Політика української влади щодо польських військових формувань в Україні у 1917–1918 рр. Ukrainian policy towards Polish military troops in Ukraine in 1917–1918

Артем Папакін

 

Солдати Польської стрілецької дивізії. Київ, 1917 р.

У 1917–1918 рр. на території Української Народної Республіки та Української Держави перебували польські національні частини, що були
помітним фактором в українсько-польських відносинах. Польські військові формування почали створюватися з самого початку Першої світової війни
1914–1918 рр., спочатку у Царстві Польському (Пулавах та Любліні), потім у Білорусі та Росії (Бобруйськ, Смоленськ). На початку 1917 р. військові частини, об’єднані у Польську стрілецьку бригаду, було вирішено перенести до Київського військового округу. Спочатку в Києві (пізніше у Полтаві та Балаклеї) командування думало утворити запасний стрілецький полк та запасний уланський дивізіон для частин бригади, що перебували на Західному фронті, однак командувач Південно-Західного фронту генерал О. Брусилов попросив Верховного головнокомандувача перемістити до Київського округу всю бригаду [17, л. 4, 8, 45, 55, 56]. Протягом лютого 1917 р. Польська бригада мала бути розгорнена до дивізії.

Частини Польської стрілецької дивізії розміщувалися наступним чином: штаб, інтендантська й окрема саперна роти – у Києві, 1-й стрілецький полк – у Грушках під Києвом, 2-й полк та дивізійний шпиталь – у Борисполі, 3-й – Полтаві, 4-й – у Березані, запасний полк – у Бєлгороді, уланський дивізіон – у Чугуєві [8, s. 53–55; 17, л. 76–78; 18, арк. 2 зв.]. У цей час дивізія налічувала 6791 особу [20, s. 1, 46]. У такому стані Польську стрілецьку дивізію застала Лютнева революція у Петрограді.

Лютнева революція 1917 р. призвела до пожвавлення національних та автономічних рухів в усіх куточках колишньої Російської імперії. В Україні одразу після революції, у березні 1917 р., формується національний орган влади – Українська Центральна рада (УЦР). Активізувалося і польське національне життя в Україні: через збільшення польського населення українських міст внаслідок масової евакуації з окупованої Німеччиною Польщі та демократизацію в Україні пожвавлюють свою діяльність і з’являються нові польські молодіжні, громадські та політичні організації; польські політики беруть участь в Українському конгресі, входять до УЦР [див. 10]. В Україні також діяли польські військові організації: Польська військова ліга дієвої боротьби та Товариство військового знання у Києві, а також численні Об’єднання військових поляків при частинах, з’єднаннях, арміях, штабі Південно-Західного фронту, у Київському та Одеському військових округах і у гарнізонах України. Чималий вплив на ці організації справляє польська націонал-демократія, що прагне відбудувати незалежну Польщу та створити польську армію, що повинна вибороти цю незалежність.

Однак ставлення українського населення та політиків до проявів
польської військової сили було недвозначно негативне. Протягом XIV–
XVIII ст. у складі Речі Посполитої перебували терени Правобережної
України, і з початком Першої світової війни польські політики, що прагнули
відродити Річ Посполиту в т. зв. історичних кордонах, звертають на них
увагу. Російська колонізація українських земель на 1914 р. так і не змогла
витіснити польську, і польській шляхті належала майже половина всієї землі
у Правобережній Україні, в тому числі 80 % великої власності [1, c. 305].
Нерівні умови соціально-економічного розвитку поляків та українців та
багате на збройні конфлікти минуле спричинили те, що українсько-польські
стосунки були повні взаємних підозр у нещирості та існували на грані
відкритої ворожнечі і конфліктів.

Тому українська влада всіляко намагається позбутися польських
військових формувань. Д. Дорошенко та М. Міхновський як члени Українського національного конгресу, що проходив у квітні 1917 р., навіть
звернулися до військового міністра Тимчасового уряду О. Гучкова, який
перебував тоді у Києві, з вимогою вивести з-поза українських теренів
польські частини [13, л. 50]. Однак у цей час українцям бракувало сил і
влади для досягнення цієї мети. У грудні 1917 р., коли було ліквідовано
Тимчасовий уряд та проголошено Українську Народну Республіку (УНР),
українська влада більш рішуче виступає проти польських військових
формувань, які до того ж ще і збільшуються. Після участі Польської
стрілецької дивізії у червневих боях 1917 р. її переміщено до запілля
Західного фронту, у Білорусію, де на її основі було утворено 1-й Польський
корпус. З листопада – грудня 1917 р. триває створення 2-го та 3-го Польських
корпусів на Румунському та Південно-Західному фронтах (об’єднаних
3 грудня за наказом Генерального секретаріату УНР в Український фронт).
Задля поповнення частин цих корпусів по всій території України утворено
польські етапно-концентраційні пункти для збору військових поляків.
Українська влада перешкоджала утворенню польських частин: наприкінці
грудня 1917 р. губернським комендантом роззброєно польський ескадрон у
Вінниці, 5 січня 1918 р. українці намагалися роззброїти польський ескадрон у
Житомирі, тоді ж на вимогу влади розформовано польський загін у 600 чол.,
що розміщувався у Святошині під Києвом, а польський концентраційний
пункт в Києві закрито [9, s. 31; 12, s. 163; 22, s. 4].

Задля порозуміння поляків з українською владою при Міністерстві
польських справ УНР було утворено військовий відділ на чолі з підкапітаном
С. Ґрабянським. Відділ займався справами поляків-військових російської
армії на території УНР, інформував їх про їхнє актуальне становище,
діставав дозволи від українського уряду на перевезення військових частин до
місць концентрації польських військ тощо. Однак 4 січня 1918 р. внаслідок
закриття у Києві концентраційного пункту С. Ґрабянський вийшов зі складу
Генерального секретаріату, а у лютому, після залишення Києва українськими військами, припинила свою діяльність і військова комісія [10, s. 79; 12,
s. 138–139; 16, арк. 11, 31].

Під час більшовицького наступу на Київ у січні – лютому 1918 р.
українська влада, однак, переглянула своє ставлення до польських військових
формувань. Оскільки сили захисників столиці були недостатніми, військове
міністерство УНР, очолене О. Немоловським, звернулося до поляків з
проханням допомогти і дало дозвіл на повторне формування польського
загону в Святошині. Однак поляки відмовились зайняти будь-чию сторону в
українсько-більшовицькому конфлікті, подібно до чесько-словацьких військ;
лише невеликий загін польських добровольців (біля 50 чол.) взяв участь у
збройній допомозі українцям [6, с. 30; 9, s. 42; 11, s. 85].

Після повернення української влади до Києва у березні 1918 р.
польські військові формування на території УНР почали сприйматися нею
однозначно вороже. Новий військовий міністр УНР О. Жуковський негативно   сприймав рішення попередника щодо дозволу полякам на створення своїх військових частин на українській території. У цей час відбувся збройний конфлікт між частинами 3-го Польського корпусу та селянами Літинського повіту: після здійснення поляками реквізицій селянського майна озброєні селяни напали на польських солдатів, внаслідок
чого кілька з них загинуло, і польські війська жорстоко помстилися
навколишнім селам. Після цього випадку О. Жуковський вирішив неодмінно
і якнайскоріше ліквідувати польські формування в Україні [3, с. 109]. Однак
оскільки власних сил на це в української влади не вистачало, вона звернулася
по допомогу до командування збройних сил Німеччини та Австро-
Угорщини, що перебували в Україні. Внаслідок переговорів між польським
військовим командуванням, з однієї сторони, та українським урядом і
командуванням Обер-Осту 4 квітня 1918 р. було підписано угоду, за якою
польські військові формування мали бути передислоковані до північної
Чернігівщини (район Речиця–Гомель–Новозибків–Городня) [текст угоди в: 2,
c. 94–97]. Угода була корисна і полякам, оскільки, як вони сподівалися, у
вказаному районі вдасться поєднатися з 1-м Польським корпусом, що стояв у
Білорусії, а також українцям, бо, за зізнанням О. Жуковського, давала
можливість “в той час, коли вони будуть перевозитись, обеззброїти їх” [3,
с. 109]. Вже 5 квітня 1918 р. український Генштаб повідомив, що для
транспортування польських корпусів вже готові потяги [19, арк. 3]. Проте
німецькі підрозділи, що чатували на залізничних станціях, отримали наказ
командування не випускати поляків; австрійські частини також не допускали
завантаження поляків у ешелон [19, арк. 60, 60а, 61, 62]. Відповідно до тиску
австро-німецького командування, голова оперативного відділу Генштабу
УНР полк. Є. Мишковський вже 9 квітня 1918 р. повідомив командирів
корпусів, що внаслідок зміни політичної кон’юнктури передислокація польських військ до нового району призупинена. Полякам запропонували укласти новий договір [19, арк. 10, 12].

За угодою українська влада також мала забезпечувати польські
формування необхідним продовольством і фуражем, однак ця умова теж
не виконувалася, що спричиняло нові реквізиції поляків у селян, крім того,
навіть санкціонованим урядом реквізиціям селяни рішуче противилися. На
додаток 4 квітня було видано наказ до Армії УНР, в якому пояснювалося,
що польські військові не мають жодного права самостійно реквізувати будь-
яке майно [14, арк. 66]. В результаті 13–18 квітня 1918 р. підрозділи 3-го
Польського корпусу знову вступили у кривавий конфлікт з українськими
селянами. Міністерство внутрішніх справ УНР 18 квітня 1918 р. повідомило
командування корпусу, що в разі повторення самочинних реквізицій “уряд
Української республіки не зупиниться перед повною ліквідацією польського
війська на Україні” [15, арк. 27 зв.]. 19 квітня військовий міністр УНР
О. Жуковський та міністр внутрішніх справ М. Ткаченко внесли на розгляд
уряду питання про “повне роззброєння польських легіонів” [4, c. 44].

Отже, перевезення всіх польських військових частин з України до
корпусів, що внаслідок зміни політичної кон’юнктури вказаного району не було здійснено. 2-й Польський корпус самотужки пересувався шляхом Ямпіль–Ольгопіль–Маньківка–Богуслав; частини 3- го Польського корпусу залишалися в районі Вінниці, Старокостянтинова та Старої Синяви; окремі польські загони перебували у Антонінах, Умані та Одесі. Тому українська влада разом з німецьким командуванням здійснюють
роззброєння польських частин поодинці. Спочатку, 13 квітня 1918 р.,
військовий міністр О. Жуковський наказав розформувати всі польські
військові частини в Одесі; поляки однак не послухалися наказу, і на
допомогу українцям прийшли австро-угорські війська, що висунули полякам
ультиматум щодо роззброєння, і 20 квітня польський загін у Одесі було
розпущено [7, с. 152; 8, s. 408–411].

Піхота 2-го Польського корпусу під Каневом. 1918 р.

Після перевороту 29 квітня 1918 р., внаслідок якого було проголошено
Українську Державу (УД) на чолі з гетьманом П. Скоропадським, українська
влада повідомила польське командування, що не погоджується, щоб
польські формування, навіть тимчасово, перебували на території УД. Нові
переговори 1–2 травня 1918 р., ініційовані польською стороною, були зірвані
німцями і не призвели до результату [21, s. 27–28]. Тоді ж на роззброєння 2- го Польського корпусу вирушили німецькі частини. Вони застали корпус неподалік Канева на укріплених позиціях, тому роззброювати поляків довелося силою: внаслідок бою 11 травня 1918 р., в якому німцям допомагав загін Вільного козацтва, 2-й Польський корпус було ліквідовано [8, s. 372; 5, c. 111–113]. Після боїв з селянами у квітні 1918 р. 3-й Польський корпус у повному складі було перевезено до району Вінниці, де фактично інтерновано австро-угорськими частинами. Врешті, 10 червня 1918 р. на вимогу австрійців було розпущено і це, останнє польське військове з’єднання
на українській території.

Негативне ставлення української влади до польських військових
формувань, що перебували на території УНР та УД, викликане нестачею
власних національних формувань та ворожим ставленням до польських частин з боку населення та конфліктами, що виникали в результаті цього,
заважало українсько-польській військовій співпраці та спричинило врешті
роззброєння польських військових формувань за допомогою німецьких та
австро-угорських військових частин. В результаті такого негативного досвіду
стосунків у військовій сфері, пізніше, у грудні 1918 р., після утворення
незалежної Польщі та відновлення УНР, ці дві країни стали на шлях
військового протистояння.

Джерела та література

1. Бовуа Д. Битва за землю в Україні. 1863–1914. Поляки в соціо-етнічних
конфліктах. – К.: Критика, 1998. – 336 с.
2. Ів. За-вич. Чужоземні військові формування в українській державі //
Історичний калєндар-альманах “Червоної Калини” на 1939 рік. – Л., 1938. –
С. 88–101.
3. Ковальчук М. Відносини української влади з польськими військовими
на Правобережжі (1918 р.). Свідчення військового міністра УНР О. Жуковського // Військово-історичний альманах. – 2006. – № 1. – С. 108– 113.
4. Матвієнко В. Україна і Польща в 1918 році: проблема формування новітніх
міждержавних відносин // Україна і Польща в ХХ столітті: проблеми і
перспективи взаємовідносин. – К., Краків, 2002. – С. 44–48.
5. Папакін А. 2-й Польський корпус в Україні (березень – травень 1918 р.) /
/ Вісник Київського славістичного університету. Серія: “Історія” – 2007. –
№ 32. – С. 106–115.
6. Папакін А. Польські військові корпуси на території України 1917–1918 рр. /
/ Військово-історичний альманах. – 2006. – № 1. – С. 25–41.
7. Папакін А. Польські військові частини в Одесі в 1917–1918 рр. // Поляки на
Півдні України. – Одеса, Ополє, Ольштин: Гермес, 2006. – С. 149–152.
8. Bagiński H. Wojsko Polskie na Wschodzie. 1914–1920. – Warszawa, 1921. –
(1918 р.). 598 s.
9. de Henning-Michaelis E. Burza dziejowa. Część III. W zamęcie. Przyczynek do
historii formacji polskich w Rosji 1917–1918. – Warszawa: Gebethner i Wolff,
1929. – 190 s.
10. Jabłoński H. Polska autonomia narodowa na Ukrainie 1917–1918. – Warszawa,
1948. – 165 s.
11. Kownacki A. Czy było warto? Wspomnienia. – Lublin: Towarzystwo Naukowe
KUL, 2000. – 676 s.
12. Wrzosek M. Polskie korpusy wojskowe w Rosji w latach 1917–1918. –
Warszawa: Książka i Wiedza, 1969. – 366 s.
13. Государственный архив Российской Федерации, г. Москва, ф. 5881, оп. 1,
д. 584.
14. Державний архів Київської області, м. Київ, ф. 1787, оп. 1, спр. 16.
15. Там само, оп. 1, спр. 18.
16. Там само, оп. 6, спр. 11.
17. Российский государственный военно-исторический архив, г. Москва,
ф. 2067, оп. 1, д. 3060.
18. Центральний державний архів вищих органів влади і управління України,
м. Київ, ф. 1076, оп. 1, спр. 9.
19. Там само, ф. 1077, оп. 5, спр. 1.
20. Centralne Archiwum Wojskowe, Warszawa, Dział Formacje Wschodnie, sygn.
I.122.15.61.
21. Ibid., sygn. I.122.99.29.
22. Ibid., Dział Wojskowe Biuro Historyczne, sygn. I.341.1.443.

A. Papakin, Ukrainian policy towards Polish military troops in Ukraine in
1917–1918.

The article analyzes the policy of the Ukrainian authorities towards the Polish military formations in Ukraine during the revolution of 1917–1918. The paper discusses the problem of relations between Polish troops and the Ukrainians. The paper shows why the Ukrainian authorities tried to disband the Polish military formations.

 

Див. також: Польські корпуси в Україні у 1917–1918 рр.

6 коментарів до “Політика української влади щодо польських військових формувань в Україні у 1917–1918 рр. Ukrainian policy towards Polish military troops in Ukraine in 1917–1918

  1. KaiserAdler

    Перепрошую, здається тут допущено помилку – рік має бути 1918.

    “Після боїв з селянами у квітні 1917 р. 3-й Польський корпус у повному складі було перевезено до району Вінниці, де фактично інтерновано австро-угорськими частинами.”

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *