Кримськотатарські підрозділи у складі збройних формувань Третього Рейху Crimean Tatar detachments in the Third Reich military units

Максим Царенко

 

Розв’язавши війну проти СРСР, військово-політичне керівництво Німеччини передбачало залучити до боротьби з радянською владою місцеве населення окупованих земель. Особлива ставка робилася на неслов’янські народи Кавказу й Середньої Азії – з огляду на їхнє географічне положення як периферії майбутньої Великонімецької колоніальної імперії. Гітлер, який вкрай негативно ставився до використання слов’ян у бойових діях на боці Німеччини, водночас не заперечував проти пропозиції представників вермахту й міністерства в справах окупованих східних територій (RMBO) щодо створення національних “східних” легіонів, передусім з мусульман [1].

У різних формах взяла участь у збройній боротьбі на боці Німеччини й частина кримськотатарського народу.

Вже наприкінці вересня 1941 р., під час боїв на Перекопському перешийку, виявилася очевидна нелояльність кримських татар до радянської влади. Зокрема, відомі випадки здачі в полон цілими групами по 150-200 представників цієї національності зі складу 172-ї, 320-ї та 321-ї стрілецьких дивізій РСЧА і зголошення їх до командування німецьких військових частин для наступного використання в якості провідників та перекладачів [2].

11 листопада 1941 р. командування 11-ї армії вермахту видало першу власну інструкцію щодо формування на окупованій території Криму з місцевого населення “допоміжних команд” для охоронної служби. Згідно з інструкцією, ці команди мали створюватися виключно як підрозділи вермахту, із залученням для контролю над ними відділів СД. Чисельність особового складу їх чітко не регламентувалася. Волонтерів рекомендувалося набирати лише серед політично надійного місцевого населення, яке негативно ставилося до радянської влади (виключаючи членів ОУН). Заборонялося залучати засуджених за кримінальні злочини. Озброєння подібних команд передбачалося обмежити дерев’яними й гумовими кийками (в окремих випадках – легкою стрілецькою зброєю). Зовнішньою ознакою належності до команд були лише білі нарукавні пов’язки з написом німецькою: “На службі вермахту” [3]. Схоже, ця інструкція була спробою впорядкувати набір допольових частин “добровільних помічників” (Hiwi – Hilfswilligen). Підрозділи такого типу, створені армійськими частинами в групі армій “Південь”, називалися “допоміжними охоронними” (Hilfwachmannschaften). 

Адміністративно Крим і Північна Таврія (включно з Херсоном та його околицями) увійшли до рейхскомісаріату “Україна” як Генеральна округа “Крим” (у деяких документах – “Таврида”), але повністю ці території так і не були передані під юрисдикцію цивільної адміністрації [4]. Генеральним комісаром став А. Фрауенфельдт – старий партієць і депутат рейхстагу. Спочатку він пропонував заселити Крим тирольцями, “видаливши” всіх місцевих жителів, окрім татар, яких передбачалося використовувати як обслугу в приморських готелях. Згодом, ознайомившись з реаліями Східного фронту, адміністратор відмовився від таких амбітних планів.

До адміністрації округи належав також відділ поліції і СД, підпорядкований не цивільній владі, а начальникові СС і поліції округи СС-бригаденфюрерові фон Альвенслебену [5]. Безпосередня організація поліції та інших каральних органів покладалася на айнзацгрупу “Д” на чолі з СС-оберфюрером Олендорфом [6]. Основним завданням її було проведення “расових чисток”. Зокрема, айнзацгрупа “Д” вчинила масові розстріли в рові поблизу Багерового, санаторіях Ялти, концтаборах “Дубки”, “Красний”. Приблизно 600 членів групи були набрані з Загальних СС та військ СС, близько 400 зголосилися до формування як добровольці з місцевого населення (з них більш як 200 – кримські татари).

З осені 1941 р. на територіях рейхскомісаріатів “Ост” і “Україна”почалося формування підрозділів допоміжної поліції з числа місцевих добровольців. Цим займалася як армія, так і СД. З листопада 1942 р. підрозділи, що були під юрисдикцією СД, дістали назву “Schutzmannschaft der Ordnungspolizei (Schuma)”. Частини Schuma поділялися на кілька категорій:

– Schutzmannschaft-Einzeldienst – поліція, яка несла патрульну службу в містах;

– Schutzmannschaft-Bataіllonen – мобільні польові, будівельні, запасні батальйони та кавалерійські дивізіони;

– Feuerschutzmannshaft – допоміжна пожежна охорона;

– Hilfschutzmannschaft – резервна допоміжна поліція, яка охороняла концтабори та виконувала інші подібні функції;

– Schutzmannschaft der Sicherheitspolizei – переважно підрозділи айнзацкоманд;

– Selbstschutz – місцеві загони самооборони.

Кожний шуцманшафт-батальйон, згідно штатних розписів, складався зі штабу та чотирьох рот по 124 бійці (в кожній роті – один кулеметний та три піхотні взводи). Номінальна чисельність батальйону мала становити 501 особу, але фактично доходила до 700. Усі частини Schuma, сформовані на території рейхскомісаріату “Україна”, вважалися “українськими”, хоча національний склад їх міг бути вкрай строкатим. На службу до допоміжної поліції залучали місцевих жителів і добровольців з-поміж військовополонених віком від 16 до 50 років, з освітою не менше семи класів та без кримінального минулого [7].

Міські й районні підрозділи поліції формували співробітники айнзацгрупи “Д” одразу після окупації відповідного населеного пункту Криму. Національний склад їх різнився залежно від місцевості, але найбільше було росіян, татар та вірменів. Наприклад, євпаторійська міська поліція складалася переважно з росіян і татар [8], сімферопольська – головно з росіян, а от в Алушті домінували татари (начальником там був колишній продавець колгоспної крамниці Черман Сеїт Мемет). Феодосійська поліція являла собою справжній “інтернаціонал”, який очолював спочатку росіянин Шапошников, згодом змінений вірменином Алтинтопом [9]. Майже не було татар в поліції Керчі. Поліцію Севастополя сформували в липні 1942 р. з сімферопольських та ялтинських поліцаїв. Окрім того, в місто перекинули укомплектований татарськими добровольцями зведений загін СД на чолі з Яг’я Алієвим [10].

Більшість цих формувань заплямувала себе масовими розправами над військовополоненими й місцевим населенням. Так, загін Алієва брав участь у “фільтраціях” полонених і “розвантаженнях в’язниць” Севастополя і Ялти.

У листопаді 1941 р. в кримських селах почалося створення з місцевих жителів загонів самооборони (інколи застосовувався термін “самоохорона”). Ініціаторами формування виступали німецькі та румунські коменданти, які не завжди дотримувалися згаданих вище приписів, тож і легалізація цих загонів відбулася значно пізніше. Перші загони самооборони створювалися в татарських поселеннях гірського Криму. Бійцям видавали (всупереч вимогам інструкцій) трофейну стрілецьку зброю, вишкіл їх проводили німецькі й румунські інструктори – унтер-офіцери. Комплектувалися ці формування спочатку переважно татарами – дезертирами з лав РСЧА. Найбільш боєздатними вважалися татарські загони самооборони с. Ускут (с. Восточне Совєтського району), с. Кояш (с. Водне Сімферопольського району) і с. Ені-Сала (с. Красноселівка Білогірського району). Жоден з них не був численнішим за 70-100 бійців, але малочисельність їх компенсувалася молодим віком і певним досвідом, набутим особовим складом під час служби в Червоній армії, а також прекрасним знанням місцевості. Високу боєздатність загонів самооборони визнавали й радянські партизани, яким доводилося стикатися з ними в боях.

2 січня 1942 р. в штабі 11-ї армії вермахту відбулася нарада, на якій обговорювалися шляхи виконання директиви Головного командування щодо набору до польових частин вермахту й допоміжної поліції кримських татар, досвід співпраці з якими вже був накопичений. Реалізувати директиву доручили айнзацгрупі “Д”. Наступного дня в Сімферополі керівництво айнзайгрупи провело нараду з представниками щойно утвореного Мусульманського національного комітету: головою Абдурашидовим, його заступником Кермечиклі та іншими. Головною темою розмови, як того й варто було очікувати, стало співробітництво в питанні вербування татарських волонтерів.

А вже 5 січня 1942 р. в Сімферополі відкрилося перше вербувальне бюро. Набір йшов протягом січня в 203 населених пунктах і 5 таборах військовополонених. По селах старости збирали татар, перед ними виступали представники мусульманського комітету й німецькі офіцери. Хоча відвертої національно-державницької пропаганди не велося, жодних обіцянок щодо повоєнної долі Криму не виголошувалося, проте татари масово зголошувалися до участі в антибільшовицькій боротьбі. Всього того разу було набрано 9255 осіб татарської національності. Найбільше добровольців дали: Карасубазарський район – 1000 осіб, Алуштинський – 728, Судацький – 988, Миколаївський табір військовополонених – 2800 осіб.

Станом на 29 січня 1942 р. айнзацгрупа “Д” приділила на службу допольових частин 11-ї армії 8684 татар, ще 1632 татарські волонтери булизведені в 14 рот самооборони під командуванням німецьких офіцерів. Кожна татарська рота самооборони складалася з трьох взводів і налічувала від 50 бійців (14-та рота, с. Коуш) до 175 (6-та рота, с. Бій-Елі, 10-тата 11-а роти, Ялта). Згодом деякі роти розрослися до 300 вояків.

Досить характерним для цих формувань є “бойовий шлях” 9-ї роти самооборони, дислокованої у с. Коуш (нині с. Шовковичне). На 29 січня 1942р. вона налічувала 100 бійців, а вже на кінець червня того ж року її склад зріс до 345 вояків. Рота перетворила с. Коуш на укріплений пункт, досить успішно протидіяла партизанам. Заплямував цей підрозділ себе знищенням сусіднього села Лакі, де загинули безневинні жінки й діти. Не обійшлося без бійців 9-ї роти й при здійсненні інших подібних “акцій” – зокрема, в с. Чаїр 4 лютого1942 р.

Успіхи татарських рот у протипартизанській боротьбі відзначалася й німецьким командуванням: “…в Західному Криму були задіяні 8-а та 9-а татарські роти… і вони показали себе в пошуку відмінно. Так само й інші групи татар при айнзацкоманді “Д” в питаннях розвідки показали себе добре. В сутичках з партизанами татари діяли вміло, і вони перемагали: багато партизанів знищено, інші втекли. Так було в районі Бахчисарая, а в районі Судака вони діяли й проти регулярних військ (десант). Про їх бойові якості говориться також і в партизанських донесеннях, де вказано кількість вбитих і поранених… Необхідно зауважити, що там, де розташовані татарські підрозділи, партизани не нападають на населені пункти або нападають зрідка”. За допомоги кримськотатарських формувань німецько-румунські окупаційні війська й поліція розгромили партизанські бази в горах Яйла, спалили населені пункти поблизу лісових масивів, знищивши їхніх мешканців. Тим самим,навколо партизанських загонів була створена “мертва зона” [11].

Всупереч інструкціям, на чолі деяких підрозділів стояли командири з числа місцевих добровольців. Так, 6-у роту в складі 175 осіб з часу її створенняочолював обер-лейтенант Яблонський, який до війни працював трактористом у с. Соллар Карасубазарського району. Дезертирувавши з Червоної армії, він вступив добровольцем до 11-ї армії вермахту, де заслужив чин обер-лейтенанта й Залізний хрест 2-го класу. За свідченнями очевидців, Яблонський сформував свою роту з татар віком від 16 до 50 років, часом примушуючидо “волонтерства” загрозою розстрілу [12].

У серпні 1942 р. начальник Генерального штабу Сухопутних військ підписав інструкцію № 8000/42 “Про використання допоміжних сил на Сході”, яка класифікувала всі добровольчі формування за рівнем політичної надійності та бойовими якостями. Кримські татари увійшли до “елітної” першої групи – разом з козаками й мешканцями Середньої Азії, визнаними рівноправними союзниками німців. Дещо раніше Гітлер, побачивши у великій кількості “східних добровольців” певну загрозу, видав наказ № 2-15 від 13 січня1942 р., яким забороняв об’єднувати їх в частини, більші від батальйону [13].

У першій половині 1942 р. на базі окремих рот татарських добровольців було сформовано шість Schuma-батальйонів (№№ 147–152), а до кінця року – ще два (№№ 153–154). Оскільки вони були утворені на території рейхскомісаріату “Україна”, офіційно їх вважали “українськими”. Однак, це не були й суто татарські батальйони, оскільки в цих підрозділах служили також росіяни, українці, кримські німці, вірмени, болгари та навіть естонці (деякі з них обіймали командні посади). Німецький кадровий персонал був представлений офіцером зв’язку та 8 унтер-офіцерами – інструкторами. Відомо,що двоє з командирів батальйонів були татарами – Я. Алієв та Раїмов [14].

11 листопада 1942 р. німецьке командування відновило набір кримських татар “для використання в Криму”. Набір здійснював Мусульманський комітет, що знаходився у Сімферополі на вулиці Пушкіна, 14. До кінця року на службу зголосилися ще 3000 татарських волонтерів [15].

З кримськими татарами працював також абвер. На півострові з осені 1941 р. діяла абверкоманда-101, що вербувала з місцевих жителів та військовополонених курсантів для розвідшколи, а також добирала командирів-добровольців для служби в польових частинах. У січні 1942 р. абверкоманду залучили до боротьби з кримськими партизанами, що викликало неабияке обурення керівництва й особового складу підрозділу, але наказам довелося підкоритися [16].

Протягом 1943 р. за проектами Управління генерального інспектора Східних військ Генеральний штаб здійснив низку реформ, що стосувалися конкретизації статусу й характеристики форм використання “східних добровольців”. Надзвичайно важливою була директива ОКХ від 29 травня 1943 р. № ІІ/5000/43 “Місцеві допоміжні сили на Сході – добровольці”. Згідно цього документу, малозрозумілий та принизливий термін “добровільний помічник” (Hiwi) змінювався визначенням “доброволець”. Представників тюркських народів, зокрема й кримських татар, заборонялося використовувати на допоміжних посадах в німецьких частинах, їх слід було залучати до служби в складі окремих національних частин. Усі добровольці вважалися солдатами російської, української, кавказької й туркестанської визвольних армій, які, втім, існували суто номінально [17].

В рамках заходів щодо збільшення “східних військ” майбутній головком ВПС Російської визвольної армії Віктор Мальцев у липні-серпні 1943 р. в Євпаторії сформував т. зв. Східний каральний батальйон з кримських татар (згодом він дістав № 155) [18]. Влітку-восени того ж року в Ялті був створений останній з кримськотатарських батальйонів – 156-й.

Восени 1943 р. ОКВ видало наказ групі армій “А” про відведення військ з Кубанського плацдарму до Криму. У зв’язку з цим, наказ передбачав будівництво на півострові оборонних споруд, для чого пропонувалося сформувати примусовим шляхом з цивільного населення будівельні батальйони (в тому числі й жіночі) [19]. В ці батальйони загнали до 10 тис. кримчан (з них, щонайменш 2 тис. татар), багато з яких померли від непосильної праці, голоду й виснаження [20].

На початку 1944 р. командувач 17-ї армії генерал-полковник Е. Єнеке наказав розпочати комплекс заходів за для створення на півострові місцевого квазі-автономного уряду. На його думку, це мало сприяти зміцненню німецького запілля. Уряд планувалося утворити на базі існуючих національних татарських комітетів, передавши йому керівництво місцевими органами цивільної влади, допоміжною поліцією та самообороною. Вже на стадії обговорення проекту військове командування зіткнулося з негативною реакцією кримськотатарського відділу Східного міністерства, Кримського бюро РСХА (RSHA – Головного управління імперської безпеки) та місцевих мусульманських комітетів, тож ідея уряду реалізована не була. В той час перспектива повернення до Криму радянських військ була очевидною, тому навіть очільники місцевого самоврядування прагнули не поширити свою владу на поліційні сили, а готуватися до евакуації.

Наприкінці 1943 – на початку 1944 рр., коли Червона армія стояла на порозі Криму, спостерігається масовий перехід добровольців на бік радянських партизанів. Так, у перших числах листопада 1943 р. гарнізон Коуша перебив офіцерів і повним складом перейшов на бік Південного партизанського з’єднання. У березні 1944 р. до партизанів того ж з’єднання перекинувся навіть майор Раїмов зі своїм батальйоном. Невдовзі штаб партизанського руху наказав ізолювати Раїмова та його найближче оточення, переправивши їх на “Велику землю”, а рештки батальйону роззброїти. Цей наказ був виконаний [21]. З колишніх татарських поліцаїв згодом були сформовані 7-й, 8-й та 10-й партизанські загони [22].

Перебігали на бік партизанів і кримські татари з суто німецьких частин. У списках лише одного партизанського з’єднання – 2-ї бригади імені Леніна, що діяла на Вінниччині, налічувалося 12 кримських татар, які до жовтня 1943 р. служили в одному з піхотних полків вермахту [23].

У квітні 1944 р., коли розпочався наступ радянських військ у Криму, німецьке командування кинуло в бій останні резерви, серед яких були й татарські підрозділи. Так, 13 квітня поблизу станції Іслам-Терек частинам 11-го гвардійського стрілецького корпусу протистояли три татарські батальйони допоміжної поліції (ймовірно, 148-й, 151-й та 153-й), які зазнали нищівної поразки. Тоді в полон потрапили близько 800 татарських добровольців [24]. Досить вперто намагався обороняти Бахчисарай 149-й батальйон.

Хоча ще наприкінці 1943 р. кримський відділ Східного міністерства обіцяв татарам поголовну евакуацію, в повному обсязі обіцяне реалізувати невдалося. Багато з тих, кому пощастило залишити Крим, згодом загинули на чужині. Відомі, зокрема, випадки, коли нацисти розстрілювали татар, вважаючи їх євреями (через мусульманський обряд обрізання, аналогічний юдейському) [25].

Близько 500 кримських татар у 1944 р. увійшли до складу 35-ї поліцейської дивізії військ СС. Після капітуляції з’єднання наприкінці війни ці волонтери потрапили до американського полону [26].

Частину евакуйованих з Кримського півострову татарських добровольців включили до запасного батальйону Волзько-Татарського легіону, що дислокувався у Північно-Західній Франції. На початку 1945 р. американські війська захопили в полон близько півтисячі кримських татар, які проходили службу в складі цього підрозділу в м. Ле-Пюї [27].

Кількасот татарських юнаків, евакуйованих на початку 1944 р. до Німеччини, були зараховані там до персоналу допоміжної служби протиповітряної оборони [28].

У червні 1944 р. рештки татарських поліційних підрозділів звели в трибатальйонний Татарський гірсько-єгерський полк СС. Після кількох операцій, протягом місяця полк був передислокований з румунської території до Угорщини. 8 липня 1944 р. частину переформували в Татарську гірсько-єгерську бригаду Військ СС № 1 (Tatarische Gebirgsjäger Brigade der Waffen SS), яка налічувала 2,5 тис. бійців під командуванням СС-штандартенфюрера Фортенбаха [29]. 31 грудня 1944 р. бригаду розформували, а її особовий склад передали Східнотюркському з’єднанню СС (Osttürkischer Waffenverband) як бойову групу “Крим” (2 піхотні батальйони й 1 кінна сотня) [30]. Одним з командирів бойової групи був ваффен-унтерштурмфюрер Даїрський, якого після поранення призначили офіцером зв’язку між Головним управлінням військ СС, Тюркським з’єднанням та Кримським бюро.

Внаслідок великих втрат у боях, чисельність татарських волонтерів значно зменшилася. В березні 1945 р. вони були зведені в окремий підрозділ у складі Азербайджанської бойової групи.

Переважна частина кримських татар, які служили в німецьких збройних силах і потрапили в полон до англійців чи американців, були передані СРСР – відповідно до Ялтинських угод. Відомо, що близько 250 кримських татар просили репатріювати їх до Туреччини, але британське міністерство закордонних справ ігнорувало ці прохання [31].

Після примусової репатріації до Радянського Союзу більшість татарських добровольців на прискорених судових процесах дістали вироки– від 5 до 25 років позбавлення волі. Але й після відбуття покарання вони не змогли повернутися на історичну батьківщину – увесь їхній народ був депортований до Середньої Азії.

Загальну кількість кримських татар, які зі зброєю в руках служили на боці Німеччини, різні дослідники оцінюють від 10 до 30 тис. осіб [32]. Це порівняно велике число можна пояснити масово поширеним у середовищі кримських татар негативним ставленням до радянської влади, спричиненими передусім придушенням національно-державницьких прагнень цього народу, утисками мусульман, розгорнутою в Криму русифікацією, репресіями 30-х років. Німецька окупація в одних зродила надію на відновлення татарської державності, інших поставила перед вибором: співпрацювати з ворогом чи загинути.

Бойові успіхи татарських підрозділів були досить скромними, хоч у сутичках на рідній землі вони, в цілому, відзначалися стійкістю. Їхній ентузіазм занепав з відступом з Криму, коли було втрачено останні національно-державницькі надії. Німці не довіряли кримським татарам командування окремими частинами, не кажучи вже про з’єднання. Порівняно навіть з іншими східними добровольчими підрозділами рівень технічного оснащення цих формувань був мінімальним, майже непомітним було службове просування їхніх командирів (немає відомостей про надання їм генеральських чинів, а факти присвоєння офіцерських – поодинокі) [33].

З поверненням радянської влади очевидні факти співпраці частини кримськотатарського населення півострова з окупаційною владою були використані для обґрунтування репресивної кампанії і, згідно з принципом колективної відповідальності, цілий народ був виселений з батьківської землі. Спроби деяких екс-поліцаїв в останній момент перебігти на бік радянських партизанів чи регулярних військ і, таким чином, врятуватися від покарання за співпрацю з окупантами, успіхом не увінчалися.

Зрештою, говорити про “поголовний” колабораціонізм кримських татар як про головну (чи навіть єдину) причину депортації недоречно. Умовно-відносний показник “питомої ваги поліцаїв на душу населення”, якщо й існував, навряд чи був вирішальним в процесі прийняття рішення про депортацію цілого народу – колаборантська активність прибалтів, вочевидь, була тотожною, якщо не вищою – сучасні дослідники вказують, що в німецьких збройних формуваннях служили близько 150 тис. латишів та 90 тис. естонців [34] , проте ці народи не були відселені з рідних земель.

Схоже, кримським татарам не пощастило внаслідок співпадіння кількох важливих ознак, які, ймовірно, слугували “показаннями до депортації”:

– співпраця з окупантами проявилася у вигляді творення переважно нефронтових, а поліцейських (де-факто, каральних) підрозділів;

– ці формування активно використовувалися на території компактного проживання етнічної групи, що зафіксувало у масовій свідомості їхню безпосередню й безумовну причетність до злочинів окупаційного режиму;

– належність до відносно малочисельних (з точки зору влади – реально придатних до переселення) етнічних груп з традиційно мусульманським (нехристиянським) віросповіданням, які проживали на території СРСР (точніше – РРФСР) з моменту його творення, а в 1941–1942 рр. райони їхнього компактного розселення були повністю або частково окуповані Німеччиною та її сателітами, що й послужило вагомим стимулом до масової співпраці з ворогом.

Під ці критерії якраз і підпадають майже всі депортовані та позбавлені національних автономій у 1943–1944 рр. народи СРСР – кримські татари, чеченці, інгуші, карачаївці, балкарці (виключенням слугують хіба що турки-месхетинці).

Вочевидь, не масштабами співпраці з окупаційним режимом (справедливості заради – дійсно вражаючими), а “технологічній (конвойно-охоронній, транспортній, організаційній, ідеологічній) вирішуваності” завдання поголовної депортації цілого народу було остаточно зумовлене переселення кримських татар навесні 1944 року.

Джерела та література

1. Дробязко С.И. Вторая мировая война 1939-1945: Восточные легионы и казачьи части в вермахте. – М., 1999. – С. 3-5.

2. Jurado C.C., Lyles K. Foreign Volunteers of the Wehrmacht. – London, 1983. – P.11.

3. Білас І. Репресивно-каральна система на Україні. 1917-1953: У 2 кн. – К., 1994 – Кн. 2. – С. 280.

4. Косик В. Україна і Німеччина у Другій світовій війні. – Париж; Нью-Йорк;Львів, 1993. – С. 159.

5. Крым в период Великой Отечественной войны 1941-1945 гг.: Сборник документов и материалов. – Симферополь, 1973. – С. 229.

6. Чуб М. И. Так было. – Симферополь, 1980. – С. 117.

7. Abbot P., Thomas N. Partisan Warfare 1941–1945. – London, 1983. – P. 14.

8. Яковлев В. Преступления, борьба, возмездие. – Симферополь, 1961. – С. 77.

9. Симонов К. Последняя ночь // Город 25 веков. – Симферополь, 1971. – С.202.

10. Козлов И. В крымском подполье. – М., 1954. – С. 354.

11. Крымско-татарские формирования: документы Рейха свидетельствуют //Военно-исторический журнал. – 1991. – № 3. – С. 89–95.

12. Генов И. Дневник партизана. – Симферополь, 1963. – С. 108.

13. Казанцев А. Третья сила. – М., 1994. – С. 92.

14. Катусев А.Ф., Оппоков В.Г. Движение, которого не было, или История власовского предательства // Военно-исторический журнал. – 1991. – № 4. – С.45-51.

15. Окупаційний режим в Криму. 1941-1944 рр.: За матеріалами преси окупаційної влади. – Сімферополь, 1996. – С. 53.

16. Ямпольский В.П. У предательства нет срока давности // Военно-исторический журнал. – 1997. – № 6. – С. 36.

17. Толстой Н.Д. Жертвы Яльы. – М., 1996. – С. 208.

18. Колесник А. Грехопадение: Генерал Власов и его окружение. – Харьков,1991. – С. 185–186.

19. Совершенно секретно! Только для командования!: Стратегия фашистской Германии в войне против СССР: Документы и материалы. – М., 1976. – С. 527.

20. Гунчак Т. У мундирах ворога // Військо України. – 1993. – № 9. – С. 13.

21. Шамко Е.Н. Дорогами крымских партизан. – Симферополь, 1976. – С. 50–51.

22. Македонский М. Пламя над Крымом: Воспоминания командира южного соединения партизанских отрядов. – Симферополь, 1963. – С. 52.

23. Державний архів Вінницької області. – Фонд 425. – Опис 5. – Справа 497. –Аркуш 77–90.

24. Крым: Памятники славы и бессмертия. – Симферополь, 1985. – С. 161.

25. Окупаційний режим в Криму… – С. 30.

26. Windrow M., Burn J. The Waffen SS. – London, 1983. – P. 15.

27. Ямпольский В.П. Мусульманская плаха для России // Военно-исторический журнал. – 1996. – № 5. – С. 24–31.

28. Особистий архів голови спілки колишніх вояків 4-ї та 35-ї поліцейських дивізій військ СС Вернера Ошассека (Werner Oschassek). Дюссельдорф, Німеччина.

29. Klietmann K.G. Die Waffen SS in Dokumentation. – Jena, 1965. – S. 373.

30. Grunberg K. SS – czarna gwardia Hitlera. – Warszawa, 1984. – S. 426.

31. Толстой Н.Д.  Жертвы Ялты. – С. 224.

32. Дробязко С.И. Вторая мировая война 1939–1945: Восточные добровольцы в вермахте, полиции и СС. – М.,2000. – С. 6.

33. Неотвратимое возмездие: По материалам судебных процессов над изменниками Родины, фашистскими палачами и агентами империалистических разведок. – М., 1987. – С. 127–189.

34. Дробязко С.И. Под знаменами врага. Антисоветские формирования в составе германских вооруженных сил 1941–1945 гг. – М., 2004. – С.523.