Ucrainarma forum

Вітаємо на нашому форумі! Ucrainarma forum - для всіх, хто цікавиться військовою історією.
Сьогодні: 25 травня 2022, 03:20

Часовий пояс UTC + 3 годин




Створити нову тему Відповісти  [ 31 повідомлень ]  На сторінку Поперед.  1, 2, 3, 4  Далі
Автор Повідомлення
 Тема повідомлення: Re: Османська імперія. 1916–1917 рр.
ПовідомленняДодано: 10 жовтня 2012, 12:31 
Офлайн
Аватар користувача

З нами з: 22 вересня 2012, 20:11
Повідомлень: 256
Звідки: Київ
grinder написав:
http://www.canakkalemuzesi.com/defaultmain.asp?inc=details&intTextID=14&intCatID=16&shf=2

Зберіг кілька фото з того сайту, щоб не загубилося.


Приєднані файли:
turek_06.JPG
turek_06.JPG [ 28.95 Кб | Переглянуто 6422 разів ]
turek_05.JPG
turek_05.JPG [ 27.82 Кб | Переглянуто 6422 разів ]
turek_04.JPG
turek_04.JPG [ 24.94 Кб | Переглянуто 6422 разів ]
turek_03.JPG
turek_03.JPG [ 27.66 Кб | Переглянуто 6422 разів ]
turek_02.JPG
turek_02.JPG [ 29.63 Кб | Переглянуто 6422 разів ]
turek_01.JPG
turek_01.JPG [ 49.1 Кб | Переглянуто 6422 разів ]
Догори
 Профіль  
 
 Тема повідомлення: Re: Османська імперія. 1916–1917 рр.
ПовідомленняДодано: 10 жовтня 2012, 12:34 
Офлайн
Аватар користувача

З нами з: 22 вересня 2012, 20:11
Повідомлень: 256
Звідки: Київ
Ще


Приєднані файли:
turek_025.JPG
turek_025.JPG [ 32.45 Кб | Переглянуто 6422 разів ]
turek_022.JPG
turek_022.JPG [ 25.18 Кб | Переглянуто 6422 разів ]
turek_020.JPG
turek_020.JPG [ 46.92 Кб | Переглянуто 6422 разів ]
turek_013.JPG
turek_013.JPG [ 20 Кб | Переглянуто 6422 разів ]
turek_011.JPG
turek_011.JPG [ 28.74 Кб | Переглянуто 6422 разів ]
turek_010.JPG
turek_010.JPG [ 39.26 Кб | Переглянуто 6422 разів ]
turek_07.JPG
turek_07.JPG [ 42.02 Кб | Переглянуто 6422 разів ]
Догори
 Профіль  
 
 Тема повідомлення: Re: Османська імперія. 1916–1917 рр.
ПовідомленняДодано: 24 грудня 2012, 12:17 
Офлайн
Аватар користувача

З нами з: 22 вересня 2012, 20:11
Повідомлень: 256
Звідки: Київ
Турецькі могили на землі Роксолани
Цитата:
У селі Лопушні, що за десяток кілометрів від Рогатина, є три цвинтарі: український, німецький, турецький. Останній – не просто кладовище, а пантеон з полірованого ракушняку, граніту і мармуру. За кошти турецького уряду його майже завершили опоряджувати місцеві будівельники. Цей цвинтар – останній пристанок приблизно двох сотень із багатьох тисяч вояків османської держави, що полягли на галицьких теренах у роки Першої світової.

http://archive.wz.lviv.ua/articles/69369


Догори
 Профіль  
 
 Тема повідомлення: Re: Османська імперія. 1916–1917 рр.
ПовідомленняДодано: 02 січня 2013, 11:07 
Офлайн
Аватар користувача

З нами з: 22 вересня 2012, 20:11
Повідомлень: 256
Звідки: Київ
Цікава інформація про долю деяких турецьких військовополонених, які влилися в 1918 р. в Армію УНР!
http://warhistory.ukrlife.org/1_2012.pdf
Приєднання файлів:
tur_kurin_UNR.JPG
tur_kurin_UNR.JPG [ 96.62 Кб | Переглянуто 6357 разів ]


Догори
 Профіль  
 
 Тема повідомлення: Re: Османська імперія. 1916–1917 рр.
ПовідомленняДодано: 30 січня 2013, 14:14 
Офлайн
Аватар користувача

З нами з: 22 вересня 2012, 20:11
Повідомлень: 256
Звідки: Київ
Не зовсім у тему, але цікаво:
Хакан Киримли Дипломатичні відносини між Османською імперією і Українською Демократичною Республікою, 1918-21 рр.
Цитата:
Підписання Брест-Литовського Договору між Союзом центральних держав та новонародженою Українською Демократичною Республікою (Українська Народна Республіка) 9 лютого 1918 року було першим кроком у справі припинення війни на «східному фронті». Це мало бути формалізовано через наступний договір з Радянською Росією, хоча різні форми військових дій на європейській території колишньої Російського імперії тривали більше двох років. Український Брест-Литовський договір був першим дипломатичним визнанням незалежної України в сучасну епоху. Відповідно до цього договору, передбачалися певні військові дії Союзу центральних держав (особливо Німеччини), які мали забезпечити нову незалежну українську державу від знищення більшовиками.

У той час, коли представниками Української Демократичної Республіки був підписаний Брест-Литовський договір з Союзом центральних держав, майже вся територія нової республіки була вже під більшовицькою окупацією. Брест-Литовський договір між Союзом центральних держав та Українською Демократичною Республікою, яка була буквально загнана в кут більшовицьким вторгненням, дозволив останній не тільки встановити свої перші дипломатичні відносини, а й практично повернути більшу частину України завдяки німецькій і австро-угорській зброї. Насправді, питання української незалежності було введеним у вжиток Союзом центральних держав під час початкової фази першої світової війни, завдяки діяльності українських націоналістичних організацій, особливо «Союзу визволення України». Німеччина і Австро-Угорщина запропонували в ті часи дуже щедру спонсорську допомогу діяльності Союзу. Питання про створення незалежної України було докладно обговорено між державами, однак не було затверджено чіткої стратегії. Тим не менше, з Брест-Литовським договором в лютому 1918 року незалежність України стала політичною і дипломатичною реальністю.

Цей процес також має відношення до Османської імперії, де «Союз визволення України», через німецькі та австро-угорські дипломатичні кола проявляв певну активність, особливо в 1914-15 рр.. У Брест-Литовську, в той час коли переговори з більшовицькими представниками практично зайшли в глухий кут, високопоставлені особи Союзу центральних держав вирішили підписати окремий договір з представниками уряду «Української Демократичної Республіки», які представляли країну, більшу частину якої на той час фактично контролювали більшовики. Як і їх союзників, турки теж схвалили укладення окремого перемир’я з українцями. Крім життєво важливих економічних міркувань, таких, як постачання зерна з України, Союз центральних держав розглядав незалежну (і, звичайно, «доброзичливу») Україну як оплот у боротьбі проти більшовицької небезпеки, а також як додатковий інструмент для того, щоб змусити обструкціоністську Радянську Росію прийняти мир на їх умовах.

Визнавши важливість факторів, що стосувалася Союзу центральних держав в цілому, османська делегація в Брест-Литовську, на чолі з великим візиром Талат Пашею, мала свою точку зору на появу незалежної України. Без сумніву, найважливіший висновок української незалежності для турків полягав у тому, що історична «московська» загроза для Османської імперії була б ефективно усунута такою буферною державою. Османська делегація зустрілася в приватному порядку з українськими колегами 17 січня 1918 року. Хоча зустріч пройшла в надзвичайно теплій атмосфері, українська сторона не змогла сказати чогось конкретного через невизначеність навколо нової і мінливої української держави. На цій зустрічі турки висловили особливу стурбованість з приводу південних рубежів України і питання про володіння колишнім Російським Чорноморським флотом. Зі свого боку, українці висунули пропозицію про отримання вільного проходу через турецькі протоки, які турки обіцяли надати торговим суднам в мирний час, хоча деякі обмеження мали залишатися у воєнний час.

Талат Паша, в телеграмі до Османського генералісимуса Енвер-паші 1 лютого 1918 року, висловив сподівання, що українська незалежність дасть можливість створити мусульманські уряди в Криму та на Кавказі. Новини, які він отримав від кримських татар, що почали формувати національний парламент (курултай) і уряд, сприяли тому, щоб великий візир думав таким чином. Він був переконаний, що, незважаючи на свою риторику, більшовики мали намір відтворити колишню Велику Росію і намагалися запобігти відокремленню націй шляхом проголошення незалежності, як це було доведено у випадках з Україною та Фінляндією. Талат Паша також підтримав звільнення українських земель від більшовиків шляхом відправки німецьких військ і, з цією метою, знаходження «українського Венізелоса», який міг би запросити Союз центральних держав. Він вважав Раду українських представників, які були в Брест-Литовську, «непридатною приймати великі рішення».

Таким чином, Договір про мир між Україною і Союзом центральних держав було підписано 9 лютого 1918 року у Брест-Литовську. Серед інших питань, Договір закликав до початку дипломатичних відносин між сторонами, взаємну відмову від оплати воєнних витрат і збитків, обмін полоненими, і, звичайно ж, негайний початок та регулювання економічних відносин. Спеціальний параграф, пов’язаний з економічними відносинами між Османською імперією і Україною проголошував: «Що стосується економічних відносин між Османською імперією і Українською демократичною республікою, то вони повинні, до тих пір, поки не буде укладений остаточний комерційний договір, регулюватися на основі найбільшого сприяння. Жодна зі сторін не повинна претендувати на пільговий режим, який інша сторона надала або має надати будь-якій іншій державі, що випливають із цього або майбутнього митного союзу, або виникають у зв’язку з незначними прикордонними відносинами».

Будучи першим (і переможним) мирним договором після виснажливої війни на протязі трьох з половиною років, Османський парламент (Меджліс і Мебусан) вітав мирний договір з Україною. Під час доповіді про Договір, Ахмед Несіміл бей, Міністр закордонних справ, захищав його умови, вказуючи на супутні економічні переваги для Союзу центральних держав. За його словами, відповідно до Договору, починаючи з часу підписання, Україна буде «змушена» продати свої надлишки [зібраного зерна], кількість якого, за оцінками, була значною, а також низку сільськогосподарських, промислових і військових продуктів, таких як домашню худобу, вугілля і залізо, до союзників. Це був удар по економічній блокаді, яку Антанта хвалилася накласти на Союз центральних держав. Що стосується Османської громадськості і преси, по суті, саме поняття незалежної країни під назвою Україна було в новинку. Переважна більшість вчених прошарків османського суспільства практично не звертала уваги на присутність людей, яких називали українцями, окремо від росіян. Тим не менше, українська незалежність отримала теплий прийом в Османській імперії. Для багатьох ця подія символізувала закінчення «московської загрози» з півночі.

У той час, коли після надзвичайно руйнівної і дорогої війни зі сторони Росії, Османська імперія лежала в руїнах, раптом відбувся не тільки крах Російської імперії, але, здавалося б, з-під її руїн з’явилися нові перспективи на півночі і сході.

«Танін», неофіційний рупор правлячого Комітету «Об’єднання і Прогрес», привітав перший мирний договір, оскільки він мав би чинити тиск на Росію і Румунію до укладення мирних договорів. «Танін» бачив Україну в якості потенційного союзника Османської імперії. Після підписання мирного договору встановлення дипломатичних відносин між Османською імперією і Україною не зайняло багато часу. Український уряд призначив Миколу Левицького, члена Центральної Ради і українського делегата в Брест-Литовську, в якості тимчасового резидента України в Стамбулі. Османський уряд було проінформовано про це 8 квітня 1918 і належним чином визнав його посаду. Перш ніж виїхати до Стамбулу, 17 квітня М. Левицький, разом зі своїм секретарем Миколою Вученко, відвідав османського посла у Відні. Він прибув у Стамбул 19 квітня у супроводі своєї сім’ї та М. Вученка. Через три дні він відвідав Талат пашу і деяких інших міністрів.

Місія М. Левицького привернула увагу османської преси. Висловивши задоволення у зв’язку з присутністю представника незалежної України в Стамбулі, як найяскравіше і найочевидніше свідчення великої перемоги, яка була отримана над багатовіковим противником [Росією], «Танін» в передовій статті висловив оцінку нової геополітичної ситуації, зокрема, в контексті проблем Чорного моря та Проток. Пославшись на давні амбіції царської Росії у відношенні Проток, автор передової статті відзначив історичну іронію, пов’язану з успішним захистом Проток турками, що відобразилося у падінні Російської імперії і народженні нової України.

Прибуття М. Левицького в Стамбул збіглося з обговоренням в пресі зростаючого занепокоєння серед населення Османської імперії долею Криму і кримських татар. Насправді, протягом тривалого часу, турки практично не звертали уваги на події в Криму після російської революції. Тому скликання кримськотатарського національного парламенту (Курултаю), прийняття Конституції, яка проголосила принцип створення «Кримської Демократичної Республіки» і встановлення панування над більшою частиною півострова (за винятком Севастополя, який перебував в руках більшовиків), протягом грудня 1917 року пройшло, не привертаючи уваги турецької преси. Це також мало місце у випадку з поразкою Кримськотатарського війська з боку більшовиків і вторгненням останніх в Крим та злодіянь під час другої половини січня 1918 року. І тільки з другої половини березня 1918 року османська преса, а також османське чиновництво почало отримувати інформацію про характер подій у Криму через прибуття кримськотатарського біженців, найвидатнішими з яких були Джафер Сейдахмет [Кірімер], Міністр закордонних справ і військовий міністр (директор) кримськотатарського національного уряду. З кінця березня, в османській пресі почало з’являтися все більше новин і коментарів про Крим, більшість з яких закликали до вжиття невідкладних заходів по наданню допомоги кримським татарам, незалежність яких більшовики брутально скасували.

Початок німецької окупації Криму 19 квітня 1918 і прибуття Джафера Сейдахмета в Стамбул 20 квітня ще більше активізували про-кримські позиції татарської громадськості. Звичайно, це поточне питання запропонувало новий, але дуже важливий вимір населенню Османської імперії в їх спогляданні Чорноморських питань у цілому і українських проблем зокрема. Було очевидно, що позиція України стосовно відношення до Кримської (татарської) незалежності буде мати вирішальне значення. Ці події були першими ознаками того, що кримський фактор буде основним питанням у турецько-українських відносинах. Такою була політична атмосфера, з якою М. Левицький зіткнувся після приїзду до Стамбула. Тому не дивно, що у своєму першому інтерв’ю турецькій пресі одним з центральних питань, заданих М. Вученко, було питання позиції України стосовно Кримських подій. М. Вученко, зрозуміло, намагався не давати прямої відповіді, пославшись на наявність у Криму не мусульман, а також мусульман і поваги України до інших національностей.

Заяви М. Вученко про Крим не задовольнили громадськість Османської імперії. «Танін» в передовій статті ввічливо розкритикував М. Вученко і «деяких нових й недосвідчених політиків України», і висловив надію на краще розуміння та оцінку Кримської (татарської) незалежності серед українських кіл. Насправді, до кінця Першої світової війни Кримське питання залишалося центральним у Османської турецької громадськості в оцінці відносин з Україною.

Новостворений уряд Гетьмана Павла Скоропадського висунув претензії на Крим, який був під німецькою військовою окупацією з кінця квітня 1918 року. Конкретним проявом цих демаршів була офіційна вимога українського Міністра закордонних справ Дмитра Дорошенка на початку травня 1918 року до Філіпа Альфонса Мумма, барона фон Швартценштайна, посла Німеччини в Києві, приєднати півострів до України на підставі економічних і морських потреб.

Кримські татари були категорично проти цих претензій. Кримськотатарська національна адміністрація (Міллі Ідаре), яка повинна була виконувати владні функції у період між сесіями Курултаю і якій було дозволено німецьким окупаційним режимом вирішувати кримськотатарські питання, вирішила звернутися до уряду та громадськості Османської імперії. З цією метою Якуп Кемаль і Усеїн Баданінський, члени Курултаю і провідні інтелектуали, були відправлені в Стамбул. Кримськотатарські представники прибули до Стамбула 16 червня 1918 р. і були прийняті Енвер Пашою 18 червня. Крім усних пояснень, вони представили ноту протесту, повний текст якої був опублікований стамбульськими газетами.

Якуп Кемаль і Усеїн Баданінський також відвідали німецького та болгарського послів в Стамбулі і довели до їхнього відома своє питання, і, цілком ймовірно, також представили ноту протесту. Очевидно, вони були зустрінуті дипломатами з симпатією, хоч і обережною. Посол Німеччини Йоганн фон Бернсторфф запевнив їх, що «Німеччина сприятиме організації Криму як незалежної держави», а болгарський посол заявив, що «Відповідно до принципу самовизначення, підтримуваного Болгарією, його уряд буде розглядати вимоги кримчан, як справедливі».

Присутність кримськотатарської депутації в Стамбулі з новою силою сколихнула про-кримські настрої Османської преси. Впливовий «Танін», зокрема, рішуче засудив українські амбіції. Його велика редакційна стаття «Крим і Україна» відзначала з іронією, що, хоча молода українська держава зобов’язана своїм існуванням принципу самовизначення, вона заперечує застосування цього принципу до інших народів. В статті підкреслюється, що «Османська імперія, звичайно, не може залишатися осторонь від долі [кримських татар], з якими ми були зв’язані расовими, релігійними і історичними узами». Про-кримська кампанія в Османській пресі не залишилася непоміченою з боку німецької преси. «Рейнсько-Вестфальська газета» привела витяги з публікацій у своєму коментарі.

1 серпня 1918 року Хасан Сабрі Айвазов, відома фігура в кримськотатарському національному русі і голова Курултаю, прибув до Стамбула в якості «Дипломатичного представника кримського уряду». Місія Айвазова була в основному організована Джафером Сейдахметом, який був тоді Міністром закордонних справ Кримського регіонального уряду. Це була українська блокада, яка спонукала до відправки постійного кримського представника в столицю Османської імперії. Після прибуття в Стамбул, Айвазов заявив, що його метою було отримання визнання незалежності Криму. Як і попередні кримськотатарські представники в Стамбулі, Айвазов, вже відома фігура в Османських інтелектуальних і політичних колах, був також тепло прийнятий. Під час свого перебування в Стамбулі він працював над тим, щоб заручитися підтримкою Османської імперії для запобігання української анексії Криму і припинення українського економічного ембарго. Він був у дуже близьких відносинах з державними діячами Османської імперії, в тому числі Енвером Пашою. У той же час, Айвазов використовував Османську пресу для публікації матеріалів про кримські події.

На початку вересня 1918 року Талат паша, великий візир Османської імперії, відвідав Берлін з метою обговорити з німецькими державними діячами стан взаємовідносин в ситуації, коли Османська імперія швидко вичерпувала можливості для продовження війни. Його візит збігся з візитом до Німеччини гетьмана Павла Скоропадського, який був там, щоб зустрітися з кайзером. Хоча османські та українські сановники не зустрілися в німецькій столиці, вони мали деякі спільні питання, для обговорення з німцями. Найголовнішим було питання про майбутнє Криму (хоча це аж ніяк не було першочерговим завданням, особливо на порядку денному великого візира). Насправді, Джафер Сейдахмет, разом з графом В.С. Татіщевим, Міністром фінансів Криму, вже були там протягом місяця. Хоча німці відчували себе незручно у зв’язку з присутністю і діяльністю Кримської делегації, особливо тісним відносинам Джафера Сейдахмета з дипломатами та державними діячами Османської імперії у Берліні, вони терпіли до певного моменту, мабуть через ці дуже добрі відносини. Після прибуття Талат Паші, Джафер Сейдахмет попросив його допомогти згладити свої розбіжності з владою Німеччини про визнання незалежності Криму. Талат Паша, під час зустрічі з Паулем фон Хінце, Міністром закордонних справ Німеччини, підняв це питання, але в силу багатьох інших нагальних проблем для Османської імперії він був не в змозі проштовхнути його далі.

Насправді, ні Гетьман, ні кримчаки або турки не добилися того, що вони сподівалися зробити для майбутнього Криму. Хоча німці утрималися від розв’язання рук Скоропадському для негайної анексії Криму, протягом наступних місяців до кінця війни вони дали зрозуміти, що виступають за союз між Україною та Кримом. У всякому разі, кримські питання не могли бути вирішені на користь ні України, ні кримських татар, оскільки всі ці політичні діячі були усунуті з посад невдовзі після поразки Союзу центральних держав.

Таким чином, з весни 1918 року і до кінця Першої світової війни, питання про кримських татар було справою вельми чутливою для частини громадськості Османської імперії. Ці почуття мали зліт під час українсько-кримської кризи влітку 1918 року. Хоча Османська імперія не здійснила (і не могла) багато конкретних дій в дипломатичній і військовій сферах, щоб відобразити свою підтримку кримських татар, були встановлені теплі відносини між лідерами правлячого «Союзу та Прогресу» і кримськотатарським національним Курултаєм. Тим не менше, навіть при самій різкій критиці режиму П. Скоропадського за посягання на кримську незалежність і введення економічної блокади, що з’явилися в Османській пресі, ця критика ніколи не виходила за рамки дозволенного і одночасно завжди підкреслювалась незамінність непорушної і міцної дружби між Туреччиною і Україною. Що стосується Османських державних діячів, вони вважали за необхідне існування незалежної України в контексті дружнього регіону Чорного моря, який також включав важливу для Туреччини незалежність етнічних/релігійних братів і сестер в Криму та на Північному Кавказі. У всякому разі, розбіжності з приводу кримського питання не перешкоджали встановленню добрих відносин між двома країнами.

Практичним питанням в османсько-українських відносинах став обмін військовополоненими та інтернованими у відповідності до вимог Брест-Литовського договору. Не пізніше початку травня 1918 року українці, які знаходились в Османській імперії, звернулися до турецького чиновництва, за дозволом повернутися в свою країну (М. Левицький також поставив дане питання перед Османським МЗС). 3 червня 1918 року уряд Османської імперії вирішив, що, відповідно до положень Договору, інтерновані українські цивільні особи будуть звільнені і тим, хто бажає повернутися на батьківщину, буде дозволено зробити це на кораблі до Одеси. Османський уряд брав на себе транспортні витрати за тих, хто не мав матеріальних заощаджень для поїздки. Для забезпечення звільнення військовополонених, як це було передбачено Брест-Литовським договором, урядами обох країн мали бути призначені спеціальні комісари, але ці призначення не були зроблені до середини серпня 1918 року.

Крім того, було визнано необхідним через представників Османської імперії спершу розглянути зустрічну процедуру, стосовно османських військовополонених в Україні. Одна з проблем, які виникли під час роботи з «українцями», затриманими в Османській імперії, була перевірка їх «української» автентичності, бо всі вони були інтерновані або взяті в полон в якості суб’єктів колишнього Російського імперії. Таким чином, було необхідним ретельне дослідження «українців», щоб до їх складу не проникли не-українці (тобто росіяни).

Протягом останніх весни та літа Першої світової війни, Стамбул перетворився на дуже жвавий центр для лобіювання та зустрічей багатьох політичних діячів і дипломатів з територій колишньої Російської імперії, особливо з Кавказу, які шукали найвигіднішого розділу того, що залишилось від колишньої російської імперії для народів, які вони представляли. Дійсно, окремі турецькі і зарубіжні кола в Стамбулі постійно обговорювали майбутнє Кавказу, Балкан, Бессарабії, Криму, Туркестану, та інших земель в регіоні. М. Левицький опинився в розпалі цих дискусій і лобіювання. Він познайомився з багатьма дипломатами, в тому числі послом Персії в Стамбулі, на якого М. Левицький звернув особливу увагу. Швидше за все, це був перший офіційний контакт між Україною та Персією. Представники мусульман Північного Кавказу або Північно-Кавказької республіки становили особливий інтерес для М. Левицького. Мабуть останній був надзвичайно обурений територіальними претензіями мусульман Північного Кавказу, в тому числі на території, які знаходилися далеко на північ від річки Кубань, яку український посланник відносив до володінь Кубанських козаків, українського (тобто запорізького) роду.

Османська дипломатична місія в Україні були відкрита незабаром після ратифікації Брест-Литовського договору. Фактично, Фахреддін бей, довоєнний Османський повірений у справах в Санкт-Петербурзі, вже у червні 1918 року був призначений тимчасовим повіреним до Києва. Проте створення постійного Османського представництва в Києві, відбулося лише при призначенні його керівником Ахмед Мухтар бея, досвідченого дипломата і колишнього османського посла в Греції. Прибуття османського посла в українську столицю було схвально зустрінуте українською пресою, в якій підкреслювалася важливість турецько-українських відносин. Він був урочисто прийнятий гетьманом Скоропадським 12 жовтня 1918 року. У взаємних промовах під час церемонії, були озвучені історичні корені османсько-української дружби і надії на майбутнє. Ахмет Мухтар бей, в рамках його складного завдання по створенню місії Османської імперії в Києві, в кінці жовтня 1918 року несподівано знайшов співробітника в особі Абдііра ід Ібрагіма. Останній, сибірський татарин і один з найбільш впливових політичних діячів тюркських мусульман Російської імперії принаймні протягом останніх двох десятиліть царизму, повертався з Угорщини до Стамбулу через Київ. За директивою Османської столиці він залишився в Києві, щоб допомогти в роботі місії Османської імперії. Ахмет Мухтар Бей і Абдіір ід Ібрагім працювали у Києві в дуже важких умовах – в розпал кривавих внутрішніх потрясінь, захищаючи там права підданих Османської імперії. Крім посла, були призначені інші дипломати Османської імперії на консульські представництва в трьох українських містах. В той час як в липні 1918 року Ахмет Ферид [Tek] бей був направлений до Києва в якості Генерального консула, Ебурізза Намік бей був призначений генеральним консулом в Одесу 3 вересня 1918 року, а Рухи Бей 12 серпня 1918 року консулом (другий ранг) у Харків. Тим не менше, поразка Союзу центральних держав і хаос в Україні не дозволило Османським дипломатам залишитися надовго. Мабуть, Ахмед Мухтар Бей зміг повернутися в Стамбул не раніше середини лютого 1919 року, після деяких пригод по дорозі, тоді як Ахмед Ферид бей залишився в Києві трохи більше часу, хоча він прибув до Стамбула не набагато пізніше, ніж Ахмет Мухтар бей. Дипломатичне призначення Ахмет Мухтар бея і місія Османської імперії в Україні була офіційно припинена з 1 квітня 1919 року. Незважаючи на відносну короткочасність своєї місії в Україні, дипломати Османської імперії змогли вникнути в стан українських справ. Вагома доповідь Ахмед Ферид Бея в Стамбулі 5 вересня 1918 року є тому прикладом. В ній він проаналізував політичну, економічну і демографічну ситуацію в Україні. Особливо відзначив організаційні та адміністративні недоліки молодої української держави і суперечливі орієнтації серед її керівників. Ахмед Ферид Бей висловив серйозні сумніви в життєздатності української держави, в тому вигляді в якому вона була на той час, коли її прем’єр-міністр (Федір Лизогуб) був сильно налаштований проросійськи і не приховував своїх бажань вступу до Російської Федерації, у той час як Міністри закордонних справ (Дмитро Дорошенко) і народної освіти (Микола Василенко) були затятими українськими націоналістами. В той же час,за спостереженнями Ахмед Ферид Бея, багато людей вважали незалежність політично доцільною для уникнення більшовицького вторгнення.

Крім дипломатів, були й інші представники Османської імперії, які в той час відвідали Україну. Серед таких людей був відомий журналіст і письменник Джелал Нурі [Ілері]. Крім того, відкриття навігаційної лінії між Одесою і турецькими портами Чорного моря зробило можливим незначний обсяг торгівлі між двома країнами. Добре відомо, що час від часу в останні дні війни, український уряд, через Османське Генеральне консульство в Києві, пропонував бартер певних товарів з Туреччиною. Українці просили бензин, нафту і машинне масло в обмін на пшеницю, ячмінь, цукор і залізо. Однак після перемир’я, дипломатичні і політичні заборони, а також поточні умови не сприяли реалізації будь-яких економічних обмінів.

З іншого боку, на початку червня 1918 року, Левицький був відкликаний урядом новообраного гетьмана в Київ. Але незабаром після цього мала бути створена постійна українська дипломатична місія. Спочатку, у червні 1918 року, в Османській пресі (через Відень) з’явилися новини, що Петро Чикаленко буде першим постійним посланником України в Стамбулі. П. Чикаленко дійсно приїхав до Стамбула, але його титул був повірений у справах; посол ще не був призначений. У серпні в Стамбульській пресі поширилася неймовірна чутка про призначення відомого більшовика болгарського походження, який очолював більшовицьку делегацію до Києва, Християна Раковського постійним посланником України в Стамбулі,. Це, очевидно, дратувало Чикаленка, який, 26 серпня 1918 року, поспішив спростувати чутки в Османському Міністерстві закордонних справ. Він також повідомив Османський уряд, що Богдан Кістяковський, брат Ігора Анатолійовича Кістяковського, Міністра внутрішніх справ, був призначений українським послом в Стамбул. Кістяковський повинен був приїхати в Стамбул 12 жовтня 1918 року. Тим не менше, він пішов у відставку раніше, ніж прибув до Османської столиці. Нарешті, український уряд повідомив своїх Османських колег про призначення Михайла Суковкіна з титулом Надзвичайного посланника і повноважного міністра. 9 листопада 1918 року Османський уряд заявив про свою згоду визнати Суковкіна як Надзвичайного посланника. М. Суковкін поїхав з Києва до Стамбула 26 жовтня 1918 року. Прибуття М. Суковкіна і його посольства в Стамбул співпало з виходом Османської імперії з війни. Переможений Османський уряд 30 жовтня 1918 року підписав Мудроське перемир’я і незабаром окупаційні війська Антанти прибули до Стамбула. Нова ситуація, звичайно, мала вплинути на османсько-українські відносини негайно і радикально.

Особистість М. Суковіна і його діяльність в Стамбулі виявилися найбільш спірними. За походженням він був росіянином. Працював в царській бюрократії як губернатор і до революції 1917 року був головою київського губернського земства. У перші дні революції М. Суковкін оголосив себе прихильником української держави, після чого Центральна Рада призначила його регіональним комісаром (крайовим комісаром) України в російському Тимчасовому уряді. Навіть Михайло Грушевський, під час зустрічі губернського земства, хвалив його за відданість Україні. Олександр Шульгін, відомий український націоналіст і перший український Міністр закордонних справ, пізніше охарактеризував його як і інших росіян – царських бюрократів і плутократів,– таких як Ігор Кістяковський і Сергій Гербель, що знайшли притулок в Україні і запропонували їй свої послуги. За Шульгіним, ці люди, домовившись з безпринципним Скоропадським, думали про відновлення старої Росії на шиї України.

В своїх мемуарах Скоропадський пише:«Я не можу сказати нічого ні доброго, ні поганого про [Суковкіна], [який був відправлений до Туреччини] і це був вибір міністра Дорошенка. Я не знаю М. Суковкіна». У кожному разі, наступні дії М. Суковкіна показали, що він навряд чи змирився з ідеєю незалежної України, і тому діяв більше в інтересах майбутньої об’єднаної (федеративної) Росії, ніж України. Очевидно, що з самого початку своєї місії Суковкін дав зрозуміти, що він виступає за відродження єдиної Росії. Насправді, указ гетьмана Скоропадського від 14 листопада 1918 року, в якому зазначається, що: «Україна повинна взяти на себе ініціативу в справі створення всеросійської федерації, кінцевою метою якої буде відновлення великої Росії», звичайно, давав благословення М. Суковкіну. 15 листопада 1918 року, коли М. Суковкін ще не був проінформований про указ Гетьмана, він сказав Алі Мердан Бей Топуба, представнику Азербайджану, який відвідав його на яхті українського консульства «Великий Князь Олександр Михайлович», що Україна не буде заперечувати проти федерального об’єднання держав, які народилися з розпадом Російської імперії. За його словами, така федерація могла бути аналогічною Сполученим Штатам Америки, але єдина російська держава, як це було раніше, була б немислимою. Він також розповів Топуба, що його місія готує меморандум [записку], в якому будуть висвітлюватися майбутні позиції України візаві Великої Росії, Польщі та деяких інших країн, і який мав бути поширений серед всіх дипломатичних представництв. Як тільки М. Суковкін дізнався про указ Гетьмана від 21 листопада 1918 року, він змінив офіційну мову української місії з української на російську. Він також зняв український прапор на щоглі консульської яхти «Великий Князь Олександр Михайлович» і встановив Андріївський прапор, розпорядившись екіпажу кричати «ура» на честь святкування цієї події.

В той же час, ймовірно, відповідно до директив проросійського Міністра закордонних справ Георгія Афанасьєва, він повідомив дипломатичні кола і Османський МЗС, що Україна вважає себе частиною Великої Росії і охоче піде в майбутньому на возз’єднання територій. М. Суковкін також всім роздавав копії указу Скоропадського. 28 листопада 1918 року М. Суковкіна прийняв султан Мехмед VI Вахідеддін, якому він вручив вірчі грамоти в якості українського посланника. Примітно, що під час прийому М. Суковкін носив російську форму. Це було відмічено Мустафою Кемалем (Ататюрк в майбутньому), який був присутній на церемонії. Відповідаючи на питання Мустафи Кемаль-паші, чому він одягнений в російське обмундирування, М. Суковкін дав непереконливу відповідь, що у нього не було достатньо часу на замовлення української форми перед від’їздом з Києва. Поразка Союзу центральних держав і зростання невдоволення населення скоро призвели до падіння режиму Гетьмана. Націоналістична і соціалістична опозиції почали повстання проти Гетьмана і сформувала «Директорію» для захоплення влади. Директорія володіла збройними силами і оголосила Скоропадського зрадником. Гетьманщина впала майже в той самий момент, коли німецькі війська, що залишилися на Україні, прийняли рішення про припинення їх ролі як захисників Скоропадського і почали виходити з території України.

Сили Директорії на чолі з полковником Євгеном Коновальцем увійшли у Київ 14 грудня 1918 року. Скоропадський втік з міста надягши німецьку форму. Коли інформація про повстання проти Гетьманщини і її подальше падіння досягла Стамбула, реакція М. Суковкіна була характерною: він поширював серед турецьких і зарубіжних кіл хибну інформацію, що повстання було ультра-націоналістичним і більшовицьким, і закликав сили Антанти втрутитися, щоб допомогти Гетьманату. Він також запевняв іноземних дипломатів, що в Україні не існувало руху за незалежність, крім більшовицьких інтриг і революційного хаосу, і все, що було цивілізованим і культурним, в дійсності було російським.

Під час відвідин Вселенського патріарха грецької православної Константинопольської церкви, він підтвердив, що російський народ і держава була єдиною і неподільною. В зв’язку з візитом Патріарха до українського посольства, М. Суковкін публічно заявив про єдність російської й української церкви.

Після указу Гетьманату М. Суковкін продовжував ретельну русифікацію українського посольства. При будь-якій можливості М. Суковкін з’являвся прикрашений російськими медалями і в компанії персоналу посольства в російській уніформі. На початку січня 1919 року, коли український уряд відізвав М. Суковкіна і наказав йому передати управління посольством Кобилянському, М. Суковкін не тільки відмовився виконувати наказ, а звернувся з заявою до Османського уряду, що Український уряд і його представники були «більшовиками». Він також звернувся до Міністерства закордонних справ Османської імперії з проханням надати кредит в 10 тисяч турецьких лір. Йому не вдалося отримати гроші. Нарешті, 3 березня 1919 року, він повідомив Османський МЗС, що українське посольство припиняє свою діяльність з 1 березня через відсутність фінансових ресурсів. З іншого боку, Український уряд вже призначив в середині січня 1919 року нового Надзвичайного посланника і повноважного міністра, щоб замінити М. Суковкіна.

Олександр Лотоцький став новим українським послом в Стамбулі. О. Лотоцький був відомою постаттю в українських політичних колах. Людина з вражаючою високо освіченістю, він до 1917 року займав високі посади в Міністерстві державного управління. Після краху царизму, був призначений Тимчасовим урядом Росії на пост губернатора Буковини, а пізніше він став державним канцлером у першому Українському автономному уряді у вересні 1917 року. Навесні 1918 року він був призначений державним контролером в Українському уряді, а також служив в якості Міністра релігійних культів в уряді Гетьмана. Після указу останнього про федерацію з Росією, він пішов у відставку зі своєї посади, тільки для того, щоб йому була запропонована та сама посада в наступному уряді Директорії. В якості одного з найбільш відомих експертів канонічного права в Україні, О. Лотоцький підготував закон, яким з 1 січня 1919 року було проголошено автокефалію Української Православної Церкви. З урахуванням кар’єри і досвіду, О.Лотоцький звичайно, не випадково був обраний в якості посланника в Стамбул. З одного боку, гарячий патріот і відданий захисник української незалежності, він, здавалося, був ідеальною людиною для відновлення збитку, нанесеного престижу і гідності Українській державі за М. Суковкіна. З іншого боку, уряд Директорії вважав визнання Української Автокефальної Православної Церкви Вселенським Патріархом Константинопольським життєво важливим завданням. Українське православ’я до 1686 року підпадало під юрисдикцію Константинопольської Церкви, а після російської анексії України воно змінило своє підданство на Патріарха Московського. Зміна церковного підданства в кінці сімнадцятого століття була прямим результатом зміни політичного підпорядкування. Тепер, неминучою складовою політичного звільнення від Росії мав би стати відхід від церковної юрисдикції Московського Патріархату. Церковна легітимність Української Автокефальної Церкви, незалежної від Москви, могла бути отримана тільки через її визнання і формальне підпорядкування Вселенській Церкві Константинополя. Тому, Володимир Чеховський, прем’єр-міністр уряду Директорії, вважав О. Лотоцького відповідною людиною з необхідними релігійними знаннями і досвідом, який був, врешті-решт, сам автором автокефалії.

Як тільки звістка про призначення О. Лотоцького досягла Стамбула, перший заступник Л. Кобилянський взяв на себе управління українським посольством. Для того, щоб покращити взаємодію з Українським урядом, Л. Кобилянський направив одного зі своїх співробітників до Одеси. Через цього співробітника С. Бачинський, заступник Міністра закордонних справ України, передав йому вказівки про те, що М. Суковкін мав здати всі справи місії Л. Кобилянському, а останній повинен був відати справами посольства до прибуття О. Лотоцького.

Таким чином, після перерви в місяць, українська місія в Стамбулі почала функціонувати знову під керівництвом Л. Кобилянського. Він повідомив Ферид паші, Османському Міністру закордонних справ, про відновлення роботи місії. Османська преса, якій також було повідомлено про ситуацію, оголосила про відкриття посольства у другій половині квітня 1919 року. Проте, діяльність посольства була відновлена теоретично, а не на практиці. М. Суковкін не тільки відмовився піти у відставку зі свого поста, доки його зарплата не буде виплачена, але також направив гнівні листи до Османського Міністерства закордонних справ і дипломатичних представництв в Стамбулі, в яких він протестував проти відкриття посольства.

Неприємності, створені М. Суковкіним, не закінчилися. 23 квітня 1919 року після прибуття О. Лотоцького до Стамбулу через Відень, Трієст, Венецію та після вступу на посаду, О. Лотоцький зустрівся з М. Суковкіним і вручив йому наказ Директорії. Останній неохоче віддав О. Лотоцькому деяке майно посольства, хоча без проведення інвентаризації майна, важливих документів і записних книг. Коли М. Суковкін почав вимагати гроші за свою роботу, О. Лотоцький попросив його почекати до червня для врегулювання фінансових питань посольства і рахунків. Перевірка рахунків здивувала О.Лотоцького. Як О.Лотоцький пізніше розповідав у своїх мемуарах, М. Суковкін продав частину цінних предметів з інвентарю, у тому числі автомобіль, були взяті кредити з банків, великі суми відшкодувань були виплачені звільненим працівникам. Загальне фінансове становище місії залишало мало місця для оптимізму, і, не знайшовши відповідних кредитів, було б неможливо розпочати роботу місії. З іншого боку, М. Суковкін виявився дуже чіпким, вимагаючи негайного задоволення своїх вимог. Оскільки посольство було не в змозі оплатити їх відразу, він знову звернувся до Османського уряду і просив, щоб О. Лотоцького не визнавали українським посланником. Відкрита боротьба М. Суковкіна з українською місією і його дифамації не були марними. Зрештою, у нього були дуже близькі відносини з [біло] російськими колами (були навіть чутки, що він хотів стати представником Добровільної армії генерала Антона Івановича Денікіна), які були героями дня в Стамбулі, і особливо з переможними силами Антанти, які взяли Стамбул під військову окупацію і мали значний вплив на справи переможеної Османської імперії. В цих умовах офіційне визнання О. Лотоцького урядом Османської імперії ставало все більш складним. Але коли він вирішив зробити демарш на знак протесту проти небажання Османської імперії визнати його, турецькі друзі попросили його утриматися від подібних дій і сказали, що зміна уряду Османської імперії вирішить проблему.

Суть питання була звичайно далеко не в індивідуальному підході того чи іншого уряду Османської імперії. Під окупацією Антанти слабкий уряд Султана був дуже залежний від волі окупантів. Для держав Антанти, які публічно поставили на антибільшовицькі «білі» армії, принцип «єдиної і неподільної Росії» мав першорядне значення. Таким чином, концепція незалежної України, яка відокремлюється від Росії, навіть пристрасно і безкомпромісно ворожої більшовикам, була неприйнятною для Антанти. Навряд чи хто з після Мудроських урядів Османської імперії, які всі були побудовані на самих делікатних політичних противагах, міг протистояти здавалося б всесильній Антанті в питанні про Україну, яке було явно не самим пріоритетним на переповненому турецькому порядку денному.

В іншому відношенні, Османські громадські та політичні кола, як і раніше, дуже співчутливо ставилися до ідеї незалежної України. Таким чином, з самого початку, наполегливі зусилля О. Лотоцького отримати аудієнцію у Султана і офіційне визнання з боку уряду Османської імперії були приречені на провал. Хоча це і не важливий фактор для Османського дипломатичного механізму прийняття рішень, наполегливі зусилля М. Суковкіна по наклепу, визвали деяке здивування з боку Османських дипломатів, які були уповноважені займатися українськими питаннями.

Хоча О. Лотоцький мав вірчі грамоти свого уряду, Директорія не дала листів-нагадувань для М. Суковкіна, враховуючи, що у разі зміни уряду представник за кордоном, повинен покинути свій пост, якщо не забезпечений письмовою вказівкою нового уряду. Ця відсутність листів-нагадувань для М. Суковкіна була використана останнім проти О. Лотоцького. Щоб прояснити ситуацію перед Османським урядом, Міністерство закордонних справ Директорії 13 травня 1919 року направило лист-пояснення великому візиру. Нездатність домогтися офіційного визнання не перешкодила О. Лотоцькому у встановленні добрих і теплих відносин з Османськими політичними і дипломатичними колами. Наприклад, Сафа-бей, Османський Міністр закордонних справ, згадував багато проявів поваги до О. Лотоцького, до якого він одного разу навіть зробив візит додому. Були такі дипломати та чиновники Османської імперії, які відверто зізнавалися О. Лотоцькому, що їх нездатність визнати його і влаштувати аудієнцію у султана була пов’язана з складністю визнання держави, яка не визнається Антантою. Такою була ситуація, однак, примітно, що турки не заперечували проти присутності Української місії в Стамбулі і вважали за краще прийняти її мовчазно, як умову збереження османсько-українських відносин після Брест-Литовська.

Формально визнаний чи ні, як де-факто представник України в Стамбулі в самі бурхливі часи для обох країн, О. Лотоцький мав різноманітний комплекс питань для розгляду. В період, коли більша частина території, на яку претендував український уряд (тобто Директорія) була зайнята різними сторонами ворогуючих росіян та інших іноземців, а уряд здебільшого зводився до мандрівного органу з обмеженою могутністю, постійна присутність дипломатичної місії в Стамбулі свідчила про існування України як самостійної політичної одиниці. Тому було вкрай важливо підтримати діяльність посольства в столиці Османської імперії.

Крім того, існувала ціла низка питань, з якими місії доводилося мати справу: визнання Української Автокефальної Церкви Константинопольським Патріархатом, встановлення торгових відносин між Туреччиною і Україною, рекламація певних морських суден і власності, які були тоді в руках «білих» росіян або Антанти, звичайні послуги консульства для кількох тисяч українських громадян, які стікалися в Стамбул через війну і безлад вдома, забезпечення виходу на міжнародну арену загнаному в кут Українському уряду, і т.д.

Не дуже збентежений очевидною нестачею необхідних ресурсів, щоб впоратися з такими складними завданнями, О. Лотоцький приступив до ретельної реорганізації посольства. У нього було мало знань про співробітників посольства і їх прихильність до М. Суковкіна. Він зберіг деяких з працівників, і звільнив інших. Були також деякі діячі, наприклад, Я.Токаржевський-Карашевич, якого О.Лотоцький привіз із собою з Відню. Що стосувалося роботи місії, то вона була практично в дуже безладному стані. Вже не існувало місця для посольства і в якості офіційної адреси місії була представлена адреса приватного будинку одного з працівників. Папери посольства були або загублені (або були забрані М. Суковкіним) або не розглянуті. Тільки рахункові книги та пов’язані з ними документи були збережені бухгалтером. Персонал не отримував заробітної плати протягом значного часу і існував в дуже важких умовах. О.Лотоцький перш за все орендував будівлю для місії і приступив до роботи, почавши з видачі паспортів та віз. Оскільки в Стамбулі було близько 40000 людей, що втекли з Одеси та інших українських міст, це було дуже терміновою справою.

Доля того, що залишилося від колишнього російського імператорського Чорноморського флоту, було давно обговорюваною проблемою. Український прапор був піднятий на деяких із суден, які опинилися в портах під українським контролем. Вимоги української держави не обмежувалися військовими кораблями, які раніше належали Чорноморському флоту, а поширювалися і на ті російські приватні торговельні судна, що були зареєстровані в портах, які стали частиною Української держави. У період після Першої світової війни деякі з цих суден були в Стамбулі. Вони були визнані необхідними силам Антанти, яка хотіла використати їх для допомоги російській Добровольчій армії. 26 листопада 1918 року проросійський посланник М. Суковкін погодив певні умови їх використання з віце-адміралом Аметом, Верховним комісаром Франції в Стамбулі. Відповідно до цієї угоди, кораблі, які французька військово-морська влада визначить придатними, яхта «Великий Князь Олександр Михайлович», пришвартована в Стамбулі, і пароплави «Королева Ольга», «Тигр», і «Єрусалим», всі пароплави Українського навігаційного союзу, були передані в розпорядження Антанти для використання в операціях в Україні.

Хоча в цій угоді французи досить чітко визнали, що ці судна спочатку належали Українській державі (чиє існування де-факто вони таким чином зробили загальновизнаним), кораблі для своїх цілей були присвоєні Антантою, а через них, Російською Добровольчою армією, непримиренним ворогом самої ідеї української державності. Обурюючись угодою Суковкіна-Амета, О. Лотоцький зробив усе можливе, щоб повернути судна і не допустити їх приєднання до А. Колчака або А. Денікіна. Він задовольнявся тим, що вони плавають під прапорами Антанти, поки вони транспортували поставки товарів, зброї і військ в інтересах України. Але, на велике розчарування О. Лотоцького, багато з цих суден були вже повернуті до новоствореної Російської військово-морської бази в Стамбулі під командуванням А. Колчака. О. Лотоцький в серпні та вересні 1919 року неодноразово звертався з цього приводу до французького Верховного комісара в Стамбулі, проте ці звернення залишилися без відповіді. Дізнавшись про звернення голландського посольства в Стамбулі, яке одночасно представляло інтереси Росії в столиці Османської імперії, з проханням про повернення «Королеви Ольги» російським «власникам», О. Лотоцький написав Османському МЗС протест, для запобігання такої передачі, і зажадав передачі реальним власникам під українськими прапорами. Всі ці зусилля української місії виявилися марними. О. Лотоцькому і Я. Токаржевському-Карашевичу навіть не були надіслані відповіді.

У 1919 році, в Туреччині було багато етнічних українських військовополонених різного походження. Частина з них були галичанами і буковинцями, солдатами колишньої австро-угорської армії, які були захоплені на Західному фронті. Вони утримувалися французами і використовувалися для виконання низки завдань в інтересах Антанти. 3 липня 1919 року О. Лотоцький звернувся до французів з меморандумом, в якому попросив залучити їх в українську армію, яка тоді вела боротьбу проти більшовиків. Він запропонував організацію цих військовополонених в загін, забезпечення їх одягом і боєприпасами, і їх перевезення в Південну Україну французькими суднами. О. Лотоцький отримав тільки приватну і усну відповідь про те, що місцеве військове командування буде запитувати дозволу у центрального командування. Він також закликав румунське посольство від імені буковинців дозволити їх повернення на батьківщину. На цей раз він був більш успішним, і буковинці дійсно були відправлені додому. Галичани були відправлені набагато пізніше

http://nomos.com.ua/content/view/420/72/


Догори
 Профіль  
 
 Тема повідомлення: Re: Османська імперія. 1916–1917 рр.
ПовідомленняДодано: 30 січня 2013, 14:15 
Офлайн
Аватар користувача

З нами з: 22 вересня 2012, 20:11
Повідомлень: 256
Звідки: Київ
Цитата:
Насправді, існували різні види «українських» військовополонених. На додаток до вищезазначених галичан і буковинців, які були суб’єктами екс-імперії Габсбургів, набагато більш численними були «російські українці», захоплені Союзом центральних держав як солдати російської імператорської армії. Треба зазначити, що це була не проста справа, визначити, хто міг бути належним чином кваліфікований як «український», на відміну від «російського», так як не було ніяких офіційних документів, які б вказували на їх етнічне або національне походження під час їх захоплення. У 1919 році було близько 90000 військовополонених колишньої Російської (царської) армії, які їхали додому з Німеччини через Францію і були доставлені в Марсель для посадки. Українська місія в Стамбулі оцінювала, що принаймні одна третина з цих людей була українцями, і закликала французів передати їх українським владним структурам. О. Лотоцький також звернувся до представників британської влади в Стамбулі з запитом про українських екс-військовополонених, які були тоді в руках англійців, але безрезультатно.

Питання про повернення колишніх військовополонених було дуже актуальною проблемою для О. Лотоцького. Мало того, що Українська держава (Директорія) відчайдушно потребувала бійців але будь-яка висадка таких колишніх військовополонених у неконтрольованих українською владою місцях викликала б серйозний ризик попадання цих людей до рук більшовиків, таким чином, забезпечуючи ворога свіжими новобранцями. Саме це мало місце навесні 1919 року, коли флот Антанти висадив близько 1300 таких колишніх солдатів царської армії в Одесі і Очакові, які тоді знаходились під більшовицькою окупацією. У своїй записці представникам Антанти 8 серпня 1919 року, роздратований О. Лотоцький висловив протест таким діям і попросив вжити необхідних заходів з тим, що вони більше не повторювалися.

Також українська місія була невдоволена тим, що транспортування вищезазначених колишніх військовополонених відбувалось тими самими суднами, які були залишені Антантою відповідно до угоди Суковкіна-Амета для надання підтримки Україні. 10 серпня 1919 року О. Лотоцький також звернувся до Османського уряду для отримання дозволу набирати тих галичан, які були захоплені Антантою під час служби в австро-угорській армії, і які потім утримувались при французьких штаб-квартирах. Османське МЗС висловило думку, що іноземні місії в Османській імперії мають законне право скликати своїх суб’єктів, але неприпустимим є використання тиску для їх збору і створення будь-яких військових формувань на території Османської імперії. Крім цього, ці люди в той час утримувались силами Антанти, і практично були поза юрисдикції уряду Османської імперії. Беручи до уваги всі складнощі і тонкощі, Османське МЗС вирішило не давати ніякої відповіді на український запит.

Ще одне питання, що турбувало українську місію в Стамбулі, був друк та розповсюдження українських банкнот [карбованців] та облігацій без санкції Українського уряду. Такий інцидент стався в Одесі, так як Українське бюро випуску паперових грошей (Ukrainian Papermoney Emission Bureau) продовжувало функціонувати, коли місто перебувало під окупацією Антанти в період з листопада 1918 по квітень 1919 року. Телеграма Міністра фінансів Російського уряду (Денікіна) в Ростові підтвердила, що ці банкноти були надруковані ними. Українська Директорія не знала фактичної кількості цих несанкціонованих грошових знаків і цінних паперів. У своєму меморандумі до французьких і британських верховних комісарів у Стамбулі, 23 і 25 вересня 1919 відповідно, О. Лотоцький висловив протест в якому просив надати дані про обсяги карбованців, надрукованих без дозволу, імена винних та заявив, що його уряд не прийматиме ці банкноти як дійсні. Як і на інші скарги і протести, відповіді від Антанти О. Лотоцький не отримав.

Безумовно, одним з пріоритетів місії Лотоцького було отримання офіційного визнання Константинопольським Патріархатом (Фенером) Української Автокефальної Церкви. Під час перебування О. Лотоцького у Стамбулі, місце Патріарха було вільним а його вибори були відкладені до укладення мирної угоди. Митрополит Бурси, Дорофей Маммеліс був обраний Фенером виконуючим обов’язки Патріарха. Коли Лотоцький відвідав Патріархат у липні, він був прийнятий виконуючим обов’язки Патріарха і прелатами дуже тепло. Наступного дня Дорофей здійснив візит у відповідь до резиденції О. Лотоцького у Тарабія, передмісті Стамбула. Лотоцький і Дорофей зустрічалися один з одним протягом наступних місяців на релігійних і приватних заходах. При зустрічах О. Лотоцький доводив свої аргументи Дорофею та іншим високопоставленим особам з Фенеру. Українська місія також опублікувала і розповсюдила брошуру грецькою мовою про «історичний зв’язок Української церкви з її матір’ю – Константинопольською церквою», щоб завоювати прихильність Патріархату. Незважаючи на теплі особисті та офіційні стосунки, виконуючий обов’язки Патріарха не поспішав приймати клопотання Лотоцького щодо Української Автокефальної Церкви. Крім цього, О. Лотоцький не був єдиною людиною в Стамбулі, який ставив питання перед Вселенським патріархом. Серед десятків тисяч «білих» біженців у Стамбулі було кілька високопоставлених росіян і промосковських українських священнослужителів. Вони активно і ефективно лобіювали проти визнання автокефалії Української Церкви. Патріархат не міг просто ігнорувати їх. Крім того, у Фенеру було не так багато причин, для того щоб вважати, що падіння і розпад Російської імперії є незворотним. Зрештою, військова ситуація у першій половині 1919 року було зовсім не перспективною для майбутнього незалежної України. Не слід також обійти увагою надзвичайно насичений порядок денний Фенеру у 1919 році. Це були часи, коли за правління динамічного і сильно націоналістичного Дорофея, Фенер був залучений більш відкрито, ніж будь-коли, до політики і проводив активні заходи з дипломатичного вирішення долі Стамбулу на користь греків, якщо це можливо – приєднання міста до Греції або принаймні його інтернаціоналізацію з перевагами для його грецького населення, але в будь-якому разі – його звільнення від турецького панування назавжди. Щоб домогтися бажаного результату, Дорофей був постійно зайнятий лобіюванням цього питання перед керівниками Антанти в Стамбулі, відправкою делегацій до Європи, щоб вплинути на мирні переговори і вирішенню організаційних заходів серед грецького населення Стамбула. Тому, Дорофей не міг присвятити себе повністю справі Української Автокефальної Церкви, яка, звичайно не було пріоритетом для Фенеру, і не вважав вартим ризикувати іншими відносинами і зв’язками з Антантою у такі складні часи.

Такі тривоги Фенеру були висловлені в листі до Українського уряду, проект якого був отриманий Лотоцьким заздалегідь. Висловивши благословення Константинопольської Церкви українському народу і повагу до її бажання перетворити свою церкву на автокефальну, Патріархат визначив три передумови для цього: незалежність, згода попередньої керівної Церкви (тобто Москви), і присутність Вселенського Патріарха на своєму місці для того, щоб зробити це важливе рішення законним. Діючий Патріарх рекомендував українцям чекати обрання нового Патріарха, щоб їх прохання могло бути чітко позитивно задоволено. Ці умови, а особливо перша, яка поставила під сумнів незалежність України, викликала велике обурення серед української місії, яка різко апелювала до автора(ів) листа. Вимога на згоду Московської Церкви, яка мала найменші перспективи, дала можливість Фенеру для затягування питання на невизначений термін.

Таким чином, зміст проекту листа, відправці якого запобігли, викликав деяке охолодження у відносинах між українською місією і Фенером. Згодом, однак, теплу атмосферу в відносинах між Лотоцьким і Дорофеєм було відновлено. Напередодні відбуття О. Лотоцького зі Стамбулу, Фенером був написаний лист-відповідь з поправками Українському уряду. У цьому листі від 9 березня 1920 року, Дорофей не зробив жодної згадки про попередні умови незалежності і згоди Москви, але ввічливо заявив, що Фенер на даний момент не зможе підтвердити автокефалію Української Церкви через відсутність затвердженого Патріарха. Невдача з отриманням офіційної підтримки Вселенської Церкви була, звичайно, істотним розчаруванням для української місії, зокрема для Лотоцького, який плекав глибокі надії з цього приводу. Крім цього, українська дипломатична місія в Стамбулі мала проблеми набагато більш невідкладного характеру, які затьмарили розчарування від Фенеру. Без сумніву, першочерговою проблемою місії була невизначеність відносно майбутнього (і, звичайно, поточного) становища України та її незалежного уряду, який О.Лотоцький і його група підлеглих мали представляти.

Український уряд і збройні сили під його командуванням, були в стані триваючої боротьби з більшовиками, махновцями, білими та різноманітними місцевими групами, що складалися з простих розбійників, а не були ідеологічними чи політичними групами.

Протягом більшої частини 1919 та 1920 років, Директорія чи український уряд утримували тільки вузьку смугу землі в західній частині, яку він називав територією України, або він був позбавлений навіть цього, оскільки був змушений діяти на чужій території. Деякі військові досягнення, які були увінчані розширенням районів, контрольованих Директорією, включаючи столицю Київ, виявилися тимчасовими і більше завдяки результатам боротьби між більшовицькими і не більшовицькими («білими») російськими військами або польською армією. Коротше кажучи, сама держава і уряд, який був представлений дипломатичною місією в Стамбулі, здебільшого задовольнявся номінальним існуванням. Така ситуація, на додаток до того, що концепція незалежної України (або України взагалі) була новизною і була визнана лише в кількох країнах, більшість з яких відкликали свої рішення в результаті їх поразки у війні, робили становище і статус української місії в Стамбулі досить складним.

Політична ситуація в Стамбулі була теж несприятливою. Стамбул був під окупацією держав-переможниць Антанти, які не задумуючись нав’язували свою волю безсилому уряду Османської імперії, а місто було переповнене десятками тисяч російських «білих» біженців. Останні включали численних політичних та військових діячів, які були лідерами ідеї «матінки – Росії – єдиної і неподільної», і не висловлювали симпатії чи терпимості до окремої української ідентичності, не кажучи вже про незалежність. «Білий» російський рух, за великим рахунком, підтримувався та спонсорувався Антантою, яка поділяла ставлення колишнього союзника до неподільності Росії.

Ідея української незалежності так і не була схвалена Великобританією та Францією, які, поряд з ідеєю збереження територіальної цілісності російської імперії наскільки це можливо, розглядали Українську Демократичну Республіку як утворення і сателіт Німеччини. Це не означає, що Англія і Франція мали дійсно узгоджену політику в питаннях, що стосувалися Росії. В різний час у них були різкі відмінності у підходах до тієї чи іншої російської групи. Також нестабільною була їх підтримка «білих» армій. Тим не менш, чи підтримувала Британія одну групу «білих», а Франція підтримувала іншу, або, вичерпавши всі реалістичні надії на відновлення старого порядку в Росії, вони розглядали можливість примирення з більшовиками, у жодному з цих варіантів не було місця для незалежної України. Враховуючи це, було б марно очікувати будь-якого офіційного визнання з боку Антанти незалежності України. Однак, хоча політичні та військові структури окремих значних сил були непримиренно ворожими до більшовиків, український уряд не був повністю проігнорований з боку Англії і Франції, які мали свої неофіційні представництва в Україні.

Зрештою, незалежно від того, якими були її положення, угода Суковкіна-Амета була, до певного сенсу, де-факто визнанням України. У будь-якому разі, влада Антанти, не кажучи вже про впливових представників «білого» руху Росії в Стамбулі, не показували намірів співпрацювати з української місією, присутність якої, в кращому випадку, вважалась незручною. Таким чином, українській місії довелося виконувати свої обов’язки в умовах тиску і переслідувань. Російські кола у Стамбулі, особливо генерал Агапієв, представник Денікіна, ефективно агітував проти присутності української місії. Вони звинуватили українських дипломатів у співпраці з більшовиками, німцями і націоналістичними силами Мустафи Кемаль Паші в Анатолії. Українці були також стурбовані своєю фізичною безпекою за наявності великої кількості загроз. Розвідка Денікіна в Стамбулі постійно відслідковувала діяльність місії і часто підсилала своїх агентів для отримання інформації зсередини.

З огляду на те, що наклепницька діяльність, спрямована проти української місії, була неефективною і влада Антанти ініціювала поліцейські заходи проти місії. По-перше, 9 вересня 1919 року, радник Л. Кобилянський та аташе Ратхаус піддалися ретельному обшуку з боку міжсоюзницької поліції і опечатаний багаж місії був доставлений до британської штаб-квартири. За цим інцидентом відбувся більш широкий – 25 вересня 1919 поліція Антанти під командуванням британського підполковника Максвелла, разом з деякими російськими цивільними особами, організували рейд проти української місії. У відповідь на протести Лотоцького, Максвелл пояснив, що він діяв відповідно до наказів британського Верховного комісара. Вони не тільки скрупульозно обшукали офіс місії і особисті апартаменти посла і радника, а й тимчасово затримали присутніх там дипломатів і чиновників. Крім того, були конфісковані дипломатичні й політичні документи, банківські чеки і кілька приватних документів. Офіс був закритий, а перед його входом були поставлені охоронці. Крім того, банківські рахунки місії в “Credit Lyonnais” були заморожені. Згодом Лотоцький послав ноти протесту до Верховних комісарів Антанти, Османського Міністерства закордонних справ і дипломатичних місій нейтральних держав і зажадав повернення конфіскованих матеріалів, але безрезультатно.

Залишившись без доходів і навіть без своїх приміщень, члени місії потрапили в дуже скрутне фінансове становище. Лотоцький орендував номер в знаменитому готелі “Pera Palace” і почав проводити свої зустрічі там (незабаром, однак, він був змушений переїхати через нестачу коштів). Представник Османського Міністерства закордонних справ відвідав його в готелі і висловив співчуття свого уряду з приводу подій, що відбулись, але заявив, що вони не в змозі надати більшої підтримки Українській місії.

Теж саме зробив представник Константинопольського Патріархату. У результаті розслідувань, проведених владою Антанти, було спростовано твердження про контакти з більшовиками «осіб, які називають себе членами «Української місії», а роботу офісу місії було дозволено відновити через місяць.

Незважаючи на всі ці несприятливі обставини, українська місія спробувала продовжити свою роботу. Вороже ставлення британського та французького Верховних комісарів, а також російських груп, неможливо було змінити, але Лотоцький і його співробітники зробили все, щоб підтримувати хороші відносини хоча б з іншими дипломатичними місіями в Стамбулі. Гарні і ділові відносини були встановлені з представниками США та Румунії, незважаючи на те, що вони теж належали до Антанти, хоча й не брали активної участі у військовій операції в Туреччині. Така сама ситуація склалась з дипломатичними місіями Швеції, Ірану і новими незалежними країнами – Азербайджаном та Грузією. Результати таких добрих відносин з цими іноземними представництвами і посадовими особами проявились, коли офіс української місії був закритий: вони відкрито демонстрували свої симпатії до українців.

Українська місія намагалась привернути увагу урядів та громадськості Європейських країн та Османської імперії до своєї версії українських подій, видавши багато меморандумів, записок і заяв. Місія також працювала над публікацією низки брошур і листівок різними мовами. Однією з таких брошур була згадана вище, написана грецькою мовою, призначена для Патріархату. Інша брошура була написана й опублікована О. Лотоцьким турецькою мовою, під назвою – «Туреччина та Україна» [“Tuirkiye ve Ukrayna”]. Лотоцький підготував дві інші брошури французькою мовою, одна під назвою «Україна незалежна», де викладались факти про незалежну державну структуру України, а інша надавала більше інформації про те саме, а також про українські дипломатичні представництва за кордоном. Хоча перші дві брошури були поширені, брошури французькою мовою були заборонені цензурою Антанти. Токаржевський-Карашевич мав намір написати велику статтю про минуле та сучасне українсько-турецьких відносин французькою мовою, але через несприятливу обстановку для публікації, він не зміг навіть завершити її написання.

Набагато більш важливими, ніж ці публікації, були, звичайно, зусилля Лотоцького і його підлеглих, в першу чергу Токаржевського-Карашевича, по наданню інформацію для преси. Це було особливо важливим, тому що зовнішній світ дізнавався про події на території колишньої Російського імперії в основному за рахунок джерел зі Стамбула, таких, як «білі» російські інформаційні агентства “Rusagen” і “Osvag”.

Українська місія, коли дозволяли загальні військово-політичні обставини, отримувала цікаву та детальну інформацію з України, хоча регулярні надходження такої інформації були неможливими. Таким чином, О. Лотоцькому і Я. Токаржевському-Карашевичу вдалося встановити хороші відносини з певними прес-колами Османської імперії та агенціями новин, і час від часу у Османській пресі з’являлися коментарі та інтерв’ю про Україну та українців. Турецькою газетою, яка демонструвала найбільшу прихильність до України, була “Ijham” (Стамбул), а її редактор Хіісеїн Рагіп і Олександр Лотоцький стали хорошими друзями.

У вирішенні завдання інформування Османської громадськості, Оксана Лотоцька, дочка посланника (і майбутня дружина Я. Токаржевського-Карашевича) відігравала активну роль, встановивши теплі відносини з турецькими жінками (“Ijham” опублікувала цікаве інтерв’ю з нею). Як і у всіх інших випадках, протидія проросійської Антанти сильно ускладнювала публікації статей у пресі, які симпатизували Україні. В деяких випадках навіть будь-які речення зі словом «Україна» видалялись цензурою. Велике інтерв’ю з Лотоцьким в “Ijham” є хорошим прикладом його добрих зв’язків з пресою Османської імперії. Інтерв’ю було зроблено в той час, коли збройні сили Директорії розпочали успішний наступ проти більшовиків і почали відвойовувати територію країни. Тому дух Лотоцького і його функціонерів піднявся. В інтерв’ю, відзначивши історичні зв’язки українців і турків, і особливо їх минулі альянси проти спільного ворога, тобто росіян, Лотоцький зупинився на можливості взаємовигідних економічних відносин. За його словами, дві країни дійсно виробляють багато товарів, які необхідні іншій стороні. Наприклад, Туреччина могла б експортувати свинець, асфальт, нікель, сірку, вапняк, мармур, шкіру, шовк, тютюн, фрукти і бавовну, а Україна могла б забезпечити Туреччину пшеницею та цукром. Він заявив, що Україна є бар’єром для Туреччини та інших невеликих держав від Росії, яка була б в змозі панувати над ними, якщо б не цей бар’єр. Коментуючи відмову Колчака визнати незалежність самопроголошених республік до скликання російських Національних зборів, Лотоцький сказав: «право судити і приймати рішення про долю України належить українцям, а не Колчаку. До тих пір, поки вони борються проти російських більшовиків, Денікіна і Колчака можна розглядати як союзників, так як ми також боремось проти Рад. Тому ми бажаємо успіхів Денікіну і Колчаку. При необхідності, ми можемо навіть допомогти Добровольчій російській армії взяти Москву. Але якщо він (Денікін) відмовляється від взяття Москви та наступає на Україну і відмовляється визнавати незалежність України, це вже інша справа. Так воно і сталося в минулому. У 1918 році Денікін хотів підпорядкувати собі Україну і народ піднявся і змусив його покинути територію».

Дійсно, газета “Ijham” продовжувала підтримувати українську справу. На фоні суперечливої інформації про захоплення Києва силами Петлюри чи то російської Добровольчої армії, “Ijham” закликала своїх читачів замислитися про майбутнє цієї країни більш серйозно, так як це було питанням безпеки Анатолії. Кращим вважалось бачити на півночі Анатолії невелику Україну, ніж Велику Росію. Судячи з усього, Хіісеїн Рагіп, редактор “Ijham”, який був активним членом націоналістського Товариства турецького осередку, також допоміг Лотоцькому познайомитися з турецькими політичними та інтелектуальними колами. Цікаво, що колишній посол Османської імперії Ахмед Мухтар-бей, колишній генеральний консул у Києві Ахмед Ферид Бей (на той час – державний міністр), його дружина і відома діячка руху турецьких жінок Міфіде Ферид Ханим, були серед найближчих сподвижників Лотоцького у Стамбулі. Ці поважні особи були осередками симпатій до націоналістичного руху, який зростав у Анатолії (насправді, вони будуть брати участь і працювати в уряді
Анкари в найближчому майбутньому). Таким чином, О. Лотоцький зміг отримувати регулярну інформацію про події в Анатолії. За допомогою цих друзів Лотоцький заклав хороші відносини зі знаттю і представниками вищого суспільства Османської імперії, такими, як Абділхак Хамід, «Великий Майстер» турецької поезії, Зія Паша, Іззет Паша, Рагіп Раіфа Бей, а також деякими впливовими членами місцевої грецької і вірменської спільноти, такими як Пітер Маврокордатос, сім’єю Дадян, Йосипом Азаряном та іншими. Зв’язки Лотоцького з впливовими колами в Османській імперії проявились, коли його сина Бориса прийняли, відповідно зі спеціальним урядовим дозволом, до престижного Імператорського ліцею (Mekteb i Sultani) у Галатасараї, в якому навчались виключно піддані Османської імперії.

Тим часом, військові та політичні досягнення уряду Директорії в Україні виявились ефемерними і український уряд був змушений відступити в західну частину країни, і докладав останніх зусиль у вже програній війні. Погіршення ситуації в Україні не могло не позначитися на функціях місії в Стамбулі, яка знаходилась у постійно зростаючій фінансовій кризі. Кількість чиновників у місії постійно зменшувалась, співробітники, з квітня 1919 року, постійно від’їжджали на Батьківщину. Восени того ж року в місії залишилися тільки чотири особи: посланник, радник, секретар і перекладач. Лотоцький ще твердо був переконаний у необхідності присутності української місії в Стамбулі, але ситуація ставала безнадійною. Не так багато можна було очікувати від невизнаної і безгрошової місії поступово зникаючої держави у країні з безсилим урядом, який знаходився у стані ворожої іноземної окупації. За цих обставин, Лотоцький вирішив покинути Стамбул і передати справи місії раднику Токаржевському-Карашевичу, якому був наданий дипломатичний ранг Повноважного міністра. О.Лотоцький вважав за краще повідомити Османський уряд, що його від’їзд є тимчасовим. Він відбув 25 березня 1920 року і після довгої подорожі прибув до Кам’янця, останнього оплоту Українського уряду, який прийняв його відставку 5 травня 1920 року. Після від’їзду Лотоцького і його дочки Оксани, яка працювала перекладачем, українська дипломатична місія складалася тільки з двох осіб: Яна Токаржевського-Карашевича і В. П. Приходько, секретаря. Серед справ, які Токаржевський-Карашевич успадкував від свого попередника, був український запит на відкриття консульств в Анатолії та Палестині, а саме в Трабзоні, Ізмірі, Адані, Дамаску, Бейруті і Єрусалимі. Все це було дуже дивним, оскільки, за винятком Трабзона, ці міста знаходилися під іноземною військовою окупацією. Єрусалим, Бейрут і Дамаск, в якому Османська імперія зберегла всі, але суто номінальні, права на суверенітет ще до підписання мирного договору, перейшли до британців в ході війни 1917-18 рр. Після Мудроського перемир’я Адана і Ізмір були окуповані французькою та грецькою арміями відповідно. Заявленою метою цих українських консульств повинно було бути вирішення справ великої кількості українців, які знаходились серед колишніх російських підданих у цих регіонах, в той час як представники урядів Денікіна і Колчака вже відкрили офіс, очолюваний консулом, в Ізмірі. Українська місія звернулась до Міністерства закордонних справ Османської імперії з такими запитами 1 лютого 1920 року. Судячи з усього, Токаржеський-Карашевич зустрічався з Ахмедом Резід Беєм, директором політичного відділу в Міністерстві закордонних справ Османської імперії протягом першої половини березня 1920 року. Османський посадовець сказав Токаржевському-Карашевичу, що відкриття будь-якого консульства в Єрусалимі, Бейруті, Адані і Дамаску є неможливим через військову окупацію цих міст силами Антанти, хоча попередні функціонери можуть бути направлені до Ізміру і Трабзону з листами від Міністерства закордонних справ Османської імперії з тим, щоб вони розглядалися місцевою владою в якості представників України.

Проте, у Міністерства закордонних справ Османської імперії були й інші застереження для відмови таким проханням. Османські дипломати зазначали, що, на відміну від Німеччини та Австрії, які були змушені відмовитися від Брест-Литовської угоди згідно з Версальським і Сен-Жерменським договорами відповідно, чіткого мирного договору з урядом Османської імперії ще підписано не було. Крім того, положення про Мудроське перемир’я не містить жодних посилань на Брест-Литовський договір. Таким чином, Брест-Литовський договір був ще юридично в силі між Україною та Османською імперією. Тому, що будь-які спроби, такі як надання дозволу на відкриття консульств, які безпосередньо відносяться до Брест-Литовського договору, можуть нагадати Антанті про дане питання, що призведе до активізації тиску на Османську імперію з метою анулювання договору. Таким чином, Міністерство закордонних справ Османської імперії, не бажаючи будити «сплячого собаку», визначило більш доцільним обійти це питання і не дати позитивної відповіді українцям.

На відміну від періоду Лотоцького, який згодом описав в деталях і опублікував свої мемуари про дипломатичну службу в Стамбулі, ми маємо порівняно мізерні відомості про місію Токаржевського-Карашевича в столиці Османської імперії, яка тривала більше, ніж півтора роки. Місія останнього функціонувала в ще більш важких і складних умовах, ніж його попередника. Це було пов’язано з тим, що незалежна Українська держава практично припинила своє існування, а влада уряду Султана, який намагався діяти в умовах військової окупації Антанти, навряд чи виходила за межі Стамбула, якщо навіть діяла й там, і все більше і більше витіснялась націоналістичним урядом Анкари.

Навіть при такому положенні справ існували свідчення того, що османська дипломатія не втрачала свого інтересу до незалежності України. Севрський договір, який Османський уряд змушений був підписати 10 серпня 1920 року, явно передбачав анулювання Брест-Литовського договору. Тим самим, звичайно, визнання Османською імперією української незалежності та її офіційних відносин з Україною ставало недійсним. Проте, Османське МЗС явно не хотіло скасовувати своє офіційне визнання української незалежності і розглядало законні способи зробити це. Таке ставлення було явно помітно по його реакції на прохання українського Міністерства закордонних справ (у той час у вигнанні) про підтвердження особи Я. Токаржевського-Карашевича як Повноважного міністра України у Туреччині 30 листопада 1920 року. Управління з правових питань Міністерства закордонних справ Османської імперії вважало, що було б абсолютно законним затвердити заміну дипломата визнаної іноземної держави. Анулювання такого визнання Севрським договором не було ефективним, тому що цей договір міг офіційно вступити в силу тільки після його ратифікації в Парижі. Тому юридичне управління рекомендувало дотримуватися системи Брест-Литовського договору. Тим не менше, на той момент , Протокол про консульства між Османською імперією і Україною, як і раніше, був відсутній що перешкоджало визнанню українського Повноважного міністра. Хоча Османське МЗС не змогло відразу підтвердити офіційний статус і посаду Токаржевського-Карашевича, воно запевнило українську сторону про готовність підписати такий протокол найближчим часом. Ян Токаржевський-Карашевич 28 березня 1921 року усно і 17 липня 1921 року письмовим меморандумом нагадав про бажання свого уряду відкрити консульство в Стамбулі й деяких інших містах. Незрозуміло, чому Токаржевський-Карашевич був таким наполегливим у прагненні відкрити консульства свого уряду у вигнанні на територіях, які тоді тільки номінально належали (по суті, були втрачені за Севрським договором) до Османської імперії. Іншим питанням було, чи буде в змозі Український уряд у вигнанні утримувати такі місії.

Можна тільки здогадуватися, що, маючи українські консульства у Святій Землі, Український уряд міг би очікувати кращі перспективи для врегулювання питання про автокефалію Української Церкви. Якими б не були їхні мотиви, Османське Міністерство закордонних справ не було схильним задовольнити це прохання, поставивши на перший план все ж підтвердження дипломатичного статусу Я. Токаржевського-Карашевича. Таким чином, юридичне управління Османського МЗС рекомендувало інформувати українську місію усно, що необхідністю є спершу врегулювання дипломатичної позиції Я. Токаржевського-Карашевича. У той же час, Османське МЗС пильно спостерігало за іншими дипломатичними прецедентами визнання України. Коли аргентинський уряд визнав незалежність України 5 березня 1921 року, це явно задовольнило османських дипломатів, які отримали цю звістку з Берліну. Османському посольству в Берліні було доручено передати це задоволення українській дипломатичній місії в Берліні.

Токаржевський-Карашевич залишався в Стамбулі до 11 жовтня 1921 року. Ця дата, швидше за все, знаменує собою практичний кінець дипломатичної місії Української Демократичної Республіки в Османській імперії. Покинувши Стамбул, Я. Токаржевський-Карашевич приєднався до Українського уряду у вигнанні в Тарнові, де він був призначений заступником Міністра закордонних справ.

На той час, уряд Великих Національних Зборів в Анкарі, який взяв на себе політичне керівництво тим, що залишилося від турецької частини Османської імперії, і ефективно зупинив грецький наступ вглиб Анатолії, все більше і більше розглядався як реальний представник анатолійських турків. Великі Національні Збори вже були визнані деякими іноземними державами. Найбільш важливими серед них була Радянська Росія, яка вважала за доцільне підтримати матеріально новий уряд в Анатолії протистоянні західним державам.

Тоді були встановлені офіційні відносини з Українською Радянською Соціалістичною Республікою і Великими Національними Зборами Туреччини. 13 грудня 1921 року українська радянська делегація, на чолі з відомим маршалом членом Центрального Виконавчого Комітету Рад України Михайлом Фрунзе, прибула до Анкари. Між Туреччиною (Великі Національні Збори) і Радянською Україною 2 січня 1922 року в Анкарі був підписаний «Договір про мир і братерство». Серед іншого, у статті 3 договору передбачено, що «всі договори, укладені між Туреччиною і колишньою Російською імперією або між Туреччиною та Україною до 16 березня 1921 року не відповідають реальним взаємним інтересам обох сторін, і тому всі ці договори мають бути визнані недійсними».

Ці події ознаменували ще один значний крок у співпраці між Великим Національними Зборами Туреччини і Радянською Росією, що було надзвичайно важливим, особливо для першої, яка відчайдушно потребувала якоїсь підтримки в її боротьбі за незалежність. Щоб продемонструвати важливість, якої уряд Анкари надає цьому договору, Великі національні збори Туреччини прийняли рішення направити делегацію до Харкова (тодішня столиця Радянської України) на чолі з Міністром охорони здоров’я та відомим політичним діячем Різою Нуром для обміну ратифікованими текстами Договору. Турецька делегація відвідала Україну влітку 1922 року. Через півроку після «Договору про мир і братерство» в Харкові була заснована турецька місія і за рішенням Центрального Комітету Комуністичної партії (більшовиків) України, у вересні 1922 року в Анкарі була відкрита дипломатична місія Радянської України. В той же час, завдавши нищівної поразки грецьким силам і отримавши контроль над усім Анатолійським півостровом, переможні Великі Національні Збори 1 листопада 1922 року офіційно скасували монархію, яка давно задовольнялась номінальним існуванням в зайнятому Антантою Стамбулі. Важливо також, що ці відносини між Туреччиною (Анкара) та Радянською Україною, яка практично не була незалежною державою, і, по суті, реалізувались у загальному контексті турецько-радянського співробітництва, радикально відрізнялись за своїм характером від Османсько-українських відносин (з Українською Демократичною Республікою). Так співпало, що останні відносини були припинені майже в той же час, як перші з’явились на світ. Формально окремі відносини між Туреччиною та Радянською Україною тривали недовго, і після переможного завершення турецької війни за незалежність у 1922 році вони були замінені прямими відносинами між Анкарою та Москвою. З утворенням Союзу Радянських Соціалістичних Республік в кінці 1922 року, теоретичні права на зовнішньоторговельні відносини створених радянських республік були передані центральним органам, тобто до Москви. Деталі відносин між Туреччиною (Анкара) і Радянською Україною виходять за рамки цієї статті. Тим не менше, можна стверджувати, що вибір Москви для залучення Радянської України до тісних відносин з Туреччиною (Анкара), міг бути пов’язаним з наявними спогадами про теплі Османсько-українські відносини. Не дивлячись на те, що представники радянської України не мали будь-якого наміру ідентифікувати себе з Українською Демократичною Республікою, багато посадовців і громадськості в Анкарі, цілком можливо, могли мати у своїй свідомості образ незалежної України після Брест-Литовська і вважали, що ці нові відносини були фактично прямим продовженням попередніх відносин.

Поява незалежної України у вигляді Української Демократичної Республіки була зустрінута з боку Османської імперії як історичне благословення, яке символізуватиме кінець багатовікової загрози з півночі. Більш значним було також те, що це сталося в самий розпал прогресуючої війни і вселило надії на зміну ситуації. Туреччина, разом зі своїми союзниками, була першою державою, яка визнала незалежність України і підписала Брест-Литовський договір. Швидко послідкувало встановлення дипломатичних відносин між двома країнами і почалась їх реалізація у дуже перспективній атмосфері.

Треба відзначити, що виникали деякі серйозні розбіжності, наприклад, питання про майбутнє Криму і кримських татар, а також деякі інші регіональні питання. Навіть у цьому випадку обидві сторони дійсно зробили висновок, що їх спільні інтереси переважали над їх розбіжностями. Дуже несприятливим для Османсько-українських відносин був період, коли вони були ініційовані. Українська незалежна державність була заснована на досить нестійкому ґрунті. Українська держава сама по собі могла бути врятована від колапсу завдяки Брест-Литовському договору і збройній інтервенції Центральних держав. Внутрішні протиріччя, що спричинялись зовнішнім впливом та іншими внутрішніми і глибоко укоріненими проблемами, припиненням захисту Центральними державами, які програли війну, піддали країну серйозній загрозі збройних конфліктів, що відбувались на території колишньої Російської імперії.

Таким чином, для більшої частини 1919 і 1920 років, українська державність була обмежена тільки частиною її оголошеної території, місцеположення уряду періодично змінювалось, опинившись, врешті-решт, на чужій території, а уряду довелось займатись безуспішною боротьбою з різними ворогами як зсередини, так і ззовні.

Що стосується Османської імперії, її фіаско у Першій світовій війні і Мудроське перемир’я стало знаменням її остаточного розпаду. Османська імперія діяла більше в столиці практично під іноземною окупацією з мінімальними повноваженнями, а її влада обмежувалась номінальним існуванням. Реальна політична структура турецької держави переміщувалась до Анатолії, де зростаючий націоналістичний рух в кінцевому підсумку призвів до створення альтернативного уряду, який успішно проводив консолідацію і оборону того, що залишилося від країни.

Тим не менше, навіть в цих, найбільш несприятливих умовах, коли обидві держави та уряди практично ледве існували, дипломатичні відносини між Османською імперією і Українською демократичною республікою не мали різкого завершення. Навпаки, українська дипломатична місія в Стамбулі активно функціонувала в Османській столиці, не дивлячись на величезні труднощі в умовах окупації Антанти, і робила все можливе, щоб представляти українську незалежність та її інтереси. Серед іншого, українська місія ретельно працювала для отримання визнання Української Автокефальної Церкви Константинопольським Патріархатом, який сам переживав нелегкі часи. Відбувалась навіть зовсім фантастична діяльність української місії наприкінці 1921 року, коли український уряд давно вже був у вигнанні, з метою відкриття консульств в таких містах, як Єрусалим, Алеппо, Дамаск і т.д., які Османська імперія давно втратила під час війни і навряд чи плекала надії на відновлення.

Не менш важливим було те, що Османське Міністерство закордонних справ також висловлювало обережний, але співчутливий підхід до української місії, і завжди шукало законні засоби визнання української незалежності в умовах, які в іншому випадку змусили б Туреччину відкликати всі вимоги та наслідки Брест-Литовського договору. Оскільки обидва уряди ослабли, їх правонаступники, Великі національні збори в Анкарі та Радянська Соціалістична Республіка Україна, відновили відносини між двома країнами, поки остання не втратила всі атрибути незалежного утворення зі створенням Радянського Союзу. У кожному разі, характер відносин між Анкарою та Харковом безсумнівно відрізняються від тих, які були між Стамбулом і Києвом (або того міста, де знаходилась столиця Української Демократичної Республіки) і, по суті, вони були швидше невід’ємною частиною тюрко-радянської дипломатії. Існує мало сумнівів, що відносини, які склалися між Османською імперією і Українською Демократичною Республікою, надали досвід для відновлення дипломатичних відносин між республіками Туреччини та України близько 70 років по тому


Догори
 Профіль  
 
 Тема повідомлення: Re: Османська імперія. 1916–1917 рр.
ПовідомленняДодано: 30 січня 2014, 13:16 
Офлайн
Аватар користувача

З нами з: 22 вересня 2012, 20:11
Повідомлень: 256
Звідки: Київ
Можна на цю тему подивитися таке:
- документальний фільм:
"Чанаккале 1915"
http://voenhronika.ru/news/chanakkale_g ... -10-16-363

-художній фільм:
Çanakkale Yolun Sonu (2013)
("Чанаккале: кінець дороги" / "Чанаккале: Другой конец дороги")
http://enter.az/Canakkale-Yolun-Sonu-20 ... 37724.html

Щоправда, фільми турецькою :? але перший з російськими субтитрами


Догори
 Профіль  
 
 Тема повідомлення: Re: Османська імперія. 1916–1917 рр.
ПовідомленняДодано: 13 листопада 2014, 00:06 
Офлайн
Аватар користувача

З нами з: 22 вересня 2012, 20:11
Повідомлень: 256
Звідки: Київ
Цитата:
история в фотографиях
Ограниченный контингент турецких воинов-интернационалистов в Галиции в 1916-1917 гг.
После жестоких поражений, понесённых австро-немецкими войсками в ходе русского наступления мая-июля 1916 г., и вторичной потери Восточной Галиции и Буковины австро-немецкое командование стало лихорадочно искать любые резервы для укрепления фронта. Такой резерв был найден в лице 15-го корпуса Османской армии (19-я и 20-я дивизии), переброшенного с Салоникского фронта в Галицию в августе 1916 г. Турецкий корпус численностью 30 тысяч человек в составе австро-немецких сил принимал участие в боях с русской армией в течение года. В августе-сентябре 1917 г. он был возвращён в Турцию.

http://foto-history.livejournal.com/6241566.html


Догори
 Профіль  
 
 Тема повідомлення: Re: Османська імперія. 1916–1917 рр.
ПовідомленняДодано: 26 грудня 2014, 16:24 
Офлайн
Аватар користувача

З нами з: 22 вересня 2012, 20:11
Повідомлень: 256
Звідки: Київ
Зображення
Titel Truppenlager des kaiserlich-ottomanischen XV. Korps; Dunajow, Galizien
Beschreibung Truppenlager des kaiserlich-ottomanischen XV. Korps; Dunajow, Galizien.
Fotograf: 9. Korpskommando.
Körperschaft K.u.k. Kriegspressequartier, Lichtbildstelle - Wien
Technik Schwarz-Weiß-Negativ
Datierung 15.08.1916

Orte Dunajów
Schlagworte Erster Weltkrieg, Europeana Collections 1914 - 1918, Hofbibliothek, Kriegsgefangene, Kriegspressequartier, Kriegssammlung, Österreichische Nationalbibliothek, Ukraine, 9. Korps-Kommando
Digitale Sammlung Kriegspressequartier Alben 1914 - 1918

Inventarnummer WK1/ALB056/15586
Bildnachweis ÖNB

Зображення
Titel Chodorow
Beschreibung Durchreise türkischer Truppen; Galizien.
Fotograf: Kommando Erzherzog Carl.
Körperschaft K.u.k. Kriegspressequartier, Lichtbildstelle - Wien
Technik Schwarz-Weiß-Negativ
Datierung 12.08.1916

Orte Chodoriw
Schlagworte Erster Weltkrieg, Europeana Collections 1914 - 1918, Hofbibliothek, Kriegspressequartier, Kriegssammlung, Mannschaft, Österreichische Nationalbibliothek, Soldaten, Ukraine, Verpflegung, 15 cm Haubitz-Batt.Nr.36
Digitale Sammlung Kriegspressequartier Alben 1914 - 1918

Inventarnummer WK1/ALB058/16246
Bildnachweis ÖNB

Зображення
Inspizierung durch Prinz Leopold von Bayern
Beschreibung Galizien.
Fotograf: Korps Hofmann.
Körperschaft K.u.k. Kriegspressequartier, Lichtbildstelle - Wien
Technik Schwarz-Weiß-Negativ
Datierung um 1916

Personen Leopold, Prinz von Bayern (1846 - 1930)
Schlagworte Erster Weltkrieg, Europeana Collections 1914 - 1918, Hofbibliothek, Kommandanten, Kriegspressequartier, Kriegssammlung, Österreichische Nationalbibliothek, Soldaten, Ukraine, 25. Korps-Kommando Hoffmann
Digitale Sammlung Kriegspressequartier Alben 1914 - 1918

Inventarnummer WK1/ALB050/13623
Bildnachweis ÖNB

Зображення
Titel Chodorow
Beschreibung Durchreise türkischer Truppen; Galizien.
Fotograf: Kommando Erzherzog Carl.
Körperschaft K.u.k. Kriegspressequartier, Lichtbildstelle - Wien
Technik Schwarz-Weiß-Negativ
Datierung 12.08.1916

Orte Chodoriw
Schlagworte Erster Weltkrieg, Europeana Collections 1914 - 1918, Hofbibliothek, Kriegspressequartier, Kriegssammlung, Mannschaft, Österreichische Nationalbibliothek, Soldaten, Ukraine, Verpflegung, 15 cm Haubitz-Batt.Nr.36
Digitale Sammlung Kriegspressequartier Alben 1914 - 1918

Inventarnummer WK1/ALB058/16245
Bildnachweis ÖNB

Зображення
Titel Türkischer Friedhof in Podwiescky
Beschreibung Galizien,
Fotograf: Korps Hofmann.
Körperschaft K.u.k. Kriegspressequartier, Lichtbildstelle - Wien
Technik Schwarz-Weiß-Negativ
Datierung um 1916

Schlagworte Erster Weltkrieg, Europeana Collections 1914 - 1918, Hofbibliothek, Kriegspressequartier, Kriegssammlung, Österreichische Nationalbibliothek, Religion, Symbole, Tod, Ukraine, 25. Korps-Kommando Hoffmann
Digitale Sammlung Kriegspressequartier Alben 1914 - 1918

Inventarnummer WK1/ALB050/13789
Bildnachweis ÖNB


Догори
 Профіль  
 
 Тема повідомлення: Re: Османська імперія. 1916–1917 рр.
ПовідомленняДодано: 07 січня 2015, 21:09 
Офлайн
Аватар користувача

З нами з: 22 вересня 2012, 20:11
Повідомлень: 256
Звідки: Київ
Ще про Туреччину в ПСВ:
http://ilya-kudriashov.livejournal.com/119917.html
Зображення


Догори
 Профіль  
 
Показувати повідомлення за:  Сортувати за  
Створити нову тему Відповісти  [ 31 повідомлень ]  На сторінку Поперед.  1, 2, 3, 4  Далі

Часовий пояс UTC + 3 годин


Хто зараз онлайн

Зараз переглядають цей форум: Немає зареєстрованих користувачів і 1 гість


Ви не можете створювати нові теми у цьому форумі
Ви не можете відповідати на теми у цьому форумі
Ви не можете редагувати ваші повідомлення у цьому форумі
Ви не можете видаляти ваші повідомлення у цьому форумі
Ви не можете додавати файли у цьому форумі

Знайти:
Вперед:  
cron



 Сайт присвячений організації, озброєнню та зовнішньому вигляду представників армій, що у різні часи перебували на теренах України.
Powered by phpBB © 2000, 2002, 2005, 2007 phpBB Group
Український переклад © 2005-2011 Українська підтримка phpBB