Конфлікт між українським населенням та польськими військовими формуваннями на Поділлі у березні – квітні 1918 р. Частина 2

Артем Папакін

Вінниця

Командування Польських військ в Україні. Вінниця, весна 1918 р.

Початок

Слід зазначити, що польські військові дивилися на озброєні селянські загони не як на супротивника в умовах війни, а лише як на збройні банди, і тому часто замість того, щоб вступити в бій з нападниками, реагували у старий середньовічний спосіб – мстилися найближчим селам, підпалюючи хати, забираючи зброю і караючи нерідко ні в чому неповинних мешканців. Проте у квітні 1918 р. проти присутності на Поділлі польських військ виступили поважні сили, що включали озброєне селянство та підрозділи Вільного козацтва, і недооцінка поляками сил супротивника призвела до винятково кривавих подій.

У цей час підрозділи 3-го Польського корпусу вступили у конфлікт з місцевим селянством, яке противилося реквізиціям та при нагоді роззброювало окремих польських солдатів та невеликі підрозділи (наприклад, 10 квітня роззброєно обоз уланського полку) [1]. 13 квітня ці дії спричинили розірвання зв’язків між командуванням та ескадронами 7-го уланського полку, що розмістився у районі міст Тиврів та Немирів. Ситуацію загострювала присутність у регіоні агітаторів від російської шовіністичної організації “Красная точка”, які під загрозою покарань змушували селян зі зброєю в руках виганяти “польські легіони”, “вожаків українсько-германського руху зрадників Росії”, конфісковувати майно євреїв (за висловом губерніального комісара “дуже шкідлива для УНР” організація) [2]. Коли 14 квітня 1918 р. командувач 7-го польського уланського полку полковник Генріх Кунцман постановив протидіяти цьому та цілком роззброїти місцеве селянство, українські селяни вирішили чинити збройний опір. Відбулося кілька сутичок, через які до Немирова виїхала українська комісія для заспокоєння польських військових.

Генріх Кунцман (Henryk Kuncman, 1872–1918), командувач 7-го польського уланського полку. Фото до 1917 р.

Генріх Кунцман (Henryk Kuncman, 1872–1918), командувач 7-го польського уланського полку. Фото до 1917 р.

Разом з тим Немирів оточили селянські збройні загони (до 1,5 тис. чол.) [3] та підрозділи Вільного козацтва, що прагнули цілковитого роззброєння поляків. Полковника Г. Кунцмана, який з кількома уланами виїхав за артилерією до с. Дзвонихи, по дорозі вбили селяни. До міста пробивалися польські кавалерійські підрозділи, розміщені по навколишніх селах [4]. Брацлавський повітовий комісар, замість залагодити конфлікт, просив владу в Києві про військову допомогу проти поляків [5].

Увечері 14 квітня селяни почали атаку на Немирів, яка була відбита за допомогою кулеметів, і повторили її вранці 15 квітня. В ході боїв селяни, погано озброєні та не звиклі до бойових дій з регулярною армією, але чисельно переважаючі, спричинили тяжкі втрати в польських частинах. Польські улани перейшли до контрнаступу, зупиняючи атаки селянських загонів. Того ж дня у помісті поміщиці Щербатової представниками від селян та польськими офіцерами на чолі з підротмістром Ромішевським було підписано мир, що передбачав відправлення польських солдатів зі зброєю на возах до австро-угорського штабу у Вінниці під ескортом козаків [6]. Проте після того, як польські солдати зложили зброю, селяни несподівано напали знову та забили 35 осіб (ще 30 дістали поранення), а решту 206 осіб (три ескадрони уланів) під конвоєм випровадили до Жмеринки [7].

Про бої під Немировом почув начальник штабу командування польських військ підполковник П. Бартель де Вейденталь (Барта), який прибув до с. Дзвонихи з ротою піхоти, тиврівським Рицарським легіоном, загоном кінних розвідників та артилерійським підрозділом. 15 квітня він очолив атаку на позиції українських частин, відбивши переправу через Буг біля с. Канава, проте був змушений скоро відступити назад до Дзвонихи, а 16 квітня – через Тиврів до Гніваня [8]. Кілька хат навколишніх сіл постраждали від артилерійського вогню. Поляки обороняли позиції в Гнівані до 18 квітня, спричинивши значні втрати серед селян та загонів Вільного козацтва [9].

Внаслідок боїв біля Гніваня 18 квітня 1918 р. за посередництвом вінницького повітового коменданта полковника Савицького та австрійських військ, що перебували у регіоні (за активної участі австрійського полковника поляка Лінде), підписано умову про закінчення боїв між українськими селянами та “польськими легіонами” [10]. Польська та українська сторони зобов’язалися не нападати одна на одну, а для розслідування того, що сталося, призначалася слідча комісія, що мала покарати винних. Польські частини, що потерпіли поразку, отримали право переміщення до Вінниці.

Кривава сутичка між селянськими загонами та польськими військовими підрозділами, що набрала масштабу справжньої битви, спричинила значні втрати серед 7-го уланського полку: було забито 32 чол. (не рахуючи полковника Г. Кунцмана та солдатів та офіцерів, вбитих беззбройними після підписання угоди), 36 поранено, ще 33 згинули без вісти [11]. Втрат зазнали наступні підрозділи: чотири уланські ескадрони, кулеметна рота, обоз та рота зв’язку. Рицарський легіон втратив 23 чол. [12] Восьмеро польських офіцерів напередодні нападу селян на Немирів подали заяви про вихід з війська, щоб уникнути участі у ганебному бою [13]. Забитих та поранених селян просто ніхто не рахував. Безперечним є той факт, що втрат серед селян було значно більше. Відомо, що лише у Тиврові було зібрано до 500 забитих та поранених українців [14].

Пшемислав Бартель де Вейденталь (Барта, Przemysław Barthel de Weydenthal, 1893–1919), начальник штабу Головного командування Польсь-ких військ в Україні

Пшемислав Бартель де Вейденталь (Барта, Przemysław Barthel de Weydenthal, 1893–1919), начальник штабу Головного командування Польсь-ких військ в Україні

Підполковник Барта, який був посланцем підпільної Польської військової організації, що боролася за незалежність Польщі від німецько-австрійських окупантів, видав наступного дня наказ-заклик до солдатів, а також звернення до селян українською мовою, в якій покладав провину за події 13–17 квітня на “ворожі сили”, під якими розумілися окупаційні австро-німецькі війська [15]. Відкритий заклик польського командування боротися проти окупантів міг призвести до негайного роззброєння усіх польських частин, тому Головне командування Польських військ в Україні вирішило змістити Барту з посади.

Міністерство внутрішніх справ УНР 18 квітня 1918 р. повідомило командування 3-го Польського корпусу, що в разі повторення самочинних реквізицій “уряд Української республіки не зупиниться перед повною ліквідацією польського війська на Україні” [16]. 19 квітня військовий міністр УНР О. Жуковський та міністр внутрішніх справ М. Ткаченко внесли на розгляд уряду питання про “повне роззброєння польських легіонів”; Повідомлялося, що з боку міністерства військових справ та внутрішніх справ прийняті заходи щодо повного роззброєння польських військ [17]. Проте здійснити це власними силами українські політики не могли. Цією справою зайнялося командування німецьких військ в Україні.

Перевезення польських підрозділів до Вінниці під наглядом австро-угорських військ зупинило конфлікт з українським населенням. За кілька днів після боїв частини 3-го Польського корпусу отримали наказ австро-угорських військ перейти до регіону Хмільник – Пиків – Янів. Новий командувач частин корпусу полк. Ю. Руммель погодився на ці умови без згоди командування у Києві, не вбачаючи іншого виходу. Там польські військові частини перебували фактично інтернованими до повного їх обеззброєння улітку 1918 р.

Нагрудний знак Легкої бригади 3-го Польського корпусу. 1918 р.

Нагрудний знак Легкої бригади 3-го Польського корпусу. 1918 р.

У цей час змінилася політична ситуація в Україні: до влади прийшов гетьман П. Скоропадський, і вплив німецького командування на українську політику значно посилився. Вже 1 травня 1918 р. німці заявили командуванню Польських військ в Україні, що українська сторона не погоджується, щоби польські частини, хоча б тимчасово, перебували на території Української Держави. В ім’я українського уряду німецьке командування вимагало повної демобілізації. З цього приводу переговори щодо перебування на території України польських військ було поновлено у Києві, проте вони не призвели до будь-яких позитивних результатів. 11 травня 1918 р. частини 2-го Польського корпусу, що перебували в околицях Канева, були атаковані переважаючими німецькими силами та змушені до капітуляції. 2-й Польський корпус було роззброєно, частину солдатів заарештовано та перевезено до німецьких військових таборів. А вже 10 червня 1918 р. австро-угорська армія оточила частини 3-го корпусу і полк. Ю. Руммель був змушений підписати умову про демобілізацію. Солдати бригади повинні були залишитися на Вінниччині до часу можливості повернення до Польщі. Таким чином австро-німецьке командування ліквідувало останні польські частини в Україні.

Польське військо в Україні, що створювалося під час Першої світової війни з солдатів-поляків російської армії задля боротьби проти Німеччини та Австро-Угорщини з метою визволення Польщі та мало стати зав’язком армії незалежної Речі Посполитої, на момент створення опинилося у тяжких військово-політичних умовах. Командування польських військ не змогло забезпечити належні умови їх існування на чужій території, що спричинило непорозуміння з українською владою та місцевим населенням, яке було втягнуто у аграрну революцію та противилося реквізиціям продовольства і фуражу, без яких польські військові частини не могли існувати на українських теренах. Це стало причиною кривавих подій березня – квітня 1918 р. на Поділлі, що зайвий раз загострило українсько-польські стосунки та налаштувало українське населення проти польських військових, що скоро мало наслідком недовіру селян до польських частин у 1920 р. Конфлікт вдалося залагодити лише за допомогою окупаційних австро-німецьких військ, що ізолювали, а потім і повністю ліквідували Польське військо в Україні. Проте невдовзі збройний опір селян обернувся проти них, вилившись у низку повстань проти австро-угорських та німецьких військ.

 

  1. Державний архів Київської області (ДАКО), ф. 1787, оп. 1, спр. 19, арк. 5–5 зв.
  2. Там само, оп. 8, спр. 18, арк. 19–19 зв.; Центральний державний архів вищих органів влади та управління України (ЦДАВО), ф. 1793, оп. 1, спр. 68, арк. 1, 2–3, 5, 7, 15, 16.
  3. Bagiński H. Wojsko Polskie na Wschodzie. 1914–1920. – Warszawa, 1921. – S. 389; ДАКО, ф. 1787, оп. 1, спр. 19, арк. 12.
  4. Centralne Archiwum Wojskowe (CAW), ibid., sygn. I. 122. 72. 1, s. 49–56, 64–69.
  5. ЦДАВО, ф. 1793, оп. 1, спр. 64, арк. 91.
  6. CAW, ibid., sygn. I. 122. 72. 1, s. 57.
  7. Винницкое эхо. – 1918. – № 2 (19 апреля). – С. 2.
  8. Bagiński H. Op. cit. – S. 392–394; CAW, ibid., s. 70–77.
  9. Винницкое эхо. – 1918. – № 2 (19 апреля). – С. 2.
  10. CAW, ibid., sygn. I. 122. 72. 1, s. 188.
  11. Ibid., sygn. I. 122. 72. 1, s. 47, sygn. I. 122. 72. 7, s. 127–130; ДАКО, ф. 1787, оп. 1, спр. 14, арк. 28.
  12. ДАКО, ф. 1787, оп. 1, спр. 14, арк. 14–15.
  13. CAW, ibid., sygn. I. 122. 72. 7, s. 216.
  14. Bagiński H. Op. cit. – S. 393.
  15. ДАКО, ф. 1787, оп. 1, спр. 8, арк. 38; оп. 8, спр. 18, арк. 24–24 зв.
  16. Там само, спр. 18, арк. 27–27 зв.
  17. Цит. за: Матвієнко В. Україна і Польща в 1918 році: проблема формування новітніх міждержавних відносин // Україна і Польща в ХХ столітті: проблеми і перспективи взаємовідносин. – К., Краків, 2002. – С. 44; ЦДАВО, ф. 1064, оп. 1, спр. 64, арк. 84 зв.–85.

 

Опубліковано: Папакін А. Конфлікт між українським населенням та польськими військовими формуваннями на Поділлі у березні – квітні 1918 р. // Полігон. – 2010. – Вип. 3. – С. 24–35.

Див. також: Політика української влади щодо польських військових формувань в Україні у 1917–1918 рр.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *