Ніжин 1941–1943. Окупація. Частина 2. 1942 рік.

Георгій Топільський, Володимир Шевченко

Церква Благовіщенського монастиря. Фото початку ХХ століття з фондів Ніжинського музею.

Початок: ч. 1

Зима на зламі 1941–42 року випала дуже морозною і сніжною.  Ніжин і комунікації в околі перебували в зоні відповідальності 102-ї угорської бригади генерал-майора Кароя Богані (Bogányi Károly).

Довідка:  Генерал-майор угорської армії Богані Карой (Bogányi Károly) народився 7 травня 1890 року у місті Вац (Vác) Угорщина. З 01.11.1938 по 01.08.1941 командир VI артилерійського корпусу, до 01.10.1941 працює в головному управлінні  1-го корпусу,  після чого приймає командування 102-ю піхотною бригадою, а з 17.02.1942 він командувач 102-ю легкою дивізією. З 21.05.1942 по 01.08.1942 командуючий угорськими окупаційними силами «Групи Схід», Україна.  З 1 жовтня 1942 він одержує звання  генерал-лейтенант.  З 01.08 1942 переведений на посаду начальника військового архіву  і 01.02.1943 йде у відставку. Покінчив життя самогубством 18 березня 1945 року в Rákospalota, Угорщина.

Північніше, в Чернігові комунікації охороняла 105 піхотна бригада генерал-майора Золтана Алдя-Пап, (Álgya-Pap Zoltán).  Південніше, в Яготині дислокувалася 108 угорська бригада.  Штаб угорської окупаційної групи розташовувався у Києві.

Фрагмент мапи німецького Генштабу на 1 січня 1942 року.

Фрагмент мапи німецького Генштабу на 1 січня 1942 року.

Анатолій Кравчук розповідає:

На наших вулицях парканів і у дворах сараїв  вже майже не було. Окупанти все спалили. Все пішло на опалення. Були будинки, в яких ніхто не жив, то і ці будинки розвалювали і все, що горить, забирали на опалення. Можна було переходити з вулиці на вулицю навпростець.

Надія Сергійко розповідає:

            Навпроти педагогічного  інституту, на розі вулиці, яка тепер Дзержинська, поруч із санстанцією, ріс дуже старий дуб. На ньому був ланцюг і табличка. Коли стало холоднішати, на дрова розібрали всі паркани та сараї. Ось і до цього дубу прийшли 6-7 солдатів, чи то румун, чи то угорців і почали його пиляти. А тут йде офіцер у чорній формі і зі стеком, а вони пиляють, підійшов, вишикував, стеком їм надавав, прогнав їх – не дав спиляти дуб. Так і пережив той дуб окупацію. Його спиляли за розпорядженням якогось чиновника вже в радянські часи.

            Оскільки німці розраховували на бліцкриг, одяг німецьких союзників угорців та італійців виявився аж ніяк не пристосованим до зими.  Гірше за всіх, за спостереженнями ніжинців, були одягнені італійці.

Надія Сергійко розповідає:

            Недалеко від нас був будинок. От у них була російська піч, там засувка де черінь (под  рос.)  такий, що кабана можна засунути. Сусідка розповідала. Забігають у будинок. Холодно ж, мороз може за 30. Засувку відкриває і – прямісінько в піч, на черінь. Ми його назад тягнемо, ну адже вчадіє там, уяви собі, що тоді з нами буде, а другий за ним, і загрожують – мов, постріляють. Ми їх витягаємо, а вони туди лізуть. Разів зо три або чотири таке було. А на піч, на припічок, залазили прямо в одязі, валянках або чоботях.  

            Угорці були погано одягнені, а ті італійці взагалі … Італійці нишком проклинали Гітлера і Муссоліні за війну.

Багато солдатів німецької армії в морози ходили в літніх пілотках, поверх яких одягали спеціальні хутряні навушники або вовняні хустки.  Союзники – угорці та італійці забезпечувалися ще гірше.

Джованні Мессе (Giovanni Messe) після війни писав:

Армія вермахту зустріла зиму в повній непідготовленості, як матеріальної, так і моральної. … Смертельна небезпека зими, що загрожувала всім німецьким військам, що діють в Росії, Гітлером недооцінювалася. Звичайно, було зимове спорядження, але воно було розраховане для температури не нижче -250 С, а не для температур, що опускалися в деякі моменти майже до – 450 С. 

Але, більше ніж холоднеча, дошкуляв мешканцям міста голод. Кількість ніжинців, що працювали  на підприємствах і в установах, одержували заробітну платню і мали змогу купувати продукти, була порівняно невелика.  У багатьох роботи не було.   Крім того, німецькі частини вермахту, що перебували у місті в перші тижні, конфіскували практично все, що запасли на зиму мешканці.

Микола Берковець:

Німці дивилися що є забрати і поїсти, курей негайно у всій окрузі позабирали, якщо кабанчик –  негайно забирали різали, смажили, варили. Все забирали. Коли оселилися, через день-два брали шомпол і ходили по городу засовували в землю, шукали, може щось попадеться, може ти щось закопав.

Аліна Нежина:

            Наше майно було розграбоване окупантами і мародерами. Мама на німців не працювала, ми голодували… Наша квартира знаходилася біля Троїцької церкви. Влітку з відкритих вікон храму долинав ніжний церковний спів. .. По неділях наприкінці церковної служби до нас підбігала сестра Тоня з радісним повідомленням: «Зараз просфори будуть давати»! І маленькі дівчатка пурхають в храм, шльопають босими ногами по холодній кам’яній підлозі, прилаштовуються до черги. Зітхнувши, батюшка пригощає знайому босоногу команду, примовляючи, що треба мити руки і в храм приходити більш охайними. Ми згідно кивали головами і незабаром про наказ забували до наступного разу, але чи буде він, і сам батюшка не знав… У місті голод. Їсти хотілося постійно. Забували про їжу, коли, немов Гоголівський Вій, насувався гул літаків, викликаючи жах, що закінчується вибухами бомб… Протягом двох років, до відступу армії Райху, бомби падали не часто. Не від них ми боялися загинути, а від голоду.

8 і 9 лютого 1942  Управа наказує фінвідділу видати 500 крб на харчування дітей дитсадка і просить фельдкоменданта  додатково відпустити для дитсадка 375 кг картоплі і 35 кг пшеничної муки на місяць.

11 лютого 1942 командир айнзатцгрупи С Бригаденфюрер СС генерал-майора поліції Макс Томас (Max Thomas), р. надіслав всім частинам СС і поліційним командам в окупованій Україні директиву,  в якій зокрема зазначалося:

— всім течіям і громадам православної церкви дозволяється релігійна діяльність, однак політичним партіям, громадським рухам і діячам забороняється втручатися в церковні справи;

— всіма способами перешкоджати становленню Всеукраїнської автокефальної церкви під проводом митрополита, оскільки автокефалія за своєю суттю завжди пов’язана з самостійним державництвом;

Ще з кінця 1941 року німецький окупаційний режим в Україні почав розправлятися з усіма проявами української національної активності.  З січня почалися репресії проти членів  Української національної ради. В Києві заборонено  щоденник «Українське слово», що був заснований ОУН(М) і виходив накладом 50 000 примірників з 29 вересня 1941 року. Склад редакції, до якого входила поетеса Олена Теліга заарештовано і розстріляно.

В межах такої політики у лютому 1942 року окупанти заборонили діяльність Всеукраїнської православної церковної ради.

Навесні 1942 в Ніжині почалися арешти членів ОУН і «Просвіти». М. Поляченко директор школи,  та його  рідний  племінник Віктор Поляченко, що служив у поліції,  а  також  керівник «Просвіти»  вчитель Пархитько  були  розстріляні.  Товариство «Просвіта» ліквідовано. ОУН надалі діє нелегально. Проте, плоди діяльності членів ОУН і «Просвіти» не згинули.

Навесні 1942 Управа домоглася дозволу комендатури і в Ніжині було відкрито шість чотирикласних народних шкіл – на Магерках, Мигалівці, Овдіївці, (тепер школи №6, №5 та №11) на Козачій і Ліцейській вулицях, при залізничній станції.   Відділ освіти міської Управи на той час очолював П’ясківський.

Кількість учнів в них була невелика порівняно з довоєнним часом.  Так, якщо в у 1940-1941 навчальному році школи відвідувало 5229 учнів, то в 1942 фактично навчалося лише 584 учня.  В наступному учбовому році до шкіл було записано 1081 дитину, але фактично навчалися до 900 учнів. У школи ходили діти 8-14 років,  більшість з яких  була  9-11 років.

У народних школах Ніжина працювало 40 вчителів. Серед них: Топольський І.І., П’ясківська Г.П., Разумцева К.Є., Гурська О.В., Левковцева Л.Д., Москаленко О.Д., Омельчук В.Г., Случевська М.С., Верградська  М.А. та  інші.

Середньомісячна зарплата вчителя-класовода становила 475 крб., старший вчитель отримував 550 крб., вчителю німецької мови платили залежно від кількості годин, в середньому – 200-300 крб. на місяць.

Поряд з народними школами триває навчання в середньо-спеціальній Агротехнічній школі. Вона була заснована у 1895 році, з 1933 року існувала як технікум механізації. У 1942 році її директором був Григорій Васильович Штепура.  В школі навчалися на агрономічному і механічному відділеннях.

17 березня 1942 Ніжинська управа передає народній школі на Ліцейській вулиці два роялі, школі на Мигалівці – один рояль.

9 квітня 1942  відділ освіти повідомляє:

            Кількість дітей по школах: по Ліцейській 276, по Козачій 196, по Мигалівці 154, по Магерках 108, по Овдіївці 131, дитсадок 75, всього 910 учн.

Зрив планів бліцкригу, збільшення призову до армії, привів до нестачі робочих рук у Німеччині.  У 1941 році були намагання вирішити цю проблему за рахунок Західної і Центральної Європи. Однак, в 1942 році після чергового призову,   Міністерство у справах окупованих областей на сході  розпорядилося набрати в Україні не менше 290 000 сільськогосподарських і 180 000 промислових робітників. В березні вимагалось ще 100 000.  Почалась настійлива агітація.  Київська газета «Нове Українське слово», наприклад,  писала:

Українські чоловіки і жінки! … В Німеччині ви будете  добре забезпечені і знайдете добрі житлові умови. Платня також буде доброю: ви одержуватимете гроші за тарифом і за продуктивністю праці. Про ваші родини дбатимуть весь час, коли ви перебуватимете в Німеччині. 

Агітаційний плакат.

Фото 11. Агітаційний плакат.
http://ru.wikipedia.org/wiki/Остарбайтеры

Ігор Васильович Качуровський писав:

            Навесні 1942 р. відбувся  перший  вивіз  молоді  на працю  до Німеччини. …  Але Німеччина нікого  ще не  лякала: я знав  таких, що  вербувалися  самі – хотіли  побачити  світу…  Щойно  коли почали  надходити  розпачливі листи , люди переконалися,  що це  “не ті німці”,  яких вони  знали    з Першої  світової війни.

Умови утримання вивезених робітників в Німеччині весь час стають все більш жорстокішими.

З пам’ятки про поводження з цивільними іноземними робітниками в Німеччині.

            1. Східних робітників утримувати в закритих таборах, які вони мають право залишати тільки для виробництва робіт, під постійною охороною вартових або начальника табору.

            На дрібних сільськогосподарських підприємствах або в одноосібних господарствах, де дозволено використання робочих поодинці, можна поміщати робочих поза табором в приміщенні, що добре замикається, де є німець-чоловік, який зможе взяти на себе  функції контролю.

            2. Статевий зв’язок між німцями і східними робітниками заборонений і карається для східних робітників смертю, для німців – відправкою до концентраційного табору.

Медогляд перед відправкою до Німеччини

Медогляд перед відправкою до Німеччини
http://nnm.me/blogs/west_yura/ukrainskie-ostarbaytery/#cut

            4. Листування східних робітників з їх близькими дозволено. Кожен східний робітник може два рази на місяць послати один лист і одну листівку. … Поштові відправлення повинні здаватися на пошту німцями ….

            5. … Дозвіл на тимчасову відсутність під відповідним німецьким наглядом повинен надаватися до певної міри як заохочення. Східні робітники мають право піти до лікаря тільки в супроводі німця.

В квітні 1942 почалось насильницьке відправлення молоді в Німеччину. У першу чергу відправці підлягала безробітна молодь.  Одним із приводів уникнути відправки для молоді було навчання в училищах. Тому кількість бажаючих вступити на навчання до училищ зростала.  Іншим способом було – отримати довідку від лікарської комісії про наявність будь-якої хвороби.

Ганна Лозова розповідає:

            А коли до Німеччини забирали, в тата друг був, в нього донька працювала лікарем, так сказала, що у мене туберкульоз, так вони і не оглядали мене. Такий ризик взяла на себе.

            З Ніжина до Німеччини було відправлено 415 осіб.

У районі вулиці Об’їжджа, на території 63 складу, розташувалася філія 3-го армійського збірно-пересильного пункту (Armee-gefangenen 3). Крім Ніжина, філії  цього пункту були ще в Березні Чернігівської обл., містах Глухів, Конотоп, Середина-Буда, смт. Чаплино Дніпропетровської обл.  Відомо, що на 19 липня 1941 року на всіх філіях знаходилось 4000 військовополонених. На 3 серпня 1941 там налічувалося 8000 військовополонених.

Починаючи війну, Німеччина не розраховувала на таку кількість військовополонених. Для них не виявилося ні обладнаних місць утримання, ні харчування.  Багато хто не витримував, полонені вмирали від голоду і хвороб.

Максим Стороженко описує спогади своєї бабусі:

            У Ніжині був табір військовополонених. Там утримували до 4 тис. радянських солдатів. За колючкою, під відкритим небом тримали людей. Їх майже не годували, води не давали. Вони замерзали взимку в 30-ти градусний мороз. Селяни носили їм їжу і кидали через колючку. Вони купою накидалися на шматок хліба і більше не піднімалися …

У зоні відповідальності армії питаннями полонених займалося загальне управління вермахту (Allgemeinen Wehrmacht-Amtes) під керівництвом генерала піхоти Германа Рейніке (Hermann Reinecke) в яке входив відділ у справах військовополонених (Abteilung Kriegsgefangene)  з 1 січня 1942 року реорганізовано в Управління (Chef des Kriegsgefangenenwesens) під керівництвом генерал-майора Ганса фон Гравенітца  (Hans von Graevenitz).

Табором командував комендант в чині не нижче майора. Охороняли табір охоронні батальйони (Landesschützenbataillone), що формувалися, як правило, з солдатів похилого віку або фронтовиків, які доліковувалися після поранень та хвороб.

З 1942 року полонених використовували на різних роботах в місті . Вони працювали вантажниками на 63-му складі, санітарами в шпиталі, будівельниками в будівельних бригадах (зокрема, в 14-й буд конторі), підсобними робітниками на м’ясокомбінаті і харчокомбінаті.

Через дорогу, навпроти парку Шевченка розташовувався табір примусової праці. Тут відбували покарання цивільні – городяни і мешканці навколишніх сіл.

Анатолій Кравчук розповідає:

Табір був на території, де тепер гуртожиток технікуму механізації, обгороджений дротом, високо, може метрів 6 висотою. Жили ув’язнені в приміщенні, таке невеличке приміщення, було там осіб приблизно 200.

За дротом, де ворота, стояв котел великий. Мати посилала нас туди, щось  зварить, бувало, у банку або чавунець, і ми оте несли в’язням  і в котел виливали туди.

За часів окупації, слідчі та судові функції відносно порушників громадського порядку та трудових порушень виконувала Управа. Бургомістр міста Ніжина приймав рішення про покарання – штрафи або, зазвичай за повторне правопорушення, арешти і примусові роботи.  Штрафи складали від 50 до 1000 крб, а термін примусових робіт призначався від декількох діб до декількох місяців.

Серед порушень були бійки, лузання насіння в театрі незважаючи на зауваження поліцейського, порушення тиші у бібліотеці, образи офіційних осіб, зловживання алкоголем і бешкетування, опір поліції (200 грн штрафу),   невиконання службових обов’язків та вказівок комендатури або Управи, порушення паспортного режиму, санітарних норм (так громадянка Кабальна тримала в хаті козу з козенятами, за що сплатила 100 крб штрафу, а гр. Лисенко тримав в одній з кімнат корову, за що був оштрафований на 300 крб, а оскільки він, незважаючи на штраф, продовжував тримати корову в будинку, то повторно був покараний на 14 днів примусових робіт).

Анатолій Кравчук:

Ув’язнених зранку водили на роботу на м’ясокомбінат, хлібозавод. Не знаю, може там і полонені були. В’язні були в дерев’яних колодках – підошви дерев’яні і зверху смужки з чогось типу кирзи, коли зима була, то з колодок то ганчірки, то солома стирчали. Колоною йдуть. Уявляєте, такий незвичайний тупіт від дерев’яних підошов. Конвоювали німці та поліцаї. Здебільшого поліцаї були.

27 квітня 1942 ніжинська районна Управа одержала дозвіл фельдкомендата і відкрила Ніжинську школу садівництва та шовківництва по вул. Овдіївський  поблизу колгоспу Фрунзе,  тоді Ніжинське господарство № 66. Директором призначено С.Д. Буренка.

У 1942-1943 учбовому році в школі навчалось 132 учні – 88 дівчат і 44  хлопця.  За навчання бралася платня від 21 до 45 крб за місяць.  Навчання суміщалося з практичними роботами із садівництва, городництва та шовківництва.

Вчителя одержували погодинну оплату 6 крб за годину. Директор мав заробітну платню  600 крб. на місяць, завідуючий навчальною частиною – 300, діловод – 300, сторож і техробітник – по 200, опалювач – 100 крб.

Павлина Березовська згадує:

Ми з кількома такими ж дівчатами вирішили поїхати в Ніжин, хотіли вступити в училище, щоб нас не забрали в Німеччину…. Оселилися у знайомої бабусі. І всі пішли до Школи садівництва, бджільництва, рільництва і квітникарства, яку заснували німці, мабуть, аби мати кваліфікованих спеціалістів-рабів, які працюватимуть на їхніх латифундіях. А раз нас вишикували, тут же німець і перекладач, і директор, такий старенький дідусь, схожий на Жванецького, слабким і трагічним голосом повідомив: «Діточки, у нас велика радість… Нашій школі присвоєно ім’я Адольфа Гітлера». Потім мене КГБ тягало, що я школу імені Гітлера закінчила.

            1 травня   1942   видано Розпорядження фельдкоменданта про відкриття базарів у Ніжині та про встановлення асортименту дозволених і заборонених для торгівлі продуктів харчування.  Базари дозволялися тільки в певні дні і години. Було заборонено продавати на базарі м’ясо, жири, картоплю, крупи, пшоно, молоко, масло, сир, яйця та деякі інші продукти. Молоко масло и сир повинні були здаватися на Молокозавод,  а інші продукти з переліку підлягали відправці до Німеччини.

Реально ціни на базарі набагато перевищували ті, які рекомендувала німецька адміністрація і по яких продукти повинні були продаватися по картках. Здебільшого, торгівля зводилася до обміну продовольства на речі, які ще залишалися в будинках. До того ж, безробітні мешканці побоювалися ходити на базар, щоб не потрапити під облави й не бути відправленими до Німеччини.  На ринку 1 кг хліба коштував до 200 крб., 1 кг сала –  до 6000 крб., куряче яйце – 20 крб., склянка солі – 250 крб.

Микола Берковець:

У війну вижили за рахунок того, що біля нашого будинку було 20 соток городу і ми, семеро дітлахів , копали і садили цей город. Гарбуза, обчистки картоплі садили, кукурудзу, за рахунок цього і вижили. Пам’ятаю – мати готувала цукровий буряк – тушкований, солодка страва – делікатес!

Після вдалої зимової битви під Москвою, влітку Червона армія терпить одну за однією поразки. 16 травня вермахт узяв Керч і практично окупував Крим. 9 липня впала остання ділянка кримської оборони – Севастополь. Наприкінці травня відбулось катастрофічне оточення і знищення сил Червоної Армії під Харковом.  Втрати склали 270 тис осіб. Чимало з них потрапило в полон.   7 липня захоплено Вороніж. 4 танкова армія генерал-полковника  Г. Гота (Hermann Hoth) повернула на південь і рушила на Ростов. 23 липня захоплено Ростов-на-Дону.  6 армія вермахту наблизилась до Сталінграду.

У кінотеатрі міста поперед кінофільмами обов’язково показували німецьку кінохроніку, що під військові марші описує перемоги німецької армії.

Олексій Кузнєцов пише:

            Що стосується наших дівчат, то вони не обминали своєю увагою солдат-окупантів, мадяр, італійців і особливо німців… Пам’ятаю уїдливу пісеньку з російсько- німецьких слів, де дівчина жалілася на неувагу німецького коханця:

Из неба wasser капала,

Warum ты не пришел.

Я не такая фрау,

Чтоб warten viel часов.

            Даю переклад німецьких слів: Wasser – вода, warum – почему, фрау – девушка, warten – ожидать, viel – много.

             Анатолій Кравчук  розказує:

Ми збиралися, хлопчаки малі, вдома ж немає чого їсти і ми ходили по німецьким казармам випрошували – пан,  дай brot (хлібу), дай цукерку. Одні німці були такі жорстокі, що пенделя дасть під дупу, а інші так давали. Але німці не давали в руки, а кидали на підлогу, вони вважали нас не як людей, а як собачат.

Угорці стояли в гуртожитку педінституту. Німців там було мало, в основному жили угорці. Вони були якісь індивідуалісти, з німцями мало кооперувалися. Вони носили жовту форму. Пір’я на шапках. А угорці нас взагалі і близько не підпускали. Ми все намагалися потрапити в цей гуртожиток, але звідти не тільки виганяли а й просто лупили.

            І італійці теж були. Ми хлопчаки більше всіх любили італійців. Вони були такі добродушні, завжди щось віддавали і співали пісні.

– Я не знаю, я не понимаю. Нету хліба, нету молока, а картошки мало-мало трошки…

            Вони носили форму німецьку, зелену.   

Не тільки українці відчували зневажливе ставлення німців. Джованні Мессе відмічає:

            Поведінка німецьких союзників, як завжди, не надто відрізнялася від звичайного. Вони показували гордовитий характер, вважаючи себе елітним народом … На всьому протязі війни ми, як і інші союзники, відчували що німці хочуть підкреслити свою вищу арійську людську расу.

            26 травня 1942 р. райхскомісар України Еріх Кох (Erich Koch) видав розпорядження, згідно з яким висвячування єпископів можуть відбуватися лише за попереднім узгодженням з німецькою владою.

В травні 1942  у Ніжині перебував таємно висвячений на Чернігівського єпископа  архімандрит УАПЦ Фотій (Тімощук), який так і не зміг добратися до Чернігова.

Влітку німці зайнялися модернізацією аеродрому. Будувалися 2 злітно-посадкових смуги, споруджувалися 4 ангара, один з яких був площею 250 м2,  3 тунельні бомбо під’їзди до смуг,  бомбосховища. Аеродром з’єднали залізничною колією з магістраллю Ніжин – Чернігів у районі теперішньої станції і села Радгоспне.  Крім того, було побудовано її продовження від аеродрому в бік міста, до самої будівлі педінституту, в якій розташовувався шпиталь. Таким чином, тепер боєприпаси можна було доставляти на Ніжинський аеродром залізницею, а поранені мали змогу діставатися в вагонах прямо до шпиталю як по залізниці з фронту, так і з аеродрому.

Фрагмент аерофотозйомки Ніжина. Жовтень 1943.

Фрагмент аерофотозйомки Ніжина. Жовтень 1943. Фото з Архіву NARA.
1- Аеродром, 2- Залізнична колія від магістралі Ніжин – Чернігів до аеродрому, 3 – Залізнична колія від аеродрому до шпиталю (інституту), 4 – Будівля інституту.

Микола Берковець:

Я точно пам’ятаю залізничну гілку, вона йшла по полю, перетинала вулицю Широкомагерську і виходила до педінституту. Вона підходила до самого корпусу, це була не вузькоколійка, широка колія, паровози “кукушки” там ходили.

Бачив як подавали вагони з пораненими, з німцями, працювали в госпіталі в основному полонені, носили поранених на ношах, тягали трупи.

15 липня 1942 розпочав роботу Ніжинський музей.  Як Ніжинський окружний музей він був відкритий у травні 1927 року, але у 1934 був зачинений як «націоналістичний».  Командир корпусу охоронних військ і командуючий військами оперативного тилового району групи армій “Б” звітують про «Приведення у порядок та відбір колекцій у музеях Ніжина».

Взагалі німці виявляли особливу увагу до музеїв, архівів, бібліотек.  Фонди цих установ бралися на облік, найцінніше готувалося для вивезення в Німеччину. Цим займався Оперативний штаб райхсляйтера А.Розенберга (Einsatzstab Reichsleiter Rosenberg), який був створений 17 липня 1940 р. за розпорядженням фюрера від 5 липня 1940 року.

…  штаб по керівництву операціями на окупованих територіях має право перевіряти бібліотеки, архіви, масонські ложі та інші ідеологічні та культурні установи всіх видів з точки зору наявності в них відповідних матеріалів і конфісковувати ці матеріали для використання їх при вирішенні ідеологічних завдань Німецькій націонал-соціалістичної робочої партії і надалі – у наукових дослідженнях “Вищої школи”

Відділення штабу було у Києві, підрозділи – по обласних і районних центрах..

27 липня 1942 до Ніжинської Управи запрошено 9 осіб:  Поливода, Кушакевич, Мімонова, Круповская, Мизько, Баклан,  Булига, Латишов, Гриненко.  Обговорюється питання про відкриття в Ніжині музичної школи.

14 серпня 1942 Управа звертається до Біржі праці:

Прошу командирувати Медведєва Миколу Сисоєвича 1882 р. народження на посаду організатора муз школи в м. Ніжині.

29 серпня 1942 Управа видає розпорядження господарському відділу:

Прошу прийняти будинок по Ліцейській вул. № 14,  скласти дерективний акт і кошторис на ремонт його. Цей будинок пристосовується для музичної школи.

17 вересня 1942 Ніжинську музичну школу відкрито. Директором призначено Миколу Сисоєвича Медведєва. Секретарем школи призначена Лідія Федорівна Дем’яненко. Плата за навчання становила 70 крб на місяць. Працювали класи рояля, скрипки, бандури, балету.

21 вересня 1942 Управа звертається до фельдкомендатури:

Просимо комендатуру 197 дозволити нам напечатати українську абетку для вживання в школі, бо за відсутності її навчання грамоті неможливе.

1 жовтня 1942 відділ освіти подає відомості про кількість учбових закладів та учнів для одержання зошитів, Згідно з ним в Ніжині Народних шкіл 6, класів 38, учнів 1068, в Технічній школі 350 учнів, в Фельдшерсько-Акушерській – 350, в Ремісничої – 136, музикальної – 130.

5 листопада 1942  на прохання ніжинської Управи за розпорядженням Фельдкомендатури № 197 АЦ 113 К./Па в Ніжині відкрито Школу будівельних робітників. Завідуючим школою призначено інженера Олексія Станіславовича Янківського.

17 листопада 1942 в Сталінграді випав перший сніг.  До того часу вермахт і його союзники просунулися до Вороніжа, Сталінграда, Новоросійська, Майкопа і передгір’я Кавказу.

19 листопада 1942  в контрнаступ переходять війська Червоної Армії Південно-Західного і Донського фронтів.

20 листопада  1942  в контрнаступ переходять війська Сталінградського фронту.

23 листопада 1942 німецьке угруповання під Сталінградом було оточено радянськими військами. Командувач 6-й армії, що діяла в Сталінграді, Фрідріх Паулюс (Friedrich Wilhelm Ernst Paulus), просить дозволити вивести війська зі Сталінграду.

Радіограма

командувача  6-ї армії Фрідріха Паулюса Гітлеру від 23 листопада 1942.

Мій фюрере!

… Армії в самий найближчий час загрожує знищення , якщо шляхом концентрації всіх сил противникові, що наступає з півдня і заходу, не буде завдано нищівного удару .

Для цього необхідне негайне відведення всіх дивізій зі Сталінграду і великих сил з північної ділянки фронту. Невідворотним наслідком повинен з’явитися потім прорив на південний захід, бо при таких слабких силах східну і північну ділянки фронту утримувати більше неможливо .

При цьому ми втратимо багато матеріально-технічних засобів , проте збережемо більшість цінних бійців і хоча б частину техніки. …

Виходячи з обстановки, що склалася, ще раз прошу свободи дій.

Хайль мій фюрере!

Паулюс

Передано ОКХ. 23.11., 23.45

Але Гітлер хоче будь-якою ціною взяти місто, що носить ім’я Сталіна. Дозвіл на відведення військ не отримано.

Наказ фюрера.

Командувачу 6-й армією.

            6-а армія тимчасово оточена російськими військами. Я маю намір зосередити армію в районі «Сталінград-Норд» – Котлубань – висота 137 – висота 35 – Маринівка – Цибенко – «Сталінград-Зюд». Армія може бути переконана в тому, що я зроблю все, для того щоб відповідним чином забезпечити її і своєчасно деблокувати. Я знаю хоробру 6-у армію і її командувача і впевнений, що вона виконає, свій обов’язок.

Адольф Гітлер.

31 грудня 1942. Радінформбюро у вечірньому повідомленні передає:

На протязі 31 грудня наші війська в районі Сталінграду, на Центральному фронті і в районі Середнього Дону продовжували вести наступальні бої на колишніх напрямках.

Наші війська оволоділи містом і залізничною станцією Облівська та районними центрами Нижньо-Чірсная, Приютне.

31 грудня 1942  Німецький солдат пише додому зі Сталінграду:

 

Мої улюблені!

Зараз святвечір, і коли я думаю про домівку, моє серце розривається. Як тут все безрадісно і безнадійно. Вже 4 дні я не їв хліба та живий тільки ополоником обіднього супу. Вранці і ввечері ковток кави і кожні 2 дні по 100 грам тушонки або трохи сирної пасти з тюбика – голод, голод. Голод і ще воші і бруд. День і ніч повітряні нальоти і артилерійський обстріл майже не змовкають. Якщо найближчим часом не станеться дива, я тут загину.

Починався 1943 рік. Останній рік окупації.

Продовження

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *