ваксман писали в доповідних записках в 1944 та 1945 роках:

            …  Під час переговорів у курені Бабич був Бовкуном поранений [(Ваксман: пострілом з пістолета ТТ в обличчя], звідки вибіг, намагаючись врятувати себе, але Бовкун наказав партизану свого загону наздогнати і пристрелити Бабича, що і було здійснено. У цей момент Кіхтенко – комісар групи Бовкуна – в упор чергою з автомата в присутності всіх партизанів вбив Брусіловця- комісара групи Бабича. Тільки після цього Бовкуну вдалося скористатися озброєнням партизанської групи Бабича і приєднати його особовий склад.

             Олександр  Гогун стверджує:

            … За деякий час за вказівкою Бовкуна один з його партизанів Шевирьов, а також дружина Бовкуна Оксана Боровко (Коробко)  вбили дружину фронтовика і мати шістьох дітей партизанку Шумейко, яка через недомисел прилюдно погрожувала Бовкунові викриттям.

             Сам Іван Бовкун писав про ці події:

Довгий час ці групи не вели ніякої боротьби. Більшість учасників цих груп бачили своє завдання в тому, щоб зберегти своє життя. Керівні товариші вважали, що основне завдання не боротися, а чекати, коли до цих районів прийде Червона Армія і тільки тоді допомогти їй, інакше, мовляв, якщо почати діяти надто рано, то вони приречені на загибель, їх розчавлять поліція і німці.

             Петро Крапив’янський,  який був партизаном, вважає:

Рішення було надто суворим, але того вимагали час і війна.

Після цього загін Бовкуна зайшов до радгоспу  «Платонівка» у Бобровицькому районі, де на той час працювало 30 військовополонених, 22  з них поповнили загін.

20 жовтня 1942.  Німецьке повідомлення про стан справ в Україні:

Адміністративні та господарські заходи, здійснені німецькою цивільною адміністрацією, створили винятково важкі умови існування для українців, що проживають на звільнених від більшовиків територіях. Всі надії, які населення пов’язувало  з приходом німців, всі розрахунки і плани розсіялися.  …. про якісь симпатії чи доброзичливість зі сторони населення взагалі не може бути й мови. ….  У силі залишились також старі більшовистськи методи господарювання, незважаючи на те, що німецькі органи влади проголосили різні перетворення і нову аграрну політику. У дійсності все залишається ще по-старому. … Селянин землероб і надалі залишається підневільним, він не є власником і господарем свого обійстя, своєї землі, яким він сподівався стати з німецькою допомогою після краху єврейської комуни.

             Іван Бовкун напише про цей період: 

            До нас пішли люди … прибували в загін поодинці і групами, озброєні і беззбройні …

11 листопада 1942 загін Бовкуна зайшов у село Берков. 16 поліцейських розстріляно, їх майно конфісковано.

           12 листопада 1942 зайшли в село Браниця. Розстріляний начальник поліції Іван Бойко. Обеззброєно 7 поліцейських, конфісковано майно у поліцаїв, старости і священика.

14 листопада 1942 Яків Овдієнко, представник ЦК КП(б)У, нарешті знайшов партизанів – загін Івана Бовкуна.  Передав наказ – знищувати комунікації,  залізничні колії, потяги. Але загін, як і раніше, залишався без зв’язку.  На той час в загоні було 47 осіб.

            23 листопада 1942  в ніч, три групи загону Бовкуна одночасно зайшли в три села. В село Плоске – під керівництвом самого Бовкуна. Вбито 5 поліцейських, спалені 3 хати  – старости і двох поліцейських, конфісковано майно і узято 6 гвинтівок.

В село Колісники – група Шевирьова. Вбитий 1 зрадник, 6 поліцейських і староста уведені із собою, узято 16 гвинтівок, конфісковано майно і спалена хата старости.

В  село Григоровка – група Кусова. Вбито старосту, спалено хату старшого поліцейського.

Восени 1942 О. Шевирьв з двома партизанами на шляху Носівка-Козелець обеззброїли і відпустили роту мадярських солдат. Трофеї – близько 100 гвинтівок і автоматів.

27 листопада 1942  в селі Григоровка оточили хату, в якій перебували 3 поліцейських з Ніжина і григоровський начальник поліції з сім’єю. Отримавши відмову здатися, підпалили хату і «не залишили нікого в живих».

Листопад – грудень 1942 партизанами загону М.Симоненка розібрані рейки і пущено під укіс два потяги неподалік від Кобижчі і на мосту поблизу села Макарівка.

В грудні 1942 напад на МТС в Бобровиці з метою захопити машини, але їх акумулятори були розряджені і довелося машини залишити.

            В грудні 1942 в м. Бобровиця з ініціативи районного та Бобровицького старост заарештована група колишніх радянських активістів та інтелігенції (багато з яких  працювали в німецьких установах) і відправлена ​​до Чернігівської в’язниці. Майже всі вони були розстріляні.

16 грудня 1942 почалася каральна операція проти партизан в Кобижчанскіх лісах. Наступ вівся з трьох сторін: від с. Козари, від Кобижчі і від Браниці. Партизан на той час було 80 осіб. Бій тривав до вечора. Партизани відступили вглиб лісу. Карателі зазнали втрат (за даними партизан 118 чоловік) і відступили.

Грудень 1942. За вказівкою сільського старости Кононенко І.А. в с. Марківці, Бобровицького району, заарештовано, а потім і розстріляно 8 колишніх радянських активістів.

Далі буде.