Татарські військові формування у Криму в листопаді 1917 – січні 1918 рр. Tatar military troops in Crimea in November 1917 – January 1918

Артем Папакін

Солдати Кримського кінного полку.

Під час Першої світової війни у складі російської армії були створені чисельні національні військові формування. Упродовж 1914–1917 рр. відбувалося формування чесько-словацьких, сербських, латиських, польських військових частин; після Лютневої революції 1917 р. розпочалося створення національних військових формувань з українців, молдаван, білорусів, литовців, естонців, представників кавказьких народів та мусульман. У 1917 р. у частинах російської армії посилюються різні мусульманські військові організації, що прагнули створити окремі військові частини з мусульман. 1–11 травня 1917 р. у Москві відбувся 1-й Всеросійський з’їзд військовиків-мусульман, на якому було утворено Всеросійське військове Шуро (раду), що прийняло рішення розпочати формування мусульманських військових частин. Їх вирішили формувати за подвійною ознакою – релігійною (виділяти воїнів-мусульман) та національною (виділяти військовослужбовців національностей, що традиційно сповідують іслам). Процес формування цих частин, що розпочався у вересні 1917 р., отримав назву «мусульманізації» та «татаризації» (утворення військових частин татар).  Командування вирішило створити три дводивізійні мусульманські корпуси: 1-й на Румунському фронті (з кримських татар), 2-й («Казанський») у Поволжі (з поволзьких татар) та 3-й («Азербайджанський») у Закавказзі (з закавказьких мусульман). Для потреб 1-го Мусульманського корпусу генерала-лейтенанта Матвія (Магомета) Сулькевича «мусульманізації» у різні часи протягом його формування наприкінці 1917 – на початку 1918 рр. підлягали штаби 36-го, 40-го та 7-го армійських корпусів, 13-а, 23-я, 25-а, 41-а, 48-а, 191-а піхотні дивізії, 2-а стрілецька та 3-я Туркестанська дивізії; остаточно (на січень 1918 р.) у складі корпусу опинилися 191-а піхотна (1-а Мусульманська стрілецька), 13-а піхотна (2-а Мусульманська стрілецька) та 3-я Туркестанська (3-я Мусульманська стрілецька) дивізії, а також менші частини [10, арк. 69 і далі]. 75-а та 77-а дивізії та 95-й і 144-й запасні піхотні полки віддавалися на потреби «Казанського» корпусу, який так і не був сформований. 5-а і 7-а Кавказькі стрілецькі дивізії та Татарський кінний полк «Дикої» дивізії сформували 3-й Мусульманський корпус генерала-лейтенанта Алі-Аги Шихлінського [Див. 5]. Фактично на початок 1918 р., коли розпад російської армії досяг свого апогею і продовжувати формування військових частин було неможливо, у складі 1-го та 3-го Мусульманських корпусів перебували лише кілька військових частин і кадри для майбутніх формувань. Проте якщо 3-й Мусульманський корпус перебував  у Закавказзі (пізніше він став основою армії Азербайджанської республіки), сформований з кримських татар 1-й Мусульманський корпус перебував далеко від Криму, у Бессарабії.

Тим часом у Криму відбувалося пожвавлення національного руху. Після Лютневої революції 1917 р. кримськотатарські політики добивалися федеративного зв’язку Криму з Росією. 25 березня 1917 р. відбулось зібрання Курултаю, де було обрано Тимчасовий Кримсько-мусульманський виконавчий комітет (Мусвиконком) на чолі з муфтієм Челебі Челебієвим. У липні 1917 р. комітет вислав делегацію до Української Центральної ради з проханням підтримати їхні автономістські вимоги [3, с. 385; 7, с. 30]. Для становлення нових органів влади була необхідною військова допомога, однак своїх військових частин кримськотатарська влада у розпорядженні не мала. Перш за все Мусвиконком міг розраховувати на Кримський кінний полк, що розміщувався найближче до Кримського півострова – у Херсонській губернії (Новогеоргіївську та Херсоні), а запасний ескадрон полку перебував у Бахчисараї. Однак, незважаючи на те, що за вимогою Мусвиконкому тодішній військовий міністр Олександр Керенський ще у червні 1917 р. видав розпорядження про переведення до Таврійської губернії військових частин з кримських татар, полк не отримав відповідних наказів [14, арк. 1].

Генерал Д. Щербачов.

Після жовтневого перевороту 1917 р. в Петрограді кримськотатарські політики зрозуміли нагальність потреби присутності в Криму вірних владі військових формувань – адже велика кількість матросів Чорноморського флоту підтримала переворот і відкрито стала на бік більшовиків. Тому наприкінці жовтня 1917 р. Мусвиконком добивається згоди командувача Румунського фронту генерала від інфантерії Дмитра Щербачова на переведення до Феодосії ще двох ескадронів Кримського кінного полку. Однак муфтій Ч. Челебієв наказав повернутися до Криму у повному складі, і солдати полку вирішили не слухати наказів російського командування. До того ж, перенесення полку у повному складі мало відбутися також за розпорядженням українського генерального секретаря з військових справ Симона Петлюри [7, с. 48]. Отже, у середині листопада до Сімферополя прибули штаб, чотири ескадрони та всі команди Кримського кінного полку, а на 8 грудня було намічене перенесення до Криму решти двох ескадронів [14, арк. 25]. Командування Одеського військового округу наказало розформувати полк, що не підкорився наказу, його солдатів оголосити дезертирами, а на базі кінського складу та оснащення Кримського полку сформувати Український кінний полк, однак пізніше передумало і вирішило узаконити перехід Кримського кінного полку до Сімферополя; крім того, перенесення інших двох ескадронів цього полку наказано виконати вже 24 листопада [14, арк. 25, 26, 31]. Солдати і офіцери Кримського кінного полку, що пізніше став на захист мусульманської республіки від революційних солдатів, увійшли в історію під назвою «ескадронців».

25–29 жовтня 1917 р. у Сімферополі пройшов з’їзд солдатів-мусульман Одеського військового округу, де було утворено «Окружний комітет для військових чинів-мусульман» округу, що мав сприяти створенню нових мусульманських військових частин [14, арк. 11]. Командування округу також дозволило «мусульманізувати» 32-й запасний піхотний полк [14, арк. 33].

Джафер Сейдамет (зліва).

4 жовтня у Сімферополі на Кримському мусульманському з’їзді було проголошено автономію Криму. Представники місцевої української ради вітали цю ухвалу [5, с. 104]. А вже 26 листопада 1917 р. відбувся Установчий Курултай, на якому було прийнято конституцію і проголошено Кримську Народну Республіку [3, с. 393]. На чолі уряду став Ч. Челебієв, «директором» (міністром) з військових справ став активість татарського національного руху, учасник Першої світової війни у чині прапорщика Джафер Сейдамет. Відтак нова влада могла розраховувати на підтримку Кримського кінного полку, Татарського піхотного батальйону (пізніше полку) в Сімферополі, що формувався при 32-му запасному піхотному полку і нараховував близько 2 тис. осіб, а також солдат-українців (2 курені), що стали на бік Республіки, разом до 6 тис. чол. [3, с. 393–394; 14, арк. 7–8]

На базі існуючих кінних та піших частин було започатковано створення Кримських військ. Ще у серпні 1917 р. російське командування видало наказ про створення 2-го Кримського кінного полку на основі 5-го ескадрону Кримського кінного полку та трьох маршових ескадронів 8-го запасного кавалерійського полку [1, с. 31–35]. У середині грудня 1917 р. Кримський кінний полк (перший) під командуванням полковника Петропольського та 2-й Кримський кінний полк під командуванням підполковника О. Біарсланова утворили Кримськотатарську кінну бригаду, яку очолив колишній командир Кримського кінного полку полковник Г. Бако (у грудні 1917 р. його обов’язки тимчасово виконував поручник М. Лісаневич) [14, арк. 73, 79]. 19 грудня було оголошено про створення Штабу Кримських військ; начальником штабу призначено підполковника О. Макухіна. При Штабі було утворено інтендантське управління, постійну інспекторську комісію з господарчої частини, а також політичний, юридичний, санітарно-ветеринарний відділи та канцелярію. Для охорони Штабу виділили 1-у роту мусульманізованого піхотного батальйону. Штаб відчував труднощі з фінансуванням, тому було створено комітет зі збору пожертв на потреби війська [2, с.  49; 7, с. 45, 55; 14, арк. 77, 90]. Українська влада з розумінням поставилася до факту створення окремого військового штабу на території, сусідній Українській Народній Республіці, оскільки прагнула до добросусідських взаємин з кримськотатарською владою. Товариш генерального секретаря з військових справ В. Кедровський відправив 9 січня 1918 р. телеграму до штабу Одеського округу, в якій зазначив: «До формування Штаба Кримських військ суперечки не зустрічається» [14, арк. 129]. Командування Кримських військ планувало запросити постійного представника Центральної ради при Штабі [13, арк. 160].

Продовжували формуватися нові піхотні та артилерійські частини. Ще у червні 1917 р. 2 тисячі солдатів Симферопольського гарнізону вимагали від командування виділити їх у окрему мусульманську військову частину. Після видачі дозволу на мусульманізацію 32-го запасного піхотного полку його солдати разом з піхотою гарнізону влилися до мусульманського піхотного батальйону [5, с. 70; 11, с. 240], а 17 грудня постав 1-й Татарський (інші назви – Мусульманський або Кримський) піший полк «Уріет» («Свобода») на чолі з поручником Дж. Аблаєвим (з 23 грудня – поручником Нагаєвим) [2, с. 49, 52]. На його основі на початку січня 1918 р. розгорнено формування Кримської пішої бригади; штаб бригади мав бути створений за штатом штабу російської стрілецької бригади на основі штабу 38-ї запасної бригади, що під час війни розміщувалася на півострові, на що підполковник О. Макухін дістав згоду командування округу [14, арк. 79, 88 зв. 105]. Наприкінці грудня в результаті переговорів з командуванням округу до розпорядження Штабу Кримських військ було передано також 1-у, 2-у, 3-ю Кримські та Особливу Керченську сотні [14, арк. 124]. Сучасники згадують про дві офіцерські роти у підпорядкуванні Штабу Кримських військ [4, с. 78]. Одночасно приступили до формування артилерії: 24 грудня капітану Федорову (колишньому командиру 1-го парку 7-го Сибірського мортирного артилерійського дивізіону) було доручено сформувати легку батарею Кримських військ [14, арк. 84]. До розпорядження Штабу постійно направлялися солдати-мусульмани, які виділялися з націоналізованих частин російської армії: так, у грудні 1917 р. з українізованого 8-го кавалерійського запасного полку з Одеси було виділено кримських татар, яких направили у Сімферополь; відповідне розпорядження про відправлення повністю озброєних мусульманських маршових рот тоді ж було видано командуванням Румунського фронту [9, арк. 69; 12, арк. 174].

Генерал М. Сулькевич.

Одночасно з формуванням нових кримськотатарських військових частин у Криму уряд Кримської республіки зробив спробу дістати дозволу російського командування на перенесення до півострова дводивізійного Мусульманського корпусу генерала М. Сулькевича, що нараховував близько 3 тис. осіб. За наполяганням кримськотатарської влади командування Одеського військового округу 22 грудня 1917 р. попросило на це згоди у командування Румунського фронту. Передислокацію частин корпусу, що перебував у Бессарабії, до Криму планувалося провести наприкінці листопада 1917 р. через Одесу. 9 грудня 1917 р. для розміщення його частин було призначено міста Сімферополь, Євпаторія, Джанкой, Феодосія, Керч, Армянськ, Перекоп та Карасубазар. Однак на заваді стала неможливість розмістити їх у Одесі «зважаючи на повну відсутність [у] названому місті та його околицях приміщень» [10, арк. 62; 14, арк. 69, 72]. Тому командувач Румунського фронту генерал Д. Щербачов, який до того ж прагнув, за його словами, «зробити все можливе для збереження армії та продовження боротьби з Центральними державами» [8, с. 109], вирішив залишити Мусульманський корпус у своєму розпорядженні та відмовився виводити його до Криму. Навпаки, через заборону більшовицького головнокомандувача М. Криленка переводити до корпусу татар з інших фронтів [11, с. 700] командування Румунського фронту намагалося поповнити склад корпусу за рахунок татарських військових частин з Криму. 26 грудня 1917 р. генерал Д. Щербачов видав наказ про перевезення до Кишинева однієї з мусульманських піхотних частин. Проте підполковник О. Макухін рішуче відмовив командувачу фронту, зазначивши, що в разі виведення з півострова хоча б одного піхотного полку в розпорядженні штабу Кримських військ не залишиться піхоти [14, арк. 110–111]. Мусульманський корпус генерала М. Сулькевича так і не було переведено до Криму, до кінця свого існування він залишався на Румунському фронті в умовах повного розкладу армії, боїв з більшовиками і румунської окупації. Після наступу австро-угорських військ у березні – травні 1918 р. корпус був роззброєний ними біля Тирасполя. Сам М. Сулькевич з частиною військових корпусу, переважно кримськими татарами, зміг дістатися Криму лише у квітні 1918 р. разом з німецьким військом.

На командні посади кримськотатарських військових формувань призначали не лише татар; відповідно особовий склад Кримських військ теж не був повністю мусульманським, з представників немусульманських народів переважали офіцери та солдати росіяни, якими через брак фахівців-татар були заповнені більшість командних посад у татарських частинах. Цікаво, що очолити Штаб Кримських військ пропонували генералові Петру Врангелю, пізнішому очільнику Білого руху [4, с. 78]. Інші немусульманські народи багатонаціонального Криму також виявляли прихильність до формування кримських військових частин. Із самого початку процесу формування Кримських військ з сімферопольським мусульманським солдатським комітетом встановив дружні стосунки український Полк ім. гетьмана П. Дорошенка [5, с. 55]. Командуванню Одеського військового округу, якому досі формально підлягав Штаб Кримських військ, 5 січня 1918 р. повідомлялося: «Від греків і росіян поступила пропозиція формувати 3-й кінний Кримський полк з уродженців Криму всіх національностей, крім татар. Вже формується дивізіон». Цікаво, що охочі служити у майбутньому полку приводили своїх коней [14, арк. 113]. На початок 1918 р. було сформовано також грецький батальйон, єврейський загін, вірменську та польську роти [7, с. 58]. Українські ж військові частини, теж прихильні до кримців, мали бути стягнені до Києва для захисту Центральної ради. У Кримських військах цього періоду служили також французькі військові, зокрема авіатори під командуванням полковника Монтеро [7, с. 46].

Для розрізнення солдатів і офіцерів Кримських військ планувалося ввести національну уніформу. Для її розробки Штаб призначив 20 грудня 1917 р. комісію у складі по 2 представники від кожної мусульманської військової частини. До часу вироблення власної уніформи використовували російські однострої; солдати Кримського кінного полку носили власні мундири з чорними барашковими шапками. Солдатам-мусульманам також було дозволено носити зелені пов’язки на рукавах [12, арк. 202].

У такому не до кінця організованому стані солдатам-мусульманам довелося захищати свій край від більшовиків, на бік яких стали матроси, що захопили Севастополь. Штаб Кримських військ видає наказ про загальну мобілізацію, однак він не був виконаний через завчасну орієнтацію Кримських військ на національний елемент [7, с. 53], до найбільш небезпечних регіонів переводяться наявні частини. На початку 1918 р. у Криму ведуться бої між кримськотатарськими формуваннями та місцевими більшовиками та революційними матросами, що завершилися тимчасовим встановленням радянської влади на півострові.

 

Джерела та література

1. Андронов Е. Последний бой эскадронцев // Military Крым. – 2006. – № 3. – С. 31–35.

2. Бобков А. К истории 1-го Крымского мусульманского полка «Уриет» (1917–1918) // Military Крым. – 2007. – № 5. – С. 49–52.

3. Возгрин В. Е. Исторические судьбы крымских татар. – М.: Мысль, 1992. – 446 с.

4. Врангель П. Н. Записки. Ноябрь 1916 г. – ноябрь 1920 г. Т. 1: Воспоминания. Мемуары. – Мн.: Харвест, 2002. – 478 с.

5. Голубко В. Армія Української Народної Республіки 1917–1918. Утворення та боротьба за державу. – Л.: Кальварія, 1997. – 288 с.

6. Гусейнов А. Армия Азербайджанской Демократической Республики 1918–1920 // Старый Цейхгауз. – 2011. – № 2–3 (40–41). – С. 118–128.

7. Зарубин А. Г., Зарубин В. Г. Без победителей. Из истории гражданской войны в Крыму. – Симферополь: Таврия, 1997. – 352 с.

8. Истрати Е. Н. Демократическое движение за мир на Румынском фронте в 1917 году. – Кишинев: Штиинца, 1973. – 148 с.

9. Российский государственный военно-исторический архив, г. Москва, ф. 2067, оп. 2, д. 538.

10. Российский государственный военно-исторический архив, г. Москва, ф. 2085, оп. 2, д. 128.

11. Френкин М. Русская армия и революция 1917–1918. – Мюнхен: LOGOS, 1978. – 750 с.

12. Центральний державний архів вищих органів влади і управління України, м. Київ, ф. 1705, оп. 1, спр. 6.

13. Центральний державний архів вищих органів влади і управління України, м. Київ, ф. 1705, оп. 1, спр. 7.

14. Центральний державний архів вищих органів влади і управління України, м. Київ, ф. 1705, оп. 1, спр. 8.

 

Надруковано:

Папакін А. Татарські військові формування у Криму в листопаді 1917–січні 1918 рр. // Воєнна історія Північного Причорномор’я та Таврії. Науковий збірник. Матеріали Всеукраїнської наукової військово-історичної конференції 6–7 жовтня 2011 року, м. Севастополь. / Відп. ред. І. В. Мороз, Ж. З. Денисюк, С. М. Соколюк, В. І. Горєлов. Збірник наукових праць. – К., 2011. – С. 349–352.

 

5 коментарів до “Татарські військові формування у Криму в листопаді 1917 – січні 1918 рр. Tatar military troops in Crimea in November 1917 – January 1918

  1. Вячеслав Омерович Кудяков

    В полку Уриет , служил мой дядя Мухамед-Нуробек Абдуллаевич Кудяков-(Енгалычев) Мы с племянницей собираем по крохам все о нашей семье. Прадед мой- Енгалычев проживал в Сасовском райоте Тверской- или Рязанской губернии. Там с губ все очень запутано. Он князь, владел селом Тархань.
    Я вырос на Дону, потому малость мову разумею. Буду весьма признателен , за любую информацию.

    1. A_P

      О полке “Уриет” больше информации встречал только в статье историка из Крыма Андрея Бобкова – Бобков А. К истории 1-го Крымского мусульманского полка «Уриет» (1917–1918) // Military Крым. – 2007. – № 5. – С. 49–52. Сообщите, пожалуйста, свой адрес электронной почты.
      К сожалению, фамилии Кудяков в документах, использованных для этой статьи, я не встречал. Ваш родственник служил офицером?

      1. инна

        Здравствуйте , я влилась в диалог : Кудяков – Янгалыч Магомет Нурабек Абдуллин – мой дед .
        И он действительно служил в полку Уриет . Он был командиром учебного батальона .
        Эти факты мне прислало СБУ , в этих документах и реабилитация посмертно от 1992 года на деда .
        С уважением Инна Кудякова – Янгалыч .

  2. Олексій

    Шановний пане Папакін! Щиро дякую Вам за чудову статтю! Сподіваюся, Ви й надалі тішитимете читачів якісною науковою продукцією.
    Можливо, деякі дипломатичні аспекти формування кримькотатарського війська можна було б доповнити за цим матеріалом? http://www.istpravda.com.ua/articles/2012/08/2/91164/
    З повагою, Олексій

    1. A_P

      Дякую за відгук! Знайомий з шановним Андрієм Іванцем, він незаперечний авторитет у цьому питанні. Я, на жаль, лише систематизував архівні документи, що стосувалися історії військових формувань кримських татар, які мені траплялися під час підготовки дисертації з теми польських корпусів в Україні. Оприлюднив цей матеріал двічі – на конференції у Севастополі 2011 р. та у журналі “Military Крым”, № 11, 2010 і на разі не планую розвивати тему.

Залишити відповідь до инна Скасувати відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *