Пшемислав Урбаньчик, “Що сталося в 1018 році?”

Przemysław Urbańczyk, Co się stało w 1018 roku? Poznań: Zysk i S-ka 2018, 160 s.

Нова книжка польського археолога і історика Пшемислава Урбаньчика, відомого своєю боротьбою з усталеними історіографічними поглядами і постановкою нових, нерідко провокаційних питань з ранньосередньовічної історії Польщі, присвячена найбільш вдалому для князя Болеслава Хороброго року – 1018, коли йому вдалося здобути гегемонію в Центрально-Східній Європі шляхом дипломатичних успіхів і вдалого військового походу на Київ. Розповідь спирається переважно на інформації основного джерела про ті події – хроніку Тітмара Мерзебурзького з додатком авторських інтерпретацій подій, тому видання не має наукового апарату, а автор обмежився лише посиланнями на джерела і зовсім невеликим списком літератури (з 5 позицій) наприкінці книжки.

В першому розділі («Родина») детально описуються найближче родинне оточення Болеслава і династичні зв’язки, що дозволили йому увійти до ґрона важливих політиків європейського масштабу і відповідно здійснити успіх 1018 року. П. Урбаньчик виділяє археологічні знахідки, які трактує в якості слідів таких зв’язків: зокрема, такими – в інтерпретації автора, є срібні хрестики з кількох польських місцевостей, які сестра Болеслава, Святослава (Ґунгільд), обдаровувала місцевих вельмож після виїзду з Данії в 1014 р., а також інші предмети скандинавського походження і камерні поховання, які автор пов’язує зі скандинавським почтом Святослави (с. 18–21).

Польща наприкінці Х – у першій третині ХІ ст.: 1 – кордони держави Мєшка; 2 – завоювання Болеслава І Хороброго.

Розділ 2 («Держава») розповідає про географічні межі володінь Болеслава Хороброго і його внутрішню політику. Важливими є припущення про зв’язок мадярських поховань у Перемишлі з дядьком угорського короля Прокуєм, якому за даними Тітмара Болеслав передав в управління якесь прикордонне місто (с. 53–54), ототожнення з невідомим за назвою містом, яке, за Тітмаром, безуспішно облягав «правитель русів» напередодні походу Болеслава на Київ, того ж Перемишля (с. 54), а також твердження про будівництво перемишльських кам’яних палацу і церкви-ротонди під час належності міста до Болеслава у 1018–1031 рр. (с. 56, 111).

Розділ 3 («Геополітика») показує місце держави Болеслава у системі міжнародних відносин напередодні походу 1018 р. Важливою рисою цього, а також наступного розділу (4, «Війна») є розгляд подій війни між Ярославом Мудрим і Болеславом Хоробрим не в рамках самого династичного конфлікту, а на тлі великої європейської політики, протистояння двох імператорів, Генріха ІІ і Василя ІІ, ба навіть цивілізаційного протистояння латинського Заходу і візантійського Сходу. Так, напад Ярослава на безіменне місто Болеслава у 1017 р. П. Урбаньчик пов’язує з «антип’ястовським союзом Людольфінґів і Рюриковичів» (с. 83), який, однак, не був тривалим, а похід на Київ – з боротьбою Генріха ІІ проти поширення впливів Візантії у Європі шляхом підтримки повстання у Південній Італії і допомоги походу Болеслава Хороброго на «найважливішого європейського союзника» Візантії (с. 102), Русь. Саме цим він пояснює вислання Болеславом посольств з відомостями про взяття Києва до обох імператорів. П. Урбаньчик робить припущення, що не лише польські дипломати з листом до Василя ІІ відвезли певні дипломатичні подарунки до Константинополя, а й могли отримати подарунки у відповідь, і знаходить археологічний слід такого обміну – ставротеку з Острова Ледницького.

Шолом, кольчуга, меч та наконечник списа, друга половина ХІ ст. Ледніцьке озеро

Окремо слід торкнутися військової складової дослідження П. Урбаньчика. Так, у розділі про внутрішню політику автор згадує про «озброєння високої якості, яке завжди перевозили контрабандою з Заходу» (с. 66) та «імпортовані мечі і елегантні вістря списів» (с. 133), не уточнюючи, що велика кількість озброєння скандинавських типів, що була поширена в Польщі Х–ХІ ст., особливо престижного, походила не з Заходу, а з Півночі Європи. Торкаючись питання про можливість присутності іноземців (скандинавів) серед членів болеславової дружини, П. Урбаньчик вбачає перспективу в дослідженні ДНК ототожнених зі скандинавськими поховань у Лютомерську і Конських, не стаючи на бік прихильників чи супротивників такого припущення. Шукаючи археологічних слідів подій 1018 р., автор не стає на бік дослідників, які вбачають у шоломах типу «Чорна Могила», знайдених у Польщі, трофеї походу Болеслава на Київ, хоча й не торкається цього питання взагалі. Автор справедливо згадує, що в нас немає жодної інформації про польське військо початку ХІ ст., а наші знання про неї засновані на пізнішій інформації Галла Аноніма. З’ясовуючи склад учасників походу на Київ, яких він нерідко називає «польсько-саксонсько-угорською армією», П. Урбаньчик стверджує, що згадані Тітмаром Мерзебурзьким 300 саксонців були кінними рицарями (с. 135), хоча прямих джерельних даних про це немає. Також, П. Урбаньчик схиляється до версії, що перший син Болеслава Хороброго, Безприм народився і більшість часу провів в Угорщині, і міг командувати угорським контингентом, який допомагав Болеславу у поході на Київ у 1018 р. (с. 35–37). Детальні описи походу 1018 р., подані в джерелах ХІІ ст. (хроніка Галла Аноніма, «Повість временних літ») цитуються у дослідженні, але без беззастережної довіри до описаних там деталей.

Варте уваги інше припущення автора, що під «русами», відомими джерелам як учасники битви під Каннами у 1018 р., можна розуміти не лише варязьку гвардію Василя ІІ, а й союзний контингент Ярослава Мудрого (с. 105). Звісно, чимало припущень автора через брак джерел так і залишатимуться дискусійними, але безперечно можна погодитися з ним у тому, що русько-польський конфлікт 1018 р. слід розглядати на якомога ширшому історичному тлі.

Артем Папакін

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *