Вадим Ададуров, «Наполеоніда» на Сході Європи

Ададуров В. «Наполеоніда» на Сході Європи: Уявлення, проекти та діяльність уряду Франції щодо південно-західних окраїн Російської імперії на початку ХІХ століття; Вид. 2-ге, доповнене і перероблене. – Львів: Видавництво Українського Католицького Університету, 2018. – 624 с.

Рідко таке буває, що читаючи наукову монографію, смакуєш кожне слово, кожен вислів та речення. Саме такою виявилась праця Вадима Ададурова «Наполеоніда» на Сході Європи: Уявлення, проекти та діяльність уряду Франції щодо південно-західних окраїн Російської імперії на початку ХІХ століття». Ще однією приємною несподіванкою виявилося вдале поєднання військової історії з іншим історичним напрямком, культурною історією (хоча, здавалось б, що їх складно поєднати).

Свого часу, в юнацтві, коли я читав Ілька Борщака, то якось підсвідомо до кінця не вірив тій інформації, яку він подавав. І як виявилось – не дарма.  Праця В. Ададурова починається розлогим (якщо не сказати величезним) вступом, де автор приділяє увагу працям І. Борщака і робить висновки про три типи фальсифікацій, що присутні в його роботах. Перше – не точне відтворення (за браком філологічної та історичної освіти) чи зумисне спотворення (через власні міркування) текстів документальних джерел під час перекладу. Другий тип – це дописування в ті чи інші документи придумані самим Борщаком уривки, аби створити підстави до зарахування авторів документів до прихильників незалежності України. І третій тип – це вигадані самим Борщаком документи, яких ніколи не існувало. Автор підсумовує, що, хоча Борщак і подає улесливу для національного ego історію, проте вона настільки далека від реальності, як твори агіографічної літератури до життя пересічної середньовічної людини. Також у вступі подано короткий аналіз джерельної бази з даного питання.

Перший розділ праці стосується уявлень французів про Україну. Розділ написаний у звичному для нової культурної історії наративі, а саме у вигляді ментальних мап. Автор слушно зауважує, що левова частка французьких інформаторів складалася з поляків (нерідко з тих, що давно не проживали на цих теренах і втратили актуальну інформацію щодо них), тому і не слід дивуватись, коли Правобережжя інколи фігурує як «Мала Польща», «Польська Україна», а також змалювання населення як цілковито польського. Щоправда, слід вказати, що деякі польські інформатори зазначають, що селянство, яке ненавидить «російське ярмо», має специфічні етнічні та релігійні відмінності від польської шляхти (хоча і «дихає тим же патріотичним духом»), але, на відміну від польської політичної думки, у французької усталилася власна традиція класифікації народів відповідно до національних ознак, тобто наявність у них: держави, або суспільно-політичної еліти. Саме тому навіть у самих поінформованих французів не фігурують українці, а «росіяни, які говорять польською мовою»; «росіяни, чий край колись був завойований поляками». Натомість назва «Україна» фігурує у французів як невелика смуга землі на Лівобережжі, де живе «козацька нація» (яка практично не має нічого спільного з «росіянами» Волині та Поділля). Загалом терени сучасної України діляться на три групи:

1 – Таврійська, Катеринославська та Херсонська губернії. Тут французи планували використати невдоволене татарське та ногайське населення, а також іноземців, що перебували на царській службі. Цікавими є свідчення французької агентури про спроби вербування градоначальника Одеси Рішельє.

2 – Подільська, Волинська та Київська губернії. В цьому регіоні французи планували опертися на польську шляхту та місцеве селянство, яке вона підійме; селяни зазвичай фігурують як «росіяни з польським духом», з яких варто сформувати неперевершену легку кінноту; інколи можна простежити, які неточні свідчення збирали французи від інформаторів на прикладі меморандумів П’єра Парандьє (колишній дипломатичний агент французького короля у Речі Посполитій), що він їх надав Талейрану і особисто з ним зустрічався: «Під враженням отриманої від останнього (П. Парандьє) міністр (Талейран) повідомив Наполеонові, що «набір [до повстанського війська] у Київській провінції складатиметься головним чином з козаків, які зовсім не мають військового спорядження, рушниць, а мають тільки трохи шабель, пістолів і пік». Водночас французький можновладець згадав і про те, що повстанці можуть розраховувати на підтримку з боку «земської міліції, яка досить численна і складається з російських селян («paysans russes»), головним осередком якої є Вінниця. Таким чином, в уяві Талейрана, а також Наполеона, який читав цю інформацію, вочевидь існувала певна різниця між «козаками» з Київщини і «російськими селянами» з Вінниччини. Однак чітко розмежувати «козака» і «селянина» уяві французьких урядовців було дуже непросто, зважаючи на суперечливий характер інформації, що була джерелом формування їхніх уявлень про населення Правобережжя». Цікавими також будуть і донесення небожа Наполеона, віце-короля Італії Ежена Боарне, датовані серпнем 1812 року, де він вказує на хибність польських інформаторів і вказує на дійсний стан соціальних і національних суперечностей між вищими і нижчими верствами населення східних окраїн колишньої Речі Посполитої. 

3 – Малоросійські губернії (власне Лівобережна Україна, колишня Гетьманщина) – фігурує найбільше, саме під назвою «Україна», а її територію населяють «козаки», «черкеси», «малороси», «українці». Згідно з повідомленнями, козаки мріють повстати супроти російського ярма і готові підтримати Наполеона. 

Карта поділу західних земель Російської імперії. Франція, 1812 р. Джерело: ВАДИМ АДАДУРОВ. ЖИТТЯ НАДТО КОРОТКЕ, ЩОБ МАРНУВАТИ ЙОГО В АРХІВАХ І БІБЛІОТЕКАХ

Загалом уява французів не відображала реальний стан справ, адже вона здебільшого ґрунтувалась на польських патріотичних повідомленнях. Часто у французьких документах простежується плутанина в назвах географічних об’єктів (один французький офіцер після битви при Бородіно заявив, що вони шукали сіно в Україні, що знаходиться за 40 льє від Москви (його територіальна проекція відповідає західним рубежам Калузької, чи східним межами Орловської губерній), не виділення українців в окрему націю від росіян чи поляків (симптоматично, що ця тенденція подибується і зараз, коли Україну сприймають крізь призму СРСР чи РФ). Слід зазначити, що автор також критично оцінює повідомлення про готовність української шляхти (приклади В. Лукашевича, Я. Мочуговського) підтримати Бонапарта. Адже Мочуговський взагалі був заможним селянином і п’яним, Лукашевич аналогічно казав свій тост на добрячому підпитку, і тодішні норми культури тостів допускали послідовні згадки про гідних увазі супротивників, які слідували після тосту за власного царя/імператора. Зокрема, Лукашевич був обраний маршалком повітового дворянства та виступив одним з організаторів козацьких формувань на службі Росії, жертвував чималі кошти на боротьбу з Наполеоном.

Далі автор розкриває маловідомі факти про українське козацтво в уяві французького уряду (характерно, що козаків вважають окремим від селян народом, до того ж кочовим), подає чудовий аналіз праці французького публіциста Лезюра на його працю «Історія козаків».

В другій частині книги йде мова про проекти: торгівельного проникнення французів на причорноморські ринки Російської імперії, військові диверсії на прикордонні, плани стосовно місця та ролі українських земель напередодні кампанії 1812 року, а також про можливості відступу Наполеона через українські губернії. 

Ну, і щодо військової історії. Автор присвячує їй окремий розділ «Діяльність», де в основному розкриває маловідому (радше абсолютно невідому) тематику про діяльність французької розвідки на теренах сучасної України й військових операцій французького командування на Волині.

Зокрема, причинами невдач французької розвідки В. Ададуров вважає:
– відсутність попередніх напрацювань розвідки в даному регіоні, а отже і незнання його, що нівелює змогу встановлення контакту з місцевим населенням; 
– неуважність до інформації;
– неспроможність створити постійну агентурну мереж на території Російської імперії;
– надмірна увага до використання методу розвідницьких «подорожей» углиб ворожої території;
– брак інформаторів у ворожій армії;
– активне залучення євреїв, попри огульну недовіру до них;
– недостатній професійний рівень деяких керівників розвідувальних підрозділів і резидентів на розвідувальних теренах;
– розрив у професійних навичках між керівною й агентурною ланками резидентур;
– неузгодженість дій, суперництво між різними розвідувальними осередками;
– брак коштів, що виділялись для оплати послуг агентів;
– прагнення досягти власних цілей за допомогою розвідувальних служб інших держав, особливо Австрії, яка мала у 1812 році власні цілі, суттєво відмінні від прагнень Наполеона.

Також автор руйнує, чи як він сам пише, «деконструює» старі міфи. Один з них – це Київська пожежа 1811 року, яку спричинили агенти французів. В. Ададуров, вказує на те, що мізерний обсяг інформації про місто та його укріплення, якими володів французький уряд станом на 1811 рік повністю нівелювали таку можливість, адже вони не розуміли стратегічного значення і важливості населеного пункту, а отже й не могли бути причетними до виникнення пожежі. Потрібно володіти інформацією, аби сформувати ставлення, план і подальшу реалізацію якихось конкретних дій щодо військового об’єкта. Інший – це тези про плани Наполеона щодо відступу восени 1812 року через українські губернії. По-перше, головний апологет цієї версії – Ілько Борщак. Щоправда, він посилається на чутки, що ширяли між тогочасними обивателями, а не на плани та проекти французького імператора, ба більше, свідомо дописує цілі речення в різні джерела, аби сконструювати свій «мозковий ланцюжок ідеї». Це, попри всю цікавість і сенсаційність такого плану, чи проекту, не підтверджується жодним документом. В. Ададуров, зауважує, що: «найсуттєвіші з документів (особливо ті, що безпосередньо походять від французького командування) суперечать такій гіпотезі. Щонайбільше, французький полководець мав намір розпочати захоплення південно-західних окраїн Російської імперії силами корпусу маршала Даву, якби Великій армії вдалося закріпитись на зимових квартирах у Литві… Такий бажаний для багатьох польських підданих Австрії – варіант розвитку подій існував виключно в їхній уяві та був дуже далекий від справжніх намірів Наполеона, а вони щораз більше залежали від дій супротивника, який міцно закріпив за собою стратегічну ініціативу».

Карл Філіп Шварценберг, австрійський фельдмаршал, командир копусу, що діяв у 1812 році на Волині

Щодо бойових дій на Волині, то автор відзначає, що вони були обмежені хибними стратегічними концепціями, яких дотримувалось командування Великої армії, а отже і не змогли усунути загроз запіллю та правому крилу наполеонівських військ. Помилки розвідки, яка хибно інформувала щодо корпусів Чичагова та Тормосова. Надії на повстання польської шляхти і українських селян, які б вона очолила, виявились марними, адже та воліла сідлати коней, лише за наявності в регіоні потужних військових формацій Наполеона, котрі б вели переможні бої з царським військом (досить характерна ситуація, коли третя сторона підтримує сторону, що перемагає). А найбільш вагомим чинником було небажання австрійців та саксонців з корпусу Шварценберга проливати свою кров за французів.

Загалом, автор зазначає, що кампанія 1812 року спричинила шквал патріотизму, особливо в середовищі лівобережного дворянства, переважна більшість яких складалась зі старшинських родів Гетьманщини. Доречним буде згадати і масовість записів до козацьких полків селян та кріпаків з надією отримати, в разі перемоги, волю й збільшення земельних наділів.

Неабияке захоплення викликала в мене і джерельна база, яка складається здебільшого з рукописних французьких джерел. Кожен хто працював в архіві, знає, як важко читати рукописні джерела, особливо ХІХ ст., ще й іншою мовою (мені тут пощастило – працював переважно з машинописними), а окрім того зібрати їх докупи, все логічно пов’язати і зробити з цього всього такий гарний, в літературному й науковому аспектах, текст. В додатках автор подає добротну збірку цікавих французьких джерел білінгвою.

Підсумовуючи, скажу, що це одна з найкращих праць, які останнім часом доводилось читати.

Дмитро Кобельський

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *