“Війна з державою чи за державу? Селянський повстанський рух в Україні 1917–1921 років”

“Війна з державою чи за державу? Селянський повстанський рух в Україні 1917–1921 років”

Ложка дьоґтю в діжці меду… 
Відгук щодо колективної праці “Війна з державою чи за державу? Селянський повстанський рух в Україні 1917–1921 років”

Війна з державою чи за державу? Селянський повстанський рух в Україні 1917–1921 років / Під заг. ред. В. Лободаєва; Авт. кол.: Д. Архірейський, П. Ісаков, М. Ковальчук, Д. Красносілецький, В. Лободаєв, Б. Малиновський, Ю. Митрофаненко, Д. Михайличенко, В. Резніков. ‒ Х.: Клуб сімейного дозвілля, 2017. ‒ 400 с.

 

Перший розділ В. Лободаєва вказує на передумови виникнення повстанських загонів українських селян через призму вільнокозацького руху. Автор розвінчує усталені міфи щодо цього (зокрема, це дані зі спогадів Ю. Тютюнника про підтримку Звенигородським кошем Вільного козацтва виступу полуботківців і виїзду на Київ з метою допомоги заколотникам; твердження, що все Вільне козацтво було ідейним; що Вільне козацтво складалося з понад 60 тис. добре озброєних членів, що їх змарнував український уряд тощо). Автор вказує, що насамперед це був селянський, антипоміщицький рух з притаманним йому архаїчністю, локальністю та егалітаризмом (С. 27–28). Також, В. Лободаєв заперечує зв’язок Вільного козацтва 1917–1918 рр. з еміграційними схожими за назвами козацькими товариствами (С. 49). Загалом це чудовий розділ, але якщо в читача є жага до більш розширеного опису, то слід читати монографію автора “Революційна стихія”.

Другий розділ авторства Б. Малиновського присвячений не так різноманітним повстанням і бойовим діям (Звенигородсько-Таращанському, Ніжинському і решті повстань), як ставленню селянства до влади гетьмана. Автор наводить доволі цікаві факти, оцінки селянами цих подій, вказує, на те, що значна частина селян все ж таки не дуже хотіла повалення гетьманського режиму і просто була вимушена підтримувати повстанців, бо боялася помсти з їхнього боку (С. 80–82). Загалом – цікавий розділ, що висвітлює маловідомі факти ставлення селян до тих подій з чудовим аналізом.

Обкладинка монографії Юрія Митрофаненка “Українська отаманщина”

Наступний розділ Ю. Митрофаненка присвячений отаманщині як явищу. За логікою, очікувалось, що автор описує лише тих отаманів цього періоду Директорії. що спиралися на підтримку селян та були класичними ватажками-отаманами (Григор’єва, Ангела, Зеленого, Шепеля і багатьох інших), але автор включив сюди і не зовсім селянських ватажків, як от Божка та Волоха, і навіть кадрових військових, що мали мало спільного з селянськими повстанцями і не дуже їх полюбляли: Болбочана та Оскілка (С. 104–105). Автор проводить оригінальну класифікацію отаманів за різними принципами (С. 126–127), але все ж не зрозуміло. якщо праця присвячена селянському повстанському рухові, то навіщо, тоді писати і про людей. що з цим мали мало спільного. Загалом, тема цікава, і автор більш докладно розкриває її в своїй монографії «Українська отаманщина».

Четвертий розділ Д. Михайличенка розкриває нам про причини та початок селянських повстань у 1919 р. проти більшовиків. Автор наводить маловідомі і невідомі архівні джерела і детально розкриває цю тематику.

П’ятий розділ авторства Д. Архірейського описує початки махновського руху до кінця травня 1919 р., коли Н. Махно цілковито “порвав” стосунки з більшовиками. Гарний і добре інформативний розділ.

М. Ковальчук написав розділ про партизанську боротьбу проти білогвардійців. Тут можна обійтися лише згадкою прізвища автора і все “стає ясним”. Для більш широкого ознайомолення рекомендовано його монографію під назвою “Без переможців”.

Обкладинка книжки Дмитра Архірейського “Махновська веремія”

Також Д. Архірейський написав наступний розділ про махновщину з січня 1920 р. до еміграції Махна (дії Махна з літа 1919 до грудня 1919 описані у попередньому розділі). Для детальнішого ознайомлення слід читати працю автора з військово-мілітарної серії видавництва “Темпора” “Махновська веремія” – хоча і багато хто критикує її, але поки що нічого кращого на цю тему не було написано.

Розділ П. Ісакова описує лівобережних повстанців, ареал дій, їх ідеологію, кількісні зміни у повстанських загонах. Наводиться низка цікавих фактів про причини повстань в губерніях, але якщо ви шукаєте тут опису військових події, то їх, на жаль, обмаль. Проте це ніяк не применшує гарного і змістовного розкриття малодослідженої проблематики.

Наступний розділ В. Резнікова вичерпно розкриває перебіг селянських повстань на Слобожанщині в період з 1918 по 1923 рр. Автор зазнав критики через розміщення у розділі “Інструкції Троцького до комуністів-агітаторів” із збірника документів О. Доценка (С. 338). Давно встановлено. що це фейк тогочасної української пропаганди, але в цілому він є продуктом свого часу і допомагає краще зрозуміти тогочасні події. Так, на нашу думку, слід було написати, що це “уенерівська вигадка”.

Зазвичай уся критика цієї колективної праці чомусь сходиться саме на згаданій підробці. Складається враження, що рецензенти та критики не читали наступного розділу.

Неймовірно слабкий і з масою помилок розділ Д. Красносілецького, що присвячений Зимовим походам Дієвої Армії УНР та повстанським загонам “уенерівського спрямування”, містить велику кількість помилок, які одразу ж впадають у вічі. Зокрема, за автором, виявляється, що Перший Зимовий похід відбувся у співпраці з польською армією (хоча, безперечно, останній місяць походу вже проходив з орієнтацію на союзницькі дії Польщі): «У співпраці з польською армією і відбувся Перший Зимовий похід української армії» (С. 354). Автор чомусь називає Юрка Тютюнника “головним командувачем українських військ” станом на 23 листопада 1919 р. (С. 354) Вочевидь, автор плутає його з Василем Тютюнником. Далі автор вказує недостовірні факти про те, що, виявляється, 6 грудня 1919 р. на початку Зимового походу українським частинами протистоять не підрозділи Збройних Сил Півдня Росії, а чомусь більшовицькі війська (С. 354). Далі автор пише доволі дивні факти про Омеляна Волоха в Умані (С. 355). У розділі присутні дивні пасажі на зразок: “Цьому сприяли ймовірність польсько-російської сутички військ” (С. 357). Потім автор згадує загальні факти про появу різноманітних селянських республік, але чомусь за «національною ознакою» автор виділяє Холодноярську і вказує, що в її складі було 15 тисяч козаків. При цьому автор дає посилання на… Вікіпедію (стаття про Холодноярську республіку).

Д. Красносілецький чомусь не вказує на те, як ставилися поляки до частин УГА, а пише просто і коротко: “за наказом польського головнокомандувача Ю. Пілсудського загони УГА повернулися за р. Збруч” (С. 361) – певне, караульну службу нести як гарнізонні залоги в містечках Галичини. Згодом автор стверджує, що  “українське командування відмовилося виконувати зобов’язання і в 20-х числах жовтня (1920 року – Д. К.) його війська захопили м. Бар, Жмеринку, Вінницю” (С. 365). Дане твердження не витримує жодної наукової критики.

Кожен, хто цікавився хоч трохи військовою історією 1917–1921 рр., добре знає, що основна причина поразки Дієвої Армії УНР восени 1920 р. (окрім відсутності зброї, одягу, грошей, кількісної переваги ворога, відсутності міжнародної підтримки), є і те, що українські війська готувалися по закінченні тимчасового перемир’я перейти у наступ, але їх випередили більшовики, які завдали удару на випередження, а саме 10 листопада 1920 р. 8-а кавдивізія прорвала позиції Залізної дивізії на південному відтинку фронту і вийшла на оперативний простір в запіллі військ УНР. Проте автор має свій варіант цих подій: “Українські війська, які займали фронт від м. Могильова до ЛІтина, перейшли в наступ у ніч проти 12 листопада 1920 року. 12 листопада 1920 р. розпочав діяльність Державний Центр УНР в екзилі. Уряд УНР залишив радянську Україну 14 листопада. Зустрівши значний опір, 19 листопада українські війська відступили. 21 листопада вони перейшли на територію Польщі і були інтерновані польською владою…” (С. 366–367).

Крім того, автор дає великі цитати з популярних мемуарів (на 2 сторінки), що не є доцільним.

Слід зазначити, що автор вважає Перший Зимовий похід поразкою (можливо, плутає його з Другим) (С. 368). Автор плутає дані боїв Подільської групи М. Палія-Сидорянського з 7 і 8 кінними полками Червоного козацтва (автор посилається на радянську монографію про Червоне козацтво, але на вказаній у посиланні сторінці зазначено дещо інші дані) (С. 380). Події Другого Зимового походу автор взяв переважно з монографії В. Вериги «Листопадовий рейд».

Таким чином, з точки зору військової історії, найкращими є розділи, які містять в собі огляд бойових дій: розділи 5–7, що присвячені махновському рухові.

Дмитро Кобельський

 

Див. також: Євген Пінак, Микола Чмир. Військо Української революції 1917–1921

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *