Гунни на землях України. IV–V ст.

hermitage

Пізньоримський шолом з Концешти. Державний ермітаж, Санкт-Петербург

Переселення з Азії

У ІІ ст. від Р.Х. в результаті міжусобних війн і під тиском Сяньбійської держави з території Центральної Азії переселяється на захід частина тюркомовного народу хунну (сюнну). Хунну розселяються на Середній і Нижній Волзі, змішуючись чи підкорюючи тамтешні фінно-угорські племена. Врешті, у середині IV ст. об’єднання племен, очевидно очолене хуннською верхівкою і відоме античним авторам під назвою гуннів, рушило далі на захід. У 350–360-х рр. гунський союз племен розпочав війну проти аланів – сарматського племені, що контролювало землі від Волги до Дунаю, і після перемоги у 370 р. гунни двома шляхами – через Керченську протоку та по північному узбережжю Меотіди (Азовського моря) розселяються територією Північного Причорномор’я. Завдяки своїй виразно азійській зовнішності, численності та чуткам про їх дикість гунни наводили страх на європейські народи, що сприяло їх швидкому просуванню Європою. У 375 р. гунни на чолі з царем Баламбером розбили ґотів та їх союзників і підкорили частину сарматів, германців та слов’ян; позбавлений влади ґотський король Германаріх покінчив життя самогубством. Частина ґотів переселилася до гірського Південно-Західного Криму, де продовжила розвивати свою культуру у наступні століття.

Інша частина населення Північного Причорномор’я була змушена тікати на захід, у межі Римської імперії. Вже у 378 р. гунни досягли Дунаю, пограбували Фракію і почали розселятися Європою. Наприкінці IV – на початку V ст. гунни створили міцний союз племен за участі остроґотів, ґепідів, герулів, аланів, антів тощо. Під час правління гунських царів Уптара та Руги Східна Римська імперія (Візантія) виплачувала гуннам щорічну данину, Західна імперія була змушена віддати їм свою провінцію Паннонію. Після того, як у 434 р. влада перейшла до двох братів-співправителів – Аттіли і Бледи, гунська експансія на захід значно посилюється. Звинувативши Візантію у невиконанні угоди, брати-гунни здійснили похід на Константинополь. Хоча гунське військо не взяло місто, після цього Східна Римська імперія перетворилася на фактично залежну від кочівників державу. У 444 чи 445 р. Аттіла вбиває брата і стає єдиним правителем гуннів. У цей час його держава значно збільшилася у розмірах; Аттіла надумав взяти данину з Західної Римської імперії, для чого спорядив величезне військо, з яким вирушив у Галлію.

Гунська навала спричинила нову хвилю переселення народів, що призвело до загибелі Римської імперії та утворення варварських королівств у Європі. На українських землях переселення гуннів спричинило масове залишення носіями черняхівської культури своїх поселень та занепад господарства. Племена, що входили до гунського союзу, залишили свої пам’ятки на території України – це переважно поодинокі поховання степової зони (Антонівка, Кубей, Саги, Олешки, Нова Маячка, Біляус, Марфівка, Дмитрівка, Нікополь та ін.). Такі поховання часто містять зброю, прикраси, рештки коня з кінським спорядженням.

Гунське військо

Зв’язок між хунну Центральної Азії та європейськими гуннами чітко простежується у сфері військової справи. Всі основні компоненти тактики хунну – атака верхи у розстрільній з використанням далекобійних складних луків, застосування різноманітних хитрощів і маневрів – перебували на озброєнні гуннів, що з’явилися у IV ст. у Північному Причорномор’ї та здійснювали походи на захід.

Гунни були дуже войовничим народом, більшість своїх багатств вони набували у воєнних походах. На чолі війська стояв “цар” (у деяких джерелах його називають “командувачем” чи “полководцем”), що ймовірно обирався з числа старійшин гунських “царських родів” на час війни і об’єднання племен у військовий союз. У часи Аттіли влада над союзом племен перетворилася вже на спадкову царську, фактично необмежену. Нижче царя у війську стояли “логади” – “вибрані”, що не обов’язково походили з гунських аристократичних кіл; на рівні з ними стояли вожді союзних германських племен. За даними античних авторів, гунська армія була неймовірно численною: Йордан називає 500 000 чол. у армії Аттіли; більш реальною є висунута дослідниками максимальна цифра 100 000 (на момент битви на Каталаунських полях). Військо гуннів ділилося відповідно до “десятеричної системи” на десятки тисяч, тисячі, сотні, десятки воїнів. Знатні вожді мали свої віддані дружини.

промальовки

Деталі кінської збруї та сідла: 1 – Усть-Альмінське городище, Крим. Кінець IV–V ст. [11]; 2 – могильник Кубей, Одещина. V ст. [12]

Основу стратегії гуннів становив принцип безперервного ведення бойових дій, знекровлення ворога у численних сутичках перед головним боєм. Кістяк війська становила кавалерія гуннів, однак вона не була аж надто численною. Велику частину гунського війська все-таки складали армії союзних племен (германські союзники могли складати половину з зазначеного вище максимального числа гунських воїнів у середині V ст.). Союзники зберігали свою власну військову організацію, тактику ведення бойових дій та комплекс озброєння. Власне гунська кіннота була переважно легкою, вершники були озброєні луками, арканами та мечами та рідко використовували захисне озброєння. Гунни були дуже слабкими у пішому бою, про них навіть писали, що вони “не придатні для пішого бою”: зокрема, спішені гунни не змогли взяти укріплений монастир у Фракії 395 р. З цієї причини гунни вербували піхоту з союзних племен – ґотів, скірів, карподаків, гепідів. Існує думка, що кількість вершників у війську гуннів скорочувалася по мірі пересування на захід, бо землі за Карпатами не могли забезпечити потрібну для великої кінної армії кількість коней. Цим, можливо, було зумовлене включення до армії Аттіли великого числа германських піших воїнів, що загалом негативно позначилося на ефективності наступальних дій гунського війська у V ст. Дуже розвиненими у гуннів були технічні війська, що зводили мости, фортеці та обслуговували облогову техніку. У своїх військових походах гунни користувалися кібітками; на них перевозилися родини та особисте майно багатих гуннів, а також плоти-понтони для зведення переправ. З таких візків гунни споруджували стіни укріпленого табору, з-за яких в разі небезпеки відстрілювалися. Загалом, військове мистецтво гуннів одразу після появи у Європі надало їм слави “відмінних воїнів”.

Зброя гуннів

Відомості про озброєння гуннів дає археологія – у похованнях воїнів часто знаходять кінську збрую, залишки сідел, бронзові котли, мечі, кинджали та залишки лука зі стрілами.

археологія

Гунська зброя: 1 – трилопатеві наконечники стріл; 2 – рефлексивний лук; 3 – меч з позолоченим руків’ям

Складний асиметричний лук був головною зброєю гуннів; луку гунни надавали особливе значення. Такий лук “гунського типу” мав форму грецької літери “сигма”, у довжину сягав 120–150 см та поєднувався зі стрілами з масивними наконечниками. Луки могли носитися у розкладеному стані у довгих футлярах, а з натягнутою тятивою (у бойовому стані) – у трикутних футлярах, поєднаних з циліндричними сагайдаками. Сагайдак міг вміщувати близько 30 стріл, які мали залізні трьохлопатеві наконечники, форма яких була характерною для Центральної Азії. Вправному стрілянню з лука сприяла конструкція гунських сідел, що мали тверді вертикальні передню і задню луки. У гунському середовищі використовувались також дротики, але вони були більш популярні у союзників гуннів, ніж у самих кочовиків. За свідченням письмових джерел, гунські воїни обов’язково мали з собою аркан; кінець аркана за допомогою грузила кріпився на поясі.

Головною клинковою зброєю гуннів був меч. Довжина клинка гунського меча була 60–90 см, ширина – 3–6 см біля руків’я, донизу клинок як правило звужувався. Руків’я  та перехрестя виготовляли з дерева, кістки чи металу (частіше бронзи). Руків’я могли бути багато прикрашені склом чи напівдорогоцінним камінням, позолотою та візерунками. Навершя гунських мечів були з напівдорогоцінних каменів (у вигляді ґудзиків), металу (у формі гриба, циліндру чи груші), дерева чи кістки (у формі кулі, циліндру чи гриба). Піхви мечів виготовлялися з дерева, вони обтягувалися шкірою чи тканиною і могли мати металевий наконечник, або ж цілковито покривалися металевим листом. Піхва до меча підвішувалася на плечовій портупеї за скобу у верхній частині. Гунни використовували і палаші, що по формі повторювали мечі, а також кинджали, що мали ефес, подібний до мечового, і кріпилися до пояса у горизонтальному положенні двома скобами на піхві. Списи використовували рідко, віддаючи перевагу мечовому бою.

археологія

Сегментно-клепані ажурні шоломи: 1 – Суворовський могильник; 2 – Рождественський могильник; 3 – Тарасовський могильник (Прикам’я); 4 – могильник біля с. Кішпек (Кабардіно-Балкарія) [4]

Шоломи, що могли використовуватися гуннами під час переселення до Причорномор’я, відомі за знахідками у Передкавказзі, Поволжі та Прикам’ї. Такі шоломи виготовлялися з заліза, мали сегментно-клепану конструкцію і напівсферичну, еліпсоїдну чи грушоподібну форми. Шолом міг доповнюватися нащічниками (навушниками), наносником, напотиличником та бармицею (кольчужною, можливо також шкіряною). Шолом був властивий лише багатим воїнам, бідніші носили тверді хутряні чи шкіряні шапки, що могли пом’якшувати удар. Обладунки, що використовувалися гуннами, були кільчастими чи ламеллярними (пластинчатими). Гунські кольчуги мали короткий поділ та рукав. Про конструкцію ламеллярних гунських панцирів немає точних даних; ймовірно, вони мали покрій “пончо” (поєднання передньої та задньої частини ремінцями на плечах та поясі) чи “корсет-кіраса” (нагрудна та наспинна частини поєднуються на боці). За писемними джерелами, гунни використовували круглі щити, однак знахідки їх залишків відсутні. Гунни також використовували озброєння сусідніх народів, наприклад, римлян, з яких знімали обладунки після бою. Зокрема, багато оздоблений римський кавалерійський шолом у варварському контексті знайдено археологами біля с. Концешти у Молдові.

Занепад гунської держави

У 451 р. в битві на Каталаунських полях (Франція) гунни були розбиті. А вже у 453 р. Аттіла помер, що врешті призвело до краху його держави. Після смерті Аттіли гунський військовий союз швидко розпався: проти гунської верхівки, очоленої дітьми Аттіли Еллаком, Денгізіхом (Дінтціком) і Ірніком (Ернаком), виступили вожді союзних ґотів та гепідів. У 454 р. дійшло до битви між колишніми союзниками на річці Недао, де гунни були розбиті; Еллак пав у бою. Його брати були змушені вивести гуннів з Паннонії; частина гуннів та їх союзників переселяється до Нижнього Дунаю (Дакії та Добруджі), частина – повертається до Подніпров’я чи прямує ще далі на схід, у Приуралля. На Лівобережжі України у V ст. фіксуються пам’ятки з ознаками гунської культури, сформованої в Паннонії. Денгізіх ще намагався відновити гунське правління у Паннонії, здійснивши кілька походів у межі Візантії, однак потерпів поразку і загинув у 469 р. у Фракії. Близько 475 р. гунни востаннє переправляються через Істр (Дунай) і нападають на Фракію. Після цього до Північного Причорномор’я переселяються інші племена тюркського походження, ймовірно, споріднені з гуннами: сарагури, уроги, савіри, кутрігури тощо. Деякі з них, можливо, були нащадками гуннів, що залишилися жити у причорноморських степах у V–VI ст., однак дані джерел про ці залишки гунів у Причорномор’ї дуже скупі. Вони були витіснені чи асимільовані іншими кочовими племенами – болгарами та аварами.

 

Література:

1. Абашина Н. С., Козак Д. Н., Синиця Є. В., Терпиловський Р. В. Давні слов’яни. Археологія та історія. Навчальний посібник. – К.: Стародавній світ, 2012.

2. Балабанова М. А. Военное дело сармато-алан и гуннов по данным античных письменных источников // Вестник Волгоградского государственного университета. Серия 4, История. – 2012. – № 1 (21). – С. 13–19.

3. Засецкая И. П. Классификация наконечников стрел гуннской эпохи (конец IV–V вв. н. э.) // История и культура сарматов. – Саратов, 1983. – С. 70–83.

4. Зубов С.Э., Радюш О.А. Шлемы Среднего Поволжья в среднесарматское время // Сарматы и внешний мир: Материалы VIII Всероссийской научной конференции “Проблемы сарматской археологии и истории”, Уфа, 12–15 мая 2014 г., Уфимский археологический вестник. – 2014 – № 14. – С. 94–104.

5. Івченко А. В. Поява гунів у Північному Причорномор’ї // Археологія. – 2003. – № 3. – С. 41–47.

6. Конница гуннов // Всадники войны. Кавалерия Европы. – М.: АСТ; СПб: Полигон, 2005. – С. 131–143.

7. Котигорошко В. Верхнє Потисся у давнину. 1 000 000 років тому – Х сторіччя н.е. – Ужгород: Карпати, 2008.

8. Никоноров В. П. Военное дело европейских гуннов в свете данных греко-латинской письменной традиции // Записки Восточного отделения Российского археологического общества. – Т. I (XXVI). – СПб: Петербургское востоковедение, 2002. – С. 223–549.

9. Никоноров В. П. Гуннское воинство Аттилы: конница или пехота? // Древние культуры Евразии: Материалы международной научной конференции, посвященной 100-летию со дня рождения А. Н. Бернштама. – СПб: Инфо-ол, 2010. – С. 192–196.

10. Никоноров В. П., Худяков Ю. С. “Свистящие стрелы” Маодуня и “Марсов меч” Аттилы. Военное дело азиатских хунну и европейских гуннов. – СПб: Петербургское востоковедение; М.: Филомастис, 2004.

11. Пуздровский А.Е., Зайцев Ю.П., Неневоля И.И. Погребение воина гуннского времени на Усть-Альминском могильнике // Херсонесский сборник. Вып. X. – Севастополь, 1999. – С. 194–206.

12. Субботин Л. В., Дзиговский А. Н. Сарматские древности Днестро-Дунайского междуречья. Курганные могильники Васильевский и Кубей. – К., 1990.

Ucraina Inter Arma

2 коментарі до “Гунни на землях України. IV–V ст.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *