Ніжин 1941–1943. Рух опору.

Віктор Ємельянов, Георгій Топільський

Частина 1. Підпілля.

рух опору Ніжин

Пам’ятник Якову Батюку в Ніжині.

Як відомо, Червона Армія планувала вести наступальну війну на чужий території.  Про плани відступу,  боротьби на своїй землі,  тим більше партизанство, до початку війни не йшлося.

Між тим, успішний рух опору населення на окупованій території проти окупаційної армії відомий ще з часів наполеонівських війн.  Наполеон тричі вводив свою армію в Іспанію (1807–1810) і кожен раз вона залишала країну втративши всі сили в дрібних сутичках з невловимими групами партизанів.

Широко відомий результат партизанської війни проти наполеонівської армії в Росії в 1812 році.  Досвід цієї війни був узагальнений в книзі відомого гусара Деніса Давидова “Опыт теории партизанского действия”, яка була надрукована в 1821 році.

Теорія партизанських дій розглядалася в книзі генерала В.Н. Клембовського, «Партизанские действия. Опыт руководства», яка була вперше видана в 1894 році і, за рекомендацією В. Леніна, перевидавалася в 1919, 1921 і 1925 роках.

В 1924 році комбриг П.А.Каратигін, заступник начальника розвідвідділу штабу Київського Військового Округу, написав «Партизанство. Начальный опыт тактического исследования» і кілька посібників по партизанській війні. Всі вони були вилучені і знищені після того, як наприкінці 30-х років П.А.Каратигін був репресований.

На початку 1930-х років підготовкою до партизанської війни займалися IV управління штабу РСЧА і спеціально створені IV відділи військових округів. Були створені навчальні заклади з підготовки партизанських кадрів.  У спецшколі IV відділу штабу Українського військового округу в Києві начальником був М.П.Мельников, в спецшколі в Москві начальником був К.К.Сверчевський.

У 1937–1938 роках було репресовано багато працівників, які займалися питаннями партизанської війни. Партизанські загони розформовано, закладки зброї та боєприпасів вилучено.

В.И. Боярський в книзі «Партизанство вчера, сегодня, завтра» пише:

            Сталін знищував партизанські кадри тому, що побоювався наявності в країні фахівців, які володіють тактикою і технікою диверсій, відмінно знаючи з власного досвіду про їх потенційні можливості. Після вбивства С.М.Кірова (1886–1934) поняття «радянський диверсант» зникло, залишився тільки «ворожий диверсант».

             3 липня 1941 Сталін згадав про рух опору в своєму зверненні до народу:

            У зайнятих ворогом районах потрібно створювати партизанські загони, кінні та піші, створювати диверсійні групи для боротьби з частинами ворожої армії, для розпалювання партизанської війни скрізь і всюди, для вибуху мостів, доріг, псування телефонного і телеграфного зв’язку, підпалу лісів, складів, обозів.

             18 липня 1941 р. було прийнято секретну постанову ЦК ВКП (б) «Про організацію боротьби в тилу німецьких військ»

…. необхідно взятися за організацію цієї справи на місці самим керівникам республіканських, обласних і районних партійних і радянських організацій, які повинні в зайнятих німцями районах особисто очолити цю справу, очолити групи і загони самовідданих борців, які вже ведуть боротьбу з дезорганізації ворожих військ і зі знищення загарбників .

…. 

            2. У районах, що знаходяться під загрозою захоплення противником, керівники партійних організацій повинні негайно організувати підпільні осередки, перевівши вже зараз частину комуністів і комсомольців на нелегальне становище.

….

            4. Партизанські загони і підпільні групи повинні бути забезпечені зброєю, боєприпасами, грошима і цінностями, для чого завчасно повинні бути в надійних місцях зариті і заховані необхідні запаси.

             Але все це теорія. На практиці вчорашній голова колгоспу або секретар парторганізації виявився абсолютно непридатним для розвідки, контррозвідки і партизанської, по суті військової, справи.

Запис розмови по прямому дроту першого секретаря ЦК КП(б)У М. Хрущова

з секретарем ЦК КП(б)У М. Бурмістенко.

11 вересня 1941.

            Бурмістенко: Справа в тому, що мені стало відомо, що працівники, які знають місця закладки нашої літератури, листівок, продовольства для партизанських загонів, що діють на півночі, в чернігівських лісах, що ці люди в паніці бігли і опинилися в тилу нашої Червоної Армії. Товариші, що зобов’язані були керувати партизанським рухом, також відступили разом з військами Червоної Армії.

            У тилу  супротивника залишився секретар обкому партії Попудренко, але, як я з’ясував, йому не залишили ні зв’язку, ні явки, ні вказівок про місця закладки продовольства і листівок для партизанських загонів.

            Нещодавно я був у Чернігові, коли їхав в 5-у армію. Чернігів вигорів майже повністю. Під час бомбардування міські чернігівські владці в паніці бігли, кинувши місто. Голова міської ради сам втік до Харкова і наказав кинути місто загонам ППО та ін працівникам. Чернігівський обком виніс рішення про віддання цього типу під суд трибуналу. Військовий трибунал засудив його до розстрілу. Сьогодні Військова рада фронту затвердила це рішення.

             Німці теж готувалися до можливого опору і рекомендували вермахту заходи боротьби з ним.

Розпорядження начальника штабу ОКВ

Діюча армія.

16 вересня 1941

            3. … у своїх діях слід керуватися наступними положеннями:

            а) кожен випадок опору німецькій окупаційній владі, незалежно від обставин, слід розцінювати як прояв комуністичних підступів;

            б) щоб в зародку придушити ці підступи, слід по першому приводу негайно вжити найсуворіші заходи задля утвердження авторитету окупаційної влади та запобігання подальшого розширення руху. При цьому слід враховувати, що на зазначених територіях людське життя нічого не коштує, і вплив, що залякує, може бути досягнутий тільки надзвичайною жорстокістю. В якості спокути за життя одного німецького солдата в цих випадках, як правило, повинна вважатися смертна кара для 50-100 комуністів. Спосіб приведення вироку у виконання повинен ще більше посилити вплив, що залякує.

             Зворотний образ дії – спочатку обмежуватися порівняно м’якими вироками і загрозою більш суворих заходів – не відповідає цим положенням і його слід уникати.

             І це були не порожні погрози. Інструкції неухильно втілювалися в життя.

Тринадцятирічний підліток Анатолій Листопадів з Бахмачу записує у своєму щоденнику 1 січня 1942 року:

            За одного вбитого німця будуть розстрілювати 100 чоловік наших жителів. У Ніжині хтось убив німця з собакою, а вони за це розстріляли 140 чоловік жителів і кажуть: “100 осіб за німця і 40 осіб за німецьку собаку”.

             Виявленням підпільників і партизанів у Ніжині займалася спеціальна районна резидентура, яка входила в Розвідувально-резидентську область «С». Штаб розташовувався в Чернігові. Його очолював головний резидент, до 1942 року співробітник 103-ї абвер команди П.М. Павленко, відомий під псевдо «Мартинов», «Арський», «Отрожко».

 

Іван Юрченко.

 

Іван Андрійович Юрченко.

Іван Андрійович Юрченко.

Перший секретар Чернігівського обкому партії О.Ф. Федоров перед вступом німців до Ніжину,  призначає керівником Ніжинського підпілля молодого інструктора міськкому партії Івана Андрійовича Юрченко, людину досить відому у місті.

Явочну квартиру надає Анастасія Гавриш, чоловік якої відбував на той час десятирічний термін у сталінських таборах.

На той час колишня секретар-друкарка міському партії Ячницька передає до фельдкомендатури списки людей, що були залишені для роботи в підпіллі.  Друкуючи у свій час цей список, вона завбачливо залишила собі копію.

Анастасія Гавриш пропонує Юрченкові сховатися в її родичів у Кобижчах,  але Юрченко відмовляється і починає наполегливо підшукувати людей для майбутньої підпільної групи.  На це пішов залишок 1941 року. Нарешті йому вдається зібрати однодумців і він проводить перші збори більшовиків.  Але серед них знаходиться інформатор. Іван Юрченко заарештований поліцією і на початку 1942 року розстріляний.

 

«Смерть німецьким окупантам».

             У грудні 1941 – січні 1942 року в Києві виникла підпільна організація «Смерть німецьким окупантам».  Їі засновниками були Григорій Кочубей, обраний керівником, Михайло Дем’яненко заступник, Валентин Черепанов, Кирило Ткачов і Володимир Ананьєв.

Григорій Самсонович  Кочубей.

Григорій Самсонович Кочубей.

         Довідка:  Григорій Самсонович  Кочубей, народився в 1916 р, в с. Березівка Репкінського району Чернігівської області,  працював в медичному інституті  викладачем політекономії. Працював у Народному комісаріаті фінансів України, був там секретарем партійної організації. Пішов в армію політруком, капітан. Попав в полон в жовтні під Дніпропетровськом,  втік при перевезенні  під Полтавою. Очолив київську підпільну групу. З квітня 1943  воював у партизанському загоні «За Батьківщину». Загинув 12.08.1944 р.

Михайло Данилович Дем’яненко інженер, до війни працював в Коростені на залізниці, утік з табору військовополонених.

Валентин Черепанов залізничник. Потрапив в оточення, працював малярем у депо станції Київ-Московський.

Кирило Опанасович Ткачов – член партії  з 1919 року, учасник громадянської війни, інженер, до війни начальник дистанції зв’язку та сигналізації на станції в Коростені.

Володимир Ананьєв працював в Броварах в дитячій колонії,  служив в армії, кадровий командир,  попав в оточення. Загинув у січні 1943 р.

Свою діяльність група почала з організації друкарні і друку листівок, що розповсюджували у Києві. Організація діяла невеликими групами на різних київських підприємствах.

В Ніжині на Об’їжджий вулиці у хаті своїх батьків оселився колишній начальник бази запасу паровозів із Коростеня Олександр Якович Кузьменко, що тепер працював машиністом.  Його  батька, кадрового залізничника,  перед війною репресувала радянська влада.

До нього з Києва поїхав Михайло Дем’яненко  із завданням організувати підпільні групи серед залізничників. Він влаштувався у Ніжинському депо машиністом.

Микола Шешеня, колишній майор, що до війни працював у чернігівському військкоматі і утік з табору разом з Михайлом Дем’яненко,  також влаштувався у депо і очолив підпільну групу.  Ще двома групами у Ніжинському депо керували Микола Міщенко і  Хомутов.

Зв’язок з Києвом здійснював Кирило Ткачов, а Олександр Кузьменко встановив зв’язок з підпільними групами в селах Крути та Пліски.

На початку 1942 року група поступово переходила до диверсійних актів, котрі к 1943 року приймали все більші масштаби.

Ніжинський вокзал. Весна 1942 р.  Фото з фондів Ніжинського музею.

Ніжинський вокзал. Весна 1942 р. Фото з фондів Ніжинського музею.

В Ніжинському депо проводився середній ремонт паровозів. Підпільники проводили ремонт так, що за деякий час паровози виходили з ладу. Робітники підмішували в мастило пісок, засмічували мастилопроводи, псували золотники, підкидали в поршні болти і гайки.

В травні 1942 року був налагоджений зв’язок з нещодавно створеним поблизу Носівки партизанським загоном Миколи Симоненка, що пізніше, навесні 1943 року, об’єднався   з загоном «За Батьківщину». Підпільники збирали та ремонтували зброю, викрадали з вагонів боєприпаси та вибухівку  та передавали її партизанам.

З вересня 1942 за посередництвом колишнього ніжинського партробітника Дмитра Йосиповича  Лісовця налагоджено зв’язок між київським підпіллям та ніжинською підпільною групою Якова Батюка.  До того часу на залізниці вже працювали його люди – Гумай, Микола Конопатов, його син Вадим, Василій Опанасюк, Іван Плесконос.

У січні 1943 на станції Ніжин Микола Конопатов вивів з ладу водокачку. Знищено кілька тонн пального і мастильних матеріалів.

Микола Фісюн, Антон Томащук, котрі працювали провідниками на залізниці, стежили за пересуванням військових частин.  Антон Томащук доправляв медикаменти для партизан,  які отримував від лікаря Київської залізничної поліклініки Царинського. За короткий термін Антон Ничипорович перевіз до Ніжина 100 артилерійських капсулів, 800 метрів бікфордова шнура.

Однак, у січні 1943 р. до організації «Смерть німецьким окупантам» СД засилає інформатора і незабаром починаються провали і масові арешти київських підпільників. Під час арешту кінчає життя самогубством Дмитро Лісовець. В Ніжині розстріляна його дружина Інна Крачковська.  Також в Ніжині заарештовано і гинуть Хомутов,  брати Міщенки, Берсенєв, Білецька.

Група Олександра  Кузьменка вцілила, але після цього вони вже не можуть діяти.  Група Миколи Шишені та Григорій Кочубей встигають втекти до партизанів.

 

Група Володимира Мачульського.

             Невдовзі після відкриття в Ніжині театру (26 жовтня 1941 року) в ньому з’являється  молодий артист, співак з прекрасним голосом  Володимир Федорович Мачульський.

Він народився в Ніжині в 1914 році. Закінчив школу №3, за комсомольською путівкою виїжджає на будівництво московського метро, співає в художній самодіяльності й на 38-му Всесоюзному огляді стає лауреатом. Потім працює в Московському музичному театрі.  С початку війни він лейтенант в Червоній Армії. Потрапляє в оточення,  добирається до вже окупованого Ніжина і тут влаштовується на роботу в театр.

В Ніжині Володимир Мачульський шукає спільників – однодумців і невдовзі входить у невеличку підпільну групу, яка попри заборону слухала радіо і поширювала листівки. У складі групи колишній завуч школи піонервожатих А.С. Гордієнко,  кіномеханік, нагороджений ще до війни орденом Трудового Червоного прапора, Ілля Кузуб, вчителька школи №2 Таїсія Унявко,  колишня студентка Н.В. Зоценко та кілька інших.  Поява Мачульського пожвавила діяльність групи і незабаром він її очолює.

Дружина А.С. Гордиєнка згадувала:

Мачульський вів роботу енергійно, але дуже зухвало, необережно поводився на вулиці. Кидав грубі репліки вбік поліцейських.

Через деякий час Володимир Мачульський зустрічається з таким же оточенцем, як і він, Іваном Михайловичем Бовкуном. До війни його полк стояв у цьому місті і в Ніжині він знайшов не тільки родичів своїх товаришів, але й декого з них. Первісна ідея переходу фронту здається недосяжною, фронт далеко на сході. Тому Іван Бовкун починає шукати шляхи до партизан.

В березні 1942 йому вдається зв’язатися з командиром невеликого партизанського загону, що перебував у лісі поблизу Носівки, колишнім першим секретарем Носівського райкому партії Михайло Івановичем Стратилатом.

Ось як описує зустріч з Іваном Бовкуном Михайло Стратилат:

Приблизно в березні місяці 1942 мені повідомили, що в Ніжині є велика група військовополонених, яка хоче зв’язатися з загоном, що ця група має багато кулеметів  тощо Я передав, щоб прийшли. Не прийшли, але я через своїх людей дізнався, що цей Бовкун і ще двоє з них приїхали в одне село, наші партизани дали їм двох баранів і вони відвезли їх до Ніжина.

            Трохи по іншому описує цю ситуацію Іван Бовкун. За його словами, Михайло Стратилат відмовляється їх брати до себе, вимагаючи спершу провести ряд диверсій в самому Ніжині.

Мачульський мріє створити щось істотне,  завдати німцям істотного удару. З’являється думка висадити в повітря театр, коли там буде повно солдатів і офіцерів. Разом з  Іллею Кузубом він розробив  схему мінування будівлі і шукає вибухівку.

У травні 1942 за посередництвом Бовкуна офіцери – оточенці передають Мачульському вибухівку, яку вони знайшли на околицях міста. Мачульський з Кузубом досить швидко проводять мінування будівлі театру і чекають команди Бовкуна. Останній зволікає, він говорить, що готує перехід до партизан значної кількості ніжинських поліцаїв  зі зброєю, тому підірвати будівлю необхідно одночасно з відходом поліцаїв до лісу. В такому разі є надія, що німці запідозрять у диверсії своїх колишніх служак і не будуть шукати підпілля і проводити репресії проти населення.

До терміну призначеного вибуху залишається кілька днів, коли раптом починаються арешти підпільників.  Зрадив такий собі Рябуха.  Заарештовано Ілля Кузуб, Таїсія Унявко,  А. Гордієнко й інші підпільники.

В. Мачульський і І. Бовкун встигли втекти до партизан.

Михайло Стратилат пише про Івана Бовкуна:

У травні місяці 1942 року посилаю знову зв’язкового до цього капітану, що якщо є у тебе люди з озброєнням – йди. Мені повідомили, що його група з 50 осіб має 16 автоматів, 4 станкових кулемета, усі добре озброєні і запитують, куди приїхати. Я розпитав зв’язкового, вказав місце. Зв’язковий прийшов, а з ним цей капітан і ще один на прізвище Краснянський. Поговорив я з ними, вони вступили в наш загін, прийняли клятву.  Потім я їх запитую, де ж ваші люди і ваше озброєння. “Ось я завтра піду і приведу” – сказав капітан. “Іди і приведи”. Він пішов, але назад прийшов сам, ніяких людей не виявилося. Звичайно, все це була одна видимість.

             У міській в’язниці допитують, катують заарештованих, але вони не видають своїх товаришів, врятувавши в такий спосіб життя багатьом. В липні 1942 року всі заарештовані підпільники були розстріляні.

Дружині А. Гордієнка повернули з в’язниці одяг чоловіка, в якому вона виявила його останній лист: Сонечко! Можливо це останній лист, що я тобі пишу! Я не знаю, що збираються зробити зі мною, але не потрібно втрачати надію навіть на краю могили. Не падай духом. Мм ще зустрінемося, в крайнему випадку на тому світі. Я знаю, як тобі тяжко, але я знаю й інше: ти все зумієш перенести, я цим пишаюсь. Лише б тільки не голодували. Звертайся за допомогою до кого завгодно і за чим завгодно, не соромся. Дітки, милі дітки – як ви мені дорогі і бажані. Коли ви підростете й у вас не буде тата, просить маму, хай вона вам його не міняє, а краще збереже в пам’яті. Так, Іннуся, прошу (тоді, якщо доведеться помирати, помру спокійно): ніколи мене не міняй, ні за яких обставин, заради мене, заради діток, заради вічної любові. Так, я люблю тебе і люблю. Цілую, мої ненаглядні.

             Володимир Мачульський недовго пробув у партизанському загоні, він пішов за лінію фронту й до кінця війни воював в Червоній Армії. Після перемоги він про свою участь в підпіллі говорив неохоче, незважаючи на всі умовляння на початку 1990-х років, так і не залишив спогади про 1942 рік.

Іван Бовкун пройшов довгий шлях у партизанському загоні. Розповідь про нього ще попереду.

ОУН.

 

            Ще на початку 1941 року неминучість збройного конфлікту між Німеччиною та СРСР був очевидним для керівництва ОУН. Головна стратегія ОУН полягала в тому, щоб скористатися умовами війни як шансом для відновлення незалежної держави. Заздалегідь готувалися кадри для діяльності в Україні. Найбільш активно в цьому напрямку діяла фракція ОУН(М) на чолі з Андрієм Мельником.

Після нападу Німеччини на СРСР провідником ОУН на Східних землях був призначений Олег Кандиба (Ольжич). Вже з перших днів війни слідом за лінією фронту на Схід рушили кількасот членів ОУН. Походні групи включали досвідчених організаторів, що мали завдання на місцях розбудувати мережу ОУН, ініціювати організацію українських адміністрацій, формувати поліцію, налагоджувати господарство, культурне життя, освіту, випуск газет і листівок.

19 вересня, коли радянські війська залишили Київ, член ОУН Б.Онуфрик вивісив над дзвіницею Софійського собору жовто-блакітний прапор. В середині жовтня 1941 року до Києва прибуває «Буковинський курінь», під командуванням Петра Войновського, близько 3000 осіб, з яких приблизно 600 осіб залишилися у Києві, а інші були направлені до різних регіонів і населених пунктів, у тому числі і на Ніжинщину.  Для роботи в Чернігові і області було направлено групу під проводом Якова Осташека псевдо «Грім».

Про події осені 1941 року в Ніжині  пише в  1945 році Чернігівське обласне управління НКВС:

Про діяльність українського націоналістичного підпілля на Чернігівщині

в період тимчасової окупації.

 

            … Приїжджала група активних націоналістів. Приїзди цих емісарів були відмічені в Козелецькому,  Ніжинському, Ічнянському, Остерському районах. Ніжинський відвідав Лавровський. Було організовано спортивне товариство «Січ» і культурне товариство «Просвіта». В Ніжині націоналісти на чолі з Поляченком і Чичковським служили на керівних посадах у міському самоврядуванні та проводили агітацію під гаслом «Україна для українців».

М. Поляченко.

М. Поляченко.

      У попередній частині (Ніжин 1941-1943. Окупація) вже згадувалось про діяльність ОУН в Ніжині в галузі освіти і просвітництва.  Про Чичьковського та Поляченко відомо дуже мало. Обидвоє випускники факультету української мови та літератури Ніжинського педінституту. Колишні однокурсники характеризували їх як «веселих і розумних людей, які ні в якому разі не продавалися німцям».  Відомо, що батька і дядька Поляченка розстріляли в 1937 році.

 

Активна діяльність ОУН як крила А. Мельника, так і С. Бандери привертала все більше уваги німецьких спецслужб.

14 листопада 1941 Начальник поліції безпеки і СД доповідає

Серед українських політичних течій, як зазвичай, найбільшу активність розгортає бандерівський напрям ОУН…  група ОУН-Мельника, яка в менш явній формі переслідує такі ж цілі, як і група Бандери, а саме: створення незалежної суверенної України. Внаслідок характерної для цієї групи ОУН відсутності ініціативи, існування групи ОУН-Мельника зараз ще не становить жодної гострої небезпеки.

У той же час, якщо до дії мельніківців ще пильно придивлялися, то проти бандерівців вже приймаються жорсткі заходи:

Айнзацкоманда С/5,  Поліція безпеки і СД

25 листопада 1941

Зовнішнім постам: Київ, Дніпропетровськ, Миколаїв, Рівне, Житомир, Вінниця

Стосується: ОУН (Рух Бандери)

            Незаперечно встановлено, що рух Бандери готує повстання у Рейхскомісаріаті (Україна) з метою створити незалежну Україну. Всі функціонери (активісти) руху Бандери повинні бути негайно арештовані і після ґрунтовного допиту таємно страчені як грабіжники.

            Протоколи допитів належить переслати у айнзацкоманду С/5

Іван Нагірний

Іван Нагірний. Фото Нагірного з сайту http://www.newtime.lviv.ua

З листопада 1941 – по січень 1942 у розпорядження обласного провідника ОУН (Б) Чернігівщини прибув Іван Нагірний, який займався організацією підпілля у Ніжині та Прилуках. Він був затриманий поліцією, але зміг домовитися з одним поліцаєм, який допоміг й0му втекти.

             4 лютого 1942 Начальник поліції безпеки і СД  зі стурбованістю відмічає:

… прихильників бандерівського руху неможливо залучити до якоїсь позитивної співпраці, Залишається лише обраний шлях цілковитого знищення цього руху.

І далі про ОУН Мельника:

            Залучення молоді до українських національних прагнень здійснюється через спортивну організацію Січ. У цьому спортивному об’єднанні … менше займаються спортом, а більше політичним вишколом з виразною шовіністичною тенденцією.

            Також і в пресі рух Мельника поступово став провідним… у редакціях українських провінційних газет сидять переважно націоналістичні елементи…  Українська спілка письменників, під головуванням поетеси Ядвіги Теліги, є також суто націоналістичним явищем…   Сильним центром націонал-українських сил  є Київська Академія наук …. Подальшим інструментом  націонал-Української  політики є Українська Автокефальна Церква…»

             У березні – квітні 1942  у Чернігові створюється новий обласний провід ОУН(Б). У ньому активну участь беруть члени Київського проводу ОУН(Б) Остапенко і Савченко.

В Ніжині в ОУН(Б) працює випускник філологічного факультету педагогічного інституту Леонід Полтава (справжнє прізвище Пархоменко), що повернувся до Ніжина з міста Ромни, де працював у газеті «Відродження».

У квітні – травні 1942 року член ОУН Архип Кмета, уродженець Ічні, який залишив її у 1923 році разом з отаманом Ангелом, із фальшивим паспортом на ім’я Романа Геращенко, від ніжинської організації ОУН(Б) створив організацію в м. Ічня з трьох осіб на чолі зі своїм  племінником, місцевим поліцаєм Володимиром Кметою, який згуртував навколо себе коло співчуваючих. Геращенко провів там збори на яких казав:

            Нам необхідно вести боротьбу проти Радянської влади, але практична діяльність організації повинна залишатися таємницею для німців, оскільки доведеться воювати і проти них. Адже вони ніколи не погодяться створити самостійну Україну з українським урядом … Наше основне завдання – боротися за незалежну Україну, проти кого – все одно!

Віктор Поляченко, що служив у поліції,  казав своїй сестрі «Ми влаштуємо факел до неба». Можливо він мав на увазі намір Володимира Мачульского влаштувати вибух у будівлі ніжинського театру.  Існували чутки про контакти Володимира Мачульського з членами ОУН.

Розвідвідділ 197-ї фельдкомендатури в Ніжині доповідає про діяльність ОУН в Ніжині:

Два дні тому в Ніжині був затриманий чоловік із пакетом української національної літератури. Мова йде про пропаганду з боку Бандери. Необхідно відзначити, що в зоні польової комендатури … серед населення мова йде про пряму приналежність до української нації… День народження національного поета Шевченка святкувала значна частина населення. Вартим уваги є те, що в польову комендатуру все частіше звертаються молоді українці з проханням прийняти їх в так званий «Український добровольчий легіон» для боротьбі з більшовизмом.

У травні 1942 СД розгромило обласний провід ОУН(М), потім пішла ланцюгова реакція всією Чернігівщиною.

Багато ніжинців бачили, як жандарми вели вулицями Ніжина зв’язаного М.  Поляченка зі слідами катувань на обличчі. Разом з ним були страчені його племінник Віктор Поляченко і керівник місцевої «Просвіти» вчитель Пархитько.

В серпні  1942  року знищено і ніжинську організацію ОУН (Б). Геращенко (А. Кмета) був заарештований і розстріляний.

Надалі роботу провадило тільки крило ОУН(Б) у підпіллі. Після звільнення Чернігівщини від гітлерівців вони поведуть боротьбу проти сталінського режиму.  Остання згадка про діяльність підпільної молодіжної організації ОУН датується 1949 роком. Її організували  18-20 річні хлопці в селі Конашівці Борзнянського району. 13 червня 1950 року військовий трибунал Чернігівської області засудив 12 осіб на термін від 25 до 8 років ув’язнення .

 

Група Батюка.

 

            В жовтні 1941 року в Ніжині починає формуватися підпільна група Якова Петровича Батюка.

Яків Батюк народився 12 травня 1918 року в селі Рижани Володарсько-Волинського району Житомирської області в селянський родині. Крім нього в сім’ї були два старших брати – Василь і Павло а також дві сестри – Ольга і Євгенія.  У 1920 році дворічний Яків захворів на віспу, хвороба дала ускладнення на зір і Яків назавжди осліп.

У 1921 році родина Батюків отримала землю, зайнялася вирощуванням хмелю, що дозволило їй зажити вельми пристойно.  Недуга розвила у Якова прекрасну пам’ять і слух, він чудово орієнтувався в компанії однолітків, навіть вільно, без поводиря ходив до лісу. Багато чому навчив Якова його родич Самійло Євтихійович. Наприкінці 1926 року Самійло Євтихійович пише листа М. Калініну з проханням направити Якова на навчання і Яків починає вчитися в Київський школі сліпих, яку закінчив на відмінно.

В 1929 році сім’я  Батюків визнана куркульською, батьків відправляють у заслання до Сибіру, старшого брата Павла заарештовують, звинувачують в «антирадянський пропаганді»  і також етапують до Сибіру. На щастя, репресії не торкнулися старших Василя і Ольги, що жили на той час вже окремими сім’ями під Києвом. Вони наглядають за Яковом і наймолодшою Женею.

Через деякий час Василеві вдається за допомогою підкупу визволити батьків і повернути їх в Україну, а Павлові – роздобути чужий паспорт і втекти із заслання. Сім’я з’єднується і переїжджає в Ніжин.

Тим часом  в 1935 році Яків вступає на останній курс робітфаку Київського університету і потім на юридичний факультет.

Маловідома світлина Якова Батюка без окулярів. 1940 р.

Маловідома світлина Якова Батюка без окулярів. 1940 р.

В 1940 році Я.Батюк закінчив навчання і влаштовується на роботу до Ніжина адвокатом Ніжинської міської колегії адвокатів.  Василь на той час служить в армії, Павло закінчує ніжинський педінститут, Женя – середню школу.

З початком війни і наближенням німецьких військ Яків шукає своє місце у боротьбі з ворогом і поступово приходить до думки про організацію підпілля. Він заявляє батькові:

            Наша сім’я дуже сильно постраждала до війни, але з цим розбиратимемося після перемоги, а зараз потрібно воювати, все інше – потім».

             Павло і Женя залишаються у Ніжині і погоджуються надавати допомогу.

Наприкінці жовтня 1941 року Я. Батюк влаштовується на роботу в артіль, що виготовляє мотузки й кінську збрую для німецької армії. Для першої акції він залучає свого батька, робітників Шварца і Лавринця. Партії збруї протравлюються кислотою, унаслідок чого вона розлазиться після дощу.

Але незабаром Шварця розстріляли як єврея, у Я. Батюка починаються зіткнення з німецькою адміністрацією, ситуація ускладнюється і Батюк йде з артілі, зосередившись на підпіллі.

Навесні 1942 року підпілля налічувало 15 учасників. По старенькому приймачу ловили і записували зведення Радінформбюро, Женя Батюк роздруковувала їх на машинці, підпільники Микола Шуст, Віктор Тищенко, Безглуздий, Могильний, Ораховатська розповсюджували листівки по місту.

Яків Батюк створює мережу явочних квартир і підпільників-інформаторів, які проникли практично в усі структури міського управління, а також у військовий шпиталь.

У ніжинському залізничному депо діє Гумай, Конопатов,  Опанасюк.

Накопичують зброю Жумай, Могильний, наймолодший в групі Микола Кузьменко.

Яків Батюк  розуміє, що робота групи в ізоляції малоефективна, десь має бути центр, який координує дії підпільників і наполегливо шукає канали зв’язку для передачі інформації та отримання завдань.

У вересні 1942 року Я. Батюк  з поводирем їде у Київ.  За допомогою колишнього ніжинського партробітника Д.І. Лісовця вдається вийти на керівництво київської підпільної організації «Смерть німецьким окупантам» (про неї див. вище). Батюк сподівається на зв’язок з Москвою для передачі інформації, але у київських підпільників теж немає такої можливості. Якова Батюка уважно вислухали на підпільних зборах, схвалили діяльність,  він отримує зв’язок з керівниками ніжинських груп на залізниці Міщенком і Хомутовим,  але ніяких прямих вказівок йому не надають. Можливо, київських підпільників насторожує його сліпота.

Навесні 1943 року починається чергова примусова мобілізація молоді до Німеччини. Яків Батюк видає наказ підпільникам – лікареві О.П. Афоніну і фельдшерові М.М. Нечай-Гумену – інсценувати епідемію тифу в місті, що і було зроблено шляхом установлення відповідних діагнозів.  Офіційно в місті епідемія тривала 3 27 березня по 5 травня.

Певну частину молоді вдалося сховати на курсах німецької мови, якими керує член групи Віктор Тищенко.

В квітні 1943 року організація «Смерть німецьким окупантам» була розгромлена СД,  Її провал не зачепив групу Батюка, але група знов самотня.

Олексій Федоров, командир Чернігівсько-волинського партизанського з’єднання,  секретар підпільного обкому, після війни в своїй книзі «Підпільний обком діє», напише, що нібито Батюк намагався встановити з ними зв’язок, але ці спроби залишилися без уваги.  О. Федоров виправдовується:

Керувати оперативно, тобто швидко відгукуватися на події, що відбуваються у віддалених від нас районах, вчасно допомогти порадою, людьми, озброєнням обком міг аж ніяк не завжди. Ми ж і самі разом з обласним загоном змушені були раз у раз міняти місце свого розташування.

Син розкуркуленого, та ще й сліпий, не викликав довіри у партійного керівника:

Мене, зізнатися, дуже здивувало, що він не евакуювався. У числі комуністів, відібраних для роботи в підпіллі, Якова Батюка не було. Підпільний обком партії його кандидатури не затверджував. Але можливо, що його залишив у тилу ворога обком комсомолу. Мені здалося таке рішення не дуже обдуманим.

            Чим більше я про це розмірковував, тим більше виникало у мене здивованих питань. Сліпий … 

            Припустимо, що у нього чудовий слух і, знову ж, відмінна слухова пам’ять. Це нерідко у сліпих. Але керувати підпільною організацією, спираючись тільки на ці дані …

             Але це не завадило Федорову використовувати відомості про Батюка в пропагандистських цілях, не дуже переймаючись конспірацією:

На загальних зборах в Ічнянському загоні я … розповів дещо про Батюка. Це справило сильне враження. Декому з керівників загону було не дуже-то приємно чути, що «сліпий Яша Батюк зі своїми комсомольцями більше працює і сміливіше, ніж тутешнє керівництво».

             Згодом Яків Батюк здійснює відчайдушний вчинок, разом з поводирем Миколою Кузьменком він відправляється в носівські ліси шукати зв’язок з партизанами. Йому пощастить,  і незабаром встановиться зв’язок з партизанським загоном “За Батьківщину”, яким тепер командує Іван Бовкун.

Тепер підпільники передають партизанам через їх зв’язкового Романа Стрєльцова відомості про чисельність німецького гарнізону у місті, національний склад військ, озброєння, номери частин, інформацію про залізницю, про склади, окопи і протитанкові рви, про поліцію, жандармерію тощо.

З лютого 1943 року до Ніжина прибувають італійські частини. Підпільники вимінюють у італійських солдат за харчі зброю і передають партизанам 40 гвинтівок і багато набоїв.  За допомогою лікаря Афоніна і завідуючого мед складом Олександра Богдана партизанам передаються крупні партії медикаментів із міської лікарні.

Борисова

Галина Юріївна Борисова.

Молода підпільниця Галина Борисова, що працювала офіціанткою в німецькому ресторані по вул. Гоголя, забрала в п’яного офіцера з планшетки карту міста з позначеними військовими об’єктами. Карту уточнили і передали партизанам.

Галина Борисова розповіла Батюку, що в ресторані на 1 травня 1943 р заплановано банкет для льотчиків Люфтваффе і той сплановує операцію по знищенню льотчиків.  Лікар Афонін передає Галині шприца, Олександр Богдан ампулу з отрутою і Борисова вводить отруту шприцом через пробки в пляшки французького коньяку, що був завезений для банкету.

За даними партизан, 18 льотчиків потрапили до лікарні, частина з них померли. Гестапо,  розслідуючи цей випадок, прийшло до висновку, що отруту в коньяк додали у Франції і це справа рук французького опору.

Галина Солодовник на 153-му км залізниці Ніжин-Бахмач знищує двох німецьких офіцерів і вилучає цінні документи яки відразу переправляють партизанам.

Динаміка дій підпільників свідчила, що організація перебувала на підйомі.

19-20 червня 1943 року Яків Батюк і члени його організації були заарештовані СД. Іх видав засланий до партизан і потім проникний в міське підпілля колишній радянський військовополонений Олександр Емануїлов.  Вцілили тільки кілька підпільників.

Місце розстрілу членів підпільної організації Я. Батюка.

Місце розстрілу членів підпільної організації Я. Батюка.

У ніч на 7 вересня 1943, за тиждень до звільнення міста, Яків Батюк і члени його групи були вивезені за місто командою ГПФ-708 (Geheime Feldpolizei-708) і розстріляні у цегляної стіни однієї з будівель військового складу на околиці Ніжина.

Яків Петрович Батюк був представлений до присвоєння звання Героя СРСР посмертно в 1943 році, але тоді нагородні документи не були підписані. Завадив той факт, що Я.П. Батюк був безпартійним і вихідцем з родини розкуркуленого. Лише після наполегливих звернень багатьох місцевих партизанів і клопотання І-го секретаря ЦК КПРС України Петра Шелеста, 8 травня 1965 Я.П. Батюку було присвоєно звання Героя Радянського Союзу посмертно.

Його назвали єдиним сліпим солдатом ІІ-ї Світової війни. Про нього написана книга Євгена Шатрова «Подвиг в пітьмі». За останньою в 1984 році режисер Олег Бійма зняв художній фільм «За ніччю день іде», в якому роль Я.П. Батюка зіграв Володимир Конкін.

Далі буде

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *