Конфлікт між українським населенням та польськими військовими формуваннями на Поділлі у березні – квітні 1918 р. Частина 1

Артем Папакін

2-й польський корпус

Перехід польських військ через Україну. Весна 1918 р.

Починаючи з листопада 1917 р. на українських теренах перебували національні формування, утворені з солдатів російської армії польської національності. Після утворення Української Народної Республіки (УНР) польські частини стали небажаними гістьми на чужій території, що не могли повернутися до свого краю, окупованого арміями Німеччини та Австро-Угорщини. Неспроможність польського командування та української влади виробити дієві умови тимчасового існування польських формувань на території УНР призвели до конфлікту з населенням у місцях розміщення польських військових частин.

Піднята проблема не була досі належним чином висвітлена у історіографії. У радянський період непорозуміння між польськими військовими та селянами тлумачили виключно категоріями класової боротьби. У передмові до цінного видання документів, що ілюструють конфлікт, П. Пташинський розглядав польські формування “як знаряддя боротьби проти пролетаріяту і бідняцько-середняцького селянства України” і вбачав у конфлікті змову української буржуазії з польськими поміщиками [1]. Сучасні праці з історії українських визвольних змагань 1917–1921 рр. або взагалі не згадують про перебування польських формувань в Україні, або ж чомусь пов’язують конфлікти між поляками та українськими селянами у 1918 р. з боротьбою з австро-німецькою окупацією, як у праці В. Солдатенка [2], що невиправдано гостро негативно висвітлює мотивацію польської сторони. Більш об’єктивно і детально описано ряд конфліктів між селянами і польськими військовими у праці П. Захарченка [3]. Однак і вона містить неточності, а подеколи і неправдиві твердження та спрощення. Згадки про бої польських солдатів з українськими селянами містяться у дослідженнях автора даної статті [4], однак проблема ще не розглядалася комплексно. Польські міжвоєнні праці з цього питання містять прямо протилежні українським авторам оцінки подій, покладаючи усю провину за конфлікти на “озброєні банди українських селян” та підбурюючу політику Центральної ради [5]. Праці часів “народної” Польщі та деякі сучасного періоду також не відрізняються об’єктивністю в даному питанні [6]. Недостатній рівень висвітлення питання зумовлений передусім малою кількістю джерел та тенденційним підходом до висвітлення проблеми у минулому та деякими сучасними дослідниками. Однак ця тема заслуговує на ретельне вивчення, оскільки дозволяє краще зрозуміти природу українсько-польських стосунків періоду Визвольних змагань 1917–1921 рр. У наш час, коли історична наука стає вільною від навмисних спрощень і суб’єктивних оцінок, дослідження такого аспекту українсько-польських стосунків, як конфлікт польських військових з українським населенням навесні 1918 р., дає можливість узагальнити набутий під час одного з етапів протистояння досвід міжнаціональних взаємин, що неодмінно сприятиме безконфліктному розвитку наших взаємин у майбутньому.

Пулавський легіон

Солдати і офіцери 1-го Польського легіону в складі російської армії. 1915 р.

Перші добровольчі військові формування, складені з поляків – солдатів російської армії, почали з’являтися ще у 1914 р. з вибухом Світової війни. У 1915 р. було утворено Польський леґіон, пізніше – Польську стрілецьку бригаду. У січні – лютому 1917 р. за наказом російського командування всі польські формування російської армії були переведені до Київського військового округу з метою створення Польської стрілецької дивізії та уланського полку. Польська дивізія брала участь у останній російській офензиві влітку 1917 р. на ділянці Південно-Західного фронту. Після цього польські частини були перенесені на Західний фронт, де у серпні 1917 р. було розпочато утворення 1-го Польського корпусу. Вже наприкінці року він налічував близько 19 тис. осіб [7], проте у лавах російської армії перебувало ще близько півмільйона осіб, велика частина з яких бажала служити національній ідеї у рядах польської армії. Тому найбільш свідомі польські офіцери та солдати наполягали на створенні національних формувань також на українських теренах.

На території України та сусідньої Бессарабії проходили лінії двох фронтів – Південно-Західного та Румунського, а також розміщувалися два великі військові округи – Київський та Одеський. Посилення армій цього регіону за допомогою більш дисциплінованих, ніж регулярні російські, національних частин, у тому числі польських, могло суттєво допомогти російській армії. Однак після видання офіційного дозволу на формування 1-го Польського корпусу російська влада вирішила цим обмежитися. З вересня 1917 р. усі бажаючі поляки могли переводитися до 1-го Польського корпусу, проте фактично виділення польських військових у національні частини було обмежено тереном Північного та Західного фронтів. Таким чином, польські солдати Південно-Західного та Румунського фронтів були позбавлені права служити у національних частинах, і вже у вересні 1917 р. втратили надію на позитивне вирішення цього питання. Командувач 29-го корпусу (Румунський фронт) генерал-лейтенант Євгеній де Геннінґ-Міхаеліс зазначав у своєму рапорті командувачу ІХ армії від 7 вересня 1917 р., що ненадання найближчим часом дозволу солдатам фронтів можливості виділення у національні частини може призвести до зростання серед них антивоєнної агітації та більшовицьких настроїв [8]. Єдиним виходом з цієї ситуації було розширення заходів щодо утворення польських формувань у армії Російської Республіки, а саме створення окремих з’єднань на українських теренах. Проте російське командування ще довго не давало на це дозволу, побоюючись втратити контроль над польськими військовими, що почали трактувати перебування у рядах російської армії як тимчасове до появи можливості повернення додому.

Міхаеліс цифровий архів

Генерал-поручник Є. де Геннінґ-Міхаеліс, командувач польських військ в Україні. 1918 р.

Питання утворення польських частин в Україні наштовхувалося, окрім спротиву російського командування, ще й на неприхильність до проявів польської військової сили з боку українського населення. Протягом XVI–XVIII ст. у складі Речі Посполитої перебувала частина України, і коли з початком Першої світової війни 1914–1918 рр. почали чіткіше вимальовуватись перспективи відродження незалежної Польської держави, українські землі Правобережжя і Київщини потрапили до кола зацікавлень польських політиків, що прагнули відродити Річ Посполиту в т. зв. історичних кордонах. Російська колонізація українських земель, що настала слід за третім поділом Польщі і поразки повстань кінця XVIII ст., і особливо після 1830 та 1863 рр., до початку Першої світової війни так і не змогла витіснити польську, і на 1914 р. польській шляхті належала майже половина всієї землі у Правобережній Україні [9]. Нерівні умови соціально-економічного розвитку поляків та українців та багате на збройні конфлікти минуле спричинили те, що українсько-польські стосунки були повні взаємних підозр у нещирості та звинувачень і існували на грані відкритої ворожнечі і конфліктів, яким після часів Коліївщини перешкоджало лише російське панування в Україні.

Вже розміщення Польської стрілецької дивізії у Київському військовому окрузі на початку 1917 р. викликало неоднозначну реакцію українства. Михайло Грушевський та Микола Міхновський поставилися до цього гостро негативно, як демонстрацію потенційної польської збройної сили, вектор спрямування якої був невідомий [10]. М. Міхновський та Дмитро Дорошенко в якості членів Українського національного конгресу, що проходив у квітні 1917 р., навіть звернулися до військового міністра О. Гучкова, який перебував тоді у Києві, з вимогою вивести з-поза українських теренів польські частини [11].

Українська революція 1917 р. привела до влади політиків, не дуже прихильних до польських національних прагнень. До того ж на селі розпочалася самочинна аграрна революція, що спричинила також розорення маєтків польських поміщиків та колоністів на Правобережжі. У польському часопису “Dziennik Kijowski” містилася спеціальна рубрика “Наші поразки”, що щоденно перераховувала розорені селянами польські маєтки та жертв селянських погромів [12]. Дієву участь у цих подіях взяли і деморалізовані й збільшовизовані солдати.

Яворський Волинь

Офіцери “партизанського” загону Фелікса Яворського. 1918 р.

Розорення польських маєтків в Україні природно непокоїло польських військових, що перебували в лавах російської армії, оскільки велика їх частина походила з Київщини, Волині та Поділля, охоплених аграрною революцією. Задля протидії грабунку на з’їздах поляків-військовослужбовців різних частин і з’єднань пропонувалося розмістити польські національні частини у найбільш небезпечних регіонах, створити озброєні дружини з місцевих поляків, і навіть порозумітися у цьому питанні чесько-словацькими частинами [13]. У таких умовах польські поміщики вдаються до середньовічного способу захисту – наймання військових частин для оборони своєї власності. З середини 1917 р. на Правобережжі України починають формуватися т. зв. партизанські загони з поляків, що здійснювали охоронно-каральні функції. Найвідомішим з них був партизанський загін ротмістра Фелікса Яворського, сформований у липні 1917 р. як Польський ударний ескадрон при 74-й піхотній дивізії, а у жовтні 1917 р. перенесений в якості Партизанського загону VII армії до м. Антоніни. Ще під час постою в м. Чортків влітку 1917 р. ескадрон прийняв участь у охороні місцевих мешканців від солдатського свавілля, а під час перебування у Антонінах і околицях міста на прохання польської громади та поміщиків погодився “придушувати розруху”, охороняючи ще не розграбовані маєтки та караючи грабіжників-селян [14]. Пізніше офіцери загону досягнуть залічення свого підрозділу до 3-го Польського корпусу, займаючись охороною та реквізиціями для потреб корпусу. Так, 23 грудня 1917 р. при спробі конфіскувати селянських коней солдати загону Ф. Яворського зустрілися з опором і втратили двох осіб вбитими [15].

Спроба іншого “партизанського” польського загону у Ямпільському повіті повернути награбоване майно до попереднього власника звершилася драматичними подіями. Прибулих до с. Ігнатківці карателів селяни обстріляли, після чого об’єдналися з селянами інших сіл і почали винищення польських військових загонів та поміщиків повіту. Невдоволення свавіллям польських поміщиків та їхніми найманцями згодом переросло у селянське повстання, що було придушене лише у середині травня 1918 р. за допомогою австро-угорських військ [16]. Діяльність польських “партизанських” загонів у квітні 1918 р. була також зафіксована на Київщині [17]. Про ці прикрі факти були поінформовані Головний польський військовий комітет і командування польських військ в Україні, проте через відсутність впливу на ці загони (за винятком загону Ф. Яворського) вони нічого не могли з ними зробити [18]. Міністерство польських справ УНР мусило пояснювати українському урядові, що ці загони не є частиною польських військ в Україні [19]. Проте, як згодом виявилося, деякі регулярні військові частини і підрозділи чинили нічим не ліпше від “партизанів”, що лише налаштовувало українське населення проти польських “легіонерів”.

Створення регулярних польських частин та з’єднань в Україні почалося лише після більшовицького перевороту в Петрограді. Координацію над процесом їх створення здійснював Інспекторат Польських збройних сил в Україні, який очолив генерал-лейтенант Є. де Геннінґ-Міхаеліс. 29 листопада 1917 р. на нараді представників Головного польського військового комітету та різних Об’єднань військових поляків було ухвалено розпочати формування національних частин на ділянці створеного за рішенням Генерального секретаріату УНР Українського фронту [20]. Планувалося створити два польських корпуси – 2-й на терені Румунського фронту та 3-й на фронті Південно-Західному. По українських містах було розміщено польські етапно-концентраційні пункти, де утворювалися польські національні частини та підрозділи. Задля порозуміння поляків з українською владою при Міністерстві польських справ УНР було утворено військовий відділ на чолі з С. Грабянським. Відділ займався справами поляків-військових російської армії на території УНР, інформував їх про їхнє актуальне положення, діставав дозволи від українського уряду на перевезення військових частин до місць концентрації польських військ тощо [21].

Через перешкоди, що їх чинили українська влада (наприклад, розформовано польський загін з 600 чол. у Святошині, здійснено спробу ліквідувати польський ескадрон поручника С. Млодзяновського), військово-революційні комітети (що перешкоджали будь-яким національним рухам у армії) та командувачі окремих військових частин та з’єднань (які не бажали віддавати солдатів), на січень – лютий 1918 р. полякам вдалося сформувати лише кілька батальйонів піхоти, неповний полк кавалерії, дивізіон артилерії та деякі інші підрозділи. Яскраво виражена антипатія української влади до польських військових частин змушувала поляків обходити її у вирішенні питання створення нових формувань, порозуміваючись лише з військовою владою [22]. Проте це викликало ще більшу підозрілість українців.

У польських формуваннях в Україні не було організовано належного постачання продовольством та амуніцією. Брак одягу, харчів для людей та коней змушував польських військових вдаватися до реквізицій. У Тиврові біля Вінниці це спричинило конфлікт польських частин з українськими селянами, які, протестуючи проти реквізицій, 24 грудня 1917 р. напали на польського військового коменданта ротмістра Шемьота, який, обороняючись, застрелив одного з нападників. Це природно обурило українців і спричинило до видання українським комендантом Вінниці рішення про роззброєння створеного там польського кавалерійського ескадрону [23].

Руммель

Полковник Ю. Руммель, командувач польського загону в Києві та пізніше Легкої бригади 3-го Польського корпусу. Фото 1930-х рр.

У січні 1918 р., коли більшовицькі війська наблизилися до Києва, українська влада розпочинає переговори з польськими військовими силами, що на той час перебували поблизу Києва, щодо їх участі у боях проти більшовиків. Український уряд дав дозвіл на повторне формування роззброєного польського підрозділу в Києві, на чолі його став полковник Юлій Руммель. Хоча польський партизанський добровольчий загін С. Ейзерта взяв участь у обороні Києва [24], проте генеральний інспектор Польських збройних сил Є. Міхаеліс прийняв рішення не втручатися у будь-яку внутрішню боротьбу в Україні.

Вже 8 лютого 1918 р. польські частини, підпорядковані Інспектору, за його наказом вийшли з Києва у напрямку Житомира. По мірі наступу більшовиків на українську територію ген. Є. Міхаеліс вирішує відступити далі на захід, до Антонін. На шляху до міста генерала відвідали представники польської громади м. Старокостянтинова, які переконали його вступити з відданими йому частинами у місто і вибити звідти невеличкий більшовицький гарнізон. 23 лютого поляки входять до Старокостянтинова. Невдовзі командування 3-го Польського корпусу перенесено до Вінниці. На Поділлі деякі польські частини, слабкі у питаннях забезпечення продовольством і фуражем, розміщуються по маєтках поміщиків польського походження і харчуються за їх рахунок.

Після підписання Брестського мирного договору між УНР та Центральними державами на територію України входять війська Німеччини та Австро-Угорщини. Задля вирішення долі польських формувань на окупованих теренах ген. Є. Міхаеліс виїхав до Києва. З 14 березня 1918 р. тут відбуваються переговори між командуванням польських військ на Україні (2-го та 3-го корпусів), з одної сторони, та представниками української Ради Міністрів і командування німецьких військ, з другої. 3 квітня 1918 р. сторони підписали “Умови перебування польських військ на території України” двома мовами – польською та українською [25]. Угода окреслила польські збройні сили як нейтральні, такі, що мали залишитися на території УНР гістьми до виникнення можливості повернення до Польщі. Провіант і фураж польські війська мали отримувати від українського уряду. Регіоном тимчасового перебування польських військ визначено район Речиця – Гомель – Новозибків – Городня, що був вигідний польській стороні, оскільки давав можливість об’єднання з 1-им Польським корпусом. У цей час частини 2-го Польського корпусу, утвореного у Бессарабії, переходять Дністер і просуваються у зазначеному угодою напрямку.

Проте технічних засобів щодо втілення цього плану в життя у частин 3-го Польського корпусу не було: бракувало палива для транспортів, не було належно організовано інтендантської служби. Крім того, 4 квітня було видано наказ до Армії УНР, в якому пояснювалося, що польські військові не мають жодного права самостійно реквізувати будь-яке майно [26]. Однак місцева українська влада не погоджувалася санкціонувати реквізиції для потреб польських частин.

Не маючи засобів на існування та не отримуючи від держави продовольства, польські військові вдаються до насильницьких реквізицій та утримуються за рахунок місцевих поміщиків польського походження. До Києва надходило чимало відомостей про реквізиції та насильства польських військових над українським населенням [27]. Самовільні реквізиції польських військ змусили Старокостянтинівську ліквідаційну комісію написати 3 березня рішуче звернення до командувача місцевих частин з вимогою повернути майно селянам. Старокостянтинівський повітовий комісар навіть погрожував роззброїти поляків за допомогою німецьких військ [28]. Не поліпшувала ставлення українців до польських військ недостатня поінформованість населення щодо намірів поляків. Так, комісар Брацлавського повіту в лютому 1918 р. зізнавався, що не має інформації щодо мети формування польських військ, їх чисельності, дозволу на перебування на Поділлі, а також повідомляв, що селяни налякані їхньою присутністю, “думаючи, що це якась карна експедиція” [29].

улан поляк

Вахмістр польського уланського полку в парадній формі. Січень – травень 1918 р. Реконструкція автора

Реквізиції продовольства у селян у березні 1918 р. спровокували збройний виступ населення подільських сіл Літинського повіту. 16 березня польські кінні артилеристи, повертаючись до Старої Синяви з реквізованими для потреб батареї 70 кіньми (за свідченням дільничного міліціонера, вкраденими селянами у економії поміщика Тржецяка) [30], були обстріляні селянами сіл Війтівці, Митинці та Качанівка, у поляків було забрано коней, кулемет. Селяни жорстоко стратили двох взятих в полон солдатів, а також дівчину-добровольця, в якій помилково впізнали дочку місцевого поміщика [31]. У відповідь польські військові спорядили каральний загін у складі двох взводів кавалерії та артилерійської батареї, який у с. Качанівка оточив загін повсталих селян та розігнав їх пострілами з гармат. Після цього було спалено вщент с. Качанівка з не менш як 400 хатами та кілька хат у с. Войтовець, жертвами карального походу стали від 40 до 50 селян, які мали зброю [32].

Інший випадок, спровокований селянами, стався 20 березня 1918 р. Поляки, що проїжджали повз село Баланівці Ольгопільського повіту, були обстріляні “сільськими хуліганами”, через що вони підпалили 24 хати та вбили та поранили трьох селян [33].

Подібні, на щастя, менш трагічні, випадки відбувалися і у інших місцевостях на Поділлі: у Літинському повіті (с. Дяківці), Вінницькому повіті (с. Пилява), Гайсинському повіті (с. Джулинки, Вікнино, Ометинці), і на Волині (Крем’янецький та Терещенський повіти) [34], у м. Пузирок та м. Антоніни Заславського повіту (район розміщення 2-го уланського полку 1-го Польського корпусу), у Ольгополі, Чечельнику, селах Уманського та Канівського повітів [35], тобто також у районі перебування частин 2-го Польського корпусу. Вони навіть розглядалися на засіданнях Малої Ради [36]. Здавалося б, передбачені угодою від 3 квітня 1918 р. умови перебування польських військ в Україні мали припинити конфлікти. Але у середині квітня в околицях Немирова, де розміщувалися частини 3-го Польського корпусу, дійшло до нових боїв з українським населенням.

 

  1. Кулик А., Пташинський П. До історії збройної спілки української буржуазії та польських поміщиків для боротьби проти пролетарської революції // Архів Радянської України. – 1932. – № 5–6. – С. 184–185.
  2. Солдатенко В. Ф. Українська революція. Історичний нарис. – К.: Либідь, 1999. – С. 532–533.
  3. Захарченко П. Селянська війна в Україні: Рік 1918. – К.: Нічлава, 1997. – С. 46–50.
  4. Папакін А. Г. Створення польських військових формувань у складі російської армії підчас Першої світової війни // Наука. Релігія. Суспільство. – 2004. – № 4. – С. 40; Його ж. Польські військові корпуси на території України 1917–1918 рр. // Військово-історичний альманах. – 2006. – № 1. – С. 25–41.
  5. Див.: Bagiński H. Wojsko Polskie na Wschodzie. 1914–1920. – Warszawa, 1921. – 598 s.; Lipiński W. Walka zbrojna o niepodległość Polski, 1905–1918. – Warszawa, 1931. – 444 s.
  6. Grosfeld L. Polskie reakcyjne formacje wojskowe w Rosji, 1917–1919. – Warszawa: PWN, 1956. – 228 s.; Wrzosek M. Polskie korpusy wojskowe w Rosji w latach 1917–1918. – Warszawa: „Książka i Wiedza”, 1969. – 366 s.; Ostoja-Owsiany A. Drogi do niepodległości. – Warszawa, 1989. – 208 s.
  7. Bagiński H. Wojsko Polskie na Wschodzie. 1914–1920. – Warszawa, 1921. – S. 154, 174; Папакін А. Г. Створення польських військових формувань… – С. 36.
  8. Державний архів Київської області (далі – ДАКО), ф. 1787, оп. 5, спр. 14, арк. 54–54 зв.
  9. Бовуа Д. Битва за землю в Україні. 1863 – 1914. Поляки в соціо-етнічних конфліктах. – К.: Критика, 1998. – С. 305.

10. Див.: Савченко Г. Польські військові формування у Києві у 1917 році // Pamiętnik Kijowski. T. 6. Polacy w Kijowie. – Kijów, 2002. – S. 219; Савченко Г. Польські військові формування як чинник розгортання українського військового руху в російській армії (березень – травень 1917 р.) // Етнічна історія народів Європи. – 2001. – Вип. 8. – С. 85–86.

11. Государственный архив Российской Федерации, ф. 5881, д. 584, л. 50.

12. Kossak-Szczucka Z. Pożoga. Wspomnienia z Wołynia 1917–1919. – Kraków, 1922. – S. 41.

13. ДАКО, ф. 1787, оп. 5, спр. 6, арк. 110 – 110 зв., спр. 32, арк. 4.

14. Dzierżykraj-Stokalski W. Dzieje jednej partyzantki z lat 1917–1920. – Lwów, 1927. – S. 19, 35–36.

15. ДАКО, ф. 1787, оп. 5, спр. 17, арк. 55.

16. Захарченко П. Вказ. праця. – С. 48–49.

17. ДАКО, ф. 1787, оп. 9, спр. 1, арк. 29, 30.

18. Centralne Archiwum Wojskowe, Warszawa (далі – CAW), dział “Formacje Wschodnie”, zespół “Naczpol”, sygn. I. 122. 99. 30, s. 17, 24.

19. Матвієнко В. Україна і Польща в 1918 році: проблема формування новітніх міждержавних відносин // Україна і Польща в ХХ столітті: проблеми і перспективи взаємовідносин. – К., Краків, 2002. – С. 44–45.

20. Wrzosek M. Polskie korpusy wojskowe… – S. 140, 144.

21. CAW, dział “Wojskowe Biuro Historyczne”, “Wydział formacji polskich”, sygn. I. 341. 1. 434, brak paginacji; Wrzosek M. Polskie korpusy wojskowe… – S. 138–139.

22. ДАКО, ф. 1787, оп. 5, спр. 17, арк. 128.

23. Wrzosek M. Polskie korpusy wojskowe… – S. 163.

24. Дорошенко Д. Історія України 1917–1923 рр. – Т. 1. Доба Центральної ради. – К., 2002. – С. 212 – 213; de HenningMichaelis E. Burza dziejowa. Część III. W zamęcie. Przycinek do historii formacji polskich w Rosji 1917–1918. – Warszawa, 1929. – S. 44.

25. CAW, dział “Formacje Wschodnie”, zespół “Naczpol”, sygn. I. 122. 99. 30, s. 4–7; ДАКО, ф. 1787, оп. 9, спр. 1, арк. 24–25зв.; Центральний державний архів вищих органів влади і управління України, м. Київ (далі – ЦДАВО), ф. 1793, оп. 1, спр. 46, арк. 113–115. Українською мовою опубліковано в: Ів. За-вич. Чужоземні військові формування в українській державі // Історичний калєндар-альманах “Червоної Калини” на 1939 рік. – Львів, 1938. – С. 94–98.

26. ДАКО, ф. 1787, оп. 1, спр. 16, арк. 66.

27. Там само, оп. 9, спр. 1, арк. 2–4, 10–11 зв., 17, 21, 27, 29, 30.

28. Там само, оп. 1, спр. 16, арк. 3, 14–14 зв.

29. ЦДАВО, ф. 1793, оп. 1, спр. 64, арк. 10.

30. Кулик А., Пташинський П. Вказ. праця. – С. 202–203; ЦДАВО, ф. 2592, оп. 1, спр. 38, арк. 12.

31. ДАКО, ф. 1787, оп. 1, спр. 20, арк. 27–28; ЦДАВО, ф. 2592, оп. 1, спр. 38, арк. 13, 17–17зв.; Там само, ф. 1793, оп. 1, спр. 64, арк. 20а.

32. CAW, ibid., zespół “Lekka Brygada III Korpusu”, sygn. I. 122. 72. 1, s. 220–224; Захарченко П. Вказ. праця. – С. 50; Кулик А., Пташинський П. Вказ. праця. – С. 208–209.

33. ЦДАВО, ф. 1793, оп. 1, спр. 64, арк. 43.

34. ЦДАВО, ф. 1793, оп. 1, спр. 64, арк. 25, 73; Захарченко П. Вказ. праця. – С. 47.

35. Нова Рада. – 1918 р. – № 47 (2 квітня). – С. 4; № 48 (3 квітня). – С. 3; ДАКО, ф. 1787, оп. 6, спр. 19, арк. 75; оп. 9, спр. 1, арк. 10–11зв.

36. Захарченко П. Вказ. праця. – С. 48.

 

Опубліковано: Папакін А. Конфлікт між українським населенням та польськими військовими формуваннями на Поділлі у березні – квітні 1918 р. // Полігон. – 2010. – Вип. 3. – С. 24–35.

 

Продовження

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *