Євген Пінак, Микола Чмир. Військо Української революції 1917–1921

Пінак Є., Чмир М. «Військо Української революції 1917–1921 років» – Харків: Книжковий клуб «Клуб Сімейного Дозвілля», 2017.

Пінак Є., Чмир М. Військо Української революції 1917–1921 років. – Харків: Книжковий клуб «Клуб Сімейного Дозвілля», 2017. – 432 с.

Перш за все необхідно підкреслити, що дана книга є логічним продовженням попереднього військово-історичного доробку її авторів. Микола Чмир в 2006 році захистив кандидатську дисертацію «Символіка збройних сил України 1917–1920 рр.», є членом Українського геральдичного товариства. З квітня 2015 р. – головний редактор журналу Асоціації колекціонерів військової символіки «Колекціон». Указом Президента України від 15 травня 2015 р. № 271 включений до складу Комісії державних нагород та геральдики. Євген Пінак є юристом за освітою, який займається дослідженнями військової історії. Його спільна робота з Пітером Абботом «Українські армії 1914–1955» були видані в Британії в 2004 році в серії «Men-at-Arms». В 2008 році Микола Чмир і Євген Пінак спільно з Сергієм Музичуком видали книгу «Галицька армія 1918–1920».

Книга «Військо Української революції 1917–1921 років» складається з шести розділів, кожен з яких поділений на дві частини. В першій частині висвітлюється військова політика українського уряду і спроби командування щодо підвищення боєздатності української армії; в другій – описано форму одягу і знаки розрізнення армії певного періоду.

В першому розділі «Українізовані частини та збройні сили Української Народної Республіки періоду Центральної Ради» відображено складності становлення українського війська після лютневої революції 1917. Висвітлено національне піднесення війська, яке прагнуло українізації і те, що це суперечило поглядам частини діячів Центральної Ради, очолюваних В. Винниченком, які були противниками регулярної армії. Переконливо викладено, як український військовий рух став вагомим фактором у розбудові української державності: І Український військовий з’їзд прагнув виокремлення українських солдат і офіцерів на фронті в окремі підрозділи, а також щоб Чорноморський флот став повністю українським за національним складом; ІІ Всеукраїнський військовий з’їзд запропонував Центральній Раді негайно приступити до фактичного втілення в життя основ автономного ладу; ІІІ Всеукраїнський військовий з’їзд висунув вимогу до Центральної Ради проголосити Українську Демократичну Республіку. Однак в Центральній Раді виношувалась ідея формування народного ополчення як заміни регулярного війська. Зволікання Центральної Ради призвели до деморалізації і навіть більшовизації українських військових. Тому напад радянських військ на УНР в книзі розглядається як подія, яка довела, що регулярна армія необхідна і тим самим поховала проект народного ополчення.

Література, присвячена вказаному періоду, часто ідеалізує одних діячів української революції і демонізує інших. В певній мірі книга Євгена Пінака і Миколи Чмира є прикладом для істориків як утримуватися від політичних оцінок і об’єктивно висвітлювати позиції діячів революції. Так, в книзі вказано, що спроба військового перевороту генерала Л. Корнілова підтверджувала підозри противників регулярної армії у її загрозі для демократії. Звертається також увага, що «Вільне козацтво», яке часом ідеалізують, діяло переважно як загони місцевої самооборони, і тому лише 1,5–2,5 тисячі вільних козаків воювали з більшовиками. У виданні також відсутня демонізація більшовицьких частин, які «перебували у стані морального й організаційного розпаду і не бажали воювати з УНР». На жаль, це твердження не конкретизоване переліком таких частин і немає відповідного посилання на інші дослідження. Однак і книга присвячена українському війську, а не більшовицькому.

В частині, присвяченій формі одягу і знакам розрізнення, показано, як «українізація» війська спричинила появу нерегламентованих прикрас на формі одягу. Також підкреслюється, що на початку революції національні кольори не протиставлялися червоному кольору революції. Ретельно викладено постійні зміни до форми одягу і знаків розрізнення з поступовим поверненням до козацько-гетьманських атрибутів, а також те, що при цьому накази зі змінами не завжди вдавалося довести до всіх частин, що не завжди могли бути забезпечені необхідними матеріальними ресурсами.

В другому розділі висвітлюється історія збройних сил Української Держави (29 квітня – 14 грудня 1918 року). Проаналізовано політику колишнього генерал-лейтенанта Російської імператорської армії П. Скоропадського, який на відміну від уряду В. Винниченка був прихильником міцної регулярної армії. Однак низка факторів завадила процесу зміцненню української армії. Так Німеччина, війська якої забезпечували владу П. Скоропадського, не була зацікавлена в існуванні потужної української армії. Іншим несприятливим фактором були деморалізовані, або навіть антиукраїнські монархістські маси, які влилися в армію Української Держави. Цей момент добре ілюстрований в книзі прикладами, коли офіцери йшли на військову службу виключно для того, щоб якось пережити скрутні часи і під будь-яким приводом відмовлялися залишати місце дислокації військової частини. Так само в книзі добре проілюстрована проблема нестачі старшин, підстаршин і навіть рядових козаків. Поповнення існуючих частин і спроба створення нових зіштовхнулось з проблемою антигетьманських настроїв. Населення не бажало йти в армію, яка мала підпорядковуватися німецькому командуванню, а в самій армії командували проросійські офіцери. Фінансові зловживання в штабах також заважали набору новобранців.

В розділі також звертається увага на становище проросійських монархістів в період Української Держави. Так вказано, що ключову роль займали колишні російські чиновники, які не приховували своє ставлення до Української Держави як до тимчасового утворення на шляху відбудови Російської імперії, а в той час, коли українським частинам не вистачало необхідного озброєння і спорядження, П. Скоропадський не шкодував грошей на підтримку «білих» організацій і формувань. Курс на федерацію з небільшовицькою Росією, призначення проросійського уряду на чолі з С. Гербелем і головнокомандувача армії монархіста Ф. Келлєра посилили антигетьманські настрої і стали ще однією причиною повстання. В результаті проти повстанців виступили лише окремі частини, які після втечі П. Скоропадського здалися військам Директорії.

В частині, присвяченій формі одягу і знакам розрізнення, високо оцінюються здобутки у сфері військової символіки, одностроїв та знаків розрізненню. Цьому сприяло те, що ці питання вирішувались на рівні Глави держави. Також цьому сприяв період стабільності, коли німецькі війська гарантували мир з більшовицькою Росією. Значний досвід, здобутий в цей період, створив і такі елементи символіки, які були успадковані сучасними Збройними Силами України. Пересічному читачеві буде цікаво дізнатись, що Січові Стрільці мали намір розробити і запровадити власні знаки розрізнення і прагнули усунути всі «національні-українські ознаки», бо стрілецький націоналізм мав бути в душі.

В розділі, присвяченому збройним силам УНР (листопад 1918 – 17 липня 1919 року) розглядається проблема реорганізації армії в умовах війни з трьома ворогами. З огляду на це значну увагу приділено військовим діям. Також в книзі підкреслюється, що попри Акт Злуки 22 січня 1919 року Західна область УНР (ЗУНР) і УГА існували окремо від державних органів і збройних сил УНР. При цьому наголошується, що дії уряду УНР були аналогічними. Так, у квітні 1919 року, відступаючи під тиском ворогів, керівництво УНР воліло краще залишити Поділля й опинитися в «мішку» між ворожими військами, ніж залишити Волинь і мати спільний тил з Галицькою армією. Але при цьому навіть після того, як у травні 1919 року УНР погодилася відступити частину Галичини на користь Польщі, УГА не стала відходити в Чехословаччину чи Румунію, де б вона була інтернована, і в липні 1919 року вийшла на територію Наддніпрянщини.

Що ж стосується розбудови армії, то від самого початку приходу до влади Директорії вона зіштовхнулась з низкою проблем. Повстанські загони селян, які дозволили Директорії швидко повалити гетьманську владу на справі виявились потенційними союзниками більшовиків, бо керувалися соціальними мотивами, а не ідеями національного державотворення. Ті повстанські загони, які не піддавались на більшовицьку агітацію і на основі яких було сформовані нові частини були недисципліновані і відзначались низькою боєздатністю. У складі армії УНР опинилися кадри корпусів Української Держави, які мали ті самі недоліки, які були вказані раніше. За таких умов Директорія могла розраховувати лише на Січових Стрільців під командуванням Є. Коновальця і Запорізьку дивізію під командуванням П. Болбочана. Перемога антигетьманського повстання розглядається як початок війни за існування УНР: в листопаді 1918 року більшовицька Росія сформувала «Тимчасовий робітничо-селянський уряд України» і в 1919 році почала наступ на українські землі; в грудні 1918 року Одесу захопили білогвардійські частини; в листопаді 1918 року після розпаду Австро-Угорщини утворилась Польща, яка вважала Галичину, Холмщину і Волинь польськими землями. Разом з тим Директорії доводилось знімати війська, яких не вистачало на фронті для приборкання селянських повстань, які піддавались на більшовицьку агітацію. В розділі розглянуто кроки для підвищення боєздатності армії, коли в лютому 1919 командувач Армії УНР Отаман О.Греков пішов на скорочення штабів, щоб забезпечити гнучкість організації, яка б відповідала умовам маневреної війни. Цей крок був також викликаний надмірною кількістю штабів при нестачі рядових. Спроба глибшої реорганізації корпусів в коші була загальмована через постійні бойові дії і неприйняття кадровими старшинами нової організації.

Хоча отаманщина (чи «отаманія») не розглядається як деструктивне військове-політичне явище, але при цьому висвітлено її вплив на перебіг війни. За три місяці існування УНР її армія скоротилась в 10 разів (з 300 тисяч до 30, 5 тисяч багнетів і 750 шабель). Все ж таки в березні 1919 року Армія УНР здійснила контрнаступ, який завдав радянським військам великих втрат. В цей час отаман О. Волох і інші отамани Південно-Східної групи оголосив про створення української радянської влади і почав переговори з більшовиками. Переговори дозволили більшовикам перегрупувати сили і зупинити наступ Армії УНР після чого вийти з переговорів. Це спричинило катастрофу Південно-Східної групи Армії УНР і втрату Поділля. Ще один виступ в квітні 1919 року проти Директорії отамана Оскілка, який командував Північною групою було швидко ліквідовано. В цей же час розгортались наступи польських і радянських військ, в травні Північна і Холмські групи Армії УНР були змушені відступити. В травні 1919 року існування Армії УНР опинилось під загрозою повного знищення. За цих умов уряд УНР пішов на союз з Польщею ціною відмови від частини територій. Завдяки цьому Армії УНР вдалося знову відкинути більшовицькі частини. В липні 1919 року до Армії УНР приєднався загін повстанців під командуванням отамана Ю. Тютюнника, який до цього підтримував більшовиків. На основі цього загону було сформовано Київську групу Армії УНР. Армія УНР почала наступ на Київ.

Відзнаки по родам зброї Армії УНР, 1919 р.

В частині присвяченій формі одягу та знакам розрізнення Збройних Сил УНР розглядається використання червоних стрічок, розеток і прапорів як символу боротьби з гетьманськими порядками. Також наголошено, що деякі дослідники Січових Стільців намагаються тлумачити використання червоного кольору як символу «Червоної Калини» (тобто образу України-Калини оспіваного в гімні Січових Стрільців «Ой у лузі червона калина».) Також висвітлено той факт, що повстанські формування часто використовували лише червоний колір без національних відзнак. Тому червоний колір подається як символ Армії УНР на грудень 1918 року. Але при цьому при затверджені уніформи для старшин, урядовців і козаків Армії УНР було частково використано досвід період гетьманату. Та війна на три фронти завадила втіленню всіх проектів щодо форми одягу і знаків розрізнення.

В розділі, присвяченому збройним силам ЗУНР (листопад 1918 – 17 липня 1919 року) висвітлюється історія становлення Галицької армії в умовах війни з Польщею. Так 1 листопада 1918 року українські вояки взяли під контроль найважливіші об’єкти Львова. ЗУНР не стала зволікати і швидко оголосило майно колишніх військових установ та загонів Австро-Угорщини власністю українського війська. Також було оголошено часткову мобілізацію. 22 листопада 1918 року українські війська були змушені залишити місто. До керівництва було запрошено наддніпрянського генерального-хорунжого М. Омеляновича-Павленка. Попри рішучий настрій керівництва збройні сили ЗУНР зіштовхнулися з проблемою нестачі зброї і кваліфікованих старшин, що неминуче знижувало ефективність реорганізації збройних сил. Тому попри заплановану схему поділу армії на корпуси і бригади вона ніколи не існувала.

17 лютого 1919 року війська ЗУНР здійснили «Вовчухівську офензиву» і змогли оточити Львів. 13 березня 1919 року польські війська отримали підкріплення і здійснили контрнаступ. В травні польські війська отримали нове підкріплення за рахунок сформованої у Франції армії генерала Ю. Галлера і почали наступ по всьому фронті. Також в травні 1919 року Покуття захопили румунські війська, які діяли разом з польською дивізією. В травні командувачем став генерал-четар О. Греков. 7 червня 1919 року Галицька армія провела вдалий наступ, який увійшов в історію як «Чортківська офензива». Бойові дії протягом двох наступних тижнів давали можливість знов здобути Львів. Тому УГА порушило договір про мир між Польщею і УНР і продовжило бойові дії. При цьому УГА гостро відчувало нестачу зброю. Так після червневих перемог до армії захотіло записатися 90 тисяч добровольців, але прийнято було лише 15 тисяч. Отримавши поповнення польські війська здійснили новий контрнаступ і 17 липня 1919 року Галицька армія була змушена відійти на Наддніпрянщину.

Вояк Галицької армії, січень–березень 1919 р. Одягнутий в російську папаху, шинелю та валянки. На шапці – кокарда з матерії, з припасованою відзнакою «Соборна Україна», яка широко використовувалася в якості кокарди. Озброєний піхотною гвинтівкою системи Мосіна

В частині, присвяченій формі одягу та знакам розрізнення збройним силам ЗУНР, висвітлено зусилля з створення власної уніформи. Так командування збройних сил ЗУНР прагнуло відмовитись від «німецьких мундирів» і навіть видало наказ, який забороняв їх носити. Можливо це було викликано необхідністю відрізнятись від польських військових. Розпізнавальним знаком під час бойових дій з поляками ставали пов’язки з білого полотна. Такий вибір трактується як досвід австрійської армії, яка на навчаннях використовувала білі і червоні пов’язки. Наступ польських військ зумовив втрату майнових складів. Тому для збройних сил ЗУНР гостро стояла проблема одягнути своїх вояків хоч в якийсь одяг, а не про те, щоб зшити нову уніформу. В якості прикладу наводяться випадки, коли командування забирало в вояків уніформу, яких переводили в інші частини, мотивуючи це тим, що їх одягнуть на місці. За цих умов порятунком стала допомога уряду УНР, який передав російську форму. Інформація, наведена в розділі, заперечує твердження командира полку Чорних запорожців Петра Дяченко, що УГА була укомплектована відмінно, в той час як вояки УНР потерпали через нестачу одягу. Схоже такий висновок був зроблений під враженням від штурмової сотні УСС, яка була дійсно відмінно укомплектована. Цікавою є інформацію про проект нарукавної нашивки, яку мали носити учасники бойових дій і поранені. Знов таки нестача одягу контрастувала з бажанням командування ретельно розробити систему розрізнення, яку в умовах війни була досить складною.

В розділі, присвяченому збройним силам УНР і ЗО УНР в період з липня по грудень 1919 р., висвітлюється спроба об’єднання двох армій в умовах розбіжностей поглядів політичного керівництва на долю Галичини. В розділі вказано, що Диктатор ЗУНР Євген Петрушевич не йшов на поступки в питаннях як проведення військових операцій, так і призначення командирів. Підкреслюється, що Галицька армія ігнорувала свою підлеглість УНР і поводила себе як союзник. В певній мірі це було викликано рівністю військових сил Армії УНР і Галицької армії. В той же час великою проблемою було матеріальне забезпечення Галицької армії.

Також велику увагу приділено аналізу військових дій. Спроба українських військ в серпні 1919 року наступати одразу в трьох напрямах: на Одесу, на Київ і Коростень давали можливість захопити значні території, але не давали можливість сконцентрувати сили. З іншої сторони в цей час в більшовицькому тилу діяли повстанські загони, зі сходу і півдня наступали білогвардійці. 19 серпня 1919 року на вимогу командування Галицької армії було створено Штаб Головного отамана. в якому були в рівній мірі представлені наддніпрянці і галичани, але цей штаб здійснював виключно оперативне управління військами. 30 серпня 1919 року українські війська зайняли Київ. Одночасно в Київ вступили білогвардійці. В результаті переговорів, які вів представник Галицької армії А.Кравс, українські частини мали залишити Київ. В вересні 1919 року білогвардійці розпочали наступ на українські війська. В листопаді 1919 року білогвардійці вже тіснили українські війська по всьому фронту. Українські війська були деморалізовані, їх постачання так і не було налагоджено; мобілізаційний апарат також не був налагоджений. Але найбільше українські військові потерпали від тифу. 6 листопада Галицька армія підписала угоду, згідно з якою вона стала союзником Збройних Сил Півдня Росії. Це, звісно, призвело до розвалу фронту. Загальна кількість боєздатних вояків у листопаді 1919 року становила близько 5 тисяч осіб. Білогвардійські війська продовжували захоплювати нові ділянки фронту. 3 грудня 1919 року отаман О. Волох, який командував резервом знову перейшов зі своєю бригадою на сторону червоних. Після низки нарад представників уряду і армійського командування, які відбувались 3–6 грудня 1919 року, було вирішено ліквідувати регулярний фронт і розпочати партизанську боротьбу в тилу ворога. Уряд УНР виїхав у Польщу.

В частині, присвяченій формі одягу і знакам розрізнення українських військових цього періоду, розглядаються відмінності між одностроями УНР і ЗО УНР і необхідність їх уніфікувати. Військові дії не давали можливості вирішити цю проблему на практиці. Білі пов’язки для відрізнення від ворога разом з Галицькою армією почали використовувати і наддніпрянці.  Значна увага в даному розділі також приділена заходам галицького командування щодо підтримки дисципліни серед старшин, які порушували вимоги щодо носіння знаків розрізнення.

Старшини УГА. Розмальоване фото. 1920-і рр.

Старшини УГА. Розмальоване фото. 1920-і рр.

В розділі, присвяченому збройним силам УНР на завершальному етапі боротьби за незалежність (грудень 1919 – листопад 1921 року), розглядається боротьба української армії після укладання союзу з Польською Республікою проти радянських військ. У розділі вказано на роль Польщі у формуванні нових українських військових частин, а також на нездійсненний проект формування українських військових частин у Румунії. Приділено увагу і Українській Галицькій армії, яка після поразки білогвардійців опинилася сам-на-сам проти більшовицьких військ і, потрапивши під вплив пропаганди, без спротиву командування стала Червоною УГА. Перехід на бік більшовиків пояснюється сподіванням галичан, що більшовики допоможуть визволити Галичину з під влади Польщі і не будуть втручатись у внутрішні справи Червоної УГА. Три бригади Червоної УГА були розділені між дивізіями Червоної армії. Частина галицьких частин при нагоді приєдналися до армії УНР. Але 26 серпня 1920 року майже всі галицькі старшини дезертирували з лав УНР і втекли у Чехословаччину. Також висвітлюється перебіг радянсько-польської війни. Взаємне виснаження Польщі і РСФРР призвело до укладення 12 жовтня 1920 року Ризького перемир’я, на яке не було запрошено представників українського уряду. Армії УНР не вистачало зброї, боєприпасів і теплого одягу. В свою чергу, радянським військам після виходу з війни Польщі вдалося провести успішний наступ. 21 листопада 1920 року війська УНР відступили на територію Польщі. Після поразки «Другого зимового походу» на території України продовжували діяти повстанські загони. Але розкол військово-політичних кіл в еміграції, деморалізація військ, погіршення відносин уряду в екзині з урядами Польщі, Румунії, Франції, голод в Україні призвели до того, що повстанський рух був придушений радянською владою.

В частині, присвяченій формі одягу і знакам розрізнення збройних сил УНР на завершальному етапі боротьби за незалежність, висвітлюється удосконалення досвіду, набутого протягом попередніх років. Однак домогтися виконання наказів щодо форми одягу і знаків розрізнення було вкрай складно в умовах незадовільного матеріального забезпечення і постійної зміни армією і державними інституціями своєї дислокації.

У висновках автори наголошують: «Історія Перших визвольних змагань заслуговує на об’єктивні і детальні дослідження з різних тем, які допоможуть винести з минулого уроки на майбутнє. І якщо це видання спонукає когось узятись до такої праці чи допоможе в процесі досліджень, автори будуть дуже раді». Таким чином автори дають зрозуміти, що не претендують на універсальність книги відносно даного періоду і прагнуть заохотити до вивчення вказаного періоду.

До книги також увійшли додатки: документи, супроводжені коментарями дослідників; перелік керівників українських державних утворень та вищого військового керівництва української армії; порівняльна таблиця військових звань українських армій; порівняльна таблиця звань військових урядовців; таблиця чисельності бойових частин Наддніпрянської Армії на окремі дати; таблиця чисельності бойових частин Галицької армії на окремі дати; таблиця тактико-технічних характеристик основних зразків озброєння української армії; схеми головних бойових дій.

Вітолін Олександр

 

Див. також:

Наказ про уніформу Армії УНР. 8 січня 1919 р.

Присяга військ Західно-Української Народної Республіки

Присяга військ Української Народної Республіки

Стрілець Української Галицької армії. Літо–осінь 1919 р.

Герої УНР (Руккас А.О. «Разом з польським військом: Армія Украïнськоï Народноï Республіки 1920 р. (структура, організація, чисельність, униформа)

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *