Армія Османської імперії XV – першої половини XVII ст. The Ottoman Empire Army 15th – 1st half 17th Centuries

Турецька зброя XV–XVII ст. Державний Ермітаж, Санкт-Петербург.

Турецька зброя XV–XVII ст. Державний Ермітаж, Санкт-Петербург.

Османська держава виникла на основі емірату, що утворився після розпаду Румського султанату на початку XIV ст. Її правитель Осман І (1282–1326) дав назву новій династії, державі та народу. Завойовницька активність держави була спрямована проти земель ослаблої Візантійської імперії: протягом XIV ст. були завойовані вся Мала Азія, Фракія та Македонія. Вторгнення військ Тамерлана ненадовго стримало османські завоювання в Європі, однак вже за Мурада ІІ (1421–1451) Османська держава значно зміцніла, і завоювання продовжилися: у 1453 р. османське військо захопило Константинополь, який під новою назвою Стамбул став столицею Османської імперії.

У 1475 р. турецьке військо висадилося у Криму. Турки обсадили та захопили Кафу та інші генуезькі колонії, розгромили та знищили князівство Феодоро та змусили кримського хана визнати сюзеренітет турецького султана. Хоча у 1475 р. османське військо потерпіло поразку від молдавської армії, вже у 1484 р. турки захопили молдавські фортеці на чорноморському узбережжі Четатя-Алба (Білгород, або турецькою Акерман) та Кілію у гирлі Дунаю, а невдовзі Молдавія визнала себе залежною від Османської імперії. Чорне море стало внутрішнім морем імперії. Найбільшої могутності османська Туреччина досягла за султана Сулеймана І (1520–1566), який розширив межі держави не лише за рахунок земель на Сході, але й у Європі: турецька армія здійснила кілька походів проти Угорщини, і після битви під Мохачем 1526 р. підкорила її південно-східну частину. У васальну залежність від Туреччини потрапило Трансильванське князівство. Підкорене османами Кримське ханство значно зміцніло й стало становити велику загрозу для Речі Посполитої та Московської держави. Вже у 1482 р. татари спалили Київ. З кінця XV ст. татарські загони мало не щороку здійснювали грабіжницькі набіги на українські землі, доходячи до Києва, Волині та Полісся. У 1621 р., скориставшись із участі Речі Посполитої у європейській Тридцятилітній війні, турки осадили Хотин, але були змушені відступити.

Своїм успіхам у завойовницькій діяльності Османська імперія була зобов’язана передусім армії. Військова організація держави формувалася протягом XIV–XVI ст. З кінця XV ст. почав зростати турецький флот; основним судном в цей час була гребна галера. Армія складалася з регулярних військ “капикулу”, іррегулярних загонів провінційних ленників султана, селянського ополчення та військ васальних держав (серед них – Кримське ханство, Молдавія та Трансильванія). На чолі армії стояв султан, його заступником був великий візир. Нижче стояли інші командувачі: візирі, каймаками, капудан-паші та бейлербеї. До середини XVI ст. основною силою османської армії було феодальне ополчення, що налічувало від 130 до 200 тис. осіб, пізніше збільшується значення яничарів, озброєних стрілецькою зброєю.

Найпочесніше становище у османській армії займала кінна гвардія – “капикулу сюварілері”, що охороняла султана та виконувала церемоніальні функції. У середині XV ст. було також створено кінні загони “сіпахі”, що мали подібні завдання, а пізніше кінний корпус османської армії доповнено до шести “бьолюків” двома загонами “улуфеджи” та двома – “гарібів”. У різні часи його кількість коливалася від 8 до 20 тис. шабель. Ці гвардійські вершники були озброєні луками, шаблями, кинджалами, сокирами, булавами чи пірначами, а також мали захисне озброєння – шоломи, обладунки та щити. Кіннота комплектувалася переважно з дітей нетурецьких підданих, навчених у відповідних закладах, однак з XVII ст. добір стає менш суворим. Заснований у 1362 р. “єні чері” (“нові частини”) – корпус яничарів – був найбільшим чисельно та найсильнішим формуванням армії. Яничари становили основу пішого війська. Їх озброєння складалося з луків (одна рота “зембетекджи” була озброєна арбалетами), списів, шабель та кинджалів, а з часу широкого розповсюдження вогнепальної зброї (остання третина XVI ст.)  – мушкетів; захисного озброєння вони не використовували. До середини XVI ст. корпус яничар формували з захоплених у полон та забраних за спеціальним податком “девширме” дітей християн, вихованих у дусі ісламського фанатизму, однак пізніше до яничар стали записувати і дітей мусульман. З середини XVI ст. всі яничари були вже вільними людьми, невдовзі отримали право одружуватися, а пізніше – і залишати військову службу. У середині XV ст. кількість яничарів складає 5 тис. осіб, з другої половини XVI ст. вона поступово зростає, досягаючи 35 тис. на середину XVII ст. Сильними були загони артилерії та інженерії. Корпусом артилерії (“топчу”) командував топчі-паша. У різні часи до нього входило від 1,4 до 5 тис. осіб; однак корпус складався не лише з власне гармашів, але і з відливачів гармат, що не брали участі у воєнних діях. З середини XV ст. існував також менш чисельний корпус перевізників гармат (“топ арабаджилари”), що готували вози для транспортування великих гармат та доглядали за обозними тваринами. Ще один корпус об’єднував бомбардирів (“хумбараджи”), озброєних гранатами. Важливу роль у бойових діях (особливо при облозі та штурмі ворожих укріплень) грав корпус саперів (“лягимиджи”). Також участь у походах брали корпус зброярів (“джебеджи”), що видавав, а також ремонтував та зберігав зброю, служба постачання (цех ремісників “ордуджу еснафи”) та розподілені між частинами водоноси (“сакка”).

Турецький обладунок. XVII ст. Баварський військовий музей, Інґольштадт. Фото автора.

Турецький обладунок. XVII ст. Баварський військовий музей, Інґольштадт. Фото автора.

У воєнних діях османи широко застосовували допоміжні війська “сераткули”, що утримувалися керуючими провінціями лише у період війни: стрільців “азебів”, гармашів, інженерів, легку кінноту. Азеби початково відігравали, поза кіннотою, одну з головних ролей на полі бою, нараховуючи в останній чверті XV ст. 40 тис. осіб. Однак поступово їх функції переймають яничари, які витісняють азебів у флот та гарнізони. Залежні від Туреччини держави, такі як Крим, Молдавія, Валахія, Трансильванія, були змушені виставляти власні кінні загони для турецької армії. На українських землях великі маси турецького війська були присутні лише під час великих бойових дій, у більш мирні часи лише невеликі турецькі підрозділи стояли залогами міст та фортець. Значні за чисельністю турецькі загони розміщувалися головним чином у Південній Бессарабії та Південній Тавриці. На решті контрольованих Османської імперії функції охорони кордонів виконували татарські загони. Хоча мобілізаційна здатність турецького та татарського війська була постійно перебільшувана сучасниками, можна припустити, що в разі масштабних бойових дій Османська імперія разом з Кримським ханством могла виставити більш ніж 100 тисяч воїнів.

Помітну роль у бою відігравав лук. Турецький “сигмаподібний” лук мав невеликі розміри, проте був дуже потужний, через що подібні луки перебували на озброєнні армій усіх сусідів Османської імперії. Лук переносився у налуччі, що прикривало його нижню частину, а стріли (вістрями вниз) – у невеликих сагайдаках. Легка кіннота широко застосовувала метальні дротики-сулиці довжиною 60–80 см, що ховалися по кілька штук у футлярах-“джерідах” при сідлі. Вогнепальна зброя з’явилася у Османській імперії вже в останній чверті XIV ст. Турецька вогнепальна зброя була представлена важкою та легкою артилерією, а також ручною зброєю. Вогнепальна зброя називалася турецьким словом “тюфяк”, що означало як гармати, так і аркебузи та мушкети. Турки мали у розпорядженні всі види гармат, доступні на той час їх ворогам, але у османській армії переважали легкі та середні гармати. Ручна вогнепальна зброя з’явилася на озброєнні яничарів вже у першій половині XV ст. – спочатку це були аркебузи, а з останньої чверті XVI ст. – мушкети. Турецькі мушкети зазвичай мали довші стволи, ніж європейські зразки (у облогах застосовували мушкети зі стволами 130–160 см, у полі – 120–135 см), та витонченіші форми дерев’яних частин зброї. У кінноті користувалися пістолями і карабінами.

Кіннота та піхота османського війська застосовувала піки, що мали 3–4-гранні вузькі наконечники та могли прикрашатися прапорцями чи кінським волоссям. Для полегшення їх ваги древка могли робитися пустими всередині. Головною клинковою зброєю османів були шаблі. Турецькі шаблі “кліх” (“кілідж”) зазвичай мали незначний вигин клинка, єлмань та відкрите руків’я з перехрестям, що завершувалося куле-, грушоподібними чи біконічними виступами. Шаблі типу “пала” відрізнялися ширшим клинком, руків’ям у формі орлиної голови та перехрестям, кінці якого загнуті до клинка. Широко використовувалися також шаблі, виготовлені у різних кутках величезної імперії – на Кавказі, у Персії, Сирії, на Балканах, в Угорщині тощо. Такі вироби відрізнялися шириною, довжиною та формою клинка, а також формою гарди. Менш поширеними були палаші – зброя з прямим клинком та двосторонньою заточкою, з руків’ям, аналогічним шабельним, та загнутими у бік клинка кінцями перехрестя. У кінноті застосовувались також кончари, що мали 4-гранний клинок, здатний пробивати броню, та відкрите руків’я. Широко використовувалися різноманітні кинджали та ножі, що зазвичай мали вигнутий клинок та руків’я, що плавно поєднувало циліндричні руків’я та навершя. Треба зазначити, що, на противагу поширеній думці, типова турецька зброя ятаган – великий ніж з вгнутим у бік леза клинком, без перехрестя та з роздвоєним ефесом – став масовою зброєю османської армії лише з кінця ХVIII ст. У османських арміях широко застосовувалися бойові сокири невеликих розмірів (чекани) або більші, з лезом у вигляді півмісяця, бердиші (дворучні сокири з довгим лезом), келепи (клевці), булави та перначі. Руків’я та піхви зброї, а інколи і клинки (особливо у частині, близькій руків’ю) заможних власників багато прикрашалися дорогоцінними металами та камінням, і загалом османська зброя відрізнялася витонченістю форм.

Щит-калкан. Крим – Львів, XVII ст. Львівський арсенал. Фото автора

Щит-калкан. Крим – Львів, XVII ст. Львівський арсенал. Фото автора

Захисне озброєння турків складалося з легких щитів, шоломів та гнучких обладунків. У османському війську використовували як типові східні круглі плетені щити “калкани” (іноді їх поверхня могла бути повністю вкрита листовим залізом, але найчастіше щити мали лише металевий круглий умбон, накладений на основу, сплетену з вербового пруття з нитками), так і угорські тарчі – опуклі щити у вигляді трапеції з витягнутим верхнім кутом. Останній тип щита досконало закривав вершника – нижня розширена частина захищала тулуб, а верхній кут – голову, не закриваючи при цьому огляд. Турецькі щити зазвичай яскраво прикрашалися візерунками, а на тарчі прикріпляли прикраси з кінського волосся (на верхню частину) та з пер птахів (іноді на малюнках можна побачити цілі крила, прибиті до щитів).

Бойові наголів’я представлені кількома видами: “тюрбанними” шоломами, шишаками, місюрками та м’якими захистами голів. “Тюрбанні” шоломи представляли собою гостроверхий шолом з банеподібною тулією, оформленою у вигляді головного убору – тюрбана. Такі шоломи мали в нижній частині вирізи для очей, стрілку-наносник, що кріпилася між цими вирізами, та кольчужну чи кільчасто-пластинчасту бармицю. “Тюрбанні” шоломи характерні лише для XV – початку XVI ст., у наступні часи він повністю витіснений шоломами інших конструкцій. Найбільш поширеним у XVI–XVII ст. був азійський шишак. Він мав яйцеподібну чи банеподібну тулію, шишечку невеличкий шпиль на верхівці, козирок, через центр якого проходила рухома стрілка-наносник, навушники, що зазвичай мали отвори по центру для слуху, та напотиличник пластинчастої конструкції (від однієї до 5 пластин); у ранніх зразків шишаків була кольчужна бармиця. У нижній частині тулії могло розміщуватись кріплення для “шкофії” – турецької прикраси з плюмажем з пір’я; воєначальники оздоблювали свої шоломи візерунками, дорогоцінними металами та камінням. Популярним та менш дорогим типом бойового наголів’я була місюрка (тур. “зірх кюлах”) – кольчужний капюшон з додатковим захистом маківки голови. Такий захист найчастіше мав вигляд круглої пластини, яка могла мати додаткові деталі (ряд пластин по її нижньому краю, навушники). Під такі місюрки підкладали товстий підшоломник. М’які наголів’я представлені тюрбанами, багатошарова матерчаста конструкція яких давала певний захист від ударів холодної зброї, шапками зі шкір тварин, які можна бачити на малюнках, а також високими шапками яничарів.

Османи використовували гнучкі натільні обладунки: кольчуги, кольчужно-пластинчасті та “зерцальні” панцирі. Турецькі кольчуги були зібрані переважно з великих пласких кілець, клепаних з проволоки чи вирізаних з листа заліза. Особливою популярністю користувалися “юшмани” та “бехтерці” – панцирі, зроблені з пластин, поєднаних між собою кольчужними кільцями. Пластини таких панцирів розміщалися передусім у найбільш вразливих місцях – на грудях та животі, спині, шиї, рідше на руках і подолах, ще рідше вони прикривали ноги. “Зерцальні” обладунки представляли собою панцирі, сформовані на основі двох великих круглих блях (наспинної та нагрудної), навколо яких кріпилися менші за розміром прямокутні та трикутні пластини, що поєднувалися між собою кільцями. Під такий обладунок могли одягати кольчугу, оскільки він прикривав лише торс воїна. Турки використовували також окремі елементи захисту тіла – поножі, що закривали стегна та коліна, поножі “бутурлики” (найчастіше складалися з кількох пластин, найбільша з яких закривала зовнішню сторону голені вершника, але інколи до них кольчугою прикріплювалися круглі наколінники чи пластинчасто-кільчастий захист для стегон), наручі “базубанди” (стулчасті наручі, що могли мати кільчасті чи навіть латні рукавиці). Важкоозброєні вершники використовували захисні обладунки для своїх коней, що складалися з листового чи пластинчастого налобника (зокрема, знайдений біля Києва кінський налобник може бути частиною турецького обладунку коня XVI ст.) і пластинчастих ламеллярних (пришитих на матерію чи поєднаних між собою кільцями) деталей захисту тіла коня (шиї, груді, боків та крупа). Легка кіннота прикривала коней шкірами тварин (левів та леопардів). Турецьке бойове озброєння повністю відповідало вимогам маневреного бою, застосовуваного османами, і помітно вплинуло на озброєння сусідів імперії: Речі Посполитої, Угорщини, Молдавії, Московії.

Література:

1. Аствацатурян Э. Г. Турецкое оружие. – СПб., 2002.

2. Горелик М. Куликовская битва 1380. Русский и золотоордынский воины // Цейхгауз. – 1991. – № 1. – С. 2–6.

3. Пинк И.Б. Конница Турции XV-XVII вв. // Воин. – 2003. – № 13. – С. 9–12.

4. Срібняк І. Кінні, артилерійські та спеціальні підрозділи капикулу в османській армії // Наукові записки Острозької академії. Серія “Історичні науки”. Вип. 17. – С. 306–317.

5. Ágoston G. Behind the Turkish War Machine: Gunpowder Technology and War Industry in the Ottoman Empire 1450-1700 // The Heirs of Archimedes. Science and Art of War through through the Age of Enlightenment. – London, 2005. – P. 101–133.

6. Ágoston G. Military Transformation in the Ottoman Empire and Russia 1500–1800 // Kritika: Explorations in Russian and Eurasian History. – 2012. – № 2. – P. 281–319.

7. Nicolle D. Armies of the Ottoman Turks 1300–1774. – Oxford, 2004.

Ucraina Inter Arma

4 коментарі до “Армія Османської імперії XV – першої половини XVII ст. The Ottoman Empire Army 15th – 1st half 17th Centuries

  1. Velizariy

    После “Пороховой революции” сильно бросилось в глаза слабое внимание к развитию огнестрела. А ведь по сути Европе в 16 веке пришлось доганять османов в этом направлении. А у тебя оно как бы только в конце 16 века завоевало себе место под солнцем. Туда же и артилерия, что не удивительно, учитывая залежы меди в Анатлии.

    Окончательную победу аркебузы-тюфенка над луком и древковым холодным оружием демонстрируют следующие цифры. В ходе египетского похода Селима I в 1523 г. из 12 тыс. янычар лишь 3–4 тыс. были вооружены древковым оружием. В кампании 1526 г. в битве при Мохаче построенные в 9 шеренг янычары непрерывным огнем из тюфенков расстроили атаки венгерской конницы, после чего венгры были опрокинуты османской конницей. Более того, в ходе кампании 1532 г. из 10 тыс. янычар уже 9 тыс. были вооружены тюфенками, и только 1 тыс. – древковым оружием. Весьма примечательное соотношение – в Европе в то время оно было практически обратным.

    и далее по тексту.

    Армія складалася з регулярних військ “капикулу”, іррегулярних загонів провінційних ленників султана, селянського ополчення та військ васальних держав (серед них – Кримське ханство, Молдавія та Трансильванія).

    Ну я бы сказал что в основе все же лежала ленная система (по крайней мере во время расцвета): сипахи – владелецы земельного надела тимара, ополчение (акынджи, ни азапы, яя ве мюселлем) и янычарский корпус. И каждая из этих сил уравновешивала влияние остальных.

    Лучше бы вместо гвардии было дано более подробное описание устройства армии. Про тех же сипахов и янычар — зарождение, развитие и упадок. Или например факт массовости наемников стрелков в 16 в.

    Но и это еще не все. Признавая значение огнестрельного оружия, османские власти уже в первые десятилетия XVI в. перед началом очередной военной кампании стали призывать под знамена конных и пеших добровольцев, вооруженных огнестрельным оружием – тюфенгчи. Позднее их называли секбанами, сарыджа, левенды, причем их численность на протяжении всего XVI в. непрерывно росла. Этому способствовало и снижение цен на ручное огнестрельное оружие – фитильный мушкет турецкого производства стоил в конце XVI в. от 300 до 600 акче – вдвое-втрое меньше, чем хороший конь. Отряды наемников-левендов, вооруженных огнестрельным оружием, к концу XVI в., как отмечал современный турецкий историк Х. Иналджик, не просто стали «…одним из наиболее эффективных родов войск османской армии», но смогли существенно потеснить традиционные воинские формирования, даже тимариотскую милицию

    До середини XVI ст. корпус яничар формували з захоплених у полон та забраних за спеціальним податком “девширме” дітей християн

    Вопреки установившейся еще на заре существования янычарского корпуса традиции уподобления янычар своего рода монашескому ордену, уже в 1574 г. янычары добились разрешения записывать в корпус своих детей. В 1582 г. было разрешено заносить в списки корпуса взрослых мусульман, с 1651 г. по требованию янычар в корпус записывали только мусульман, тем более что девширме последний раз проводился в 1637 г.

    Все же до 1637-го.

    Турецькі мушкети зазвичай мали довші стволи, ніж європейські зразки (у облогах застосовували мушкети зі стволами 130–160 см, у полі – 120–135 см), та витонченіші форми дерев’яних частин зброї.

    Слишком мало информации для подобных замечаний. Лично для меня ранние турки асоциируются с элементами оформления стволов. Также стоит отметить существенный импорт из Европы. Есть переделанные трофейные европейские мушкеты с колецовым замком из которых сделали фитильные. Так что кругооборот мушкетов в регионе был еще тот.

    Турецькі шаблі “кліх” (“кілідж”) …

    Описание взято из Аствацатурян, а она отталкивалась от описания Марсильи. Однако в жизни разннобразие клинков и их формления значительно выше. Особенно если говорить о клинках 16-17 вв. Там больше вопросов и работы чем ответов…

    чи кільчасто-пластинчасту бармицю.

    Существует версия что это проделки музейщиков. Лучше опустить.

    Найбільш поширеним у XVI–XVII ст. був азійський шишак. Він мав яйцеподібну чи банеподібну тулію, шишечку невеличкий шпиль на верхівці, козирок, через центр якого проходила рухома стрілка-наносник, навушники, що зазвичай мали отвори по центру для слуху, та напотиличник пластинчастої конструкції (від однієї до 5 пластин); у ранніх зразків шишаків була кольчужна бармиця.

    Неудачная формулировка и описание. Внимательней взгляни тему с шишаками. Значительная часть из них не имеет козырька и наушей. Надзатыльник представлен одиночной пластиной. Рачий хвост это уже не тот регион.

    місюрка (тур. “зірх кюлах”) – кольчужний капюшон з додатковим захистом маківки голови. Такий захист найчастіше мав вигляд круглої пластини, яка могла мати додаткові деталі (ряд пластин по її нижньому краю, навушники).

    Неудачная формулировка. Те предметы с дополнительными элементами я бы уже не назвал мисюрками в полном понимании этого слова.

    Турецькі кольчуги були зібрані переважно з великих пласких кілець, клепаних з проволоки чи вирізаних з листа заліза.

    http://forum.velizariy.kiev.ua/viewtopic.php?f=10&t=188
    http://forum.velizariy.kiev.ua/viewtopic.php?f=10&t=97
    Не стоит акцентировать внимание на байданах, там в массе были вполне обычные кольчуги. + забыл про Казакин : http://www.kitabhona.org.ua/forums/viewtopic.php?f=3&t=114

    панцирі, зроблені з пластин, поєднаних між собою кольчужними кільцями.

    Скорее наоборот, ведь все скорее начиналось с усиления кольчуг пластинами, а уже позже, их стало по площади намного больше нежели кольчужного полотна.

    Пластини таких панцирів розміщалися передусім у найбільш вразливих місцях – на грудях та животі, спині, шиї, рідше на руках і подолах, ще рідше вони прикривали ноги.

    Каламбур вышел. Речь о юшмане или бахтерце, а потом о шее, руках и подолах. Пластины юшманов прикрывали полностью спину и нижнюю часть груди (зачастую). Бахтерцы, собранные из более мелких пластинок, бронировали зачастую только торс. Бронировка рукавов, а именно плечей я пока видел только раз. Остальное — отдельные элементы. Подол зачастую кольчужный. Это своеобразный стандартный образ таких предметов.

    Турки використовували також окремі елементи захисту тіла – поножі, що закривали стегна та коліна, поножі “бутурлики”

    Поножи, поножи — тавтология. Впрочем тут больше вопрос к украинскому оруженому лексикону.

    наручі “базубанди” (стулчасті наручі, що могли мати кільчасті чи навіть латні рукавиці).

    Не помню точно но вроде термин базубанди подразумевает наручи определенного вида, а не наручи в целом. Про рукавички лучше выбросить. Тот обзор я делал не для его популяризации, а для примера как оно должно быть в условиях современной реконструкции.

    Вцелом, не понравились описания предметов. Зачастую рисунки бы решили эту проблему, но их нет…

    Да, еще один источник в список литературы:
    Г.Э. Введенский Янычары

  2. A_P

    Володя, большое спасибо за комментарий! Сильно в тему не вкапывался, отсюда и ограниченная информация по тем вопросам, которые интересны тем, кто больше изучал османское военное дело. То же самое касается рисунков – “В археологии, как в порнографии, без картинок неинтересно. (С) Кароль Пьета 🙂 Ваш ресурс “Китаб Хона”, каюсь, использовал недостаточно, в частности поэтому я не понял, что имеется в виду под обзором по рукавичкам… Если возьмусь за продолжение темы по хронологии (II половина XVII – XIX вв.), обязательно учту пожелания и по фактажу, и по рекомендуемой литературе. Спасибо еще раз! Если ты считаешь, что в тексте есть грубые ошибки, могу исправить, ткни пальцем.
    А вообще, если будет “час і натхнення”, можешь написать что-нибудь по теме, буду рад разместить на сайте статью от человека, более разбирающегося в вопросе! Тем более, что у тебя еще и опыт практический имеется:)

  3. Velizariy

    Та заметка о рукавичках: http://www.kitabhona.org.ua/forums/viewforum.php?f=10
    Пока по познятине материал разбросан между КХ и моим старым форумом: http://forum.velizariy.kiev.ua/ – но с последнего я все потихоньку переношу на КХ. И все равно там еще много чего надо сделать.
    > А вообще, если будет “час і натхнення”, можешь написать что-нибудь по теме,
    Ну дык, пишем-же:
    Изо
    http://www.kitabhona.org.ua/index.php/libizo/176-tatareurmin
    http://www.kitabhona.org.ua/index.php/libizo/174-tatarvostmin
    Костюм
    http://www.kitabhona.org.ua/index.php/costumetno/180-rubaha1617
    http://www.kitabhona.org.ua/index.php/costumetno/161-shalvar2
    http://www.kitabhona.org.ua/index.php/costumetno/160-shalvar
    Оружие
    http://www.kitabhona.org.ua/index.php/libwararmor/172-sabelpodves
    http://www.kitabhona.org.ua/index.php/libwarbow/167-kolchan1-1
    http://www.kitabhona.org.ua/index.php/libwarbow/168-kolchan1-2
    http://www.kitabhona.org.ua/index.php/libwararmor/165-checuga
    http://www.kitabhona.org.ua/index.php/libwararmor/166-sablekavkaz

Залишити відповідь до A_P Скасувати відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *