Іван Гоменюк, Провісники Другої світової

Гоменюк І. Провісники Другої світової. Прикордонні конфлікти в Центрально-Східній Європі. Від розпаду імперій до Гляйвіцької провокації. – Харків: Книжковий клуб «Клуб Сімейного Дозвілля», 2017. – 352 с.

Гоменюк І. Провісники Другої світової. Прикордонні конфлікти в Центрально-Східній Європі. Від розпаду імперій до Гляйвіцької провокації. – Харків: Книжковий клуб «Клуб Сімейного Дозвілля», 2017. – 352 с.

«Провісники Другої світової» – друга книга засновника і редактора історичної фейсбук-сторінки «Пустощі східноєвропейської Кліо», юриста Івана Гоменюка. В даному огляді буде приділено увагу лише моментам, присвяченим військовій історії України, висвітленим у цій книзі.

В розділі, присвяченому німецько-чехословацькому конфлікту за Судетську область, автор описує організацію Варти захисту держави (воєнне формування, яке забезпечувало охорону кордону) в Закарпатті. 30-й батальйон розташовувався в Ужгороді, 31-й у Хусті. Після збільшення чисельності батальйонів ВЗД ужгородський батальйон отримав новий номер 37, а хустський – 38 (с. 30).

Далі, висвітлюючи геополітичну розстановку сил в Центрально-Східній Європі, автор звертає увагу, що 26 червня 1938 року Київський військовий округ було перетворено на особливий, а також розпочато формування Вінницької, Житомирської, Вінницької армійських груп. А в серпні 1938 року командувачу чехословацької авіації в Москві було обіцяно в якості допомоги 700 винищувачів (які очевидно мали перекинути з розміщених на території УРСР аеродромів) (с. 50). В свою чергу Польща погрожувала війною СРСР, якщо той направить свої сили на допомогу ЧСР через польські землі чи повітряний простір (с. 132). Влада Чехословацької Республіки в вересні розраховувала на ці радянські сили і сподівалась, що вони вторгнуться в Польщу (Галичину) і утворять новий кордон з ЧСР. Але цього так і не сталося (с. 64).

Також в розділі згадується військовий табір для іноземних добровольців в Рахові, який було створено восени 1938 року, але невдовзі цей табір був розпущений (с. 68).

В розділі, присвяченому польсько-чехословацькому конфлікту за Тешинську Сілезію, автор звертає увагу на максимально прагматичну політику молодої Чехословаччини в 1918 році щодо українських земель. Так, чехословацька влада схилялася до співпраці з ЗУНР з метою послаблення Польщі. В той же час державницькі процеси на Наддніпрянщині у Празі розглядали як «український сепаратизм», адже політичні кола ЧСР сподівалися на велику Росію аж до Карпат, з якою вони матимуть спільний кордон (с. 105). Також автор звертає увагу, що в 1919 році польське військове керівництво кинуло усі сили (в тому числі розквартировані в Тешинській Сілезії, яка була причиною конфлікту з ЧСР) на боротьбу із ЗУНР у Східній Галичині, бо не вважала чехів серйозним противником (с. 107). В 1920 році, коли почався наступ на Київ, Чехословаччина сподівалася на поразку Польщі у війні з Радянською Росією, бо тим самим сподівалася на послаблення польського тиску в питанні Тешинської Сілезії (с. 115). Тож наступ на Київ в офіційній урядовій пресі ЧСР було названо «найбільшим злочином проти людства» (с. 116). Але в 1921 році ЧСР була змушена підписати договір з Польщею, до якого було додано протокол, який стосувався західноукраїнських земель. ЧСР визнавала східні кордони, встановлені Ризьким договором, обіцяла підтримати претензії Польщі на Східну Галичину і відмовлялася від співпраці з діячами ЗУНР (с. 121).

Читачам буде цікаво дізнатися подробиці біографії командира батальйону «Нахтігаль» Ганса Альберта Герцнера, якого фельдмаршал Кейтель відмовився нагороджувати Залізним хрестом за успішну  диверсійну операцію, бо Рейх в момент її проведення не був у стані війни з Польщею. Група Герцнера не отримала наказу, який відкладав наступ. Тому німці навіть вибачилися перед поляками за «непорозуміння», пояснивши його тим, що командир групи мав психічний розлад.

В розділі, присвяченому польсько-литовському конфлікту, автор спочатку звертає увагу на проблему етнічної ідентифікації на територіях, які колись входили до складу Великого Князівства Литовського. Наприклад, Станіслав Шептицький, який був братом Андрея Шептицького, зробив кар’єру в польському війську, бо вважав себе поляком. Брати українофіла Вільгельма Габсбурга (Василя Вишиваного) теж відчували свою польську ідентичність (с. 186). Спеціальний підрозділ в книзі відведено постаті Люціана Желіговського, який в 1918 році в Києві вів переговори з французькою військовою місією про створення польських частин, а пізніше брав участь разом з польськими військовими частинами у бойових діях в Одесі проти сил Директорії на боці Антанти і Добровольчої армії генерала Денікіна (с. 201). Висвітлення в книзі польсько-литовського конфлікту в 1920 році дає можливість по-новому оцінити масштаб польсько-радянської війни, в тому числі побачити український фронт цієї війни як частину більш масштабного геополітичного протистояння (с. 195). Звісно, в розділі приділена увага литовсько-українським взаємовідносинам в умовах боротьби зі спільним ворогом. Так, в Литві видавався журнал УВО-ОУН «Сурма», а українські націоналісти допомагали литовській розвідці, постачаючи інформацію про військовий і економічний потенціал Речі Посполитої (с. 223).

В розділі, присвяченому угорсько-чехословацькому конфлікту за Південну Словаччину і Закарпаття, автор відслідковує історію цього конфлікту до 1919 року, коли Чехословаччина і Румунія розбили сили Угорської Радянської Республіки, і Закарпаття ввійшло до складу ЧСР (с. 262–265). В розділі також міститься інформація про військові сили ЧСР, в тому числі авіаланку, які розміщувалися в Закарпатті (с. 267). Перш ніж перейти до відкритої війни, Угорщина спочатку вдалася до терористичних акцій силами Сабадчапаток («Вільні загони») і Рондьошгарда («Гвардія обірванців») (с. 271–273). Крім угорських терористів, Закарпаття страждало від польських диверсантів, які діяли в рамках операції «Лом», схваленої Генштабом і погодженої з Угорщиною (с. 278–281). Коли Чехословаччина задіяла проти загонів угорських терористів війська (в тому числі танки), то Угорщина вдалася до авіаатак силами винищувачів Fiat Cr–32. Ціллю першого авіанальоту стало с. Минай біля Ужгорода. Згодом чехословацьким зенітникам вдалося збити угорський винищувач над околицями Рахова (с. 275). Але Угорщині вдалося перемогти за рахунок дипломатії, і згідно з Віденським арбітражем у 1938 р. частина Закарпаття (Ужгород, Мукачеве, Берегове) відійшла Угорщині (с. 269, 276–277). Автор також звертає увагу, що в цей час Угорщина і Польща активно використовували радіо для пропаганди і дезінформації, спрямованої проти Карпатської України (с. 277).

Внаслідок зміни кордону військові сили ЧСР передислокувалися у Сваляву, Велике Березне, Хуст, Севлюш (Виноградов), Волове (Міжгір’я) і Перечин. В книзі також подається огляд цих військових сил. В тому числі звертається увага, що зимою 1938–1939 рр. легкі танки LT vz. 35, дислоковані в Хусті і Севлюші (Виноградові), не могли завестися через сильний мороз (с. 284–285). Село Росвигово (зараз район в Мукачеві) згідно з арбітражем мало залишитися у складі ЧСР, але угорські терористи продовжували свою діяльність, і один з нападів поступово переріс в бій, який відбувся в цьому селі в ніч з 6 на 7 січня 1939 року (с. 281–283).

Також окремий підрозділ в книзі присвячено «Угорській атаці на Карпатську Україну» (с. 286–296). Описуючи боротьбу Карпатської України за державність, автор вказує, що за півроку до початку війни між українцями і чехами сталася стрілянина, про причини якої і досі сперечаються, але без сумнівів вона внесла розбрат між військовими ЧСР і українськими стрільцями (с. 287). Автор також наголошує, що чеські військові при евакуації з Хусту вивезли до Румунії техніку, зброю, набої, які б могли стати в нагоді Карпатській Україні у боротьбі з угорцями (с. 292). Також цікавою є згадка про молодіжну націоналістичну мережу українського підпілля в Закарпатті, яка була викрита угорською контррозвідкою в 1942 році (с. 295).

В розділі, присвяченому угорсько-словацькому конфлікту після втратою Чехією своїх територій, автор вказує, що одразу після нападу Угорщини на Карпатську Україну словацький добровольчий загін зайняв оборону на висоті 164 біля Ужгорода, щоб стримати ймовірний напад угорців (с. 316). В свою чергу угорці зайняли висоту 212,9 біля Ужгорода і почали обстріл словацьких позицій (с. 317). Тож Закарпатські землі після входження до Угорщини одразу стали плацдармом для наступу на Словаччину. Також автор приділяє увагу військовим силам угорської 9-ї бригади і 1-ї кавалерійської бригади, розташованим в Великому Березному, Малому Березному, Ужгороді та їх технічному озброєнню (танкетки Ansaldo CV 35, легкі танки Fiat 3000B, бронеавтомобілі Crossley 29M) (с. 318). Також окремий підрозділ відводиться «Війні у повітрі», де зокрема вказано, що угорська винищувальна ескадрилья дислокувалася в Ужгороді; відповідно словаки здійснювали авіанальоти на Ужгород та Великий Березний (с. 323).

Читачам також буде цікаво дізнатися про стосунки між словацькими і угорськими військовиками, які перебували на українських землях як союзники Гітлера (с. 334–335). При цьому автор звертає увагу, що українське населення навіть шукало захисту у словаків від сваволі угорських військових (с. 335).

Також книга дає значний матеріал для розуміння витоків «гібридної війни», яку деякі українські «експерти» намагаються подати виключно як know how російського Генштабу і Путіна.

Отже, видання буде цікавим не лише тим, хто хоче дізнатися про прикордонні конфлікти в Центрально-Східній Європі, а й усім любителям військової історії українських земель.

Олександр Вітолін 

 

Див. також:

Гра на випередження. “Великі маневри на Волині” у 1938 році

Словацька армія у війні проти Радянського Союзу

Євген Пінак, Микола Чмир. Військо Української революції 1917–1921

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *